Showing 184 results

Архівний опис
29 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-03-19
Part of Writings from the War project

"зустрічаю на вокзалі родину з Краматорська. дві російськомовні мами. п'ятнадцятилітка, хлопці десь 8 і 10 років, чотирилітній Сєва і півторарічна Саша.
на вулиці дюдя, аж руки відмерзають. менші діти страшно стресовані після півтори доби в потязі, в купе, де загалом їхало 15 людей.
безкоштовних автобусів до Польщі нема. на потяг - черга страшенна.
телефоную своїм прекрасним Olexander Mikhalitsyn i Nazar Haiduchyk (бо можна навіть без привіт, бо треба - то треба, бо - там їх, тих "бо" дуже багато), кажу так-то і так, треба дві машини завезти людей на кордон, там їх зустрінуть. кидають все і їдуть.
ми тим часом ледве доплутуємося до парковки біля Привокзального - бо замахані діти, три великі валізи й три рюкзаки, в які спаковано все попереднє життя. хлопці тягнуть валізи й баклажки з водою, не дають допомогти, пробують жартувати, опікуються меншими, говорять дуже гарною українською.
приїжджають Сашко й Назар, підходять, вітаються, з хлопцями за руку. і той, що десятилітка, тисне їм обом руку зі словами: "привіт, я Леонід, і я оборонець цих жінок. наші тати залишилися захищати місто, а я захищаю їх".
це як удар під дих, у різних сенсах. досі. і, мабуть, назавжди.
я довго не могла зібратися і розповісти цю історію, хоч вона постійно зі мною.
хай Леоніду та його жінкам буде добре, де б вони не були, хай їх дочекається дім і тати. побажайте їм цього подумки всі, хто читатиме"

Катерина, Львів

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"«Якщо треба я буду спати на підлозі, щоб дати дах над головою тим, які цього потребують», - Стефанія Борейко про свою місію приймати біженців.
За 17 днів ( 26.02–14.03) у пані Стефанії переночувало зовсім не знайомих 25 людей, що тікали від війни з Києва, Харкова та Кривого Рогу. Найбільше було 11 людей одразу. Пізніше їх жінка розприділила до дочки та онучки. Здебільшого всі вони «транзитом» зупинялися перепочити перед перетином кордону. Жінка розповідає рада і такій компанії, адже чоловік нещодавно помер, а діти давно працюють в іншій країні. Подібні історії з поселенням у себе людей, пані Стефа практикувала у мирний час - це були здебільшого сезонні торговці. Тому коли дочка розповіла про таку потребу надати прихисток тепер - погодилася без вагань. «Мені веселіше коли хтось у мене живе, про когось дбати, з кимось поговорити. «Я віддала для людей, що приїжджають дві кімнати, холодильник, кухню і господарюйте», - розповідає жінка. «Мене знайомі питають: Стефо, як ти залишила чужих людей у хаті і пішла в магазин чи до церкви? А я відповідаю: кого боятися - це ж люди, а не звірі - я їм довіряю. Також перед тим, як до мене мають заїхати нові мешканці, стараюся, щоб вони з дороги були нагодовані, прийшли у теплу хату, і почувалися, як колись вдома». Про кожного свого мешканця відгукується позитивно: разом їдять, по черзі готують, продукти також кожен поповнює (крім того привозять із церкви та сільради). Найбільше їй шкода дітей в очах яких читається страх. Якщо вони за ці кілька днів граючись з котиками-песиками починають посміхатися, то радіє і їхня власниця. Тяжко жінці розлучатися з кожним своїм жителем, адже той час, що проводять разом вони стають уже як рідні. Але ці обставини не заважають їм і надалі підтримувати зв’язок з будь-якої точки світу. «Я мрію, що коли це пекло закінчиться, ми разом зберемося за великим столом і святкуватимемо українську перемогу. А зараз прийматиму людей доти, поки вони цього потребуватимуть. Це мій особистий маленький внесок у наш мир»."

Ірина зі слів Стефанії

Таня, Київ, 43-26-01
File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"Знаєте, що.
Ми з дому в дорогу взяли маленьку ложку для дітей. З набору, який був улюбленим. І тепер, живучи в чужій квартирі, серед десятка інших ложок, я завжи беру її, і такі мене щемливі почуття огортають... Ніколи не думала, що проста ложка викликатиме у мене такі емоції❤️
Дуже хочу додому."

