Showing 1002 results

"Ідея видряпувапувати малюнки на стінах не нова, їй вже тисячи років, але мені знадобилося 42 роки життя та три тижні війни для того, щоб відкрити для себе чарівний світ недосконалих барельєфів на глині. Натхненням для творчості стали: наявність окопу, глини, гострої палички та лютої ненависті до ворогів. Перші роботи виходили досить грубими, паличка постійно ламалася, то ж я, керуючись технічним прогресом та благами військового часу, примантачив цвях «сотку» до гільзи від 7.62 та зробив стек, яким стало зручніше доробляти деталі. В основу окопноі колекції-виставки лягли давньослов’янські та скандинавськи знаки-обереги, зооморфні символи та фантастичні тварини. Виставка-показ відбувається прямо на бруствері окопа, вхід вільний, виставка триває до першого дощу або до Перемоги, яка, сподіваюся, настане швидше за дощ! Слава Україні! Невсеремось"

Антон, Київ

"Підійшов нині дідусь на дитячий майданчик. Привітався, сказав, що спостерігає за нами давно, запитав звідки ми і чи моя це дитина грається, дістав з кишені 100 гривень і затис мені їх в кулак, хоч я пручалася. За півгодини він підійшов ще раз із двома банками варення. І я вперше з 24 лютого розплакалася"

Оля, Київ (зараз Вінниця)

"Перші дні війни були для всіх найстрашнішими. Хтось переставав їсти, хтось спати. Але лишались і герої, яких було не збити з курсу жодними планами із завоювання всесвіту. От таку пані і довелося зустріти в останні дні лютого.

Тоді рашисти з усіх сил намагалися прорватися до Києва і гатили з усього підряд, а наші гатили їм у відповідь. Хоча з нашого боку окупації, на щастя, не сталося, шумно було ще й як. І от одного разу під вечір мені треба було бігом вискочити перед комендантською годиною.

Біжу, а кругом бах-бах-бах! Аж чую, поміж вибухів такий чіткий ритмічний стук. Повертаю голову, а це старша жіночка, яка явно встигла за життя побачити усяке, вийшла на своє регулярне заняття скандинавською ходою. Іде і так палками гатить об асфальт, що лють її аж чути. І вираз обличчя при цьому такий рішучий, що постав перед нею якогось русо туристо, вона б його тою палкою і пришибла б на місці.

За заспокійливим ефектом ця зустріч вийшла десь на 12 арестовичів із 10. Таких людей не перемогти."

Юлія, Київська обл.

"У мене є приятелька Маша, в Ірпені її будинок повністю розбомбили. Вона постить фото розбитого дому, а зовсім поруч у стрічці виставляє фото красивих букетів на залитому сонцем обідньому столі, кави, яка здається пахне навіть на її фото, і золотистих круасанів. Фото себе в красивих капелюшках з квітами. Фото своєї щасливої дитини в безпеці. Її тексти дуже щемкі і сповнені болю, але її фото такі ж красиві, як і два місяці тому, у її затишній квартирі в Ірпені. Маша - художниця, русскі змогли розбомбити її дім, де кожен куточок був сповнений любов'ю, але не змогли позбавити її вміння бачити прекрасне.

В мене є подруга Світлана. Вона спакувала валізи і забрала своїх дітей за кордон, вона змогла знайти квартиру, влаштувати дітей в школу і загалом організувати гідні умови. Одна в чужій країні, з двома дітьми. Світлана робить безкоштовні консультації для українок за кордоном, каже, що її місія зробити так, щоб ми завжди тримали голову високо і не почували себе жертвами, вона нагадує жінкам скільки у нас насправді є сили. Попри все. Коли вона постить фото як вона благополучно п'є каву у європейському місті, чи купається з дітьми в океані, я думаю, що росіяни можуть змусити нас пакувати речі, але вони не можуть відібрати у нас вміння організувати собі достойне і благополучне життя, навіть якщо доводится починати все з нуля в новій країні з двома дітьми на руках.

