Showing 184 results

"«Мам, я, мабуть, поїду в Київ додому. Не хочу ночувати в Бучі, бо завтра багато роботи», - казала я 23-го лютого, закриваючи хвіртку. Наступного разу своїх батьків я побачила в кінці квітня. Свій дім - у травні. Багатьох сусідів - ніколи.
«Він каже, що почалася війна. Війна - це коли вбивства, бомби, танки, ракети, згвалтування. Ні, не думаю, що в четвер ви зможете вилетіти з Борисполя в Індію», - перекладаю я групі індусів у метро Арсенальна вранці 24-го. Цікаво, чи дісталися вони додому.
«Аня, виїжджай, ми на тебе чекаємо», - щодня пишуть мені друзі з Європи. Моя відповідь за 9 березня нижче. І потім 10 місяців війни у Києві і багато-багато злості.
Останнє фото перед 24-им? Видалила, ще коли чистила телефон на Новий рік. Воно мені більше нафіг непотрібне. Спогади мирного життя не повернуть тисячі невинно загиблих у цій війні.
Мені потрібна перемога і справедливість. Цей день настане. Бо ми його приведемо."
Анна
Київська обл.

"Це був перший день з 24 лютого, коли я не почала ранок з телеграм каналів «Хуйовий Харьков» і «Хуйове ХТЗ». Тому, що я була там, приїхала, нарешті побачила на власні очі. Вдома, на ХТЗ живе папа.
Він не дуже часто ходить в бомбосховище, хоча воно класне і прямо в парадному – там є вентиляція, питна і технічна вода, можливість вибратись при завалі і ще стоїть настільний футбол. Це справжнє бомбосховище з стінами завширшки в півметра – коли папа був малим, там на стінах висіли протигази та інструкції. Наш будинок то «сталінка», він побудований після попередньої війни, тоді всі боялись ядерного удару.
Ще на районі багато «американок», це будинки дуже схожі на «сталінки», але будувались до війни, всі були ще не лякані, тому там ніяких сховищ немає.
Ще в нас на районі є будинки «тітаніки», це тіпо довгі такі общаги, ще є будинок «водорозділ», і щє є крутезний, величезний будинок номер 20 по вулиці Миру.
Колись там жив весь пафос заводу ХТЗ. В цьому будинку аж дві (!) арки, тому я з дитинства знала, шо там живуть крутіші люди за нас – в нашому будинку лише одна арка.
На ХТЗ є ще старі дивні та смішні дитсадки, тим будівлям майже по сто років і крізь вікна можна побачити тогочасний експеримент. Там між поверхами замість сходів покаті кругові спуски, що займають величезний простір, але так можна запобігти травмам в малих діточок.
Ще по району багато видно високих башт - я все життя думала, шо вони водонапірні - а виявилось, що вони зі старих котельних. І ще видно багато вентиляційних «грибочків» – там сховища.
За останні десятки років тут змінилось наступне – поремонтували бульвар і фонтани, перейменували всі вулиці тіпа «2-пятилітки», «17-го партсъезда» і «фрунзе» на сучасний манер, відкрили великий супермаркет. А червоний трактор, моє дитяче кохання, перефарбували і віднесли в молодий парк.
В той парк влучив снаряд і вбив людей, папа новини не читає, це йому розповіли сусіди, що саме їхали повз, бачили «скорі» і накриті тіла. Сусіди спішили в наше сховище, тошо в той особливий день простріляли весь район і постійно летіло і не зупинялось.
Папа вже сидів в бомбосховищі, а за півгодини до цього йому довелось повалятися на сходах в бібліотеку (в нашому домі на 1 поверсі), бо в сусідній двір – через дорогу, там стоять контейнери для сміття і гаражі – прилетіло щось величезне, а він саме повертався додому.
Каже, «ти не можеш повірити, шо 2-3 секунди можуть бути такими довгими, поки там лежиш, а воно б‘є». Гаражі потім горіли, пожежники приїздили два рази. Тепер гаражі блищать новими нарядними дахами. Збоку все постріляне-порепане, зато дахи просто нулячі.
Зараз по всьому ХТЗ таких дахів безліч – блищать на сонці як дурні. Знаєте, 1,5 роки тому в Києві в домі навпроти мене була пожежа на даху, і там все вигоріло. Той дах ремонтували майже рік, писали петиції Кличку, оце все. А в Харкові це зробили блискавично. Папа каже, що комунальники цього року просто боги, роблять таке, шо на голову не налазить. Бомблять постійно, а електрика є. А вода є. І чисто.
Знаєте, вся ця милота старого спального району аж виблискує – повсюди дерева величезні, кущі різного розміру, трава то висока, то підстрижена, ростуть то чорнобривці то мальви, всі з песиками гуляють, і купа площадок для тренувань і лавочки. І всього такого зеленого так багато, шо наче кожний крок тобі нову картину відкриває. Оця безмежна неосяжність ХТЗ мене завжди бентежила, особливо, коли я мала була, бо ніколи не бачиш далі 10 метрів, а там чи дерево чи кущ, чи дитяча площадка, чи п‘яний валяється, чи ексгібіціоніст сховався. Всяке було.
Але я до чого – цей район не змінювався відтоді, як його було побудовано, з якого біса по ньому гатить русня? Якими б старими в них не були мапи, вони показують те, шо є – ХТЗ це спальний район. Старий, херовий, зі своєю тюрмою, базаром і церквою, та зі своєю дурною славою.
Коли в нас поремонтували бульвар з парком та з фонтанами, то казали, що це все заради того, аби бидло з ХТЗ по місту не роз’їжджалися. А в перші роки, як я в Київ приїхала, то коли тут знайомилася з харків‘янами і казала, що я з ХТЗ, то мені завжди відповідали: «о, а я там був, мене там били».
Так от, це звичайний поганий район. То чому зараз на мене порожніми вибитими очима дивляться вікна красивого (реально красивого) ЗАГСу? Шо не так зробила музична школа номер 8? Чим не догодив один з «титаніків»? Чим винен парк і люди в ньому? Нащо вони розхерячили ветеринарку? Вони ж знають, шо там ні-чо-го не-ма, то чому?
А ще папа сьогодні мені показав могилу – я в житті не бачила її, от жодного разу, клянусь, хоч це по дорозі на базар.
Так от, а там братська могила і маленький постамент з мармуру з прізвищами. Прям у дворі.
Папа сказав, що коли був малий, то одного разу бачив таку картину – повз двора йшов чоловік, побачив могилу, раптом зупинився, віддав честь могилі і пройшов повз стройовим шагом. А навколо нікого не було, тобто він це зробив саме для тих мертвих воєнних. І папа оцей момент шани запам‘ятав.
Так от я бажаю від всієї своєї душі, шоб кожний раз, коли хтось побачить могили тих руських, що з 2014 нелегально перетнули кордон України, щоб на їх могили плювали.
Щоб всі вони здохли ганебною, гнилою смертю. Щоб всі ті, хто не здохнув від вибухів і куль, повернулись додому без рук і без ніг, і щоб батьки стидалися своїх інвалідів і бажали їм скоріше вмерти вже, щоб не позорили.
І шоб вони всі дохли від болю і від злиднів.
А коли вмруть – а я ж можу вірити в потойбічне, правда? Так от, а коли вмруть, хай кожної ночі до них приходять козаки-характерники з Савур-могили, хай кожну ніч ці характерники виривають їх кишки і повільно накручують на свої стлівші нігті, видавлюють їм очі та ріжуть на малюсінькі шматочки.
І так кожної ночі.
Без кінця.
Вічність
Пс. Вибачте, що так багато.
Дякую, що дочитали."