Таня, Київ

Маша, Київ, 42-26-02
File · 2022-03-14
Part of Writings from the War project

"Поїзд Київ-Львів. Евакуаційний рейс. Ми, двоє дівчат з собакою із Києва прямуємо до Польщі. Поряд з нами дві жінки поважного віку, такі вишукані, їдуть до родичів у Францію. Ще поряд з нами Саша і Катя - дві сестри, Саші всього 10 років, Катя хоч і старша, але ще така юна. Вони їхали до Німеччини. А ще з нами був хлопчик Даня, якому теж 10 років. «Вчора біля нашого будинку так бахнуло, що ми зібрали речі і зараз їдемо до моїх родичів у Прагу» - каже Даня. «В нас теж вчора гриміло» - підхоплює розмову 10 річна Саша. Діти швидко знайшли спільну тему і ця тема - війна 💔 Ми, дорослі, слухали як 10 річні діти обговорювали у кого гучніше гриміло, як робити коктейлі молотова і де треба ховатися. Слухали і намагалися сховати сльози на очах. Діти говорили про війну як про щось буденне. «Це моя найкраща мить за цей день» - каже Даня, коли він почав гладити Едді. «В нас самий щасливий вагон, бо в нас є Едді». Всі посміхнулися. Едді як завжди «пішов по рукам» та облизав всіх наших сусідів. «Галя, ну хто тебе зараз ще поцілує як не собака?» - сказала своїй подружці жіночка та розсміялася. Ми всі сміялися так, наче ніхто з нас не покидає свої домівки, а ми просто вирушаємо в подорож. У Львові ми всі розійшлися хто куди, але на останок Даня сказав мені: «Ми обов‘язково переможемо і будемо ще подорожувати по Україні. Я майже всюди був в Україні, в нас гарна країна». А хто ми такі, щоб не вірити словам дітей. Ми обов‘язково переможемо! І будемо знову їхати потягом, але вже додому. Будемо розмовляти, але про щасливе майбутнє. Будемо плакати, але не будемо ховати сліз, бо вони будуть від щастя. І навіть будемо робити коктейлі! Коктейлі з кавунів, херсонських українських кавунів. 💙💛"

Маша, Київ

Анна, Київ, 41-10-01
File · 2022-03-11
Part of Writings from the War project

"Моя мати вибралася… На 15й день під обстрілами та бомбордуванням у Гостомелі.
І що, ви думаєте, вона робила там окрім сидіння 2 доби у погребі (коли було ну… неможливо - після того як до неї вломилися вперше та після того було найгарячіше).
Вона рахувала танки та запом’ятовувала в якому напрямі вони їхали (та які саме) та розглядала деталі, що в них та як. Жаль в неї не було ні телефонного зв’язку, ні чіпу мозкового трансмітера, щоб зливати нашим всю інфо.
Вона аналізувала напрямок ударної хвилі, - що вона руйнує не найближці будинки, а йде через верх і рушить будинки трохи на відстані. Так, її профдеформація конструктора-авіа-шасіста працювала і тут - в її 73 роки в надзвичайних умовах.
Вона дивилася на свої розбиті вікна та робила висновки, що їх треба клеїти не тільки по склу, а заводити стрічку на саму раму.
Ще вона вивчила поведінку тих чи інших: хто чіпає, а хто ні, хто нахабний та рушить все, хто відчуває людей навіть коли не бачить, хто взагалі не знає, куди сховатися від всього того.
Вона надягала голубе пальто, щоб бачили, що “баба” та йшла на перемовини)))
Щоб не крушили людям-сусідам вікна та двері, бо все можна просто відкрити: там просто старенька жіночка не чує. Або що там малі діти. Або ще щось.

  • … (что-то спрашивает)…
  • … (молчание) …
  • Вы по-русски разговариваете?
  • (смеются) да
    Або з молодим хлопченям, який їхав на навчання, а опинився тут:
  • Ваш президент - урод и маразматик
  • Ну да
    Каже, що, коли вони чують, що з ними розмовляють російською, вони начебто трохи м’якшають і краще йдуть на контакт.
    Тому вона це рекомендує усім, хто хоче вижити в складній ситуації.
    Розібрала свій телефон на частини, заховала сімку щоб не було видно гео-локацію та коли в неї хотіли телефон, сказала, що вже немає. У інших сусідів позабирали телефони. Не завжди це "пройде", але все ж таки...
    По дорозі на Київ - коли бачила Гостомель своїми очима - що з ним зробили - вперше плакала за 15 днів.
    А коли дізналася по приїзду про сина, що наразі на фронті, то жах - нікому не побажаю ні відчувати таке самому, ні бачити.
    Але моя мама - ще той Боєць.
    Мій брат - ще той миротворець, навіть коли з автоматом. Що згуртовує навколо себе та генерує любов та підтримку.
    Нехай скоріш все зайкінчиться, та всі зустрінемося… І живі, раді, щасливі і повністю вільні.