В інстаграмі я підписана на одну відому блогеру. З початку повномаштабного вторгнення вона перейшла в блозі на українську, а недавно повернулась в Київ, шиє патріотичну колекцію, донейтить на ЗСУ і фарбує губи червоним. Вона щиро радіє і насолоджується кожним днем у весняному Києві. В її блозі багато фешну, бо вона вміє це робити, навіть у місті, яке регулярно обстрілюється ракетами.

В наших бомбосховищах провели вай-фай, поставили кавові машини, крутять дітям мультики і дають концерти. Бо русскі можуть загнати нас у бомбосховища. Але вони нічого не можуть зробити з нашим вмінням організувати собі гідне життя, де б ми не були.

Під час страшних трагедій важливо розповідати історії і тих хто постраждав, загинув, так і тих хто зміг вижити і жити.

Русскі прийшли позбавити нас життя, в прямому і переносному значенні цього слова. І кожного дня, коли ви попри все, можете святкувати своє життя, ви перемагаєте."

Оксана, Київська область
27.04.2022

"Це пост про життя..... ❤️❤️❤️ Ця літня жінка перевернула наше ставлення до життя, особливо в цей не простий час. Ми були з поїздкою на Чернігівщині. Зупинилися біля її хати, точніше біля того, що від неї залишилося, щоб дати великодні гостинчики. Тремтячими руками вона брала паску і з посмішкою на устах щиро нам дякувала та сказала: "Сьогодні ж Чистий Четвер, то прибираю біля хати, бо свята йдуть......." Ми слухали її історію..... Від удару в хату її викинуло на подвір'я, хустина вся посічена, з одягу те в чому була вдягнута, але.... Вона прибирає біля хати, планує ще будуватися, грошей не просить, бо має гарну пенсію, а от за пасочку дуже дякує, бо ж треба освятити та з освяченим провідати всіх на кладовищі. Під час розмови, вона постійно сміється, жартує і таке враження, що не розуміє чого в нас сльози на очах. Від такої сили духу і нескореності просто перехоплювало подих, навіть не запитали, як звати, але уточнили скільки років, та й тут не без жартів: "А скільки ви мені дасте?)))". Було ще більше здивування, бо чомусь здалося років 75, але в цьому місяці для неї вже 86..... Не можливо здолати такий народ.🇺🇦 Ця історія для, щоб ми всі продовжували жити, вірити, перемагати та залишалися нескореними. Кожного з нас десь "викинуло із хати", але МИ ВСЕ ВІДБУДУЄМО!!!💪💙💛"

Алла, Київська область

"О 05:30 я прокинувся від дзвінка троюрідного брата Дмитра: “Вставай, Україно — москаль нападає — в Україні війна почалась”. Далі безперестанку перечитував новини. І від побаченого мене переповнювали паніка та страх. Дружина Мар’яна, звісно, як і кожна мама, хвилювалася за дітей. Через три дні спробував вивезти їх до батьків з-за кордон, адже не міг не використати можливості, щоб вони були у безпеці.

Ми цілий день стояли в черзі при температурі мінус шість градусів і так не попали на автобуси, що перевозили через кордон. Переночувавши у школі-інтернаті, зранку подолали пішки 15 кілометрів. Я ніс на руках меншого сина та валізу, старший також мав валізу і дружина з валізою. З нами ще були дві жінки з села з дітьми. На КПП ми попрощалися, кордон дівчата перейшли і їх забрали батьки. А моя історія продовжилась тут.

На тиждень взяв відпустку, бо не міг всидіти на роботі. Хотів аксимально бути корисним у селі. Будували блок-пости, патрулювати. Свою франківську квартиру я віддав безкоштовно для проживання харківській сім'ї. Тим часом батьки у селі Альтіно в Італії почали збирати гуманітарну допомогу. Я з кумом Сергієм поїхав дев'ятого березня забирати її з кордону. Тут почалися перші проблеми з документами і бус не хотіли пропускати ні назад, ні вперед. Але втрутились наші митники і вантаж переїхав.