Анна, Харків-Київ

"Вчера вечером я впервые за это лето открыла окна. Дерзко так, настежь, во всей квартире, на своем 17-м этаже. Как когда-то, в той, в прошлой жизни.
Несколько лет назад, когда я искала квартиру, то смотрела только те варианты, которые ближек небу.
Помню, риелтор говорила коллеге по телефону: "У меня тут клиентка, она точно внучка Карлсона, десятый этаж ей низковато".
А мне нравится, чтобы много воздуха, чтобы там, где птицы, чтобы видеть любимый город.
Теперь я вижу линию фронта. Вижу, как летят ракеты. Вижу вспышки и пожары. Когда летали истребители, мне казалось я видела лица пилотов..
Жаркое, невыносимо душное харьковское лето. Закрытые, зашторенные, заклеенные скотчем крест-накрест или даже заколоченные фанерой окна.
Совершенно нечем дышать.
Я устала прятаться. От взрывной волны, от осколков, от грохота. Я открыла настежь окна и пустила в дом прохладу вечернего августа. Боже, какой же это кайф.
Долго сидела на балконе, смотрела на потрясающее звездное небо. Никогда в Харькове я не видела столько звезд.
Это был тяжелый день. Наверное, самый тяжелый в моей жизни.
Я провожала маму.
Но в этот день всё было как-то правильно, даже благостно. Без суеты, без перекрёстных процессий, когда два горя встречаются в коридорах или на аллеях.
Не было ничего фальшивого, пафосного, ритуально нарочитого. Прекрасная погода и, такая редкая в городе, тишина.
Мы подвезли маму прямо к центральному входу кардиологии, чтобы отец мог с ней попрощаться.
– У нас так не делают, так непринято, чтобы возле корпуса, – фыркнула недовольная санитарка.
Делают. В нашей семье всегда делают так, как велит сердце, а не приличия.
Я никогда не слышала, как рыдает мой отец.
"Жизнь моя. Душа моя. Ты подарила мне шестьдесят лет счастья. Будь проклята война"
Такая сильная любовь. Такая мощная ненависть.
Мама упала с инсультом через пару минут после взрыва очередной российской ракеты в
соседнем дворе.
И уже не смогла подняться. Никогда.
Да пап, будь проклята война. Прокляты люди, развязавшие её и поддерживающие. Прокляты настолько искренне, что не будет им покоя никогда, не на земле, не на небе.
Я распахнула окна. Я дышала августом и смотрела на звезды.
Полгода войны. Прошла весна – "весна, которой у нас не было".
Заканчивается лето – "лето, которое у нас отобрали".
Через несколько дней наступит осень. Пусть это будет – "осень, которая принесла нам победу"."

