Showing 1000 results

"Мої батьки жили по Житомирській трасі за Києвом. Брат зміг знайти водія, якій довіз їх до вокзалу. Того дня в їхньому районі підірвали декілька будівель...

Батьки мали ще 8 годин до потягу. Його не було в розкладі. Мама (65 років) і тато (76 років) чекали на холоді, маючи при собі лише два рюкзачка. Як раптом - вибух. Усі люди організовано спустилися в підземний перехід. Мама і тато спустились до туалетів унизу на вокзалі. Їм було страшно. Вже потім вони дізналися, що це осколок російської ракети потрапив
у стіну вокзалу.

За пів години вони вийшли і сіли в потяг до Львова. В купе було більше 8-ми людей. У Львові вони жили два дні. Потім їм допомогли дістатися до Кракова. У мого тата радикуліт і хворі очі. Але вони їхали, потім довго шли, стояли на кордоні. Усі українці поруч були ввічливі.

Коли вони дісталися Польші, то їх нагодували смачною їжею. Волонтер навіть дала мамі крем для рук! Потім ще один волонтер довіз їх аж до Кракова, хоча це було дуже далеко від того кордону.

На третій день у Кракові моя мама вже влаштувалася на роботу викладати студентам одного з архітектурних вузів кракова. Вони обидва ведуть зараз соціальну роботу і закликають не співпрацвати з росіянами, які підтримують режим путіна. Я пишаюся своїми батьками. Україна переможе!"

Анастасія, Київ

"О 05:30 я прокинувся від дзвінка троюрідного брата Дмитра: “Вставай, Україно — москаль нападає — в Україні війна почалась”. Далі безперестанку перечитував новини. І від побаченого мене переповнювали паніка та страх. Дружина Мар’яна, звісно, як і кожна мама, хвилювалася за дітей. Через три дні спробував вивезти їх до батьків з-за кордон, адже не міг не використати можливості, щоб вони були у безпеці.

Ми цілий день стояли в черзі при температурі мінус шість градусів і так не попали на автобуси, що перевозили через кордон. Переночувавши у школі-інтернаті, зранку подолали пішки 15 кілометрів. Я ніс на руках меншого сина та валізу, старший також мав валізу і дружина з валізою. З нами ще були дві жінки з села з дітьми. На КПП ми попрощалися, кордон дівчата перейшли і їх забрали батьки. А моя історія продовжилась тут.

На тиждень взяв відпустку, бо не міг всидіти на роботі. Хотів аксимально бути корисним у селі. Будували блок-пости, патрулювати. Свою франківську квартиру я віддав безкоштовно для проживання харківській сім'ї. Тим часом батьки у селі Альтіно в Італії почали збирати гуманітарну допомогу. Я з кумом Сергієм поїхав дев'ятого березня забирати її з кордону. Тут почалися перші проблеми з документами і бус не хотіли пропускати ні назад, ні вперед. Але втрутились наші митники і вантаж переїхав.

Мій тато ще з 2014 року мріяв купити автомобіль швидкої допомоги для українських захисників. Проте це виявилося не так просто. Знайшовши варіанти в інтернеті, а потім оглянувши їх, батько вирішив брати обидва. Проте почалися проблеми з переоформленням. Спочатку ми не знали чи це треба на юридичну чи на фізичну особу реєструвати. Боялися допустити помилки, щоб через це не втратити машини. Також потрібно було мати офіційні звернення від командирів військових частин на начальника митниці, щодо цих авто. Тут почалися роздуми, кому їх віддати. В першу чергу, я зв’язався з 10 гірсько-штурмовою
бригадою, що дислокується в Коломиї, адже знаю, що неодноразово наше село туди відправляло допомогу. Також поговорив з братом Дмитром, що зараз служить в Кропивницькому. По той бік кордону — довго зайняв процес зі страховкою й транзитними номерами. Паралельно тато міркував, як їх сюди доправити. В результаті познайомився з Іваном із Закарпаття, який займається вантажними перевезеннями. Він за півціни перевіз швидкі своєю фурою. Щоб машини не були пусті їх завантажили продуктами, одягом, ліками,
інвалідним візком, милицями.

Для мене це був дуже цінний подарунок, як і для нашої всієї сім'ї. Ще якби можна якнайшвидше обійняти дружину та дітей, яких не бачив 2,5 місяці. І вкотре сказати, дивлячись в очі, як я їх люблю. Зараз ці почуття у мільйони разів міцніші, ніж були до війни. Тоді, на жаль, ти так не цінував часу проведеного разом. Щодо авто, то сподіваємося, що не одному із хлопців вони допоможуть зберегти життя. Адже найважче сприймаються втрати: невинних жінок, дітей, мужніх солдатів та й українських територій. “Азовсталь” — це взагалі одні сльози та емоції... Ми віримо, що з такими людьми на передовій та підтримкою в тилу — обов'язково переможемо."

Назарій, Івано-Франківська область

"Коли я торкаюся до бабусиного плеча і легенько його гладжу, проводячи її до намету, де французькі експерти - криміналісти збирають всю інформацію про тих кого розшукують рідні та роблять забір зразків ДНК - на її очах проступають сльози. І я розумію, що краще нікого більше не торкатися і жодним чином не висловлювати співчуття чи підтримку. Інакше вся їхня крихка зібраність та стійкість, якої вони досягли ціною неймовірних зусиль - розсипаються.

Кожному, хто здає зразок, потрібно відповісти на ряд запитань, які їм ставить французька сторона, відповідно до їх протоколу, і перекладає наша перекладачка. Кожному треба знову все пригадати й пережити.

• Можна, будь ласка, ваш паспорт?

• Кого саме ви розшукуєте?

