Print preview Close

Showing 7271 results

Archival description
4982 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Воєнні записки з мирного краю... Земля Нескоренних і мужніх, вірних і щирих, згуртованих і відкритих, як ніколи раніше до цього, людей... Ішов 22-й день війни... Нарешті зібралася з силами та знайшла час, щоб написати про 22 дні свого “нового життя” — скоріше не життя, а”проживання” в безкінечному очікуванні того, що нарешті “це” скінчиться, очікуванні почути такі бажані слова з уст нашого Президента про перемогу, очікуванні, що ми прокинемося зранку всі разом у своїй квартирі від лагідного проміння сонця на заспаних обличчях і не будемо прислухатися, що зараз щось прогримить за вікном... Дасть Бог — і це настане! Але спочатку хочу написати про все з самого початку. А починалося все з новин. І хоч наша сім’я та моє близьке оточення не було зацікавлене політикою, а по ТВ якщо і транслювалося щось у нас дома, то це були фільми, мульти чи пізнавальні передачі. Все ж таки іноді ми дивилися і новини. От саме з них заговорили про дивні “навчання” сусідніх “небратніх” народів. Тоді дзвінок від тата з Конотопу, що розташований поближче до цих сусідів і новина про те, що на навчання стягнуті військові резерви з-за Уралу. Пазли в моїй голові почали викладати думку про те, що це не спроста і потрібно приймати якісь дії. Скоріше всього в підсвідомості спрацював материнський інстинкт “я маю підготуватися, щоб не бути в повному розпачі перед очима сина”. І в мирні та спокійні дні я невимушено зробила перший крок — закупила продукти з тривалим терміном зберігання та завезла в заміський дачний будиночок, при цьому собі повторивши “нічого не мало б статися, але скоро ж весна і це все згодиться, коли будемо туди приїжджати на вихідних”. Далі ходила на роботу, поверталася додому, занурюючись в хатні клопоти, займалася вихованням сина, але новини вмикала вже частіше — просто так, щоб “знати, що в світі робиться”, як казали мої предки. І в перервах цього звичного життя, коли з’явилася вільна хвилина я зробила другий крок — оглянула своє помешкання і задумалася, що ж з матеріальних речей було б для мене цінним, що я хотіла б зберегти, як не для себе, то для нащадків? Подумала і викинула думку з голови, але знову щось торувало в моїй голові, що варто було б “щось робити”. Ось так мої родинні альбоми, вишиванки, сімейна реліквія у вигляді скляної кулі з дутого скла, що передавалася по роду для найменшої доньки в сім’ї від моєї прабабці точно (до того не відомо звідки вона взялася), молитовника та євангелії на щодень — все спакувалося в валізу і під виглядом “потрібно завезти їду собачкам на дачу” вирушила в заміський будиночок. А далі знову тиждень звичного життя з незвичним відчуттям тривоги після переглянутих порад щодо складання тривожної валізи. “Ні, вона нам не пригодиться” — ширяло в моїх думках. Не буду я її спаковувати....але все таки завезу трохи теплих речей на дачу — нехай там побудуть про всяк випадок. Повезла, а сама собі сказала, що і так шафи забиті — треба розвантажити. Ну а далі прийшла черга і “тривожної валізи” — складу, мені ж нічого складного в цьому не має, нехай стоїть собі тихенько в шафі за одягом їсти ж не просить. Все згідно порад з преси: змінний теплий одяг та шкарпетки, всі документи, трохи готівки, невеличка аптечка, засоби гігієни, голка-нитки-ножиці, свічка з сірниками та ліхтарик, запасна зарядка до телефону, книжечка для малечі і трошки сухої їжі, бутилочка води. Ось так собі стояло все сховане в шафі, а ми далі продовжували жити, чуючи звідусіль різні розмови про війну: і в кожного своя думка, хтось довіряв “дружнім братським народам”, хтось неминуче передбачував воєнні дії. Але мабуть ніхто і уявити тоді не міг собі про те, що може відбуватися на нашій земельці — ВІЛЬНІЙ земельці, за яку століттями боролися наші предки. У такий чудовий час ми жили: кордони були, але вони були відкритими для українців, ми могли дозволити собі подорожувати де завгодно кожен відповідно до свого бюджету, розумні сини та дочки нашого народу могли влаштуватися на роботу за межами нашої держави, нас сприймав увесь цивілізований світ. І в тих країнах, в яких мені в свої не повні 40 років довелося побувати, українців поважали. Так, не все так хороше було в нашій країні, були і міграції населення в пошуках кращої долі за кордоном, були революції, було невдоволення владою чи рівнем життя.... Сьогодні розумієш, наскільки ми були щасливі, бо був МИР! Маленьке слово, з таким безмежним змістом сьогодні для кожного українця і не тільки... Останній тиждень мирного життя у нас запам’ятався польотами — літаки щоночі розсікали нічне небо, завдаючи нам незручності у вигляді безсоння і усвідомлення загрози та небезпеки. В переддень початку війни чомусь схотілося нічого не робити, завантаживши сімейний фільм на дитячу тематику, наша сім’я відчула гостру необхідність заполонити диван і притиснувшись один до одного з купою смаколиків, насолоджуватися часом і можливістю побути разом. І фільм хороший, і спокій в хаті, і невимушений дитячий сміх від деяких епізодів, а потім і щирі сльози, бо “мишок жалко”.... мало б бути хороше і спокійно, а мій “материнський інстинкт збереження” знову “увімкнувся” та не дає мені спокою... Встаю тихенько, пробираюся до спальні і... збираю кожному рюкзачки: дитині - з забавками, книгами та печеньками, чоловіку — з речами (тихенько, щоб не бачив, бо вже підсміхувався, що мама панікер, який задумав вивезти “усю квартиру з квартири на дачу”), кожному по бутилочці води. Поховала все і до сну. Тільки не було спокійного сну тієї ночі, літаки гуділи, а в голові передчуття, що щось не так, дзвінок від мами під ранок “ Таня, війна почалася. Уже стріляють...” Фатальний ранок.... Як мантру повторюю слова “Спокійно. Без паніки”. Чоловік у телевізорі. Дитя до останнього не будим. Тривожно та швидко згрібаю усі продукти, потрібні речі, кроличка — її також не забути, рибам корм, вазони підлити. Сміття забрати....Боже до чого це все зараз...треба, все буде нормально. Спокійно. Без паніки. Вибух....