Анна, Харьков

Бахмут. Пряма мова: Б.
“Ми вийшли на позицію в жовтні. Нас було восьмеро. Ми зайняли точку в селі біля Бахмуту, в якому на той момент вже не було жодної вцілілої хати. Біля однієї з таких ми зробили вогневу позицію, на якій я безперервно працював протягом 41 дня. Спали в погребі, вдягнуті, не знімаючи взуття, натягнувши на себе два-три спальника.
Щоночі ми відбивали по два штурми росіян. Під час одного зі штурмів ми обнулили вісьмох росіян, одного затрьохсотили, а ще одного взяли в полон.
Це був 26-річний боєць із центральної Росії. Вдягнутий він був у літні штани, в яких було дуже холодно, фіговий радянський шолом, цивільну куртку, яку він десь вкрав уже тут, і якісний бронік. В аптечці у нього – лише два бинти і джгут. В кишенях – іконка і фото дружини. Документів у нього з собою не було. Їжі також. Він був дуже голодний.
Він сказав, що живе в невеличкому селі, де мобілізують абсолютно всіх чоловіків від 18 до 50 років. Його три тижні вчили стріляти, а потім відправили на фронт. А вже тут у перший же день його командири вишикували всіх новоприбулих перед собою і сказали йти на штурм.
Чотири бійця відмовилися і, як сказав полонений, цих відказників одразу розстріляли на очах у всіх. Після цього вже ніхто не відмовлявся. Сам цей полонений потрапив у полон на другий день після приїзду на фронт. Також він додав: якщо би він у ході атаки повернувся назад, то його б застрелили його ж командири.
Поруч із нами була розбомблена хата, а в наступній за нею вже жили росіяни. Між нами було менше ста метрів. Сапери замінували ділянку, що нас розділяла. Але все одно, у ворога була можливість обійти мінне поле. В темний час доби я дуже уважно слухав усі шорохи.
Проте разом зі мою були мужики, які в минулому працювали мінометниками. І в них були великі проблеми зі слухом. Тому я спав по три-чотири години на добу, бо переживав, що хлопці, що зі мною, просто не почують, як до нас тихенько підповзуть.
Траплялося, що зі мною поруч були одні тільки літні мужики, які не могли стріляти. То вони заправляли патрони, а я міняв автомати і постійно відкривав вогонь. Інколи за одну ніч я вистрілював тисячу патронів.
Одного дня до нас привезли молодого хлопця з іншої роти. Він простояв у патрулі приблизно півгодини. Пацан був десь у 20 см від мене. Його зняв снайпер. Прямий у голову. Я так і не встиг із ним познайомитися.
По нас часто працювали снайпери. Тож щоби евакуювати пораненого, доводилося чекати на темряву. Проте був величезний ризик, щоби поранений не стік кров’ю, поки чекає.
Протягом 41-го дня я отримав дві контузії. Коли я звернувся до командування з проханням евакуюватися, то мені сказали залишатися на позиції, тому що не вистачало рук. Пару днів я провалявся у погребі і нічого не міг робити. Постійно боліла голова і нудило. Я приймав якісь таблетки і поступово відновився. Вже на третій день після цього я помалу почав щось робити. Певний час я не чув на ліве вухо і в мене постійно боліли ліва рука і нога.
В останні два дні у мене вже почала закипати психіка. Мені здавалося, що росіяни сунуться просто з усіх боків. Я вирішив для себе, що в полон здаватися не буду. На крайняк постійно тримав під рукою гранату.
Всі ці 41 день я постійно намагався чимось зайнятися, щоби зайве не лізло в голову і не акцентуватися на напрузі: будував укріплення, копав, носив воду, їжу, боєкомплект… Ми тут підтримуємо один одного, як можемо. Намагаємося відволікатися якимись розмовами, щоби дах не поїхав. Ми піздєц, як утомилися. Але у нас немає вибору. Ми стоїмо.”

Антон, 8 січня 2023

"Ідея видряпувапувати малюнки на стінах не нова, їй вже тисячи років, але мені знадобилося 42 роки життя та три тижні війни для того, щоб відкрити для себе чарівний світ недосконалих барельєфів на глині. Натхненням для творчості стали: наявність окопу, глини, гострої палички та лютої ненависті до ворогів. Перші роботи виходили досить грубими, паличка постійно ламалася, то ж я, керуючись технічним прогресом та благами військового часу, примантачив цвях «сотку» до гільзи від 7.62 та зробив стек, яким стало зручніше доробляти деталі. В основу окопноі колекції-виставки лягли давньослов’янські та скандинавськи знаки-обереги, зооморфні символи та фантастичні тварини. Виставка-показ відбувається прямо на бруствері окопа, вхід вільний, виставка триває до першого дощу або до Перемоги, яка, сподіваюся, настане швидше за дощ! Слава Україні! Невсеремось"

Антон, Київ

"«У маркеті біля відділу з іграшками рука тягнеться купити Дарусі чи то дракона чи то одноріжку. І за мить настає усвідомлення, що купить то ти можеш… а от віддать як? Перемоги всім нам. І возз’єднання родин. Mordor must die» Ці золоті слова, варті граніту душ мам і тат, що нині вимушено не бачать власних дітей, написав пару днів тому Ruslan Gorovyi. І я згадав. Згадав, як ми з Andrii Piven розповідали одне одному про виїзд з Києва холодного лютневого ранку, про нюанси шляху, його тривалість, складні моменти. Все було по-різному. Але спільність вражала - і я, і він на кожній… кожній, трясця, нормальній заправці купували нашим дітям іграшки. Будь-які. Дружини може з неповним розумінням на те дивилися, але ми обидва знали, що зовсім скоро настане момент довготривалої розлуки. Так і вийшло. І ще згадав. Що раніше проводив у відділі іграшок супермаркетів з добру годину, вивчаючи та підбираючи кольорові забавки. Тепер оминаю їх десятою дорогою, бо сил немає дивитись на то, шо немає сенсу купляти. А сьогодні Маркові принесли в подарунок оцю тачку. Шоб потім віддав. Кльова, радіокерована. І шо тут сказать… росія має зникнути. Зі своїми дураками і дорогами. Щоб на її місці була величезна пісочниця, куди б ми з Марком приходили гратися. Це було б справедливо, я вважаю. Mordor must die"