Мій тато ще з 2014 року мріяв купити автомобіль швидкої допомоги для українських захисників. Проте це виявилося не так просто. Знайшовши варіанти в інтернеті, а потім оглянувши їх, батько вирішив брати обидва. Проте почалися проблеми з переоформленням. Спочатку ми не знали чи це треба на юридичну чи на фізичну особу реєструвати. Боялися допустити помилки, щоб через це не втратити машини. Також потрібно було мати офіційні звернення від командирів військових частин на начальника митниці, щодо цих авто. Тут почалися роздуми, кому їх віддати. В першу чергу, я зв’язався з 10 гірсько-штурмовою
бригадою, що дислокується в Коломиї, адже знаю, що неодноразово наше село туди відправляло допомогу. Також поговорив з братом Дмитром, що зараз служить в Кропивницькому. По той бік кордону — довго зайняв процес зі страховкою й транзитними номерами. Паралельно тато міркував, як їх сюди доправити. В результаті познайомився з Іваном із Закарпаття, який займається вантажними перевезеннями. Він за півціни перевіз швидкі своєю фурою. Щоб машини не були пусті їх завантажили продуктами, одягом, ліками,
інвалідним візком, милицями.

Для мене це був дуже цінний подарунок, як і для нашої всієї сім'ї. Ще якби можна якнайшвидше обійняти дружину та дітей, яких не бачив 2,5 місяці. І вкотре сказати, дивлячись в очі, як я їх люблю. Зараз ці почуття у мільйони разів міцніші, ніж були до війни. Тоді, на жаль, ти так не цінував часу проведеного разом. Щодо авто, то сподіваємося, що не одному із хлопців вони допоможуть зберегти життя. Адже найважче сприймаються втрати: невинних жінок, дітей, мужніх солдатів та й українських територій. “Азовсталь” — це взагалі одні сльози та емоції... Ми віримо, що з такими людьми на передовій та підтримкою в тилу — обов'язково переможемо."

Назарій, Івано-Франківська область

"«У маркеті біля відділу з іграшками рука тягнеться купити Дарусі чи то дракона чи то одноріжку. І за мить настає усвідомлення, що купить то ти можеш… а от віддать як? Перемоги всім нам. І возз’єднання родин. Mordor must die» Ці золоті слова, варті граніту душ мам і тат, що нині вимушено не бачать власних дітей, написав пару днів тому Ruslan Gorovyi. І я згадав. Згадав, як ми з Andrii Piven розповідали одне одному про виїзд з Києва холодного лютневого ранку, про нюанси шляху, його тривалість, складні моменти. Все було по-різному. Але спільність вражала - і я, і він на кожній… кожній, трясця, нормальній заправці купували нашим дітям іграшки. Будь-які. Дружини може з неповним розумінням на те дивилися, але ми обидва знали, що зовсім скоро настане момент довготривалої розлуки. Так і вийшло. І ще згадав. Що раніше проводив у відділі іграшок супермаркетів з добру годину, вивчаючи та підбираючи кольорові забавки. Тепер оминаю їх десятою дорогою, бо сил немає дивитись на то, шо немає сенсу купляти. А сьогодні Маркові принесли в подарунок оцю тачку. Шоб потім віддав. Кльова, радіокерована. І шо тут сказать… росія має зникнути. Зі своїми дураками і дорогами. Щоб на її місці була величезна пісочниця, куди б ми з Марком приходили гратися. Це було б справедливо, я вважаю. Mordor must die"