ще і ще. Швидко перекриваємо газ/воду, відтягуємо від вікон все подалі, зашторили. Пора будити дитину, а він і сам бідненький схопився зі словами війна, сльози, плач... Бабах - такий, що вікна затрусилися — “аеропорт” єдине слово. А сину мама, як і завжди, мусить щось сказати заспокійливе: - “Не лякайся, це лопнула шина на автомобілі, що проїжджав під вікнами”....дорослий, 6,5 років, уже дорослий... - “Мамо ні, колесо так не бабахкає голосно. Це бомба! Нас бомблять!” - “Ні сину, людей не бомблять, це підірвали заправку, що поруч” - ”А для чого?” - “Щоб ніхто не міг заправитися і покинути місто” - “А в тебе ж повний бак, мамо? І в тата також? Ти ж усе знала, ти готувалася, ти заправила наперед багато бензину в нашу Сьюзі”. Без відповіді, скоріше сам себе почав заспокоювати цими словами. А до мене: -”Що з нами буде? Ми помремо?” - “Ні синочку, ми виїдемо на дачу, там спокійно” - “Дійсно мамо, як добре, що ми маємо дачу. Що ми встигли її побудувати самі”. Ввімкнулися сирени, дитячий плач уже не стримати та й не було коли. Чоловік просить не повертати голову і не дивитися наліво. “Тарасику, все гаразд я знаю, це аеропорт. Я сильна, я не боюся. Все буде добре! Вези маму і сина, а я на роботу...” Швиденько наплічники на плечі і швидка евакуація до авто. Під рев сирен, прощаюся з переляканою до краю мамою (її очі в сльозах були мабуть ще більш безпорадні чим у мого сина). Не стрималася....прикрикнула “ніяких сліз з Вами дитя. Все буде добре” (пробач мамусю). І найдорожчі слова сина “Мамо, бережи себе!” - от цим я була вражена, слів вимовити не змогла ніяких окрім “Люблю тебе” і стоп’ятсотий раз “Все буде добре”. Ще раз повторила про себе “Дорослий” і помчала в гараж за автівкою. А чоловік вдогін кричить, що не відпустить саму, що завезе на роботу і повернеться, щоб забрати і вивести мене до сина....та де там, хіба мене колись можна було “переперти”, як завжди він любив казати. Я маю бути тут і він це розумів, знаючи мою відданість роботі та любові до свої хлопців (колег). Поцілунок від чоловіка, мамине благословіння хрестом мені вслід ( у дзеркалі це було видно). Молитва на устах і я спокійна наскільки це можливо. Вибухи стихли, сирени ще волають, затори, а я на мості, де так гарно видно стовпи чоренного диму зі сторони аеропорту — “Суки!”. Необдумані вчинки переляканих водіїв, сигнали звідусіль, а я спокійна, на диво. Пропускаю тих, хто не має змоги себе заспокоїти за кермом і це помітно. Дотримуюся усіх правил дорожнього руху, хоча їзда мабуть була скоріше агресивною, ніж такою, як завше, вдячний кивок чоловіка, якому дала завершити посадку своєї сім’ї в авто на проїзджій частині без сигналу в його бік (всі хочуть врятуватися, усі ми ЛЮДИ). Робота. Я в безпеці. (Хоча яка безпека могла бути в такі хвилини, коли щойно стихли сирени, а з боку аеропорту далі щось чоренне, продовжує горіти). Нема часу переживати, потрібно переключитися на роботу, колег. Колеги — мужні хлопці, усі мають свої сім’ї, частина має вже й дітей, яких також потрібно вивезти в безпечні місця. А вони збігаються до бази, знаючи, що виконують важливу та відповідальну роботу, в якій нема місця страху чи паніці. Розпирає від почуття гордості за таких колег. Я одна жінка в чоловічому колективі з 33 чоловік. Знов зловила себе на думці, що мені повезло працювати серед них. Посміхнулася вперше за цей день, ні вдруге, бо вперше було на слова сина “Мамо, бережи себе!”- найдорожчі слова у світі тепер для мене. Робочий день промайнув у суцільному хаосі дзвінків від клієнтів з одного боту, а з іншого у самозаспокоєнні себе та колег, що мусить усе бути добре, потрібно і їх налаштувати на позитив. А в переддень ми отримали новесеньке інкасаторське авто, пригнане з Києва разом з традиційним Київським тортом від Рошен. Ну не пропадати ж добру, попереду невизначеність, тому можливо останнє кавування в колі колег, хто ж знає, що буде далі. Навіть жартувати намагалися. А далі дзвінки від родичів і знайомих, що полишали країну і їхали за кордон. Це також сильні люди, бо прийняти це рішення теж вкрай не просто. Полишити все те, що роками нажите, відірватися від близьких людей, полинути у чуже невідоме, розпочинати все з нуля на чужій землі. А я зрозуміла, що все ж таки потрібна тут. Такий мій вибір був у той час і до нині. Хоча як казала бабуся “Від чуми та від тюрми не зарікайся”. Чума — мабуть це слово стало найбільш вдалим тому, що назвали “спецоперацією”, але про це згодом. А в нас з цього моменту і почалося те “нове життя”. Спозаранку лечу з-за міста до роботи, навантаження шалене, телефон з зарядки не виймаю, дзвінки не стихають і в позаробочий час (останній в 22 годині), в перервах заскакую додому взяти ще щось необхідне, роблю фото квартири, будинку (можливо воно буде останнім(((( ) робота і швидкий виїзд з міста, щоб дістатися дорогих мені людей. На дачі як у фортеці (хоч там навіть нема підвалу, щоб сховатися в часі тривоги) — бо коли маленькі рученята вже “дорослої” дитини замикаються на твоїй шиї — всі тривоги та неспокій відступають. Наблизилися вихідні, які були для мене робочими, але я знайшла в собі сили, час, бажання та натхнення бути корисними комусь. Самопожертва — як спосіб витримати все те, що твориться на НАШІЙ землі. Ось відповідь на питання “як жити далі”. І хоча Івано-Франківськ, було “безпечним” містом, в яке з’їзджалися люди, гнані війною, в ньому вже дотепер тричі лунали вибухи, які вивертали весь страх і тривожність, сховані внутрі, назовні. Все частіше завивання сирен по декілька раз на день і навіть вночі. Поспішна евакуація людей до укриття. Мобілізація частини моїх колег. Війна все ближче до мене. Втрата сну, повна відсутність апетиту та бажання бути красивою, виключно чорний одяг, робота, що виконувалася автоматично, як злагоджена послідовність дій та слів в безкінечному потоці телефонних дзвінків. Не може так продовжуватися. Ось тут зародилося нове заняття — волонтерство. Це те, що дає наснагу до життя, віру в перемогу, вдячність нашим воїнам, маленькі радощі та втіха, коли вдається знайти те, що шукаєш, доставити в потрібне місце. У цій царині праці звідусіль відчувається повага та вдячність. Не знала, що можна