Антон, Київ

"Ми терпляче чекали, поки групи зачистки увійдуть у під'їзди, зроблять свою роботу, стомлено повернуться у двори та підуть далі. Терпляче, бо за цією адресою у нас була заявлена евакуація. І те, що в ці темні, насичені смородом будівлі ми входитимемо не перші, як це бувало зазвичай, ми були дуже і дуже раді.
СБУ, поліція, підрозділи ЗСУ - діловиті, наїжачені зброєю і спорядженням, стояли попід стінами розтрощених артилерією багатоповерхівок, під ногами скреготали купи битої цегли, арматура та бите скло.
Палять цигарки, напружено оглядають вікна та дахи, тихенько перешіптуються, а один боєць їсть Снікерс. Дожовує. Жмакає обгортку, відходить від своїх, підходить до сміттярки біля дитячого майданчика і кидає її туди.
Навколо спалені авто, стріляні гільзи, штукатурка, переламаний чергою з БМД ліхтарний стовп, але обгортка опиняється у належному їй місці.
Це було кілька днів тому.
А сьогодні ми бачили, як другий день поспіль сотні ірпінців та киян лопатами та віниками прибирали місто від уламків.
Сотні. Як не тисячі.
З ким, скажіть, ці свині прийшли сюди воювати?
Ми з Andrii -- та Bogdan -- повільно котилися вулицями понівеченого міста, де лише нещодавно зазвичай літали під 80 кілометрів на годину поміж шматками будівель, воронками та купами уламків, і не вірили своїм очам. Всі дороги чисті, прибрані, хоч бери, латай дірки, малюй розмітку та пускай повноцінний трафік.
Ірпінь оживає.
На Романівці майже готова нова повноцінна переправа. Згорілі та понівечені автівки евакуаторами акуратно (тричі підкреслено, бо ми свідки) перевезені за заправку "Синергія" (недалеко від мосту) або ж на вулицю Технологічну (на автостоянку) і всі вони там стоять рядочком, очікуючи на власників.
Забирайте.
Оживає Стоянка. Гореничі. Довколишні котеджні містечка.
Це тішить.
А ще тішить, що нещодавно ми з командою у Вас просили кошти на купівлю буса.
Щоб возити гуманітарку і вивозити людей.
Просили грошей на 1 машину.
Одну.
А по факту у нас тепер їх цілих три.
ТРИ.
Мені здається, що гумор про "скинемось на атомну бомбу та авіаносне ударне угрупування" - це не зовсім жарти.
Шановні, я Вам дуже дякую.
Всі деталі по машинам і їхнім задачам можна почитати в пості у Vlad -- тут --, але, якщо коротко, наша колона поповнилася так:

1. Білий бус Рено Мастер - приблизно такий само, як той чорний, який нам люб'язно знайшов Kyrylo -- і на якому зазвичай розсікаю я. Бус щойно приїхавши в Київ, відразу завантажився гуманітаркою та помчав на Північний Схід.
2. Мітсубіші Л200, який значно підсилив наш батальйон і виконує задачі в його інтересах. Росіяни палатимуть від захвату. Буквально.
3. Джекі-Чан. Колись це був Мітсубіші Паджеро, але тепер це наш милий улюбленець Джекі. Старий, надійний і, здається, абсолютно безсмертний.
   Шановні, я особисто ще раз вам дякую.
   У нас усіх бракне слів.
   Дуже скоро буде ще одне поповнення, про яке Влад повідомить.
   І, так, колона буде розширюватись, бо у фокусі і Схід, і Південь.
   Тому якщо хочете підтримати розвиток матеріальної частини - підтримуйте Криївка Вільних.
   Нам постійно потрібні колеса, соляра, мастила, ремені, дрібний ремонт, ще раз соляра, і знову соляра, і ще соляра.
   Всіх міцно обіймаю.
   Переможемо.
   Піду поїм снікерс."

"Необычный для меня пост. Про людей и животных. Катя, Екатерина Стрельцова, моя жена, как многие знают, работает в зоомагазине. С первых дней войны, почти каждый день – там, кормить животных (а больше некому). Мы не были в магазине только 26 (прорыв рдг врага в центр) и 1 марта (обстрел ХОДА). Кормили животных, в закрытый магазин стали проситься люди – что-то купить питомцам. Катя связывается с руководством, разрешают отпустить людей. Потом – вносит предложение открыть магазин официально. Это был первый магазин их сети, начавший работу в осажденном Харькове. За несколько дней починили интернет, заработал терминал. Кроме централизованных завозов, с помощью волонтеров-родственников организовали эвакуацию животных из другого магазина. Казалось бы, насколько важны животные – ведь с людьми такое… Первое. Люди, в такое время не бросающие своих питомцев, часто, еще и берущие чьих-то, заслуживают внимания и поддержки. Второе. Человек, обеспечивший питомца едой и уходом, спокойнее. И действует более правильно в непростое время. Третье. Пожалуй, главное. Если, во время войны, мы не едим собак, крыс и кошек, а заботимся о них – значит, все не так плохо, мы живы! Как сказала Катя: «Значит, мы остаемся людьми!» И люди выходят из магазина с ДРУГИМИ глазами. Пусть каждый сделает на своем месте то, что может. И – немного больше. МИ –ЛЮДИ. МИ – РАЗОМ. МИ – ПЕРЕМОЖЕМО!"

Антон, Харьков

"Це мій тато – Кирило Стельмашов 23 лютого йому виповнилося 75. Вони з мамою не хочуть виїжджати з Києва, хоча я казав їм про це з першого дня війни. До початку війни він не зраджував звичкам своєї богемної молодості – насолоджувався життям, щоправда вже онлайн, лягав спати вранці та вставав після обіду. Тепер щодня він встає рано-вранці, сідає за кермо свого старенького Пежо і розвозить продукти та ліки тим, хто цього потребує. Хоча міг би бути не у списку тих, хто розвозить, а у списку тих, кому розвозять. Коротше, пишаюся татом."

Артем, Київ

"Сьогодні ми були на ексгумації тіл в Ізюмі. 445 поховань між окопами орків і старим цвинтарем, городяни що не пережили напад на місто і відсутність тепла, їжі, медикаментів. Цілі родини знищені однією авіабомбою. Перше ж тіло викопане на наших очах з мотузкою на шиї, багатотслідів тортур на тілах. 17 українських солдат,тіла у татуюваннях. Страшний сморід. Ніколи я не бачив стільки криміналістів одночасно. І це лише квіточки.
Велика Комишуваха - рештки людей, що пролежали просто неба протягом цілого літа, погризені бродячими псами, здичавілі корови та свині що підриваються на мінах в лісах та полях...це певно найважча моя поїздка до зони бойових дій..."