П.С. Забула додати, що вона "щоб відволіктись" почала писати роман про війну
UPD
2 дні поспіль:
Може Сашко (син) візьме трохи людей у полон та вони поремонтують будинок

WarInUkraine #WarInUa #війна_в_Україні #війнавукраїні"

Анна, Київ, 34-10-01
File · 2022-03-14
Part of Writings from the War project

"В квартале от моей мамы на Оболони был обстрел дома. Дом на фото. С мамой всё ок. Свекровь тоже в относительном порядке, там уже обжитый погреб с картошкой и соленьями. Мы в четвёртый раз поменяли место жительства на Западной. Жизнь помещается в несколько сумок. На детях чужая обувь, у нас коляска из центра гуманитарной помощи, моя фирменная куртка купленная в ноябре выглядит ужасно. Младший сын, которому 1.5 года, за это время выучил слова «бам» «бабах», «бубух» и умеет завывать как сирена гражданской обороны. Последнюю неделю пою детям как колыбельную «Як тебе не любити Києве мій» и глотаю слёзы. Близкие друзья позавчера вырвались из оккупации за Ворзелем. Рассказывали страшные вещи. Знакомые из Харькова, Херсона, Ирпеня, Мариуполя, Сумщины, Белой Церкви и многих других городов... периодическая перекличка. Не все отвечают... Мне каждый день страшно. Я каждый день ненавижу. Каждый день неистово верю в украинскую армию. Каждый день благодарю Бога за ответы от близких в мессенджерах. Каждый день боюсь засыпать, а утром боюсь читать новости. Я не могу играть с детьми, не взаимодействую с ними эмоционально. Они вырывают силой из меня хоть какие-то реакции. Мы ссоримся, потом миримся и разговариваем. Сосредоточится на минимуме - накормить, уложить, погулять, проверить новостную ленту, обнять детей и мужа, позвонить мамам. И верить, верить, верить. Співати пісні та плакати під час співу, бо просто плакати не виходить. «А ми тую славну Україну розвеселимо!», «Щоб наша доля нас не цуралась!», «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» та ще багато інших рядків відгукуються в серці. Співаю, мугикаю під ніс, вчу дітей новим пісням. Це моя терапія. Хороша подруга сказала, що не варто бажати смерті іншим людям. Як після побаченого та почутого від близьких можна з розумінням ставитися до геополітичних ігор імперії? Після 2014 року я ще вірила що можна поговорити, їздила в Росію і говорила, розказувала, пояснювала. Зараз моя ненависть кипить в мені, хочеться порізати вени та злити свою російську кров, що дісталася від родичів. Хоча на нашій землі вбивають людей, помирають та попадають в полон не тільки росіяни за кров’ю. Тому питання мабуть в імперському шовінізмі, а не в етнічній приналежності. Не знаю... я подумаю потім над цим потім. Не зараз. А зараз вкотре помолюся за рідну Оболонь, «перлину чисту, озер намисто», за близьких людей у місті та щоб всі орки повиздихали і пішли з нашої землі. А ви як, мої хороші? Напишіть, будь-ласка, що відчуваєте ви."

Анна, Київ

File · 2022-03-17
Part of Writings from the War project

"“Моя позиція — виїжджати з Києва я не буду”.
Анастасії 19 років. До війни вона працювала з дітьми з інвалідністю, одночасно доглядала за своєю бабусею, що не встає і дідусем, який погано 👓 бачить.
Анастасія сама також має інвалідність. Сьогодні вона залишається в Києві, бо відчуває свою відповідальність за бабусю з дідусем.
💬“Я вважаю, що це не чесно — якщо вони залишаться, а я поїду”, — розповідає вона. Анастасія каже, що їй було б важко адаптуватись у новому місці. Тож, це і її вибір теж — залишатись там, де їй комфортно. Поки в їхньому районі тихо, але “якщо ситуація погіршиться — будемо тікати в бомбосховище”, додає дівчина.
💬“Немає сенсу виїжджати в іншій регіон, бо гарантій безпеки немає ніде”. “Дідусь і бабуся сказали, що нікуди їхати не будуть. В нас є надія, що війна закінчиться скоро. Після 💛💙 перемоги я хочу піти вчитись на соціального працівника, отримати диплом”.

Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Анастасії

File · 2022-05-27
Part of Writings from the War project

"Недавно переписувалась з однією старою знайомою. Вона мама 2-річного хлопчика. Також вибрались з Київщини. І вона почала просто питати як це було. Очима мами. Я розповіла про ночі в підвалі з Євою і як вона досі перепитує чи варто нам бігти у підвал, коли чує, як пролітає гелікоптер над нами за тисячі кілометрів від дому. Тоді ми ще не розуміли масштабу зла, але чули про розстріляні автівки і про перші зґвалтування і просто не виїжджали. Здавалось, що вдома навіть під вибухами безпечніше.

У єдиному супермаркеті в нашому селі полиці були пустими. Через те, що усі мости взірвані - нам нічого не завозили. Як зараз пам’ятаю - ми порахували усі запаси їжі. Макарони, каші, щось лежало в морозилці. Якщо їсти два рази на день - нам на трьох би вистачило ще на два тижні. І раптом на 10-й день війни я зрозуміла, що я ніде не можу купити тампонів чи прокладок. Того вечора чоловік пішов з теробороною розгружати якусь вантажівку. За це йому дали два батони. І він не приніс їх додому. Він обміняв їх на пачку прокладок. 21 століття. Це був перший раз коли я розридалась і не могла зупинитись. Бо ця пачка прокладок була тоді як щось неймовірне. Потім ми наважились і два дні їхали в дорозі з дитиною і собакою. Вони просто лежали на задньому сидінні і не піскнули. - Але, знаєш, моя дорога - написала я їй, це така фігня в порівнянні з тим, що пережила ти!