радіти в часи війни. Можна! Що я робила? - УСЕ, що могла: після того як вкладала спати сина, біля телевізора ми різали з своїми рідними тканини на захистні сітки нашим воїнам, до пів ночі, а зранку відвозила на пункти де невтомні “бжділки волонтери” дякували та виплітали сітки, у вихідні і самі долучалися до плетіння. Перерізали усе, що можна було, а коли не мали тканини — зняла з себе штани кольору хакі і їх порізала (воїнам більш потрібні, ніж мені). На пальцях виліз величезний мозоль від ножиць, але роботи ж є багато. Пляшки! Пусті пляшки, які ставали тарою для запальних коктейлів під назвою “Бандерівське смузі” для наших “гостей”, непроханих правда. Але наш край гостинний!) Поки збирала по сусідах і знайомих тару — люди почали зносити тканини. Чудово! Є що різати, будуть сітки! Тоді почали надходити повідомлення по спільнотах про потреби для наших захисників чи переселенців. Ось тут цілий лан непочатої роботи. Як чудово усвідомлювати, що ти не сама, що маєш вдосталь чудових, чуйних, відзивчивих людей поруч! Боже, яка радість жити з такими людьми! Людьми, які готові прийти на допомогу в любий час, віддати останнє, а якщо не мають, знайти того, хто має чи може дістати! Що ми тільки не знаходили: забезпечували продуктами пункти збору, зносили одяг чи речі для біженців, включалися в роботу по готуванню напівфабрикатів нашим воїнам, збирали тару на тушонки та “коктейлі”. І саме основне, що кожного дня відчуваєш якийсь поклик. А війна наближалася усе ближче. Наша близька родина у стражденному Харкові та Києві. Від них щодня чекаєш зісточки. Ще ніколи такі безневинні смс з текстом “Як ви?” не були такими радісними та бажаними. Ці два слова підтверджували, що наші рідні ще живі, хоча і на грані можливостей, а також давали усвідомлення, що наше життя є цінним для когось іншого. Ось тоді зароджується ще більша жертовність та жага допомагати. В простій життєвій переписці дізналася як тяжко нашим землякам на сході та в центральній частині де ведуться активні бойові дії, як тяжко усвідомлювати, що щойно народжене малесеньке життя не має, що їсти, бо звідусіль стрільба та вибухи, а тієї молочної суміші, що потрібно, щоб вижити і нема де взяти (ще одна ціль на один день). І як добре, що це швидше за мене усвідомили волонтери, що організували доставку дитячого харчування на Харків — це ж те, що потрібно мені саме сьогодні! А поруч знову чуйні люди, колеги, знайомі... Сповіщення про надходження коштів на карту такі радісні як ніколи, біжу по аптеках, скуповуюся, відвожу на пункти збору, а сповіщення і далі ідуть, а за ними смс, що вже зготовлені пакунки оплачені очікують в певному місці і потрібно лише забрати, знову аптеки-пункти збору-аптеки. І ти готовий кричати на увесь світ, які великі серця в наших людей. Це безцінно! І навіть сирени, які застають мене на пів дороги до цілі з заложеними коробками на сидіннях, не лякають. Їду собі спокійно до найближчого укриття, рада-радісінька, що день прожитий немарно. А далі мене знаходять,такі жертовні люди, що навіть не знаючи особисто мене, пропонують свою допомогу в забезпеченні хлібом, продуктами, медпрепаратами. Кожного дня щось знаходиться, нові потреби, нові люди, пошуки житла (своє все вже давно заселене), нові методи підтримки. Єднання — ось так я називаю своє сьогодення. Ось такими днями і наповнилося моє оце “гірко-солодке нове життя”. І звісно, як і в любої живої істоти, у мене теж є різні фази активності. Є спади і злети, є радість і смуток, є гордість і розчарування... Але коли трошки опустяться руки — Бог пошле випадок, який мене підбадьорить, нагадає, що не час розкисати чи не дай Боже, збайдужіти. Згадала слова, що не раз чула та співала у храмі Божому “З нами Бог, розумійте народи і покоряйтеся, бо з нами Бог...!” Так і буде! Процитую слова мого колеги з фронту: “З нами Бог! Перемога буде за нами! Слава Україні!” Так Ромчику, так і буде, але зараз реалії тяжкі для нас усіх. А найбільше для Вас — Воїнів, які своїми грудьми захищають нас, щоб ми могли, жити працювати та єднатися. Ви стримуєте цю навалу, орду, недолюдей і покидьків, які вдерлися на нашу землю. І ми старшенно тішимося кожному вашому здобутку, кожній перемозі та досягненню, кожному клаптику відвойованої нашої землі. Так само як і страждаємо за кожним втраченим життям, кожним зраненням Хоробрих, кожним населеним містом, в яке вдерлися ці варвари... Поміж усім постійне перелистування стрічки новин в телефоні, перегляд новин по телевізору дома, прослуховування по радіо в дорозі, смс від знайомих з=під обстрілів, щасливі звісточки від бійців (бо живі, бо борються та захищають нас)— все це відкриває жорстокі реалії сьогодення. Це не “спецоперація”, і зараз на 22-й день війни — це вже не “війна”. Це геноцид українського народу, це знищення мирних жителів лише за те, що вони українці. Тероризм ХХІ століття. Це руйнація останнього продуктового магазину в заблокованому місті, авіабомба на пологовий будинок, де, ще навіть не народилося зароджене дитя, драмтеатр, де знайшли прихисток, хворі, жінки та діти.... Маріуполь....Боже, молю щоденно, щоб зглянувся над тими, напівживими людьми. Як їм тяжко — знаєш тільки Ти....І таких міст чи містечок багато: Охтирка, Харків, Ізюм, Київ, Буча, Миколаїв, Суми, Чернігів, Херсон... Херсон — диву дивуюся кожного дня, які безстрашні люди, у місті повному до краю, що аж кишить терористами, вони виходять під блакитно-жовтим стягом і скандують “Херсон — це Україна”. А ми ж завжди вважали себе патріотами, а людей по ту сторону Дніпра “проросійськими українцями” (соромно за себе). Ось так виглядає єднання, але під вибухами та пострілами. Єднання....це те, що приведе нас до перемоги! Це те, чого не має в орків, які живуть по сусідству, най би земля розділилася навпіл, щоб ніхто не мав такого сусіда... Перемога буде за нами. Бо коли безхатьки приходять до територіальної оборони і пропонують свою допомогу, збирають під обстрілами пляшки для “коктейлів”, коли цигани працюють на ЗСУ, коли у кожного своє “єднання”- ця нація є незнищенною, цей народ нездоланний. І все буде Україна!"
Тетяна, Івано-Франківська обл.
18.03.22