Артем, Ізюм, 16 вересня 2022

"Будь ласка, не стріляйте наших собак.
Господь з вами!
Орки теж обіцяли не вбивати, а перебили у селі майже всіх. Моїх двох. Зайшли у двір і перестріляли. Білий тільки втік. Зустрінете великого білого - не вбивайте.
Трупи собак, калюжі крові, спалені машини, розвалені хати - кого цим зараз здивуєш. Лісосмуга вся у подарунках. Розтяжки поставлені наспіх, але їх багато. Все нафаршироване залізом, городи засипані уламками.
На землі чорно-білі фотографії. Чиїсь спогади з сімдесятих або ранніх вісімдесятих. Хочеться все це зібрати і віддати власникам. Але часу немає, та і де шукати власників? Від їхнього будинку мало що залишилося. Лише ці фотографії, що розлетілися вулицею.
Подвір‘я розвалені і оголені, ніби білована дичина. Ідеш і безсоромно роздивляєшся залишки чужого затишку. Немає більше затишку. Нічого немає. Все вмерло. Все випарувалося. Всюди темно.
У тих, хто залишився, в очах понура злість. Виходять з осель, щось розповідають. Їм дуже хочеться щось розказати. Але слухати їх немає часу.
Старші жінки одразу починають плакати.
Хулі, я теж плачу, від чого одразу ж запотівають окуляри. Відвертаюся, щоб свої не побачили.
Деякі хати впізнаю, бо стільки разів тут проїжджав. Але все змінилося. Тепер місцевість пізнаватимуть за воєнними шрамами. Наша топоніміка зміниться. Біля того танку, за російськими окопами, там де стояла хата баби Ніни…
Спочатку я думав, що я надто черствий для цієї війни. Тепер думаю, що надто вразливий."

"Сьогодні приїхав Мелітополь. Вчителька звідти розповіла, як вони ходили на мітинги, а по них стріляли. Хлопцю, який мітингував поруч, прострелили ногу. Потім окупанти запитали організаторку про призначеного мера міста. Дівчина відповіла, що у нас в Україні не призначають, а обирають. Її викрали, вже кілька днів від неї жодної звістки. Іншу біженку я запитала, як вона дісталася Львова, чи складна була дорога. Та заплакала. Сказала, що їхала зеленим коридором, і по них гатили. В неї тряслися руки, коли я давала їй простий бутерброд із сиром. Ще одна, трохи за сорок, сама розповіла, що з Краматорська. Там лишився її син студент. Захищатиме місто. "Заборонив мені з ним панькатися і відправив у Львів". Хвилюється, вірить у ЗСУ. Це геть інша географія, такої не вчать у школі. Ці міста лишаються цвяшками у серці. Маріуполь, Мелітополь, Краматорськ."

Богдана, Львів

• Джаз, а ну глянь в бінокль, це хтось іде до нас по полю чи це в мене глюки?
• Нє..., тебе не глючить... Пісец, це хтось іде... Хтось в нашій формі...
• Та ну на... І що він тут робить?
• Ну скоріше всього, що прислали заміну того аватара, в мінометку, якого ти відправив на задувку. Все логічно. Тільки я не розумію що він робить серед поля. Він не падає... він постійно до чогось нахиляється... "
• Мусоліні 1, Мусоліні 2 на зв'язок"
  "- На зв'язку"
  "- Мінемотка чекає когось?"
  "- Так. Одиничка. Крим"
  "- Плюс. Кінець зв'язку"

Картина була живописною. Посеред згорівшого пшеничного поля, де шматками ще були розкидані не спалені плями рослинності, не вздовж лісосмуги, як зазвичай ходять, а прямо через поле йшов боєць в напрямку передових позицій. А в цей час відбувався артилерійський обстріл позицій які були в метрах 500 за його спиною.

Відстань була безпечною, але ж це рукожопі касапи, вони можуть і промахнутися. Або просто перенести вогонь на середину поля. От по цьому полю йшов боєць з позивним Крим.

Щоб зрозуміти всю ситуацію, треба сказати що свого часу Крим був в нашій роті, але потім його перекинули в мінометку, разом з його товаришем, Єнотом. І вони пара. Так, вони пара. Інколи таке буває між чоловіками. Ще коли я тільки приймав поповнення, ці двоє відразу заявили хто вони. Не всі в підрозділі могли це сприйняти, я задовбався слухати розмови про це, тому коли рота отримала новий статус і її комплектували заново, цих хлопців перевели в мінометний підрозділ. Треба сказати що як солдати вони були дисципліновані і службу несли без зауважень, не тупили і не косячили (на відміну від деяких гетеросексуальних своїх колег).

І от цей Крим, високий і тендітний, йшов серед поля, в білий день, під обстрілом, абсолютно не звертаючи уваги на снаряди які пролітали над його головою. Але не зрозуміло було, чому він весь час припадав до землі, навіть тоді коли снаряди не рвалися.

• Це просто писец...
• Що таке Джаз?
• Не може бути...
• Та ти задовбав! Що там?
• Він квіти збирає...
• Що?!
• Він збирає квіти серед поля, під обстрілом, ще й веде з собою двох собак. Здається ми погарячкували коли віддали їх в мінометку. Може якось заберемо їх назад?
• Думаю треба.
• Це писець... Він нагадує Червону Шапочку яка йде по полю, збирає квіти і співає. Їх точно треба якось забрати до нас. Справжні бойові єдинороги."