Антон, Київ

24 лютого, як і мільйони українців, я прокинулась о 5 ранку від вибухів. Це було саме те, що я так сильно боялась почути, коли засинала тієї ночі, здригаючись від кожного звуку. Це була найстрашніша година в моєму житті. Мене трусило, нудило, паморочилась голова, а сердце, здавалось, от-от зупиниться. Я думала, що це кінець. Та це і був початок кінця. Я встала та вдяглась, але не знала, що робити далі. Тоді я пішла за склянкою води і, тремтячи, опустилась з нею на підлогу. Перше фото, яке я зробила, коли почалась війна, - це фото тої склянки води. Наступні 8 днів я все ще була у Харкові, який безкінечно обстрілювали. І, скажу вам, трималась на диво дуже добре. Тусувалась цілими днями на матраці, переглядаючи новини кожні 5 хвилин та списуючись з усіма близькими. Рішення тікати виникло дуже несподівано. Ще вранці 8-го дня я нікуди не збиралась, а вже ввечері тривожно збирала рюкзак і ледве трималась, але часу на істерику не було. Уранці наступного дня я попрощалась зі своєю квартирою, улюбленими речами і минулим життям і пішла до метро. Попереду на мене чекали 14 км дороги через тунелі метро до вокзалу на евакуаційний потяг. 14 км без упину і з важкою ношею. Коли я нарешті дібралась, мої ноги боліли настільки сильно, що я ледве могла ходити, тож довелось пити знеболювальне. Забитий фіолетовий ніготь на нозі ще й досі нагадує мені про пережите. З Харкова я приїхала до Дніпра і далі сіла на потяг до Львова до сестри. Спочатку нічна поїздка у локомотиві, потім евакуаційний поїзд, де не було чим дихати, де було 4 людини на одне місце і де я всю ніч провела сидячи у повній темряві і без можливості спати. Але я витримала ці 2,5 доби, бо адреналін - то кльова штука. І я безмежно вдячна тим людям, які весь час допомагали мені і навіть годували. І як добре було обійняти сестру і нарешті опинитися у безпеці. Я думала, що це була кінцева точка мого шляху, але я не встигла оговтатись від пережитого і перепочити, як щось чи хтось погнав мене далі. Знову їхати... Німеччина. Ні, ні, ні... Але тоді я і досі була у стані шоку і почувала себе так, наче втратила контроль над своїм тілом і своїми думками. Коли автобус виїхав з Польщі і перетнув кордон з Німеччиною, тоді мене і накрило в перший раз. Я сиділа одна і ридала від болю. Мені хотілось лише спати, щоб ні про що не думати. Ми провели 1,5 доби в автобусі, але мені хотілось їхати в ньому ще цілу вічність і ніде не виходити. Мені бракує слів, щоб описати той біль, коли тебе відривають від твоєї землі і змушують шукати новий дім, який ти ніколи не назвеш домом. Я завжди любила свою країну і ніколи не хотіла жити за кордоном. Для мене нічого нема дорожчого за рідний дім і рідних людей. І я не розуміла, що ж далі мені робити зі своїм життям. Я маю де жити, маю їжу та все що потрібно для життя і над головою не літають ворожі ракети - я у безпеці. Але для мене це в'язниця "гарного режиму". Я думала, що в мене завжди буде вибір, як жити, де і з ким. Але в мене забрали право вибору, забрали свободу і забрали мирне життя."

Катя, Харків, із Мелітополя

"Недавно переписувалась з однією старою знайомою. Вона мама 2-річного хлопчика. Також вибрались з Київщини. І вона почала просто питати як це було. Очима мами. Я розповіла про ночі в підвалі з Євою і як вона досі перепитує чи варто нам бігти у підвал, коли чує, як пролітає гелікоптер над нами за тисячі кілометрів від дому. Тоді ми ще не розуміли масштабу зла, але чули про розстріляні автівки і про перші зґвалтування і просто не виїжджали. Здавалось, що вдома навіть під вибухами безпечніше.

У єдиному супермаркеті в нашому селі полиці були пустими. Через те, що усі мости взірвані - нам нічого не завозили. Як зараз пам’ятаю - ми порахували усі запаси їжі. Макарони, каші, щось лежало в морозилці. Якщо їсти два рази на день - нам на трьох би вистачило ще на два тижні. І раптом на 10-й день війни я зрозуміла, що я ніде не можу купити тампонів чи прокладок. Того вечора чоловік пішов з теробороною розгружати якусь вантажівку. За це йому дали два батони. І він не приніс їх додому. Він обміняв їх на пачку прокладок. 21 століття. Це був перший раз коли я розридалась і не могла зупинитись. Бо ця пачка прокладок була тоді як щось неймовірне. Потім ми наважились і два дні їхали в дорозі з дитиною і собакою. Вони просто лежали на задньому сидінні і не піскнули. - Але, знаєш, моя дорога - написала я їй, це така фігня в порівнянні з тим, що пережила ти!