File · 2022-06-20
Part of Writings from the War project

🇺🇳 20 червня міжнародний день біженця, встановлено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 🇺🇳

⬇️⬇️⬇️

В цю війну мені щось не плачеться. Я б хотіла, але не виходить.

Вперше пустила сльозу, коли не мій, але улюблений тато, написав мені якось зранку, в перший тиждень війни, що не може везти маму в підготовлену їм евакуацію, тому що вночі у нього стався інфаркт. Зрозуміло ні лікарів, ні швидких. Було страшно. Було боляче.

Вдруге я заплакала, коли моя давня подруга, одна з трьома дітьми, не хотіла їхати з Рубіжного, а я не могла її переконати терміново це зробити. Було страшно. Було боляче. Рубіжного більше не існує.

Та по-справжньому я ридала лише один раз.

🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳

Ми приїхали з малим вночі на залізничний вокзал, отримати еміграційні квитки, після двох діб найскладніших перельотів. У сина шпарила температура, боліло горло, я тягла дві валізи, його і якось себе. Черга в касу була величезна. Усі українці, з дітьми, літні пари, чоловіки на милицях. Ми простояли дві години, Нікіта майже падав від втоми та хвороби.

Взяли квитки, пішли шукати аптеку. Все звичайно було вже закрито – Європа…

Волонтери розводили руками, мовляв, не можемо допомогти. Я зупинилася з сином посеред будівлі вокзалу в якомусь дивному заціпенінні.

І тут до мене підійшов дідусь і польською запропонував взяти булочки. Просто звичайні такі собі булки, що лежали в нього в целофановому пакеті. З магазину, чи домашні – я навіть не зрозуміла. Я посміхнулася і чомусь (чому бляха???) - відмовилася.

Він дістав пакет із випічкою і просто засунув його мені в руки. «Їжте діточки та тримайтеся» - напевно якось так звучала його фраза польською, я вже не пам'ятаю. Тому що раптом почала плакати. Вночі. Серед вокзалу. В Польщі. З хворою дитиною та двома валізами. Серед війни. З повним нерозумінням майбутнього та закресленим минулим.

Це були найсмачніші булочки ever, які тоді замінили і вечерю і сніданок і найголовніше - безмежну, людську любов.

❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️

Більше я не плакала. Зібралася з думками та влаштувала все, що змогла влаштувати. Собі. Іншим.

Дідуся того згадую майже кожен день і подумки дякую… святі люди, жахливій війні 🙏

💛💙

20 червня міжнародний день біженця, таке собі свято …

File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

“Хочу что-то написать, но не клеится. Слова не крепятся, не липнут. Падают. Тяжелые. Последние 4 поста я просто удалил. Не о чем говорить, все и так все видят и чувствуют. Зачем давить на открытые раны, лучше больше помогать и настраивать на свет, который в нас упал до минимума из-за тьмы вокруг. Но эмоции, мысли и информация копятся и если не проговаривать, то скрутишься.
Я рядом с Мариуполем и иногда просыпаюсь от того, что чувствую его запах. И запах моря тоже, где нам казалось невозможно купаться. Но сейчас бы поплавал с удовольствием. Есть много разной информации по Мариуполю. Много собранных в сундук сведений. Много диаметрально противоположного. Много всего. И героика в духе 300 спартанцев. И предательство мэра. И героика мирных жителей, которые создают свои маленькие дворовые общины и цепко держатся друг за друга. Настолько цепко, что даже вырывают своих побратимов из рук смерти. Они тоже герои. Они с достоинством теряют все что создали. Там нет исключений. Все потеряли всё.
Пока их семьи ищут возможность связаться с ними и отнять у города, там образуются новые семьи, микрообщины. Часто думаю какими я вытяну своих. Сколько седины будет у младшего брата? Сколько ненависти и боли в глазах? Сколько добавится седины у матери? Выйдет ли Санни встречать нас, радостно скуля и прыгая на руки как она обычно делает? А дом, вещи, что там с ними? Что окажется крепче всего, как та советская вещь в киевской квартире? А могила отца, куда мы все хотели но так и не успели поставить могильную плиту? А наши соседи? Наши бабушки. Кто уехал а кто остался? Кто стал братом, а кто предал братство? Кто приносит продукты и куда ходит за ними? Кто и куда ходит за лекарствами? Кто поёт, успокаивая трехмесячного ребёнка моего друга от постоянных взрывов. В нетронутых городах мы слышим взрывы вдалеке и уже тревожно. А как там, когда это совсем рядом и только с перерывами на обед? Пока пишу текст брат говорит, что люди из Строителей 35, это чуть ниже нас, кричат о помощи. Попали в дом рядом.
В Мариуполе несколько часов тишины пару раз в день. В ком открылся талант медика? Кто лечит души словами? Кто там мотивирует и придумывает как протянуть 48-ой день без всего что есть у современной цивилизации? Кто заряжает телефоны если есть где и зачем? Кто всех стрижёт? Кто отвечает за международные отношения с оккупантами? За внешнюю и внутреннюю политику общины? За отношения с соседями-общинами? Кто думает о будущем, когда каждый день живет в том настоящем? Кто там за старшего? Не удивлюсь если Санни, она умеет строить людей. Но главное, кто мотивирует людей уехать? Кто проверяет их? Подвозит помощь тем, до кого не добраться? Кто предлагает выехать? Лучше если бы заставили.
Информация на 9.04. Мои живы, и их пока с минимальными трениями, обошли основные ужасы. Это я знаю от тех кто покидает свои общины и не забывает заглядывать к другим. Не от государства, а от самих людей. У мирного населения нет старлинк, а появляется какой-то феникс. Про бесконечные гудки тоже как-то напишу. Вчера кто то один раз попытался нам позвонить, в ответ как наши военные, мы залпом отправили 15 ответных вызовов со всех орудий, но уже все. Не добили наши сигналы. И вот такие доли секунды ты ловишь.
Что осталось от Мариуполя? Скелет когда то красивого города на берегу Азовского моря. (а не чёрного, как пишут многие зарубежные СМИ, с большей халатностью относящиеся к нашей войне, чем к пощечине Уилла Смита). Что осталось от людей? Некогда большой город разбился на много мелких дворовых общин. На много маленьких государств в окружении зомби. В окружении скверны, которая уже потихоньку перекидывается на Харьков.
Когда откроется Мариуполь и он вернётся на место, поеду туда и отсниму город, найду в руинах и зафиксирую его душу потому что не верю что кто-то сможет это сделать лучше. Разве что Надежда --, чьи посты выжигают на коже как боль так и надежду.
В Мариуполе солдаты. В Мариуполе мирные жители. В Мариуполе смерть. В Мариуполе бои. Закрытые районы. Черно-белые дома. Скверна. Даже церкви не устояли.
Помните финал фильма 300 спартанцев? Один из спартанцев выжил, вернулся к своим и выступил в сенате с речью, после чего привел уже не 300, а 10 000 спартанцев. Его слова были такие: «Помните нас. Самый простой приказ, который может дать царь. Помните за что мы погибли». А я добавлю, помните за что мы живем.
Ниже город. Красным отмечены его раны от попаданий снарядов.”

File · 2022-03-05
Part of Writings from the War project

"Ну что же.... 2 марта 2022 года моя жизнь вместилась в один рюкзак, я вместе со своими девочками решила выбираться из Харькова.
Долго не могла найти машину, чтобы добраться до вокзала, уже готова была идти через весь город на вокзал пешком, но машина нашлась просто чудом.
Приехали на вокзал, там давка, паника неразбериха. Огромная толпа людей, дети, старики, собаки, толкотня и давка.
Прибыл эвакуационный поезд и начался ад: арабы и индусы полезли первыми, здоровые мужики начали отталкивать женщин с детьми, нам сесть туда не удалось.
К прибытию следующего поезда, люди в камуфляже и с оружием навели видимость порядка, построили женщин с детьми ровными шеренгами на перроне.
Поезд Бахмут -Львов прибыл уже полным, все полезлм на штурм, ломая шеренги, толкаясь и матерясь. Во время отхода поезда, раздался хлопок, полпа побежала к зданию вокзала, крики, я боялась в толпе потерять детей...
Мы провели на вокзале уже 8 часов, начался коммендантский час, людей стало меньше.
Тут в стороне от вокзала мы увидели поезд, духэтажную шкоду интерсити, побежали к нему, Катя решительно сказала, что это поезд наш!!
Двери были открыты в последний вагон, женщина, проводница, начальник поезда, не пускали в вагон мужин, только женщин с детьми, мы сели нам удалось.
Все два этажа поезда, тамбуры, ступеньки - все было забито людьми.
Дети спали сидя на одном сидении, я рядом на чьем-то чемодане.
Приехали в Тернополь, на перроне встречали волонтеры, все очень вежливые и доброжелательные.
Нам повезло, мы почти сразу успели сесть на поезд до Львова.
Во Львове мы планировали сесть на електричку до Пшемышля, но очередь на неё была через весь вокзал...
Удалось влезть в автобус на Варшаву!"