Василь, Харківська обл., 28 серпня 2022

"- Дивись зараз на мене, на мене дивись, на нього не дивись. Ти його знав?
-- Так... - Як його звали, прізвище, скільки йому років було?
-- Олександр... 48 років... це мій тесть...

За 15 хвилин до цього.
Білий день, місто, тиша, наша стара располага в якій вже давно ніхто не жив, але яка продовжувала бути відправною точкою для виїзду і точкою повернення. Ми сиділи втрьох, кожен на окремій лавці після чергової поїздки. Хотілося взагалі впасти на цій лавочці, в тіні дерева і заснути, та нікуди більше не їхати.
-- О, почалося... раз... два... Два прильота, схоже що смерч розкрився, зараз побачимо куди пакет впаде.
-- Куди впаде... На завод. Вже від нього там нічого не залишилося, а вони все одно туди лупашать.
-- Ви чого сидите? Поїхали туди, там комусь може знадобитися медична допомога.
-- Як добре, Дімон, що з нами бойовий медик роти. Так би ми просто сиділи без діла, а так при роботі... поїхали.

Виїзд із спального району на проспект який вів до заводу, нагадував епізод із фільму "Я легенда" - жодної живої душі, взагалі нікого, ні людей, ні машин. Доїхавши до перехрестя, з якого вело декілька доріг в промзону ми зупинилися.
-- Щось я не бачу щоб десь щось горіло. Куди нам їхати, в яку сторону?
-- Ще два прильоти... Зараз касети розкриються і побачимо куди. Два потужніх вибухи розірвали тишу, а за ними покотилися менші вибухи.
-- Оно дві лігковушки вискочили! Значить нам туди треба.
-- Цікава ситуація, ми премся туди звідки всі тікають.

Ми під'їхали до прохідної заводу та попрямували в сторону людей які там були. Два охоронці і жменя роботяг стояли біля турнікетів і дивилися через скло в сторону чорного диму.
-- Вітаю. Є постраждалі? Вам потрібна медична допомога? З нами медик.
-- Так, потрібна.
-- Там людина лежить. Може ще живий, а може ні. Але я туди не піду.
-- Зате я піду. Хто може показати де він лежить?!
-- Я покажу...
-- Пішли.

-- Він все. 200-ті, холодний вже. Стік кров'ю. Уламок прилетів в сонну артерію, вони його почали волочити і кинули.
-- Тоді викликаю поліцію, дочекаємся їх і назад.
-- А інший 300-ий?
-- Там уламок застряг в шкірі в бочині. Легкий. В лікарні витягнуть і сьогодні відпустять.
-- Ось і екіпаж. Збираєтеся.

На прохідний все так же стояли люди. Коли ми ще йшли на евакуацію, охоронець вийшов із дверей і крикнув мені в спину чи є у мене документи що я військовий. Я не зупиняючись крикнув що покажу, коли повернусь. Тепер я підійшов до нього:
-- Документи мої ще потрібні?
-- Та ні які документи... вже нічого не потрібно... як він загинув?
-- Уламок в сонну артерію прилетів і він просто стік кров'ю. Інші поранення не суттєві, там лік був на хвилини.

Охоронець балакав далі з медиком, а я дивився на роботяг які продовжували через скло виглядати в сторону диму.
-- Він у вашій бригаді був?
-- Так.
-- А чому ж ви його кинули?
-- Страшно... я ж не військовий.
-- Я теж не відразу став військовим. Я був цивільним.
-- Я не знав що робити...
-- Треба було пальцями затиснути артерію і чекати на медиків.
-- Звідки я міг про це знати?! Я не медик!
-- А ти ним стань. Пройди курси такмеду, подивись ютуб. Восьмий рік війна іде, а ти не знаєш що робити. Ви покинули свого товариша стікати кров'ю, а могли врятувати. Наступного разу тебе можуть кинути, переступлять і підуть. Наступним можеш бути ти."

Василь, Харківська область, 1 вересня 2022

"Запускаю руку в його труси ковзаючи по стегну, минаю шкіру його провислих змокрілих яєць у пухкому волоссі і обхоплюю долонею хуй. Витягую його назовні з боксерів та через розрізану ножицями матню штанів і наказовим тоном вже кричу йому крізь вибухи снарядів САУ над нашим окопом - сци!

Лише після того той 20ти річний малий з татухами рун по тілу та на обличчі, пушком над губами, призаплющивши очі, нарешті облишив безглуздий сором і почав з полегкістю довго і рясно мочитись під себе на еластичні носилки, увігнута під вагою тіла чаша яких вже встигла наповнитись чималою калюжею його крові.

З переламаними кінцівками, трьома осколковими пробиттями, він лежав і терпів накладання турнікетів та болісні та глибокі тампонади ран, пальцями усередину аж до проламаних кісток. Але соромився сходити під себе, як тінейджер соромиться зняти труси у спортивній роздягальні перед хлопцями-однокласниками. Поки я не наказав йому це зробити.

"Це війна. Тут завжди так" - сказав я йому якусь рандомну аморфну фразу для заспокоєння, бо не придумав нічого ліпшого.

Евакуація затримувалась.

Поруч в тому ж окопі лежав його друг, мабуть вони призвались разом, візуально видно було, що вони з однієї тусівки, мали однотипні дорогі обвіси, придбані в М-таці, схожі татухи та крутий вигляд. Ну і обоє забили болт на аптечки. Але не робитиму жодних суджень і засуджень. Бо по-різному буває.

Щоб послабити турнікети і знизити ризики ампутацій я скористався часом евакуації, що затримувалась, для тампонади їхніх ран та накладання тиснучих пов'язок. Турнікети, які хлопцям наклав боєць поруч, були недокручені, один взагалі накладений поверх телефону у кишені - доволі типова помилка, з якою я не раз вже стикався.