• Скажіть його (її) прізвище, ім'я, по-батькові, дату народження та адресу проживання.

• Ким він (вона) були за професією?

• Коли він (вона) зникли чи востаннє виходили на зв'язок?

• У вас є його (її) документи?

• Він (вона) одружені? Має дітей?

• Ще є рідні, які теж могли б здати зразок?

• У нього (неї) є закордонний паспорт?

• Має якісь татуювання, шрами чи особливі прикмети?

• Ходив до стоматолога? Робив знімки? Має медичну картку? Маєте контакти стоматолога?

• Чи є у вас його (її) фото?

• Залиште, будь ласка, ось тут підпис, що ви згодні на тест та обробку ваших персональних даних, які більше ніде не будуть використовуватися, а виключно тільки для цієї процедури.

• Ми шукаємо сина.

• Я шукаю брата.

• Я шукаю маму.

• Я шукаю батьків.

• Я шукаю сестру, а мама свою дочку.

• Я шукаю батька.

• Я шукаю дочку.

• Я шукаю сина. А ще брата та всю його сім'ю. Але племінницю ми вже знайшли. Опізнали її в морзі за колечками на пальцях.

• Востаннє він виходив на зв'язок 26 лютого.

• 5 березня батько подзвонив рано вранці і сказав, що збирається прогулятися.

• Він зник тут, у Бучі. Він та ще декілька хлопців. Вони робили зачистку в домі і усіх їх десь забрали.

• Він був тут на блок посту. Їх усіх накрили.

• Востаннє вона мені написала 2 березня. Сказала, що лягає спати, побажала добраніч.

• Так, є ще мама й сестра. Але вони за кордоном.

• Так, у нього є батько. Але ми розлучені, не живемо разом. Та я попрошу його прийти здати тест.

• Є дружина і двоє дітей.

• Ні, я її єдина сестра. Наші батьки давно померли.

• Ні, у нас з братом немає батьків. Нас було лише двоє.

• Так, тато мав закордонний паспорт. Він якраз збирався у березні на відпочинок до Іспанії.

• Ні, у мене немає жодного його документу. Він сказав, що йде в армію і все забрав з собою. Телефон вже давно не відповідає.

• У мене є свідоцтво про народження сина. Це все що у мене лишилося.

• Ось фото моєї дочки в телефоні.

• У нього було татуювання з його групою крові на руці.

• У неї було дуже багато ластовиння по всьому тілу.

• У нього був срібний хрестик на шиї. Обов'язково запишіть це. Бо я чула, що це допомагає знаходити людей.

• У нього був шрам після апендициту і маленька дирочка в грудях, після того як у нього був інфаркт і йому туди якусь голку встромляли в лікарні.

• У нього була зламана ліва рука. Бо мені сказали люди, що бачили, коли його спіймали і як її зламали.

• Машина згоріла вщент і я не знаю чи тато був тоді в ній чи ні. Не знаю де він.

• У нього наче ніяких особливих прикмет не було. Він був звичайний хлопець. Був схожий на свого батька.

• Кажуть, у нього була розбита голова, коли його бачили востаннє.

• Знайшли автомобіль мого батька. А там на сидінні кістки. І ніхто не знає чиї вони. Вони ж і з них візьмуть ДНК тест, правда?

• Від будинку нічого не лишилося, тільки попіл. Я не знаю чи була вона тоді вдома.

• Я знаю де знаходиться його тіло, я навіть номер його знаю в морзі. Його просто поховали не під тим ім'ям.

• Та мені байдуже, що здавати. Головне знайдіть мою дочку.

Які ж всі ці люди були неймовірні: терплячі, уважні, вдячні, без найменших нарікань, без зайвих запитань. Після всього того жахіття, що вони пережили, вони часом навіть посміхалися. Як вони міцно тримали в руках номер своєї черги (номер 13 всі дружно викинули) та підписану інформаційну згоду, боячись їх загубити чи пропустити свою чергу. Але при цьому, без жодних заперечень, пропускали вперед черги бабусь з вадами руху чи цукровим діабетом, військового, який вирвався зі служби, людей, що приїхали з інших міст чи сіл, маленького хлопчика у якого зник тато.

• Результати будуть за тиждень-два. Ми вам зателефонуємо.
• Як швидко, дякую. Бо я вже шукаю та чекаю з 12 березня. Все моє життя наче перевернулося.

Жінка, яка привела свого маленького сина на аналіз, після кожного запитання підіймає на мене очі і наче шукає в мені якусь підтримку, якусь відповідь. Хлопчик сидить поруч мовчки і лише хаотичний рух пальців його рук видає все, що він відчуває в цей момент.
Перед тим, як піти на тест, він сказав, що його тато в армії і скоро повернеться і навчить його кататися на велосипеді.

Французи вже за годину говорять "доброго дня" та "дякую". Працюють як справжні професіонали, але слабко приховують вираз шоку на своїх обличчях від почутого.

Поруч моргу, де розгорнули намети для забору зразків, стоїть величезний рефрижератор, повен неопізнаних тіл, точніше того, що від них лишилося.
Кожна людина із 66, що прийшли цього дня на тест, хоче лише одного - знайти свого рідного, знати, що з ним, де він. І вірить, що він не в тому холодильнику - що він живий.