Бо її сім’я дійсно пройшла крізь пекло. З перших днів війни їхнє село було в окупації під Києвом. Від інфаркту помер її свекор і вони самотужки робили труну, щоб поховати його у дворі будинку. У них не було води і запасів їжі. І одного дня, щоб вижити - вони почали їсти собачу їжу.

  • Юля, уяви, мій дворічний син їв собачий корм!

Мої пальці стукали по екрану набираючи текст, а сльози заливали букви. Вони вибрались через блок-пости рашистів. Але вона пише, що вдячна за те, що просто жива. І просить не знецінювати пережите нами. Не порівнювати. Просто ми написали одна одній як це було.

Знаєте, я пишу це, щоб ніколи не забути і не знецінити. Бо жодне переживання і біль не мають знецінюватися. Як і цінність самого життя. І можливість повернутись до нормальності така цінна. Інколи просто зайти в магазин і на полицях побачити все потрібне. І дати дитині дитячу їжу. А ще просто з кимось про це поговорити.

Хочу доєднатись до ініціативи dobro.ua та Фонд Маша, які збирають кошти на психологічну реабілітацію для жінок та дітей, які постраждали під час війни і морально, і фізично, і психологічно. Долучайтесь і підтримайте. https://dobro.ua/.../reabilitatsiia_zhinok_ta_ditei_iaki.../ "

Юлія, Київ

Untitled
Павло, 106-05-03

"Значить, виповнилось сьогодні 36 років, дата і дата – зараз не до цього. Краще розкажу вам, який мені дали позивний і чому. Бо це забавна історія.
Їдучі на збори, я вдягнув усе чорне, бо це ж практично. Прибув у частину на Заході України, форму ще не видали, і я у цивільному пішов на обід.
У їдальні на роздаточній лінії п’ять жіночок, віку моєї мами і старше. Я веган, тому нахиляюсь і дуже тихо, скромно (бо ще не знаю які порядки по їжі, чи можна взагалі обирати) питаю:
– Пані, чи можете мені накласти тільки пісної їжі, будь ласка?
Жіночка, у якої я запитав, трохи підвисла (такого,схоже, ще не запитували). А її коліжанка поруч в цей час складала пазл: весь в чорному, з бородою, постує, тихий і ввічливий - бінго! - її лице осяяло розуміння і вона підштовхнула першу:
– Люба, що ти стоїш, не розумієш хто це? - і до мене: - Зараз все зробимо!
І дуже тепло посміхнулась: не по-жіночому, навіть не по-материнські, а з якоюсь блаженною вдячністю.
Тоді я подумав, що вона зрозуміла, що я веган і підтримує такий вибір, посміхнувся і тепло їй подякував за обід.
Коли я зайшов на вечерю, жіночки і бабусі мені стали посміхатися цими дивними посмішками:
– Доброго дня, ми про вас подумали, ось.
І вони дали мені величезну порцію пісних страв. Я радів, що зустрів на службі таке розуміння.
Але злякався, коли на сніданку одна з жіночок, подаючи мені чергове пісне асорті, трохи нахилилася, наче кланяючись. Я від неочікуваності також поклонився у відповідь і здивований пішов їсти.
Прояснилось все через кілька днів. Жіночки так само тепло посміхались, коли мене бачили, інколи ми ледь помітно кланялись один одному, годували вони мене на убій. Але «на узварі» з‘явилась нова молода дівчина, і коли я пройшов церемонію роздачі, то почув за спиною, як бабуся говорила новенькій:
– А це капелан бригади.
Стали зрозумілі і блаженні посмішки і поклони. Але на роздачі жвавий рух військових, черга, і я не закричав «Це помилка, я не капелан! Ви давали великі порції простому вегану, а не святому отцу, вибачте Христа раді!».
Я пішов і більше того: я не сказав це і наступного разу. Не лише через те, що дуже тупо звучало «Доброго дня, я не капелан», але і тому, що у них була якась перепалка, а коли я зайшов, вони одразу стишили голоси і привітались зі мною. Якщо їхня віра в те, що я капелан, змушує змінити крик на посмішку, навіщо її розвіювати? - подумав я і пішов їсти.
Більше нагоди розказати їм не було. Ще до того, як вони почали приходити до мене на сповідь чи просити благословіння, нашу частину перевели і ми більше не бачились. Але хлопці з частини досі сміються з того, що ми кланялись один одному і дали мені позивний «Капелан».
Брати і сестри, бажаю гарного дня і якнайшвидшої перемоги!
P.S. Єдина думка, що у мене промайнула щодо сьогоднішнього Дня народження, що це були дуже насичені 36 років, і що зараз я саме там, де маю бути. Дякую, доле"