Коли пробоїни були заткнуті кровоспасом і не сочились, довелося помучитись із тим як зв'язати докупи переламані та викручені кінцівки, щоб компактно розмістити їх на еластичних носилках, які от вже скоро треба було менш ніж за хвилину закинути на броню бехи, яка не могла стояти довго на точці - хвилини-двох було цілком досить для наведення ворожого вогню. По нашим укріпленням тоді прилітали усі можливі калібри та працювали вертушки.

Свої осколки хлопці отримали, бо по незнанню вибрали неправильну позицію, яку, до всього ж, не вкопали як слід. Розташована на схилі вона мала високу задню стінку, вищу, ніж бруствер попереду, в неї і влупив снаряд, а його осколки понівечили тіла бійців.

Через те, що я не міг зняти плитоноски пацанів через зламані руки, мені довелося різати кріплення, а зрізаними плитами накривати важливі органи - грудну клітину, пахову зону; шоломами - обличчя, щоб мінімізувати ризики, якби трапився наступний приліт снаряду.
Через залитий кров'ю одяг було важко виявляти характер ушкоджень - місця входу та виходу осколків, тож довелося зрізати ножицями штани, знімати берці.

Поруч третій терік* оперативно встигав допомагати мені подавати ножиці та мою парамедичну сумку, у якій ставало все менше витратних матеріалів.
Затягуючи сильніше один з накладених турнікетів його вороток почав так сильно вигинатися, майже літерою S, що потім неможливо його було зафіксувати у стремінці, а платформа воротка взагалі виверталась вусібіч - це був підроблений джгут і довелося накладати поруч свій, з власної аптечки, оригінальний американський САТ.

Прильоти ставали все ближче і доводилося все більше пригинатись долу, поранених попідтягувати ближче до безпечнішої стінки лежки і чекати, коли по рації надійде команда.

Ми почули гуркіт гусянки, поодинокі малі вибухи - це до нас на всіх парах пиздувала наша беха, наїжджаючи на російські лєпєсткі, якими русскі рясно засипали з касетних снарядів підходи до наших позицій - ми дуже швидко, тісними проходами непроритих як слід окопів насилу витягнули носилки з важким пораненим та закинули його на броню, на якій стояв навідник, що допомагав. Його напівголе тіло протягнулось вигином святого Себастіана-мученика на броні. Після цього, на одній нозі під руку, ми підвели другого пораненого і теж закинули його на беху, яка швидко уїбала, поки не почався новий обстріл.

З полегкістю виконаної роботи ми з Хотабичем відійшли назад на нашу позицію "Море" по слідам бехи, щоб не підірватися, копаючи ногами зірвані вітром з броні каремати, інші особисті речі військових, які ті губили на великій швидкості по дорозі на позиції.

Вже за годину, користуючись затишшям, ми пішли евакуйовувати два обгорілих тіла - вони лежали вже другу добу у величезній ямі, яка до влучання в неї снаряду була просто накрита поліетиленом від дощу. Коли Миколаївка та Ниркове стали одними з найгарячіших точок Сєвєродонецького котла (після самого Сєвєродонецька), через те, що утримували "дорогу життя" до міста, це укриття не можна було використовувати через його неграмотне розташування і ненадійність, чого не врахували згорілі бійці.
Їхні обгорілі трупи ми помістили в один чорний мішок, нам допомагало ще двоє солдатів, яким я навмисне постійно приказував, щоб їхній дух зовсім не впав до нуля: "заберем наших хлопців, вони загинули героями, прийшли на захист наших життів".
Обгорілі тіла дивились на нас майже білими шкіряними ямками, у яких википіли мішечки очних яблук, не даючи слизявій оболонці вигоріти начорно. Решта останків вкрились вугільною кіркою, а від кінцівок лишились лише обвуглені кістки, які довелося окремо підбирати і довклалати в пакет для 200. Один труп перехилився, коли ми підняли ноші, і впав головою набік, череп стукнувся об щось тверде і коробка розкололась, верхня частина відлетіла, мов кришка, всередині вже було порожньо, лише кістковий білий колір.

Від зривів мене тут рятує просте розуміння прийдешності буття і усвідомлення життя у Всесвіті, що весь час збільшується. Ні надуманих богів, ні чортів, ні вальгал чи пекла. Лише ти, реальність і альтруїзм воєнної праці і жертовності задля добробуту майбутніх поколінь та мирного населення за твоєю спиною.
А ще віра у лендліз та важку артилерію від союзників, які єдині можуть зупинити руйнування та смерті від навали орків.

Описане вище - кілька годин з боїв нашої бригади та підрозділів у взаємодії за утримування "дороги життя" на Лисичанськ та Сєвєродонецьк. Села Миколаївка, Ниркове. Тепер під окупацією"