Колись у мене були звичайні людські мрії. Тепер одна з них, щоб кожна частина неопізнаного тіла повернула собі своє ім'я, щоб була оплакана своєю родиною і нарешті спочила. Бо це важливо. Як мало речей зараз є дійсно важливими... "

Надія, Буча
05.05.22

"Я выхожу на улицу в перерывах между бомбежками. Мне нужно выгулять собаку. Она постоянно скулит, дрожит и прячется за мои ноги. Мне все время хочется спать. Мой двор в окружении многоэтажек тихий и мертвый. Я уже не боюсь смотреть вокруг. Напротив догорает подъезд сто пятого дома. Пламя сожрало пять этажей и медленно жуёт шестой. В комнате огонь горит аккуратно, как в камине. Черные обугленные окна стоят без стекол. Из них, как языки, вываливаются обглоданные пламенем занавески. Я смотрю на это спокойно и обречённо. Я уверена, что скоро умру. Это вопрос нескольких дней. В этом городе все постоянно ждут смерти. Мне только хочется, чтобы она была не очень страшной. Три дня назад к нам приходил друг моего старшего племянника и рассказывал, что было прямое попадание в пожарную часть. Погибли ребята спасатели. Одной женщине оторвало руку, ногу и голову. Я мечтаю, чтобы мои части тела остались на месте, даже после взрыва авиабомбы. Не знаю почему, но мне это кажется важным. Хотя, с другой стороны, хоронить во время боевых действий все равно не будут. Так нам ответили полицейские, когда мы поймали их на улице и спросили, что делать с мертвой бабушкой нашего знакомого. Они посоветовали положить ее на балкон. Интересно на скольких балконах лежат мертвые тела? Наш дом на проспекте Мира единственный без прямых попаданий. Его дважды по касательной задело снарядами, в некоторых квартирах вылетели стекла, но он почти не пострадал и по сравнению с остальными домами выглядит счастливчиком. Весь двор покрыт несколькими слоями пепла, стекла, пластика и металлических осколков. Я стараюсь не смотреть на железную дуру, прилетевшую на детскую площадку. Думаю, это ракета, а может мина. Мне все равно, просто неприятно. В окне третьего этажа вижу чьё -то лицо и меня передёргивает. Оказывается, я боюсь живых людей. Моя собака начинает выть и я понимаю, что сейчас снова будут стрелять. Я стою днём на улице, а вокруг кладбищенская тишина. Нет ни машин, ни голосов, ни детей, ни бабушек на лавочках. Умер даже ветер. Несколько человек здесь все же есть. Они лежат сбоку дома и на стоянке, накрытые верхней одеждой. Я не хочу на них смотреть. Боюсь, что увижу кого-то из знакомых. Вся жизнь в моем городе сейчас тлеет в подвалах. Она похожа на свечку в нашем отсеке. Погасить ее - нечего делать. Любая вибрация или ветерок и наступит тьма. Я пытаюсь заплакать, но у меня не получается. Мне жаль себя, моих родных, моего мужа, соседей, друзей. Я возвращаюсь в подвал и слушаю там мерзкий железный скрежет. Прошло две недели, а я уже не верю, что когда-то была другая жизнь. В Мариуполе в подвале продолжают сидеть люди. С каждым днём им все тяжелее выживать. У них нет воды, еды, света, они даже не могут выйти на улицу из-за постоянных обстрелов. Мариупольцы должны жить. Помогите им. Расскажите об этом. Пусть все знают, что мирных людей продолжают убивать."