Бо її сім’я дійсно пройшла крізь пекло. З перших днів війни їхнє село було в окупації під Києвом. Від інфаркту помер її свекор і вони самотужки робили труну, щоб поховати його у дворі будинку. У них не було води і запасів їжі. І одного дня, щоб вижити - вони почали їсти собачу їжу.

• Юля, уяви, мій дворічний син їв собачий корм!

Мої пальці стукали по екрану набираючи текст, а сльози заливали букви. Вони вибрались через блок-пости рашистів. Але вона пише, що вдячна за те, що просто жива. І просить не знецінювати пережите нами. Не порівнювати. Просто ми написали одна одній як це було.

Знаєте, я пишу це, щоб ніколи не забути і не знецінити. Бо жодне переживання і біль не мають знецінюватися. Як і цінність самого життя. І можливість повернутись до нормальності така цінна. Інколи просто зайти в магазин і на полицях побачити все потрібне. І дати дитині дитячу їжу. А ще просто з кимось про це поговорити.

Хочу доєднатись до ініціативи dobro.ua та Фонд Маша, які збирають кошти на психологічну реабілітацію для жінок та дітей, які постраждали під час війни і морально, і фізично, і психологічно. Долучайтесь і підтримайте. https://dobro.ua/.../reabilitatsiia_zhinok_ta_ditei_iaki.../ "

Юлія, Київ

“Характерна риса російських окупантів, яка в мене досі не вкладається в голові - вони усюди сруть. В прямому сенсі.
От був у них штаб в Бучі, кількаповерхова будівля. І фактично в кожній кімнаті - насрано. Вони пудили біля своїх спальних місць, біля позицій для стрільби, навіть біля місць, де жерли. От лежить купка, а поряд з нею - миска з недоїдками.
Хтось пудив прямо в коридорі, а потім його ж колеги вступали і розвозили гівно по коридору та сходам. Загалом, сморід стоїть жахливий.
І це робила не одна людина, і не в одному місці. Ледь не в кожному будинку в Бучі, де сиділи російські окупанти, залишились десятки купок їхнього гівна.
Це просто якісь кончені двоногі істоти.”

“#НаОдинДеньБлижче
Ви знаєте що таке викупити людину? Зараз ми час від часу їх викупаємо. Викупаємо місце в машині, викупаємо місце в автобусі, викупаємо можливість вижити. Так це 21 ст., так це не правильно, але це війна і тут не до вибору.
Вивезли ще трьох літніх. Тих кого кинули, тих кого не чекають. Але вони є і вони мають право на життя. Фото не буде. Але буде життя не в підвалі.
Сьогодні мене послали на х...й, це крик відчаю і я нічого не можу зробити і допомогти. Це не мій біль,це не мій відчай але мені з цим жити.
З позитивного: наша мила Таша -- . Мила дівчина з Міли. Людина з великим серцем. Лікар який не залишив людей, навіть в окупації.
Дякую #NovaUkraine за можливість закупити для м. Міла ліки. Наталя -- гля які звірятка не докормлені, допоможеш?
Волонтерська сотня Доброволя
Волонтерська Сотня Госпіталь"

"Діти не можуть чекати, поки ми відкладаємо життя.
Це один із уроків війни для мене.
Коли вона почалася, двійнятам було по 4. За ці 8 років вони навчилися вимовляти звуки, читати і писати, рахувати.
Вони стали вище ростом, їхні тіла трансформуються в дорослі.
Ті іграшки, які були важливими колись, зараз уже неактуальні. Улюблені кольори змінилися.
Старший син ходив до 1 класу, коли почався Майдан. Цього року він закінчує школу дорослим юнаком.
І я зрозуміла, що не можу відкладати їхнє дитинство. Щоб не відбувалося - якщо я маю можливість, я стараюся забезпечити для них те, що їм потрібно для щастя саме зараз.
Морозиво? Так, морозиво можна їсти під час війни.
Іграшки? Та лялька була цінною саме у 2015 році, коли наш тато воював під Маріуполем.
Вчитися - зараз.
Гуляти і дружити - зараз. Спілкуватися - зараз.
Любити - зараз.
Бо наші солдати воюють не тільки заради майбутнього, а й заради теперішнього наших дітей."