Юлия, Харьковская область

Юлія, 148-13-06
File · 2022-04-12
Part of Writings from the War project

"Як дівчата з Англії їхали в Україну "
Назвемо так мій пост про крутих волонтерок з Англії.
Не можу читати новин, бо від них зриває дах.
Тому розкажу я вам про людей, які роблять титанічну роботу, щоб пришвидшити нашу перемогу.
Було три пікапи, які Anna Buyevska разом з чоловіком Томом та їх друзями купили для ЗСУ.
Цього разу Аня з подругою Зарою Zarah Wiles та іншими друзями вирішили доставити три пікапи з Англії у Львів самі.
Всі пікапи - здоровенні машини. В Лондоні парковки немає. Тому поставили машини в свого друга в затишному передмісті. Сусіди подумали, що в того приятеля криза середнього віку 😁 Але запитали, що це за монстри перед хатою. Коли дізналися для чого ці пікапи, швиденько поміняли свою регулярну доставку продуктів із супермаркетів на адресу їх друга. Ви тільки уявіть! Англійці, люди зі Шрі Ланки та всі інші сусіди скупляють консерви і тушонку, щоб передати нашим хлопцям із ЗСУ! Неймовірно!
Тож всі три машини загрузились і вночі виїхали з Англії. Але не всі пікапи доїхали 🤦‍♀️😃✌️
Перша машина зламалась та 10 годин чекала ремонтний сервіс. Поки чекали, купили нову тачку! Її доставили (з першого разу не вийшло, бо машина поїхала в іншу сторону, то ж з другого разу лише правильно за адресою доставили😁💪) до місця, де стояла машина, яка зламалася, перегрузились, поїхали далі.
Друга машина (з консервами) зламалася на автобані в Німеччині. Дівчата доїхали, перегрузили консерви, і поїхали далі, але той пікап ледве сунувся, бо там полетіло щось, і все це зі швидкістю 35 км/год😱😃
Коротше, дівчата заночували в якомусь готельчику і все. Машину віддали на ремонт. Дівчат та консерви з дроном підвезли до України на інший машині😃😃✌️✌️💪💪
На першій фотці німецький механік з дівчатами. Коли вони пояснили куди гнали машину, то механік сказав, що відремонтує її для хлопців із ЗСУ безкоштовно! За свій власний рахунок купить деталі і все зробить без оплати!!
Дякуємо механіку Андрію з Німеччини за таку круту допомогу! Ми дуже чекаємо третій пікап, який поки не доїхав до нас😃💪❤️
Оце процитую від Ані дослівно:
"Ми на аварійці їхали по аварійній полосі майже весь день, останні 6 годин взагалі 30 км на годину, а під гору 10 км на годину. Доповзли вночі до містечка Eisleben і заночували там.
О 7:30 ранку в неділю розбудили всіх механіків у всих селах 🙂
І от Andrei приїхав як лицар вже о 9:00 ранку."
Уявила я цю картину😃😃😃😃
На третій фотці дівчата з аварійниками, бо чекали їх на трасі, коли зламалися пікапи. А ще дівчата були голодні, то ж консерви стали в нагоді 😃😃
Ще було багато різних пригод. І взагалі, коли я в Ані запитали, як вони доїхали назад до Англії, то вона написала "Не повіриш, але в нас було ще купа пригод. Оце нарешті вдома. Оговтуємося".
Таких історій багато. Я знаю. Але ви тільки уявіть як всесвіт вказує куди, з ким, через кого робити/допомагати/діставати.
Друзі, ви чудові! Англійці, дякуємо вам за допомогу!
Ви круті!💪💪❤️❤️"

Юлія, 231-26-04
File · 2022-02-25
Part of Writings from the War project

"Мені страшно. Але я не панікую. Мені би не було би так страшно, якби не син. Тому перше, що я зробила, коли почула вибухи – написала записку з його іменем, адресою, датою народження і нашими телефонами, поклала в його наплічничок-динозавр. Стало трохи легше. Назару ж сказала, що на нас напала росія. В нашій країні війна. Росії подобається наша земля, вони її хочуть відібрати. Але ми не віддамо! Будуть вибухи, ми можемо спускатись в підвал. Але так треба. Сподіваємося, це швидко мине. Він трирічна дитина, йому норм.
У наші військові частини влучили в перші же дні. Така була тактика 24 лютого. Були загиблі і поранені військові. Це, звичайно, не додає духу. Тому на ранок хотіла побігти здати кров. Але мені повідомили, що вже прийшло 80 людей, може пізніше, хіба в мене негативний резус… Пішли в тероборону. Як і думали – немає місць. Тероборона укомплектована. Зібрали трохи їжі в домі – передали, на жаль. Магазини працювали лише зранку.
Побігли збирати пляшки із сусідами для бандерівських смузі. Треба ворога зустрічати достойно.
Тим часом ми періодично спускались в бомбосховище, а там, перепрошую, запах фекалій. Це було жахливо. Ми з Назаром періодично піднімались на гору аби подихати повітрям. Назар підняв дуже велику і масштабну істерику. Я його обійняла і просто качала. Розуміла, що він втомився і хоче просто плакати. На плач підійшов мій-улюблений суши-майстер, який в підвалі робить найкращі суші в світі і віддав нам ключ від свого ресторану. От так просто – поживіть поки в нашому підвалі.
Людська доброта безмежна. Стоять черги на здачу крові. Бажаючих більше, ніж є зброї, але її мають підвезти. Пляшок поки вистачає.
Так і живемо.
А у вас що?
ВмоїйКраїніВійна
війнаЗаНезалежність"

File · 2023-04-01
Part of Writings from the War project

"Від вчорашніх фоток з Бучі з форуму на річницю трагедіі стало тошно. Від помпезності, гламуру, доглянутих жінок в напів вечірніх сукнях та черевиках зі стразами… Це просто шоу треш, бенкет у чуму.
Мої спогади про цей день і період в Бучі та Ірпіні один: стійкий трупний запах.
А ще безкінечне горе, тисячі втомлених і голодних бучанців в черзі за гуманітаркою, гори трупів, переповнені морги, трупи лежать в машинах-рефрежираторах і їх везуть все більше і більше, рідні шукають своїх в цих рефрежираторах самі, перекладаючи тіла з купи на купу, мертвих возили в машинах для перевозки заморожених продуктів. І чомусь в ці дні я там не бачила вчорашнього бомонду, який би був готовий допомогти ресурсами і владою бучанському горю і хаосу.
На моєму 1му фото наш депутат Taras Vyazovchenko, який допомагає розвозити трупи з бучанських рефрежираторів по моргах Київщини.
Світла пам’ять всім жертвам російських катів!"
Юлія, Буча

File · 2022-05-27
Part of Writings from the War project

"Недавно переписувалась з однією старою знайомою. Вона мама 2-річного хлопчика. Також вибрались з Київщини. І вона почала просто питати як це було. Очима мами. Я розповіла про ночі в підвалі з Євою і як вона досі перепитує чи варто нам бігти у підвал, коли чує, як пролітає гелікоптер над нами за тисячі кілометрів від дому. Тоді ми ще не розуміли масштабу зла, але чули про розстріляні автівки і про перші зґвалтування і просто не виїжджали. Здавалось, що вдома навіть під вибухами безпечніше.