Надежда, Мариуполь

"7 березня, рік тому, ми з донькою вирвалися із пащі смерті.. Як це було..
Наше авто мчить по Тищенка і повертає на Університетську..
В цей час мені телефонує подруга з Києва .. «Тая - ми зараз женемо на евакуацію -потім передзвоню»- відключаю телефон і бачу як лобове скло машини розлітається від автоматної черги…
Далі все як у сповільненому кіно: повертаю голову вправо де сидить моя донька Лада, і бачу як скло у вікні біля її голови теж розлітається на друзки...
Тут у мене спрацьовують якісь асоціації з кінофільмів чи що.. і я кричу : «Лада пригнись!» і бачу, що пригнутися вона не може бо на колінах у неї стоїть велика переноска з пораненим за день до цього котом. Можливо це врятувало їй життя, бо якби вона пригнулася, то куля, яка потрапила, як потім виявилося, їй у живіт, могла потрапити в голову або шию… , але я цього іще не знаю.. Я знову повертаю голову в бік водія і бачу як він повільно нахиляється вліво відкриває рукою двері і випадає з машини…
Далі машина іще, на досить великій швидкості, продовжує рухатися без водія..
Я не вожу машину і я не супермен, який може за секунди перебратися із заднього сидіння на місце водія, тому єдине, що мені приходить в голову, що потрібно вискакувати з авто.. до того ж не факт, що по ньому далі не стрілятимуть. .. Тому, я даю нову команду доньці : «Лада вистрибуй!».
Відкриваю двері і забравши з собою, все що може завадити їй вискочити з машини ( а це два рюкзаки, ноут бук і сумка з документами) вискакую сама.
Авто якраз доїхало до лівого краю дроги де закінчувався асфальт і починалася земля, тому моє приземлення було досить м»яке.. хоча, насправді, я не пам»ятаю яке воно було.. я не пам»ятаю як опинилася на землі – я не отримала жодної подряпини- таке враження, що я щодня тільки те і робила, що стрибала з авто на ходу.. єдине, що я відчула, це як машина, яка, отримавши нового імпульсу руху, розвернулася від мого стрибка і поїхала в протилежний бік дороги по діагоналі, переїхавши перед тим через мою праву ногу.. Але і це виявилося зовсім не боляче..
Я спостерігала за авто, яке віддалялося від мене і чекала, коли ж з нього вискочить моя донька.. Але вона не вискакувала… Нарешті авто заїхало в кювет з правого боку дороги навпроти міського кладовища…. І вже тоді, я побачила як з нього вилізла моя донька з переноскою..
Вона була жива – і це на той момент було самим головним в моєму житті. ..
Я подивилася, що відбувалося навкруги і побачила, що на нас іде три автоматника. Це було як в совкових фільмах про війну, де фашисти прочісують ліс: красиво екіпіровані схожі один на одного військові з автоматами в руках ( можливо спецназ чи якісь елітні війська): один ішов в лісі з одного боку дороги, інший ішов в лісі з другого боку дороги і один по середині дороги.
Вони рухалися в наш бік… Що у них в голові?... Може будуть намагатися нас дострелити?... – тому я знову почала кричати Ладі : «Лягай!». Вона лягла біля машини..
А я продовжувала оцінювати ситуацію і думати як перебігти до доньки. Адже між нами була відстань десь до 40 метрів через асфальтовану дорогу.. Якби це була земля, я б могла по ній поповзти, але повзти по асфальту мені видалося не найкращою ідеєю. Я вирішила, що спробую перебігти через дорогу, а якщо будуть стріляти буду падати.
Я трохи піднялася і в напівзігнутому стані пробігла кілька кроків, будучи готовою падати на землю у випадку, якщо будуть стріляти… - але вони не стріляли… тоді я подумала, не стріляють , може не будуть вбивати?..
Я прибігла до доньки лягла біля неї і перше, що я їй сказала: «мабуть нам доведеться відпустити тут кота, бо нам треба втікати, а ми не зможемо тікати з переноскою»..
За день до цього кіт отримав травму в результаті падіння снаряду під вікнами нашої квартири. У нього вилетіло око, і саме через те, що він потребував негайної медичної допомоги, моя донька і погодилася евакуюватися з Ірпеня.. Уже коли договорювала речення про те, що можливо доведеться покинути кота, я зрозуміла, що Лада ніколи не погодиться на такий варіант порятунку. Так і і сталося, вона категорично відмовилася покидати кота .. Без варіантів... До того ж, я іще не знала, що дві кулі з тих клятих рашистських автоматів поцілили в мою доньку. Коли вона сиділа в авто куртка була розстібнута, а коли вилізла рани були прикриті абсолютно цілою курткою, лише декілька крапель крові з правого боку біля грудей- про які я подумала, що то мабуть її порізало склом.
Ну що ж.. раз ми нікуди не втікаємо…, я лягла біла дочки і стала думати, що робити далі.. перше, що прийшло в голову треба комусь подзвонити і розказати, що з нами відбувається, щоб якщо що… хоча б знали при яких обставинах…
Дістаю свій телефон , але в ньому уже сіла зарядка, адже перед тим, ми кілька днів сиділи без електроенергії. Тоді дістаю інший телефон, який придбала за тиждень для нового бізнесу. Він був новенький і в ньому не було жодного особистого контакту, за яким можна було б подзвонити, зате він був повністю зарядженим..
Перед, тим як ми мали евакуйовуватися, мій чоловік понаписував кожному записки з телефонами (ми ж як правило не пам’ятаємо на пам’ять телефонів навіть своїх близьких). Кажу «Лада дай записку з телефонами, що тато написав». Дивлюся я на ті телефони , а там перший номер баба Віра (свекруха) - думаю не можна дзвонити, другий – баба Тамара (моя мама) – знову мимо – уявила, як я їм дзвоню і розповідаю, що ми тут недостріляні чекаємо, коли нас дострілять.. Це зовсім не варіант … ага - номер Сергія, це товариш чоловіка з Києва , я з ним на той час була знайома більше заочно.. Набираю , він бере трубку.. Я йому розповідаю, що з нами відбувається :… «зараз на нас ідуть автоматники, не знаю що буде далі»… припиняю розмову, бо вони наблизилися до нас зовсім близько.
В цей час мій комп’ютер в голові перебирає всі імовірні варіанти можливої подальшої нашої поведінки і їхньої можливої реакції на неї.. Я дивилася то на автоматників, то на свою доньку, яка лежить поряд з переноскою з котом і розумію, що від моїх дій і слів зараз, залежить її життя.. що робити? Кричати на них? – спровокувати на агресію, благати: «не вбивайте»? - це буде занадто принизливо і теж може спровокувати у них протилежну реакцію.. І тут я згадала випадок, як циганка на вокзалі цілувала руки моєму чоловіку, за те, що він довірив їй постерегти його валізу -так сильно вона була вдячна йому за довіру (адже притомна людина навряд чи довірить таку справу циганам).. .Так у кожної людини в душі є щось хороше -думала я, - і кожна людина рефлекторно реагує на прохання про допомогу.. Подумала: просто попрошу їх про допомогу – тих кому допомагають не вбивають.. Ось вони уже майже наблизилися до нас -залишилося метрів шість… Я піднімаю одну руку і, наступивши собі на горло, говорю на їхньому язику, щоб зрозуміли – «помогите пожалуйста».. При чому зараз згадую, це було сказано таким тоном, ніби я просила дістати валізу з верхньої полиці купе .. «Я не повинна показувати страху – тих, хто боїться вбивають» - думала я.... Я бачила як вони дещо знітилися від несподіванки.. «Кому вы звонили?» , «Мужу» - збрехала я. - «Бросьте телефон» . Я кинула телефон, той хто був посередині розчавив його берцями. «У вас есть еще телефоны?» - Кажу: «Нет», а в кишенях у мене іще три трубки дві мої і третя доньки -думаю: «може пронесе?, як же я без зв’язку, контактів, фотографій…». Далі були запитання «кто вы?», «куда едете?», «Ми мирні ірпінчани, їдемо на евакуацію», - «Почему не по Соборной?» (мабуть були якісь домовленості про зелений коридор і вони знали, що евакуація має бути по Соборній) «так получилось» -кажу, .. «Где водитель?», Це питання мене трохи здивувало: невже вони не бачили, як водій випав з розстріляного авто?, можливо авто розстріляв хтось інший раніше?, а вони вже лише побачили як воно котилося по дорозі і як з нього вискакувала я, а потім моя донька?.. Це питання мабуть завжди залишиться лише питанням.. «Покажите документы», дістала паспорти свій і доньки, але на них ніхто навіть не глянув. Хорошо идите на Соборную… Видихнула…
І тут моя донька, каже, що нікуди не піде, поки ми не заберемо з багажника іще одного кота...
Коли ми їхали водій встиг нам розповісти, що у нього в багажнику теж лежить кіт. Я знала свою доньку, тому, навіть не стала з нею сперечатися. Не піде значить не піде. Я підійшла до багажника, щоб його відкрити , але він не піддався. Я пояснюю людям з автоматами, що нам треба відкрити багажник, бо там може бути іще один кіт, якого треба забрати і прошу їх допомогти , а сама не маю уявлення як іще буду тягнути того кота і чи не вирішать ці озброєні люди, що ми вже взагалі знахабніли.. Але вони уже намагаються відкрити багажник... Ми дивимося через вікно і бачимо, що ніякого кота там не має, якщо він там і був, то швидше за все вискочив через розбите скло збоку .
Кота не має, ми можемо іти… Ми йдемо…Ми якраз біля вулиці Матросова… Можна піти по ній до Соборної - це зовсім близько. Я все ще очікую вистрілів в спину. Зліва будинки – мені здається, що це надто небезпечно ходити між будинками під час боїв, справа клин лісу між вулицями Університетська та Соборна – Ми йдемо до лісу… мені він видається більш безпечним.
Ми біжимо через ліс по діагоналі так, щоб вийти на вулицю Соборну - ближче до кругу.
Я спереду з рюкзаками та переноскою в руках, по-заду - донька. Розтрощена кулями переноска періодично збирається розвалитися і моя донька час від часу мене зупиняє і примушує ладнати переноску, щоб не втік кіт.. і все це вона робить з кулею в животі, про яку я , навіть не здогадуюся, бо місце поранення прикрите курткою. Я не бачу, що під курткою її кофтина вся в крові. Пізніше, вона казала, що їй було дуже важко іти, ніби камінь був у животі, хотілося просто сісти і нікуди не рухатися.. Але вона мусила іти, щоб добратися до ветеренара, де порятують пораненого в голову кота. Вона не обмовилася мені тоді про поранення і про те, що їй важко, а ні словом.. А я іще підганяла її: «Лада, що відстаєш, давай швидше!»..
Ми вийшли на дорогу, якраз їхало авто з боку Романівського мосту, ніби його хтось спеціально вислав за нами. Ми сіли в машину. Я трьома словами розповіла чоловіку, що був за кермом, що, можливо, вбили нашого водія, на що він відреагував якось зовсім спокійно, типу: «ну що ж, така у нас робота»..
Через кілька хвилин машина зупиняється на підірваному мосту, далі треба переходити через річку по кладкам під мостом. Спускаємося вниз, як раніше: я спереду, моя донька - по заду ..
До нас підбігають якісь хлопці і дівчата волонтери забирають перенску з котом, рюкзаки, один з них запитує мою доньку : «Ти поранена, тебе понести?» І вона відповідає –«так».. А я іще не усвідомила , що весь цей час моя донька ішла з кулею в животі, і лише коли, нас переправили на другий бік річки де її поклали на ноші, порізали куртку, яка прикривала рану, я побачила, що вся її кофтина була в крові.. Одна куля прошила наскрізь молочну залозу справа, а друга застряла в животі зліва. Кожна з цих куль, якби вона ввійшла десь лівіше, вище чи правіше – могла бути смертельною для моєї доньки, так саме як ті, які залишили дірки на капюшоні моєї куртки, могли бути смертельними для мене.. А якісь кулі мабуть виявилися смертельними для чоловіка, який нас вивозив з Ірпеня... МИ так і не знаємо про нього нічого.. Пізніше, ми дізналися , що в цей день в цьому ж місці на вулиці Університетській було розстріляно іще кілька автомобілів, пасажирам яких пощастило менше ніж нам. В тому числі та в той день загинула сім"я з двома дітьми..
Але всю небезпеку пережитого і те як нам пощастило, ми усвідомимо і переосмислимо вже пізніше..., А поки: машина швидкої, операція у доньки, операція у кота.. – Ми, в практично порожньому Києві, більшість населення якого, виїхало а перші два дні війни.,.. Але після Ірпеня, який став першою лінією оборони Столиці, Київ для нас став самим безпечним місцем на землі.."
Мирослава, Київська область