"Я вже писала, що в селян повторюються історії від села до села. Про яблуню чи грушку, яка врятувала дім – класика. Про самогубців за час окупації. І є одна історія, яка повторюється просто з хати в хату і мені страшенно подобається. Це прямо історія про resilience в чистому вигляді. Звучить це так:
– А телефон?
– Дак телефони ж вони позабирали.
– Не вернули?
– Хто там вернув!
– Ясно.
– Але я ж їм старий телефон віддала, а новий сховала, виключила і з собою завжди носила."
Світлана --
22.05.22
Чернігівська обл.

"Как началась для меня война?
Мы не паниковали и не суетились, не складывали тревожный чемоданчик, не покупали продукты, не планировали отъезд. Я даже старалась не читать новостей, на настойчивые вопросы старшего сына, подруг, что мы планируем делать, планируем ли мы уехать, отвечала, что ничего не планируем. Войны не будет.
Но о приближении войны (я поняла это позже) мне сначала сказала наша дочка. Как сказала? Появлением у нее постоянной тошноты, трясущимися руками, отсутствием нормального сна и, наконец, просьбой уехать...
Еще мне "сообщили" о ней странные люди в нашем сквере Котляревского, каждый день разные пары в последние две недели перед войной. Они были не нашими, они ходили по двое, но видно было, что они не друзья и не родственники, одеты они были очень неприглядно, серо, у них были небольшие дорожные сумки или рюкзаки, а ещё они всё фотографировали. Улицы, дома. Но они не были похожи на туристов. Они ими и не являлись.
Потом о войне мне "сообщил" мой муж своим настойчивым предложением вывезти детей хотя бы на недельку. Я не верила, не хотела поддаваться этой правде, которая уже была во всём рядом со мной. Но он показал мне на дочь, на ее руки, которые все роняли в тряске, и сказал, что ее надо успокоить, что ничего не случится плохого, мы просто побудем недельку в Тбилиси и вернёмся. А он останется и присмотрит за теми, кто в Киеве. Я твердила одно: "Решить уехать - значит признать, что война будет. Если она будет, то мне нужно быть дома, со всеми". А он говорил: " Да ладно тебе, войны не будет, погостите недельку в Грузии и вернётесь". И на это я говорила : "А зачем тогда уезжать?" Так мы и ходили по кругу в наших диалогах с ним. Но все таки он купил билеты. На последний, как оказалось, рейс.
Что было дальше? Дальше я не могла собраться. Но я скачала книгу по терапии травм читать в самолёт. Я взяла вещей на неделю, что попалось под руку, совершенно бестолково, как потом оказалось, но что уж...
Я хотела поехать увидеться с мамой и папой, но не смогла. До сих пор не могу понять, как я могла так смалодушничать, как... Мне снова казалось, что если я поеду прощаться, то точно будет война, значит я точно знаю, что она будет и уезжаю от нее, а ведь я еду просто на недельку в Тбилиси. И скоро я буду снова дома.... Как будто от моих действий зависело начало этой жуткой страницы в жизни моей и моей страны...
Сын пришел к нам на ночёвку накануне отъезда. Мы долго сидели, разговаривали о разном и о возможности войны тоже. Спали пару часов. Утром я села на его кровати и рассматривала его спящего. Запоминала, какой он и плакала. Я старалась вглядеться в него, чтоб увезти его с собой. Так перед глазами эта картинка и стоит...
Мы улетели вечером, поздно, 23го. Почему-то в самолёте меня попустило. Я слушала книгу о терапии травм, рядом сидел мужчина грузинской национальности с украинским флагом в руках. Я начала шутить с детьми, даже смеяться. Нас встретили в Тбилиси родственники, была уже ночь, мы уставшие легли спать.
Рано утром я проснулась резко, как будто кто-то меня громко звал, кричал мне что-то важное. Я кинулась в телефон, ВОЙНА! Мой Киев бомбят. Я сижу в кровати, в соседней комнате спокойно спят дети, а я не могу поверить. То, что было уже во мне все дни до этого ужасного утра, все что было жуткой липкой правдой, которая меня уже окружала, внезапно вырвалось наружу реальности. А меня как будто выплюнуло за границы этой реальности, моей жизни, я наблюдаю с болью и ужасом со стороны , что вся моя прежняя жизнь, жизнь моей семьи, жизнь миллионов украинцев разрушена... Такие мысли были тогда.
Сегодня 100 дней войны. 100 дней борьбы моего народа с врагом. 100 дней смертей, травм, потерь, разлук с близкими. 100 дней боли. И ровно 100 дней нашей временной эмиграции."
Лена, Киев, 03.06.22