File · 2022-05-18
Part of Writings from the War project

"Моя Оленка працює волонтером з дітками. Вчора прийшли у центр діти із Маріуполя. Розумні і надзвичайно виховані. Пишу і плачу..... Коли брали печеньку, то серьезно запитували, чи потрібно ще з кимось ділитися, а коли пили водичку із стаканчика, то після кількох ковточків питали, чи можна випити всю.... Щоб якось розрадити братиків, задавали питання про рідне місто. Старшенький серйозно відповів "Города нет", а молодший братик з добротою і безпосередністю запросив "Вы приезжайте, море осталось"..... Це розірвало мою душу на шматки.... Маріуполь..... Города нєт...... Но морє осталось...."

Майя, Закарпатська обл.

File · 2022-05-07
Part of Writings from the War project

"Насправді, єдине про що я думаю ці останні дні, коли я вирушаю в раніше окуповані села і містечка, це: чи моя русофобія є достатньою? Чи достаньо буде просто зневажати російських солдат, які гуртом гвалтують українських дівчат? Вбивають хлопців? Чи можна просто бажати їм болісної та повільної смерті, поки вони отримують звання та почесті в своїй збоченій країні? Чи я залишусь цілісною та нормальною особистістю, якщо буду закликати знищити ці хворобливі угрупування? Чи, може, краще щоб вони були юридично покарані - бо вони правда цього не очікують. Адже, так легко вбивати, гвалтувати, руйнувати - і не нести ЖОДНОЇ відповідальності. Ось, наприклад мале - малесеньке село. Воно загубилось між Бородянкою та Макарівом. Максимально довга окупація росіянами: вже 25 лютого вони були, і тільки на початку квітня пішли. Громада на 400 людей. 73 хати зруйновано. Просто уявить собі. Частина під корень, частина просто руйнації, які неможливо відновити. 15 людей тупо розстріляли. Просто це були наймолодші, найсильніші хлопці. Вони навіть не встигли створити самооборону чи тро, їх просто одразу знищили. Троє вмерли "спокійно": на них впали снаряди і випалили всьо. Я встигла побачити кістки та яму від бомби. Кістки! Живих людей, які ще недавно були, але які зникли, бо прильот російської бомби був по їхньому подвірю. Десь сорок (!!!) зникли безвісті. Насправді, всі в селі знають як і коли. Була колона з 14 машин - діти, жінки, літні чоловіки - які намагались виїхати. Руські їм дали "зелений коридор". Зелений, бля. Ну ми то знаємо що це значить. Вони не знали. Про цю колону окремо мабуть напишу. Далі. Десяток згвалтувань. Десяток! Всі про все знають. Знають, що були незаймані зкривджені дівчата, що були вбивства, що були огидні, болючі злочини. Але в офіційній статистиці нічого не буде, бо жодна не подала заяву в поліцію. Жодна. Ми розмовляли з всіма людьми, з родинами. Я плакала, я правда плакала разом з ними, з всією Україною. Я і зараз плачу. Плачу, і плачу, і плачу - бо правда, наша русофобія недостаня. Вони всі - ВСІ мають відповісти. Тоді мабуть моя русофобія заспокоїться."

Ольга, Київ

File · 2022-05-09
Part of Writings from the War project

"Моя бабушка Лена родилась (1931 г) и выросла в Мариуполе. В нашем семейном архиве есть фотографии старого города, её деда, моего прапрадеда на первом в городе автомобиле.
Бабушка рассказывала много историй своего детства всем внукам, но я, пожалуй, единственный человек в семье, которому она доверила страшные истории войны. Той войны, которую видела ребёнком.
Тогда (подростком) эти истории вызывали во мне огромный спектр чувств. Я задавала много вопросов словно пыталась что-то осознать…
История 1
Перед тем, как фашисты зашли в город, они безбожно его бомбили. И погибло очень много мирного населения. Среди всех погибла бабушкина подружка-соседка. Ей, на глазах у бабушки Лены осколком снесло пол головы.
Я помню, как бабушка рассказывала и с горечью добавляла: «Я даже сейчас, спустя столько лет, старухой, помню до мелочей события тех лет…»
История 2
Во время оккупации в родном доме бабушки немцы сделали что-то по типу кухни. Дети её возраста и младше собирали объедки и очистки. Бабушка умудрялась сохранить хоть малую часть для слабой от болезни мамы. Говорила, что картофельные очистки и обгоревшие зерна пшеницы спасли от голода.
История 3
В Мариуполь зашёл отряд СС. Бабушка говорила, что эти солдаты были с пустыми глазами, словно бездушными. Тогда начались массовые расстрелы мирного населения. Расстреливали на месте даже тех, кто по мнению солдат СС «не так смотрел в их сторону»: женщины, дети, старики…
История 4
В окрестностях города и в самом городе были концлагеря. Бабушка говорила, что ужаснейшего зрелища она никогда не видела. Лагеря охранялись и любое поползновение в ту сторону сулило верную смерть. «Полуголые, худые, изнеможённые…»
Я никогда не рассказывала своим детям эти истории. Берегла их душу…
24 февраля россия начала полномасштабную войну против Украины. Цинично напала на суверенное мирное государство. Мои дети проснулись от взрыва снаряда, который прилетел к нашему дому и чудом попал в огромный рекламный щит. 18 дней мы ночевали в бомбоубежище…
Моя Милана в свои 11, знает про ужасы Ирпеня, про Бучу, Харьков и Мариуполь. Мариуполь, в котором родилась и выросла моя бабушка Лена…
Я верю в нашу победу! В Украину! В наших воинов! В наше мирное будущее! В наших детей! В нас!
Наш Дух силён и все буде Україна!"