“Харків, Північна Салтівка. Анатолій Григорович, 78 років та пів сотні його пташок.
Уже в перші дні повномасштабної війни будинок чоловіка лишився без опалення, світла та вікон. Коли в березні морози стали сильнішими, у квартирі чоловіка замерз навіть акваріум.
"Я точно не знаю, скільки в мене канарок. Сьогодні чистив клітку, то одна вилетіла. А от два дні тому пташенята вилупились. Це значить, що життя триває! Я їм сьогодні яйця варив, бо пташенятам треба яйця. Траву ходжу їм рву. Люблю я це! Люблю з дитинства.
Вікна в мене вилетіли на перший чи другий день. Найважче було, коли у квартирі температура стала -20. Он таз у мене стоїть. Я ставив на кухні що-небудь, що горить, і палив стільці. Трохи нагрівав воду, щоби напоїти пташок, а сам одягнений лягав під ковдри. У ванній у мене вода була налита спеціально. Замерзла. Акваріум із рибами замерз. Вода в туалеті теж замерзла. У мене було багато риб і рослин багато, красивих таких… усе замерзло.
Ви питаєте, чи страшно було, коли бомбили. Я ж хіба "герой Радянського Союзу"? Звісно страшно. Але в підвал не бігав. Сусіди ж ще поки були тут, усі знали, що я полковник. Може, й самі більше злякались би, якби побачили, що полковник у підвал бігає.”