У єдиному супермаркеті в нашому селі полиці були пустими. Через те, що усі мости взірвані - нам нічого не завозили. Як зараз пам’ятаю - ми порахували усі запаси їжі. Макарони, каші, щось лежало в морозилці. Якщо їсти два рази на день - нам на трьох би вистачило ще на два тижні. І раптом на 10-й день війни я зрозуміла, що я ніде не можу купити тампонів чи прокладок. Того вечора чоловік пішов з теробороною розгружати якусь вантажівку. За це йому дали два батони. І він не приніс їх додому. Він обміняв їх на пачку прокладок. 21 століття. Це був перший раз коли я розридалась і не могла зупинитись. Бо ця пачка прокладок була тоді як щось неймовірне. Потім ми наважились і два дні їхали в дорозі з дитиною і собакою. Вони просто лежали на задньому сидінні і не піскнули. - Але, знаєш, моя дорога - написала я їй, це така фігня в порівнянні з тим, що пережила ти!

Бо її сім’я дійсно пройшла крізь пекло. З перших днів війни їхнє село було в окупації під Києвом. Від інфаркту помер її свекор і вони самотужки робили труну, щоб поховати його у дворі будинку. У них не було води і запасів їжі. І одного дня, щоб вижити - вони почали їсти собачу їжу.

  • Юля, уяви, мій дворічний син їв собачий корм!

Мої пальці стукали по екрану набираючи текст, а сльози заливали букви. Вони вибрались через блок-пости рашистів. Але вона пише, що вдячна за те, що просто жива. І просить не знецінювати пережите нами. Не порівнювати. Просто ми написали одна одній як це було.

Знаєте, я пишу це, щоб ніколи не забути і не знецінити. Бо жодне переживання і біль не мають знецінюватися. Як і цінність самого життя. І можливість повернутись до нормальності така цінна. Інколи просто зайти в магазин і на полицях побачити все потрібне. І дати дитині дитячу їжу. А ще просто з кимось про це поговорити.

Хочу доєднатись до ініціативи dobro.ua та Фонд Маша, які збирають кошти на психологічну реабілітацію для жінок та дітей, які постраждали під час війни і морально, і фізично, і психологічно. Долучайтесь і підтримайте. https://dobro.ua/.../reabilitatsiia_zhinok_ta_ditei_iaki.../ "

Юлія, Київ

Accademia Monteverdiana String Orchestra
Юлія, Київ, 26-26-01
File · 2022-03-17
Part of Writings from the War project

"24 лютого прокинулася від характерних звуків. Я з Донбаса, тому надї на те, що це комунальники сувають ящики для сміття, не було. Далі як в багатьох - день у чергах, нема готівки, нема ліків, проблема з їжею... Сирени. До сховища не ходили, обладнали сховку в квартирі за правилами двох стін. Спали вдягнені, готові в разі чого виходити... Виїхали 6 березня, корпоративна евакуація... Їхали мінібасом. забитим вщент, спочатку на Хмельниччину, звідти хто куди. Холодно, 26 годин у дорозі, ряди полишених машин обабіч траси, неймовірні черги на блокпостах (3 години, 2 години ...) Наче не страшно порівняно з рештою співвітчизників, але двічі кидати життя у пащу війни - то боляче."

Юлія, Київ

"Перші дні війни були для всіх найстрашнішими. Хтось переставав їсти, хтось спати. Але лишались і герої, яких було не збити з курсу жодними планами із завоювання всесвіту. От таку пані і довелося зустріти в останні дні лютого.

Тоді рашисти з усіх сил намагалися прорватися до Києва і гатили з усього підряд, а наші гатили їм у відповідь. Хоча з нашого боку окупації, на щастя, не сталося, шумно було ще й як. І от одного разу під вечір мені треба було бігом вискочити перед комендантською годиною.

Біжу, а кругом бах-бах-бах! Аж чую, поміж вибухів такий чіткий ритмічний стук. Повертаю голову, а це старша жіночка, яка явно встигла за життя побачити усяке, вийшла на своє регулярне заняття скандинавською ходою. Іде і так палками гатить об асфальт, що лють її аж чути. І вираз обличчя при цьому такий рішучий, що постав перед нею якогось русо туристо, вона б його тою палкою і пришибла б на місці.

За заспокійливим ефектом ця зустріч вийшла десь на 12 арестовичів із 10. Таких людей не перемогти."

Юлія, Київська обл.

File · 2023-05-23
Part of Writings from the War project

"Вже декілька разів хотіла написати пост і не вдавалося. Просто почитайте це.
— Уяви нас три сімʼї в одному домі. Скрізь стріляють. Ми під обстрілами постійними з дітьми. На нервах в усіх жінок пішли місячні. Ні прокладок, нічого. Виходили на вулицю підмиватися снігом. А що було робити?
— Ми виізджаємо на евакуацію. Наша машина остання. Коли їхали танки російські, повалили всі дерева. Чоловік вийшов з машини, відкидати ці дерева, бо машиною не проїхати, а я мала сісти за кермо. Я все забула. Я в стресі забула де тормоз, де газ. Я кричу йому сідай за кермо, бо я не можу. Я вибігла і відкидала ті стовбури, чоловік з дітьми проїжджав, а я на ходу заскакувала в машину під свисти куль і череду автоматну.
— Уяви ми їдемо з Озер (це село біля Гостомеля геть практично біля аеропорту) по цій вулиці. І все на власні очі бачимо: трупи, розстріляні машини. Мене так почало трусити, я не могла зібратися, а діти ревіли і кричали.
— 8 березня ми вирішили їхати, бо евакуація декілька разів відмінялася. І от з дітьми сіли в машину (дітям 5 і 3 роки). Приїхали до меріі, де мала бути колона евакуаційна. Ми прочекали пʼять годин, звʼязку нема, світла нема, стемніє, то нас просто розстріляють. І тут бачимо, що в одного з натовпу водія, здають нерви і він на газ і пролітає, всі водії запригують в машини і за ним. Так самостійно утворилася колона і ми виїхали з Бучі. На свій ризик, бо ідучи дорогою розстріляні машини, а з однієї жінка випала, коли її застрелили і так лежала. На все життя ця картина перед очима.
Це лише коротенько про те, що я чую від тих, хто лишався в окупації в Бучі, Гостомелі, Ворзелі."
Юлія, Київська область