Aleksandra

Тарас, 125-10-06
File · 2022-05-06
Part of Writings from the War project

"🚚Сьогодні завозили плівку для вікон і даху, яку купили на зібрані кошти, в Романівку.
😥Цей будиночок, в якому мешкає ця бабуся, що пам'ятає другу світову, вразив на стільки, що маю про нього розповісти.
Він знаходиться поруч з Форою, в тому місці, де в Фору влучив останній снаряд з обстрілу в кінці березня, тоді я зняв відео, але з причин безпеки, не став його публікувати. Сморід гарі там і зараз.
💥Звісно будинок отримав, і добре що батуся жива і не поранена. Ця жіночка, щоб заліпити тимчасово вікна, використала клійонку зі стола. Вистачило на одне вікно і ще трішечки. Дах тече. Добре знайшлася молода родичка, взялася допомогти закрити вікна плівкою. Дах також накриють, матеріал для цього ми дали.
🧑‍🦳Вразила бабуся, яка сиділа і грілася на лавочці, подивившись на дах її будиночку, стало стрьомно, що залізяка може впасти їй на голову.
🙏Але вона мене заспокоїла: "Головне що рашистів вигнали і обстрілів немає".
Ми і далі будемо надавати адресну допомогу, тим хто її потребує, але і ми потребуємо Вашої фінансової підтримки.
Велика подяка всім, хто допомогав нам фінансово, зі звіту можу чітко сказати, що це люди з України, Австралії, Канади, Штатів, країн Євросоюзу, Ізраїлю...
✅І звісно підтримати нас сьогодні фінансово, як і раніше переказавши гроші на ім‘я Володимир Гусак:
4149629331200261 Приватбанк
або PayPal: info@gusak-service.com.ua."

File · 2022-04-03
Part of Writings from the War project

"Оптимісти не складають тривожних валіз. Вони вірять, що для безумства мають бути реальні підстави. Я збираю речі дуже повільно як для людини, за вікнами якої летять снаряди. Я зависаю над іграшками і книжками, читаю старі листи. Листи, яким вісімдесят років. Це весь мій спадок від бабусі Тані. Листи її коханого Андрія з Другої світової. Він писав про війну, яка пожирає молодість і красу. Про звуки потягів, що мчать у невідомість. Тепло обіймів та ніжність цілунків, за якими скучив. Так дивно думати, що моя бабуся була ніжною і чуттєвою. Дивно не тому, що вона моя бабуся, а тому, що війна її змінила. Заморозила. Заточила на виживання. Бабуся мала два громадянських шлюби: бо настав час, бо так треба було. Однак коханий був лише один і його забрала війна. Бабуся замовила портрети: свій і Андрія, завжди возила їх за собою і вішала над ліжком. Чоловікам казала, що то її брат. Перед смертю бабусю втішало лише одне: віра у зустріч з коханим. Навіщо вона жила минулим? Невже не можна було відпустити і любити тих, хто поруч? Навіщо їй ця пам‘ять? Схоже, бабуся хотіла зберегти себе і коханого саме тими, довоєнними: світлими, щирими, ніжними. Схоже, вони були емоційно дуже близькими. Схоже, це був її зв‘язок з собою. Я пакую листи у тривожну валізу. Може, сьогодні, у перший день війни, я знайду в них бодай якісь відповіді? Може, зрозумію свою бабусю? Може, мені вдасться лишитися ніжною? Та чи потребуватиме світ ніжності після всього, що станеться?"

(с) Катерина, Вишгород, текст, 24.02. — 3.04.2022.