Марі
Харків
19.06.2022

"Рівень похуїзму — моя мама
Поки Харків їбаше арта, мама їбаше розсольник. Бо яке укриття в підвалі, коли дітям нема чого їсти? Та й хулі якась підорашка буде вказувати моїй мамі, як жити і що робити, коли вона в себе вдома порається на кухні?
Українці дійсно непереможні
Вірю в ЗСУ і мамин розсольник"

"чоловік пише:
"живемо зараз в сільській хаті. в жіночки, вона старенька.
каже, думала помирати вже, приготувала продуктів на поминки собі. а тут ми.
"я аж ожила, діточки, їжте, пийте, і за моє здоров'я обов'язково.
я тепер нічого не боюсь і жить хочу.
спасібо вам"

• а як ж її звати? - питаюсь з цікавості
• Марія Тарасівна!
  так я ж теж Марія Тарасівна! отак поїхав чоловік на війну за тисячу кілометрів від дому і на іншому кінці країни інша Марія Тарасівна прихистила в своєму домі. буває ж таке! життя - ще той режисер!
  дякую щиро цій бабусі, що дбає про наших воїнів!"

"Немного о быте: я собрала своих под одной крышей недалеко от Киева - и в принципе у нас тут санаторий. Свежий воздух, камин, запасы алкоголя. Инстинкты требуют при каждом выезде в город забивать багажник, поэтому запасов продуктов, шампуней и туалетной бумаги нам хватит надолго. Реально надолго.
В доме панорамные окна, поэтому по вечерам у нас светомаскировка. Горит камин, свечи и телевизор на минимальной яркости. Всё.
Сегодня вечером мы играем в онлайн-ЧГК.
Диван вмещает всех нас: пять человек, две кошки, кролика не пускаем - слишком уж много гадит.
На сигнал воздушной тревоги мы реагируем только после громкого «бабах» неподалеку - и то через раз, если честно.
Мы все занимаем умы и руки, это помогает. Elizaveta Gogilashvili - богиня, потому что, нервничая, она готовит. Мой организм пытался осунуться от стресса, но Лиза вовремя предотвратила эту беду пирожками.
За неделю да начала войны Bogdan Shevchenko удалил зубы мудрости. Полчаса назад мы с Лизой снимали ему швы. Гостиная стала операционной, диван - стоматологическим креслом, тактический фонарик - хирургическим светильником, а кошка Лапка - ассистенткой. Вытащили почти все нитки, одну не смогли пока подцепить.
Завтра попробуем ещё раз."
Мария, Киев

“Не могу принять, что Тани больше нет. По привычке записываю в блокнот интересности дня, чтоб при встрече обсудить с ней. Мы говорили про разное и часами, когда встречались у неё на кухне. Мы говорили про математику, про Нобелевских лауреатов, про возможности интеллекта, про силу девочек..... Я так её любила......

По привычке звоню ей на её номер, когда вижу что-то интересное. Проходя мимо окон её квартиры всегда подымаю голову и ищу в окне её. Не могу принять и осознать. Говорю ей: Таня, не уходи от меня полностью, я не смогу остаться собой без тебя. Будь со мной хоть иногда любым доступным тебе способом. И можете считать меня сумасшедшей, но она рядом,понятыми только мне знаками, цифрами, цветами. Скоро 40 дней, как её убил российский снайпер и я только надеюсь, что она и потом будет рядом со мной хоть иногда. Мне так тяжело без неё..... Что же он видел в своём сраном прицеле?.....

Он видел красоту и доброту, которую не мог осознать и поэтому принять. Он выстрелил и забрал мою подругу, без которой мой мир осиротел. Мы пришли с её мамой к ней домой, чтоб взять нужные вещи для похорон, ей было тяжело идти самой. Я боялась открытой двери, в которой она не встречает со своей искренней улыбкой. Мы открыли дверь, а на пороге квартиры в лучах солнца с окна коридора на полу лежало яркое перо.... Это и будет моя память о ней, хотя я и так никогда её не смогу забыть. Она написала мне записку во время окупации и оставила её в дверях моей квартиры, когда проходила мимо. Я пришла с приюта и нашла её-так радовалась..... Телефонной связи уже тогда не было. А через 2 недели её убили, именно по этой дороге, о которой она написала в записке. Все боевые действия записка была со мной. Таня любила шоколад, математику и цветы. Теперь мы встречаемся не на кухне её квартиры, а на кладбище. И я несу ей шоколад и цветы и считаю дни без неё. Как пережить это горе я не знаю. Господи, зачем ты её забрал?”

"Найцінніше, що в мене є зараз, це родинний дзвінок у WhatsApp щовечора о 21:30. І велике щастя, коли на ньому може бути вся сім’я, всі п’ятеро. Я ненавиджу росіян, які не лише принесли країні стільки горя, а в усіх нас вкрали рік життя, в багатьох - все життя.
Я віднедавна залишилися з сином в Києві вдвох. Мої дівчата вже три місяці в Празі. Чоловік - на Запорізькому фронті. Я вдячна долі, що всі мої рідні живі і здорові, але не можу терпіти цю тишу, яка тепер часто панує вдома.
Бійся своїх бажань. Колись як багатодітна мама я мріяла про домашній спокій хоч на кілька годин, але зараз це найогидніший звук, точніше його відсутність. Тільки звертаю увагу на раптовий звук холодильника: «О! Світло!» Потім згадую: «Та воно ж і було. Сьогодні не вимикали». Але цей звук все одно викликає легке піднесення. Раніше я ніколи на нього не звертала увагу.
Сьогодні дуже хочу подякувати всіх, хто допомагав за рік. Місто Жовква і його мешканців. Готель «Собеський», який наглядав за моїми дітьми, яких там залишили самих. Мою куму Іванну Коберник, яка перша до них змогла дістатися в кінці того страшного тижня. Моїх батьків, які багато місяців дбали про внуків. Друзів зі США, Франції, Словаччини, Італії, Швеції і особливо Чехії, які підтримували нашу родину. Колег, які завжди були поруч. Чоловіка, який був завжди коханим, але тепер я навіть не знаю, як можна кохати ще більше. Я пам’ятаю, коли він пішов 24 лютого, я дуже боялася його більше не побачити. Тепер я мрію, як повернеться після перемоги назавжди. Як всі повернуться. Звідусіль.
Переможемо!"
Марічка, Київ