File · 2023-09-21
Part of Writings from the War project

"#окупація
Інтервʼю не буде про окупацію. Не тому що мої не мають що розповісти, а тому що вони не хочуть брати гріх на душу за тих наших, хто там лишився. Тим, хто дуже чекає звільнення і хто був поряд з моїми в окупації, підтримуючи їх. Говорити на камеру - це зрадити тих, хто там лишився і не має можливості виїхати. По-перше, фінансової. Ціна коливається від 250 до 350 доларів. Дивлячись куди їхати. Через Колотилівку дешевше. Через Крим дорожче. А тепер уявіть, якщо в тих людей нема тут на вільній землі нікого, хто їх зміг би вивезти звідти, нема роботи там, а, отже, нема такої суми. 9000-12000 грн на одну особу виїзд, то дофіга. Село, яке окуповане вже в лютому буде ось два роки. Уявляєте суму на вивіз однієї людини? А я думаю про це. Бо я змогла знайти ці гроші. А люди, які не мають підтримки, можуть? Ні. Тому вони, на жаль, вимушені лишатися в окупації.
По-друге, людям похилого віку їхати в нікуди страшно. Дуже страшно.
Моя мама і бабуся пережили 14 величезних обшуків російськими ФСБ та російською недоармією. Дехто був вічливим, дехто намагався «зловити» на слові. Постійні погрози, якщо не візьмуть російський паспорт, то заберуть хату і всю власність. Можна подумати вони це не роблять.
Обшуки.

Це окрема тема. Перевертали все. Хату, кухню, сараї. Рилися скрізь. Одного разу мама спросоння вибігла в нічній сорочці вночі, просила повернутися і накинути халат. На що їй не дозволили. Пішли з нею в кімнату, щоб вона при них одягалася. Фізичної сили вони не застосовували, лише морально-психологічно принижували. Для прикладу, в бабусі є совковий чемодан. То мами рідний брат вже покійний привіз колись, як служив, з Угорщини. Бабуся там зберігали всі фото. То їй памʼять про її сина, який помер, внучку, мою рідну сестру, яка померла від рака, про чоловіка, тобто мого діда, який помер ось в наступному році буде вже як 20 років тому. Вони вихопили той чемодан в неї з рук і перерили всі фото, розкидаючи їх, бо «врагі так дєлают». Тобто недоумки прийшли на нашу землю і називають нас ворогами.

Останні рази вривалися натовпом до мами та бабусі. Одні йшли в город, інші ховалися за сараями, треті перлися в погріб, інші в хату та кухню. Уявляєте? Облава! Двоє жінок, одній з яких буде 88 років!!
Вже перед виїздом було троє високих, за словами мами, моя мама невисокого росту, в балаклавах, зі зброєю, в окулярах. Лише один з них, хто допитував маму, зняв окуляри, але не балаклаву. Моя мама за пів тора роки постійних обшуків, вже звиклися що вибивають хвіртку з ноги, виламають двері, не стукають, тому останній обшук для неї став остаточним, щоб їхати. Мамі приписували тероризм, боялися зайти в хату, бо мама могла підкласти десь гранату!!! Гранату
Весь простір моїх це було подвірʼя і хата.

Що саме дивне, маму постійно питали за мою сестру. Сестру, яка померла до повномасштабного вторгнення. Мама це нераз казала. Але кожного разу нові питали те саме. А ще за брата. За брата постійно, хоча знають, що він там не живе.
Погрожували, якщо після « виборів» не візьмуть російську ганчірку, то опиняться на вулиці. В лікарні тебе можуть прийняти лише за російською ганчіркою. Якщо треба якісь лікарі спеціалісти, то їхати лише в Сімферополь. Відповідно по російській ганчірці, бо там тебе ніхто не прийме за українським паспортом.
Щодо виїзду.

Маріуполь моїх найбільше вразив. Таких руйнацій, як сказала моя бабуся, мабуть вона в 2СВ востаннє бачила.
На кордоні росіяни перевіряли все. Вивертали все.

На нашій території допит спецслужб тривав понад 10 годин. Зрозуміло, що це потрібно. Мої на це не нарікають. Багато сєпарні тікає в Україну, а не в росію, до речі, тому допити наших спецслужб важливі.
Можна багато ще писати. Найогидніше для моїх російський товар, який несмачний взагалі. Мама здивовано мені розповідає, як може така величезна країна виготовляти такий непотріб. А ще згадує, що коли лишався ще наш товар в магазин, то росіяни його вигрібали весь. Бо наш смачний, а їх повне гівно. Таблетки та ліки, то окрема тема. Вони взагалі не допомагали.
Мої три дні купували продукти і їли, бо нарешті могли їсти українське.
Реалії окупації нетакі милі, як дехто каже. Сидіти, бо не стріляють, це просто жесть. Окупація - це пекло в усіх сенсах для українців. Саме українців, а не тим пристосуванцям. Їм по фіг. Паспорти побрали. Пенсію отримують і з/п. Тактика росіян завжди одна та сама. Підкупити грошима, які закінчаться незабаром."

Юлія, Київська область

File · 2023-05-22
Part of Writings from the War project

"Трошки про наші поїздки.
Під'їзджаємо до Сіверську, одягаємось.
Віддалено чутно прильоти.
Їдемо через приватний сектор до багатоповерхівок, знаю що там люди.
Вийшла з машини, свист в небі.
Не розумієш куди летить. Бахнуло на окраїну.
Починаєм роздавати гум-ку.
Знов свит, наче летить в тебе. Кидаю оком куди бігти, де підвал.
Бах. Прилетіло ближче.
Біжу до другого під'їзду, віддаю коробки.
Знову свист.
Підбігає вояка, каже щоб бігітом ховались і забіг у підвал. Біжу за ним віддаю два каримата. Фотозвіт не встигаю зробити.
Вибігаю шукаю водія, бачу водій напружений.
Прильот.
Згадала що не одягнула шолом , одягаю.
Віддаю коробки, роблю фотозвіт.
Бабуля одна каже, що тікала від прильотів з свого села Серебрянка в Сіверськ так, що забула зуби. Волонтери все меньше до них приїзджають.
Знову клятий свист, все в секундах.
Бабуля ( та що забула зуби ):" Та то не до нас!". Махає рукою і показує мені де вона під під'їздом посадила укроп.
Прильот недалеко.
В підвалах у них мало що є, але вісять наші прапори.
Діти є питаю ? Немає.
Все віддали.
Місцеві питають:" Ви хоч не приватним сектором їхали до нас, бо він зараз дуже страдає, гатять".
Я з водієм Сашею переглянулись.
Наче все віддали, швидко попрощались, пообіцяли через 2 тижні знов приїхати, нас перехрестили жіночки і ми поїхали.
Їдемо, водій каже що машина якісь звуки погані видає, мене заспокоює думка:" Але ж їдемо."
Прилітало ще, вірю що ці люди в підвалі.
Від'їхали. Хух.
Зловила зв'язок.
Відкриваю телефон, а там завал запитів від вояк.
Розгрібаю.
Дістаю фотографії, дивлюсь на Женю. Відволікаюсь, задумуююсь, в душі плачу.
Адреналін падає.
Все зробили.
Тепер на Київ.
Збір на дрон-мутант тут
4149 4378 6811 3299 https://send.monobank.ua/jar/6EuGtpRiM3...
Таблички "Сіверськ" на в'їзді немає, але там я прив'язала прапорець.
Працюємо"
Ярина, Донецька обл.