"Немного о быте: я собрала своих под одной крышей недалеко от Киева - и в принципе у нас тут санаторий. Свежий воздух, камин, запасы алкоголя. Инстинкты требуют при каждом выезде в город забивать багажник, поэтому запасов продуктов, шампуней и туалетной бумаги нам хватит надолго. Реально надолго.
В доме панорамные окна, поэтому по вечерам у нас светомаскировка. Горит камин, свечи и телевизор на минимальной яркости. Всё.
Сегодня вечером мы играем в онлайн-ЧГК.
Диван вмещает всех нас: пять человек, две кошки, кролика не пускаем - слишком уж много гадит.
На сигнал воздушной тревоги мы реагируем только после громкого «бабах» неподалеку - и то через раз, если честно.
Мы все занимаем умы и руки, это помогает. Elizaveta Gogilashvili - богиня, потому что, нервничая, она готовит. Мой организм пытался осунуться от стресса, но Лиза вовремя предотвратила эту беду пирожками.
За неделю да начала войны Bogdan Shevchenko удалил зубы мудрости. Полчаса назад мы с Лизой снимали ему швы. Гостиная стала операционной, диван - стоматологическим креслом, тактический фонарик - хирургическим светильником, а кошка Лапка - ассистенткой. Вытащили почти все нитки, одну не смогли пока подцепить.
Завтра попробуем ещё раз."
Мария, Киев

"Меня сегодня пробило...
На воспоминания, на фото поворот в Романовке, там нас ждала машина для нашей эвакуации, мы переводим собак, первых увели инвалидов... Я ждала с агрессорами на стороне Ирпеня, переводя последнего через мост, я издалека вижу как одна из собак выпрыгивает из машины и убегает в этот поворот...
Я добегая туда, понимаю что, сбежал Лайф, инвалид у которого нет половины задних лап, казалось бы, далеко ли он может таким убежать? А он смог, он несётся галопом в Романовку, не пытаясь остановится, я кидаю собаку, которую привела, Артуру и кидаюсь за ним... За мной бежат военные с оружием, тогда я не понимала, что такого, я же не в курсе была что, за Романовкой уже не наши...
Я вообще ничего не знала, связи то не было😅
А я бегу, в зимних ботинках и куртке, военные за мной уже не бегут, они возвращаются на позиции, Лайфа уже не видно даже, я скидываю куртку и продолжаю бежать... Чисто интуитивно понимая, куда мне нужно бежать и что, потерять ещё одну собаку, ну просто, не могу...
Добежав с языком на плече, до конца Романовки я увидела Лайфа, ему стало плохо и он остановился, я подбежала и увидела что, у него посинел язык, вот тут я высадилась в осадок...
Быстро промяла ему лапы, взяла на руки и медленно пошла, кабанчик весил не мало, шли мы долго, с остановками, выйдя к повороту, я прокричала-позвала мужа, все военные вышли, из своих позиций, на меня посмотреть(хто ж так орет) Артур подбежал, схватил Лайфа и понес в машину, ему уже было полегче, мы сразу предупредили Снежану и она Лайфа передала реабилитационному центру, там его привели в порядок
И вот спустя столько времени, я поняла что, военные не бежали дальше потому что, там уже были оккупанты... Что я не просто жителей встречала, со странным поведением, а именно орков, которые от меня, судя по всему, были в ахое...
А я в ахое сейчас, от тогда происходящего, зато не потеряла Лайфика! Это была моя единственная мысль, за все мою пробежку
"Я его не потеряю, больше никого"
21.05.22 Анастасия --