"Ну що ж. Сьогодні свідомо змінила номер і всі, в кого я є в адресній книзі, тепер знають, що ми в Швейцарії.
Тут же полилося гіменце в приватні повідомлення про те, що «только орать умеете» і «наказаніє».
Тому напишу все як було, щоб і тим, хто відгукнувся теплим словом, подякувати додатково, а тим, хто хоче позловтішатися - також було що почитати.
Я була впевнена на 99%, що на цей раз Сходом України Путін не обмежиться, а тому ще 14 лютого відправила Єву і Меланію до брата в Івано-Франківську область. Святослав вчиться у Львові, а тому за нього на той час я була спокійна. Мені дуже шкода, що я виявилась права, але надзвичайно рада, що діти бачили війну лише з екранів телефонів.
Коли 24 лютого почалася війна, то перше, що ми зробили - закупилися з розрахунку «пересидіти місяць з Левом», бо точно не буде це аж так страшно. Але 25 лютого, коли крики дітей «У вас сирена! Тікайте з Києва!» в телефони глушили сирени на вулиці, ми за півгодини зібрали «тривожний» багажник і полями, лісами і навіть по зустрічній дорозі поїхали з дому. Колись напевно мені буде смішно згадати, що коли Сергій -- сказав «збирай тільки найнеобхідніше», то я зі своїх речей закинула плаття і обновки, але не взяла ні косметички, ні трусів (вибачте за правду). Тоді було не до веселощів. Взяли й Норку, ну але це ви також бачили.
За 23 години їзди до Калуша було всяке і направду сто разів пошкодували, бо до того вважали себе героями, коли з Левом аж 6 годин (!!!) їхали до моря. Кермувати механікою я не вмію, тому була весь час з Левом. І ми з машиною витримали). Правда машина трохи погнута з середини, а мої синяки за тиждень зійшли. Напевно це правда, що діти з аутизмом переносять дорогу і переїзд гірше ніж вибухи. На щастя, вибухи ми чули лише добу, в підвал навіть не планували спускатися, бо не для Лева ця пригода. Але до цього часу, як чути літак чи проїжджає фура, то Лев аж присідає(.
Плани були такі, що ми залишимося в Калуші. Святослав також приїхав і була задумка, що Сергій повернеться, бо хотів воювати, а старший син лишиться з меншим…
Але тут дійшов мій сигнал до космосу, який я посилала місяці 3 тому: поїхати у Швейцарію і подивитись, як там працюють медико-соціальні центри для осіб з психо-соціальними порушеннями… Не думала, що так швидко і при таких обставинах зможу поїхати.
Запропонували нам знайомі знайомих, які самі мають дитину з інвалідністю і як вихідці з України разом з громадою прийняли рішення прихистити у себе такі сім‘ї.
28 лютого ми вирушили до Чопу. Чому туди? Бо там найменші черги. Так як у Польщі, ви розказували, не було. Ніхто не зустрічав українців і не пропонував поселитися в Угорщині.
І так, Сергія випустили. Бо є виключення для чоловіків, які мають 3 неповнолітні дитини (Єві 17) та/або дитину з інвалідністю. Тут можна також позаздрити Сергію, але напевно тільки тих жаба задушить, хто з Левом близько не спілкувався. З набагато більшим задоволенням він би пішов воювати, але. Замінити його міг би Святослав, але він відмовився виїжджати з України.
З Калуша до Італії, де ми зупинилися на 2 дні на перепочинок, ми їхали вже 24 години. Чи то аура сестер, чи то у нас не було паніки і вибухів удалині по дорозі, чи то вже Лев змирився, але дорога пройшла менш травматично. В Італії ми трохи відпочили і ще за 1 ніч були на місці.
Ми в Швейцарії з 3 березня. Офіційно ще не оформлені, бо тут все складніше, ніж у ЄС.
За цей час побувала і у ролі прохача, і того, хто допомагає. Зранку шукала ресурси для евакуації і допомоги принаймні ліками для членів Родини, які залишились в Києві, а після обіду йшла з продуктовою карткою отримувати сухпайок разом з іншими СЖО. Боженька має гарне почуття гумору.
Плакала за цей час 3 рази: вже в Італії, коли під час онлайн наради несправедливо образили колегу, коли відізвались Пчолкіни і позавчора, коли відчула тотальну безвихідь у ситуації з Левом. Тут можна позловтішатися, що я бездушна і неемпатична. Але я особисто списую на не дозвіл собі розкисати, ну і трохи на антидепресанти, які, на превелике щастя, особливо в цей період притуплюють всі емоції. Ну бо ви знаєте, як мені може зносити береги….
Надзвичайно вдячні сім‘ї, яка нас прихистила, і людям, які нам тут допомагають. Швейцарці дуже щирі і щедрі. Сподіваюся, що зможу віддячити людям за це добре, яке ми тут отримуємо.
А ще тут гори. І я, ніби трішечки потрапила в дитинство і в Карпати.
Дівчата мої ходять на гуртки, ми з Сергієм по черзі працюємо, Лев адаптується до нового дому і нових умов, але дуже сумує за домом і Центриком (так він називає Родину). Постійно згадує вихователів, заняття, прогулянки… на жаль, в новій обстановці не розрахував і сильно вдарився(. Роздер собі ніс і «красується» з синяком. Ще ми ходили до лікаря, сусіди за нас подбали, щоб безкоштовно (так-так, Лева чути далеко). Сам лікар свого часу пробув 3 місяці у заручниках в чеченців, а тому розуміє без зайвих слів, що українцям доводиться зараз переживати.
А ще тепер на наше питання: «Левчику, як справи?», відповідає “Alles gut”).
До gut, звісно, ще дуже далеко, але не так, як додому(.
Не знаю, що буде завтра. Нічого не планую, ну бо ви знаєте, як воно, з планами…
Одне можу підтвердити: так, нам пощастило. Я завчасно відправила дітей, ніхто з нас не є травмований, принаймні сильно, бо ми на власні очі не бачили ні підвалів, ні смертей, ні людських страждань. Нам пощастило, що майже повним складом ми виїхали, та ще й у Швейцарію. І хоч люди чужі, але поставились як до рідних.
Я вважаю, що наш секрет успіху - це зайвий раз перестрахуватися, вджобувати 24/7 і не боятися. Але зі слів деяких доброзичливців виглядає так, що нам пощастило з Левом, бо і чоловіка випустили, і в Швейцарії прийняли, а що вже ми добра мали до війни дякуючи інвалідності сина - то не перерахувати!
Ну що ж, ви праві. Лев - наш найбільший подарунок у житті. Це правда.
Ну і традиційно: Слава Україні! Смерть ворогам!
ПС: фото з нашої подорожі від дому і до нового дому."