терік - тероборонівець беха - БМП
*лєпєсток - протипіхотна міна

Віктор, Рівне

"Ми ніколи не знаєм, хто вийде з автобуса Восток SOS пообід. Бо зранку в нього спочатку сідають ті, хто записався вчора і кого ми могли врахувати. А вночі був обстріл і так вплинув на рішення людей, що вони з маленькою сумочкою, хто на милицях, хто на візочку, хто своїми ногами, але в супроводі бабусі 90+, стоять біля автобуса, готові їхати не куди, а звідки. З війни. Будь куди. То ж, квест нашого головного волонтера-евакуатора починається з панічної атаки загартованого водія, який каже, що в місці, яке було готове з вечора прийняти п’ятьох молодих і гарних, спроможних спати на матрасі в спортзалі, він привіз 22 стареньких і ці п’ять на возиках колесних. Такі речі не робляться нахрапом. Онли крафт. Домовляємось з водієм, щоб довіз до вокзалу. Домовляємось з «компактним проживанням», щоб пустили хоч в туалет, зуб даємо, ніхто не залишиться. Якось на вокзалі вивантажується все наше беспокійне господарство: валізи, мішки, пакети, ходунки, палочки, людоньки. Робиться мільйон комунікацій через доньку кума семенсеменича, отримуємо попередні домовленості. Когось знудило, хтось з’їв булку і вже не такий маломобільний, хтось все життя на милицях, а ми думаємо, що він і дихати не вміє, а він так і живе вже 45 років, і бігає скоріш за нас. Не без потвори-таксиста, який висадив, не доставивши 30 метрів, бо там калюжі, не поїду. Але вцілому з унікальними мужиками-таксистами, які бурчать і завантажують, чекають, терплять, погоджуються взяти гроші на карту, а не готівкою, відвертають очі… навчаються сприймати інвалідність як норму життя, везуть. А через три дні повторення подвигу віри: втискати в автобус на Румунію. І знов все заново, з перервами на ремонт авто і пояснення, що ніхто і нікого не висадить в полі. І іноді ввічливим наполегливим проханням стулити пельку і не казати нічого про мир і братерство народів. Бо що вже пані в 99 років пояснювати про державність, хоч би живу довезти. Я хочу написати про це книжку рівно 5 хвилин. Поки є перерва в дзвінках і завданнях, і я надихаюсь спогляданням Ярика, який штовхає візочок з пані до вокзального туалету. А що він там робив далі я хз, не питаю. Щільний трафік, потеревенім після війни. Коли Ре повернеться."

Вікторія, Дніпропетровська обл.

"Рівно рік, як ми вишли із дому і ще не повернулись.... зараз всі згадують той день.
Пів ночі просидівши перед екраном, ми намагались почути хоч якусь інформацію, але «шашлики» запам'ятались, напевно, назавжди...
Це була довга ніч, я намагалась дописати статтю, і відправивши її на імейла викладача збиралась вже йти спати, коли почула тупий, механічний грім — навіть ще думка проманула — «дивно, дощу нема»...
Я вийшла на балкон — в небі рітмічно спалахувала заграва...похололи руки, в роті стало сухо, у вухах вязко і глухо забухало серце...засмикала чоловіка за ногу і тихо, майже одними сухими як пергамент губами прошепотіла — «вставай, почалося»...
Гороховий суп, зварений ввечорі, простояв на плиті місяць...."
Вікторія, Київ

"Во втором подъезде моего дома в Буче по улице Тарасовской живёт врач-терапевт Ирина Язова - стройная, изящная мама троих детей. Простые люди, которые проявили мужество в непростых ситуациях, часто остаются за кадром. Ира не из тех, кто снимала видосы на фоне танков/руин,пациентов, которых она спасала, но, думаю, она как раз и заслуживает наград и медалей. 5.03. в наш дом принесли раненого соседа (тащили его, кстати, мой муж и Alex Titov друг нашей семьи). Владимир живёт во втором подъезде, 5.03 он просто решил проведать родных в соседнем ЖК Континент, и в 15.00 возвращался домой. Кому-то из рашистских снайперов это не понравилось, и они в него выстрелили - попали в ноги, прострелили кость. С 15.00 до 18.00 Владимир лежал на дороге рядом с нашим домом, мимо ездили танки. Сначала он думал, хоть бы не наехали, а потом , ближе к 18.00. думал, пусть лучше наедут ,чтобы не терпеть эту боль. Но потом его забрали соседи, перенесли в подъезд. Четыре дня Владимир лежал в подъезде нашего дома, а Ира, обычный врач-терапевт, не хирург, не военный медик, его перевязывала, обезболивала, добывала лекарства. Когда мой муж притащил его вечером, он вернулся и сказал: если сегодня ночью раненного не заберёт скорая, он не доживёт до утра. Но Владимир дожил до утра, и до эвакуации через несколько дней, потому что рядом была Ира, она его лечила, выхаживала, спасала. Параллельно принимала роды. Так вышло, что в нашем доме осталась беременная женщина на 9 месяце. И так вышло, что ее ребенок решил родиться на 12 день войны, когда в Буче уже не было ни света, ни воды, ни газа, ни бригады акушеров - ничего не было. Но была Ира. Она никогда не принимала роды, но в процессе никто об этом не догадывался. Для роженицы она была воплощением уверенности, и никто не знал, только она сама, как страшно ей было той ночью. А вдруг асфиксия и обвитие пуповиной, а вдруг разрыв и потеря крови?! Спасибо Наталья Карась , которая взяла на себя самую неприглядную, но ответственную часть процесса. Вместе акушерская экспресс-бригада нашего дома (врач-терапевт + дизайнер + домохозяйка) встретила в этом мире маленькую Алису. Она родилась в темноте и холоде обесточенного дома, но все прошло отлично. Спустя несколько дней и мама и ребенок эвакуировались. Про маму Алисы потом писали ведущие порталы страны, Ира говорит, что была бы рада теперь весточке от них , всё-таки именно ее руки первыми приняли ребенка в этом мире. На руках Иры были и другие дети - семья из Ирпеня, которая решила эвакуироваться на машине через Бучанский ж/д переезд, но именно здесь ее остановили орки, завернули назад и стали стрелять по машине. Попали по людям на заднем сиденье: женщине прострелили голень на вылет, а полуторагодовалой дочке глубоко ранили ногу. Они завернули на нашу Тарасовскую, их приняли в своем доме незнакомые люди на нашей улице, Ира перевязывала их, давала обезболивающие, добывала антибиотики. Фишка в том, что свои действия Ира не считает чем-то из ряда вон, она просто делала то, что считала нужным в данный момент - была верна клятве Гиппократа, помогала тем, кто нуждался в помощи. Руками таких людей, которые, не задумываясь, выполняют свой долг - и свершаются большие победы. Горжусь своей соседкой. И думаю, что такими, как Ира, должна гордиться страна."
Вика, Киевская область