"Як дівчата з Англії їхали в Україну "
Назвемо так мій пост про крутих волонтерок з Англії.
Не можу читати новин, бо від них зриває дах.
Тому розкажу я вам про людей, які роблять титанічну роботу, щоб пришвидшити нашу перемогу.
Було три пікапи, які Anna Buyevska разом з чоловіком Томом та їх друзями купили для ЗСУ.
Цього разу Аня з подругою Зарою Zarah Wiles та іншими друзями вирішили доставити три пікапи з Англії у Львів самі.
Всі пікапи - здоровенні машини. В Лондоні парковки немає. Тому поставили машини в свого друга в затишному передмісті. Сусіди подумали, що в того приятеля криза середнього віку 😁 Але запитали, що це за монстри перед хатою. Коли дізналися для чого ці пікапи, швиденько поміняли свою регулярну доставку продуктів із супермаркетів на адресу їх друга. Ви тільки уявіть! Англійці, люди зі Шрі Ланки та всі інші сусіди скупляють консерви і тушонку, щоб передати нашим хлопцям із ЗСУ! Неймовірно!
Тож всі три машини загрузились і вночі виїхали з Англії. Але не всі пікапи доїхали 🤦‍♀️😃✌️
Перша машина зламалась та 10 годин чекала ремонтний сервіс. Поки чекали, купили нову тачку! Її доставили (з першого разу не вийшло, бо машина поїхала в іншу сторону, то ж з другого разу лише правильно за адресою доставили😁💪) до місця, де стояла машина, яка зламалася, перегрузились, поїхали далі.
Друга машина (з консервами) зламалася на автобані в Німеччині. Дівчата доїхали, перегрузили консерви, і поїхали далі, але той пікап ледве сунувся, бо там полетіло щось, і все це зі швидкістю 35 км/год😱😃
Коротше, дівчата заночували в якомусь готельчику і все. Машину віддали на ремонт. Дівчат та консерви з дроном підвезли до України на інший машині😃😃✌️✌️💪💪
На першій фотці німецький механік з дівчатами. Коли вони пояснили куди гнали машину, то механік сказав, що відремонтує її для хлопців із ЗСУ безкоштовно! За свій власний рахунок купить деталі і все зробить без оплати!!
Дякуємо механіку Андрію з Німеччини за таку круту допомогу! Ми дуже чекаємо третій пікап, який поки не доїхав до нас😃💪❤️
Оце процитую від Ані дослівно:
"Ми на аварійці їхали по аварійній полосі майже весь день, останні 6 годин взагалі 30 км на годину, а під гору 10 км на годину. Доповзли вночі до містечка Eisleben і заночували там.
О 7:30 ранку в неділю розбудили всіх механіків у всих селах 🙂
І от Andrei приїхав як лицар вже о 9:00 ранку."
Уявила я цю картину😃😃😃😃
На третій фотці дівчата з аварійниками, бо чекали їх на трасі, коли зламалися пікапи. А ще дівчата були голодні, то ж консерви стали в нагоді 😃😃
Ще було багато різних пригод. І взагалі, коли я в Ані запитали, як вони доїхали назад до Англії, то вона написала "Не повіриш, але в нас було ще купа пригод. Оце нарешті вдома. Оговтуємося".
Таких історій багато. Я знаю. Але ви тільки уявіть як всесвіт вказує куди, з ким, через кого робити/допомагати/діставати.
Друзі, ви чудові! Англійці, дякуємо вам за допомогу!
Ви круті!💪💪❤️❤️"