Irina, 130-05-06
File · 2022-03-19
Part of Writings from the War project

"В Мариуполь есть безопасный способ для волонтеров добраться, я знаю два разных пути.
В городе есть точки со связью и у меня есть координаты этих точек.
Это не так стремно, как сидеть под бомбежкой в подвале, решайтесь! Я могу рассказать подробно что и как оптимально сделать.
Людям необходима вода! и простая еда (картошка, морковка, лук, хлеб и пр. Мясо это деликатес вообще).
Что-то, что не требует готовки - хлопья, каши быстрого приготовления и пр.
Мивина хотя бы, но детям ее не дать
Некоторые люди, которых я видела, не ели по нескольку дней.
Средства гигиены, салфетки влажные, бумага и прочее, что поможет без душа иметь комфорт.
Налобные фонарики (к ним батарейки пальчиковые, любые другие фонарики и средства для освещения (свечи, зажигалки, спички пр)
Люди не имеют связи никакой, они не знают, что можно эвакуироваться, я ходила возле дома и кричала, чтобы меня услышали.
Возле многоэтажек люди готовят на кострах. В квартире 2-5°С, все отсыревает. Химические грелки/термоодеяла тоже были бы к месту.
Лекарства, бензин, на блокпостах надо очень старательно прятать.
Еду, тёплые вещи, воду у меня не отобрали.
А вот автомобиль орки чуть не отжали в Мангуше. Сытый, жирный орк, с чувством превосходства надо мной насмехался, презрительно называя "Павловной", когда утверждал , что Украины нет с 14го... Документы мне все же отдали, когда я поговорила с начальником его и пообещала оставить им машину на обратном пути, когда вывезу людей.
Ну и поехала обратно через поля, минуя тот пост. Авто сохранила. Поля оказались минными 😑
Впрочем, все мы семеро в автомобиле не отодвигались от него больше чем на полметра. Мальчики писают перед капотом, девочки сзади багажника. Никто не стесняется.
Есть безопасные (относительно) районы, есть такие, в которых жарче ада. Город похож на ожившую компьютерную игру с постапокалиптическим сюжетом...
Классной идеей оказалось ставить метки адресов на офлайн картах, иметь имена и фото людей, которых персонально ищете.
Я потеряла бумажку с адресом, по которому прячется женщина с очень маленькими детьми, которую мне дал волонтер Игорь в Запорожье и теперь я думаю об этой женщине все время (( Ставьте метки на карту!
Кстати, это фото с орочьей заправки где-то между Токмаком и Бердянском, кажется.
Мне удалось сохранить его, спрятав в скрытую папку. Телефоны нужно очистить, смотрят абсолютно всю галерею, все мессенджеры и прочее. Знаю о случае, когда в Бердянске на глазах двух семей был в упор расстрелян человек за фото с Z техникой. Так же очень додалбываются и затем стирают фото разрушенных зданий, не нужна им огласка(
Парни, раздевают на блокпостах до трусов, смотрят тату и следы от ранений, имейте ввиду. Придабываются к прописке.
Мое место рождения Тернополь было много раз отмечено особым образом...
Да, в колонне ехать хуже, чем одному! Причем прилично хуже. По крайней мере мне.
Ох, хочется все что я поняла подсказать в нужные уши..."

File · 2022-05-22
Part of Writings from the War project

"У нашій з Дарина Гладун квартирі в Бучі гостювали російські солдати. Виламали нам усі двері, розбили вікна, судячи з усього, вкрали всі молескіни, зокрема з неопублікованими віршами, засвітили наші весільні фотографії (навіть спогади вкрали), зіпсували багато речей, і тепер наша квартира виглядає так. Також тут гостювала пташка чи пташки, бо у квартирі досить багато пташиного посліду й пуху. Але це — чомусь приємний факт. Хоча позитивне мислення тут не дуже допомагає. Двері поставив, а далі нічого не можу. З нашого вікна видно рівно 13 побитих або спалених машин, знаю де лежали тіла людей. Думав, що стане легше, коли приїду. Не стало."

Лесик, Буча

Наталка, 124-10-04
File · 2022-04-09
Part of Writings from the War project

"Котиків вам у стрічку.
Побувала в селі, побачила свою хату. Роботи там буде удвічі більше, ніж думалося (дах таки доведеться міняти, бо весь посічений, і балки вибухом зламали), але справимося. В інших будинках ситуація ще більш сумна. Особливо в тих, які мали два і більше поверхів і московитами видалися "надто багатими". Били цілеспрямовано і прицільно. Найстрашніше було побачити те, що лишилося від будинку, в якому ми ховалися перші два дні - там вигоріло все дощенту.
Із тварин вижили собаки і навіть частина курей. Кіт десь загуляв, але, судячи з того, що інші сусідські котики, які були більш домашніми, теж вижили, то я в ньому впевнена. Дуже він вже схожий на Джавеліна, який пробився до роти Volodymyr Viatrovych . Не вижили тільки морські свинки, яких сусіди лишили в закритій клітці - це найбільше болить.
А найголовніше - побачила Сашка. Впізнала хіба що по ході. Що ж, після війни будемо відкривати одне одного заново. 🙂.
Зате по дорозі до Тернополя в Бородянці на ящику з-під набоїв біля згорілого танку зустріли оцього малюка. І тепер маємо свого Байрактара (інша версія - Бандера, поки вагаємося, потрібна допомога залу). Якщо наш повернеться - буде два. Життя триває. І перемога буде за нами.
Бо ми з України."