File · 2022-08-31
Part of Writings from the War project

"Як воно в Харкові" (день 108-й п.з.т.)
Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова – забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті – наче лісні птахи та звірі напередодні зими: хтось летить в теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.
Поки допомагав другові з перевезенням речей, зустрів у ліфті його будинку жіночку. "Ну вы понимаете, что происходит?" – несподівано говорить вона мені – "понимаете, за что это всё?". "Это оттого" – продовжує вона, не чекаючи моєї відповіді – "что люди перестали верить в Бога. И ведут себя... Ох! Ну где ж это видано, чтобы мужчина женился на мужчине? Вот есть ты, а есть я, и сразу понятно, какая между нами разница, а отэто всё что, а отэто всё куда???" "Так" – погоджуюся – "різниця між нами таки величенька".
Тим часом мама натрапила на світлини з Саржиного яру, куди нещодавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить в калюжі крові. "Чому кров така яскраво-червона?" – питала вона мене – "хіба так буває?" "Звісно буває" – відповідав я – "якщо артеріальна кровотеча; артеріальна кров саме така, яскрава: оксігемоглобін…"
Євген --, Харків

File · 2022-08-31
Part of Writings from the War project

"Як воно в Харкові" (день 108-й п.з.т.) Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова – забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті – наче лісні птахи та звірі напередодні зими: хтось летить в теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.
Поки допомагав другові з перевезенням речей, зустрів у ліфті його будинку жіночку. "Ну вы понимаете, что происходит?" – несподівано говорить вона мені – "понимаете, за что это всё?". "Это оттого" – продовжує вона, не чекаючи моєї відповіді – "что люди перестали верить в Бога. И ведут себя... Ох! Ну где ж это видано, чтобы мужчина женился на мужчине? Вот есть ты, а есть я, и сразу понятно, какая между нами разница, а отэто всё что, а отэто всё куда???" "Так" – погоджуюся – "різниця між нами таки величенька".
Тим часом мама натрапила на світлини з Саржиного яру, куди нещодавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить в калюжі крові. "Чому кров така яскраво-червона?" – питала вона мене – "хіба так буває?" "Звісно буває" – відповідав я – "якщо артеріальна кровотеча; артеріальна кров саме така, яскрава: оксігемоглобін…"

Євген, Харків

File · 2022-03-05
Part of Writings from the War project

"Ви, мабуть, вже читали цю страшну історію на сторінці мого чоловіка. Але там вона була викладена дещо сумбурно, через перебої з інтернетом та дещо шоковий стан доповідачки. 4 березня ми з Євгеном та наші співпідвальники зробили невдалу спробу на двох машинах виїхати з охопленої війною Бучі. Доїхали ми до Ірпеня, це приблизно 5-7 хвилин від нашого підвалу. Російські окупанти зустріли нас із засідки автоматними чергами. Чоловік встиг звернути у провулок: а я отримала удар гранатомета прямо в капот автівки, якою керувала. Мій прекрасний Jaguar Е-PACE витримав удар, але зайнявся вогнем. Я, ще дві дівчини і померанський шпіц вискочили з нього, але нас продовжували обстрілювати з автомата. Дівчина, що сиділа на пасажирському сидінні, отримала 9 куль в живіт. Поки Євген витаскував її з-під вогню, ми ховалися за ягуаром, потім, як я розумію, поки орки перезаряджали автомати, ми перебігли дорогу, яка прострілювалась і вскочили в машину чоловіка, туди ж він дотяг поранену. Довелося повернутися в підвал. Попереду в було ще 5 днів до другої вдалої спроби евакуації. Коли почали публікувати фото з наших пекельних передмість та аудіо перемовин асвабадітєлєй з їхніми тітками, я все не могла опанувати себе. По-перше, почала усвідомлювати, що для росіян розстріл автівки з мирними - буденність цієї війни, а, може, й не тільки цієї. По-друге, ніяк не могла змиритися з тим, що деякі дорогі мені речі буде носити якась баба з Воронєжа, яка навіть не буде усвідомлювати їхню справжню цінність. Але сьогодні зʼявилися гарні новини. Знайшли мій ягуар. Навряд чи хтось спромігся щось з нього витягти. Але найдорожче ми витягти встигли: нас трьох і песика. Отже, коли мої онуки спитають мене, бабуля, а що ти зробила задля перемоги, скажу, розрядила в себе пару магазинів автомата та одну гранату, вижила. Не багато, але як вже змогла. ))) На відео "всьо шо осталось от Снуппі" Трохи оговтаюсь і напишу продовження."

Євгенія Буча

File · 2022-09-13
Part of Writings from the War project

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала 🙂"
Evgeniya --

File · 2022-09-29
Part of Writings from the War project

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала"

Євгенія, Буча, 13 вересня 2022

File · 2023-04-24
Part of Writings from the War project

"Багато галасу тут у вас через фоточки хрузьких із речами, які вони врятували разом із собою від злочинного режиму та вивезли в безпечні місця, де тепер дуже страждають по бєрьозкам, Толстоєвькому і Чайманінову. Там серед речей бібліотека на нормальну таку вантажівку, портрети батьків у рамках, сковорідки та щось таке ще щемливе і дороге кожному хруському.
Я жіночка практична, коли тікала від війни, ретельно зібрала всі фамільні коштовності: улюблені сережки з алмазами 1826 року випуску; всі придбані мною та моїм чоловіком каблучки з діамантами, індійськими сапфірами, сапфірами падпараджа; намиста; великі кулони з брилами бурштину; китайські перли - рожеві та білі; бабусині золоті годинники, свої годинники з діамантами; все, що дарували Насті хрещені та бабусі та ще багато чого.
Все разом з тачкою згоріло на Яблунській. Після деокупації чоловік знайшов тачку та весь цей мотлох у багажнику. Вигляд мій скарб мав дуже ефектний. Як колишній стиліст з глянцю вам кажу, от, якби все якось розʼєднати та на мене напнути, то була б шикарна фотосесія в стилі "дякую, що не навпаки".
А не це ганьбисько зі сковорідкою."
Євгенія, Буча

File · 2022-03-07
Part of Writings from the War project

"Мій дім, міцний бетон і гарна цегла
Виявився паперовим
Мій дім, де стіни носили мої малюнки
Скинув їх як осіннє листя
Дім, де дитина вчилася бігати і сміятися нестримно,
А ми вчилися бути батьками,
дім став міражем
Скільки тих прекрасних дрібниць, які я не врятувала з цього дому
Дім, де лишилася половина мого серця.
Моя наївність, радість та легкість, що вигоріли повністю.
Але є ми. Ми є.
А, значить, буде і дім."
Євгенія, Київ