Наталка

Аліна, 281-26-03
File · 2022-11-02
Part of Writings from the War project

“Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка з візком миттєво стають перешкодою на шляху усіх, хто у перерві, поки ще є світло, але ще немає тривоги, намагається потрапити на роботу.
-- Я допоможу, - не питаю, а кажу.
-- Він не їде, - вона здмухує з розпашілого обличчя пасмо. Колеса справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандусу.
-- Але я тут піднімалася на тому тижні, - розгублено каже.
Ми вирішуємо нести. Впрягаємося, як дві мурашки. І застрягаємо на третій сходинці. Тепер ми небезпечно балансуємо утрьох - візок, жінка і я - на сходах переходу. Нас бурхливо обтікає натовп. Мені спиною стікає піт. Їй біжать щоками сльози. Він з'являється нізвідки.
-- Тримай, - каже. І кидає мені до ніг важкий армійський рюкзак.
Я стою і дивлюся, як він бере візок обома руками і легко біжить ним сходами вгору. Хлопчина у військовій формі. Жінка в рожевий куртці біжить за ним, вгору. А він уже мчить назад, вниз, до мене, за рюкзаком. Ми піднімаємось.
-- Хочете кави, - раптом питає жінка. Й дістає з сумки на візку термокружку.
-- Ні, дякую, на маршрутку вже запізнююся. Додому їду, - щасливо усміхається й закидає на спину рюкзак. - Відпустку дали.
Він іде. А ми втрьох - жінка, візок і я - і досі стоїмо у всіх на дорозі. Нас так само обтікає з усіх боків ранковий натовп. І раптом я розумію, що не знаю, як його звати.
-- Як Вас звати? - кричу. Він обертається, кричить у відповідь: - Рома!
Махає рукою на прощання й біжить у натовп. І тут жінка зривається з місця за ним услід: - З кружкою, з кружкою візьміть каву. Але він вже розчиняється в натовпі.
Вона, захекана, повертається, ні з чим. І каже:
-- Не повіриш, але його теж звуть Рома. І киває у бік сина, який весь цей час преспокійно спить і візочку.
Удачі тобі, Ромо! Роману великому і Ромчику маленькому.”

Аліна, 2 листопада 2022

Радко, 131-10-07
File · 2022-04-22
Part of Writings from the War project

"А ще в Бородянці був кіт. Сидів на паркані спаленого поліцейського відділку і ліниво спостерігав за перехожими. В якусь мить він вирішив, що я достойний його почухати. І коли я мав необережність присісти, щоб приділити йому увагу – кіт безапеляційно вліз на моє коліно і вимагав «чухай давай». Вести переговори з котом – справа, загалом наперед програшна і безнадійна. Тому поки кіт лапами послідовно вимазував мої штани – я слухняно чухав йому вуха.
І його також погодували. Ми записали й розмову з людиною, яка весь свій час в Бородянці приділяє саме тваринам і годує їх. Корм привозять справно добрі люди, тваринки доглянуті. І ця самозакохана істота також.
Такий промінчик тепла в цьому важкому місці."

File · 2022-04-22
Part of Writings from the War project

"5 днів, що була у Києві, спокійно, квітуче. Метро, якого чекаєш по 40 хв, але й цінуєш більше. у чергах у супермаркетах люди розкуповують паски; навпроти будинку, куди прилетіло, стоїчно працює Нова пошта. і навіть піцерія відкрилася на виніс, у КМДА кажуть, що 40% ресторанного бізнесу вже запрацювало. така собі гра у мирне життя.

і тільки виїжджаєш на Житомирську трасу, і бачиш, якою ціною це все далося, який удар взяли на себе ближні села й містечка. Сотні зруйнованих і спалених будинків тільки по трасі, ще не прибрані танки й згорілі авта, розстріляні пологові, ресторації, супермаркети.

Чи колись я зможу сприймати без іронії готичні, романтичні романи, бітників, яких так любила, всі ці порадники західних бізнес-ковчів, бестселери нью-йорк-таймз і книжечки про антикризовий менеджемент і долання депресії?
Можливо, зараз краще розумію всю цю пекельно-чорну літературу, яку писали українські письменники до нас. і вона вже не видається такою штучно згущеною і сконцентрованою на стражданнях – навпаки, саме вона допомагає пережити біль сьогоднішній. наше ж покоління – чи не перше почало оглядатися назад і проговорювати травми вголос.
Ми ж лише почали, і скільки всього лишилося несказанним, і ось накрило свіжим грубим шаром, який із нами вже, напевне, так і зостанеться. і його пропрацювати нам навряд чи вдасться за своє життя."

Оксана, Київ