"Вранці 24 лютого я прокинулася від того, що чоловік бігає по квартирі і шукає пусті пляшки, набирає воду у ванну і всі пусті ємності. - Ти чого? - питаю. - Війна почалася. Я не плачу, я починаю складати в наплічник документи і запасну білизну для дітей. За вікном глухо чути вибух. Того дня ми не поїхали, я не хотіла. Дві доби ми чекали у ванній, дивлячись, як все ближче до Лук'янівської падають снаряди. На третій день посадили своїх 5и річних близнюків в машину і поїхали в бік заходу України, в невідомість. Назустріч нам по трасі їхали танки і інша важка техніка. - Бібікай, це ж наші! - кричу. - А може і ні? Машини сунулись в три ряди, повільно, мовчки. Над потоком машин почувся гул літака, потім ще одного. Пролетіли низько. Все обірвалося на секунду, але ні, полетіли далі. А ми рушили в довгу дорогу, де були добрі люди, які залишали нас на ніч, на тиждень, кордон із 10 годинами пішки. Врешті я з дітьми у безпеці, а мій любий чоловік вдома допомагає організовувати вивезення біженців з харківщини. Мрію повернутися додому, аби всі були живі і було куди повертатися. А мій син і тут, в Польщі, питає мене "Мамо, а в нас не попаде бомба?""

Марина. 36 років, з Києва.

"Цей дім збудував мій дід. Тут народився мій батько, я і мій молодший брат. Пам'ятаю, як на Зелені свята ще якогось радянського часу мама викладала на долівку лепеху, молодий полин і цвіт липи. Розкладала ті трави тонкими пальцями на газетки, посувала клечальне ближче до вікна. На вулиці багато сонця, але в кімнату світло йде розсіяним, розсипаним від гострих краєчків молодого виноградного листя. Дід дбав свій сад-виноград, нам, трьом своїм онучкам, висадив іменні вишні. "Це зілля, отак його кладуть, щоб померлі приходили в гості і раділи за нас, живих", - бабусине кріпове пояснення про клечальне справді вражало. Ті ночі я не спала - чекала на домового і коли прийдуть мертві нюхати полин і любисток. Тривогу знімав гуркіт нічних поїздів: вони везли людей у великі міста, товарняки ганяли щось заводське і смердюче, життя крутилося в такт колес тільки залізничними коліями, а чиїсь світлі мрії були концентровані та скам'янілі у маленьких прозорих скляних кульках, їх безліч там, на путях.
Це дім між Сєвєродонецьком і Рубіжним, Південна-Южная, промислове передмістя, яке ви знаєте по Зорі - "заводу Бойка", луганській вотчині партії регіонів, воно окреслене пахучим лісом та глибокими озерами. Хата трьох поколінь була татовою гордістю і мала колись перейти у спадок моїм дітям. Як знання про те, навіщо розкладати зілля на долівки й підвіконня. Коли у квітні росіяни поцілили у цистерну з азотною кислотою, вибухова хвиля була такої сили, що знесла цілий квартал. Хатки поскладались, наче сірникові коробочки, сараї поздувало, ніби вони були з сухої тростини. Під завалами лишились мертві люди. Родичка з сусідньої вулиці, дев'яносто год. Бабуся щороку брала в неї розсаду, і поки творився обмін рослинами і новинами між ними, повоєнними старобільськими переселенками, я набирала квіткових пелюсток, щоб робити мурашкам крила. Бабуся Старцева загинула у своєму погребі, бо її дочка отруєна рускім міром і не вважала за потрібне тікати від російських ракет.
Напередодні Трійці батькам надіслали свіже фото руйнувань - є такі місцеві люди, які ходять заявленими адресами окупованих міст і фотографують залишки чужого минулого життя. Батьків дім назвали найбільш вцілілим у тій частині передмістя, таке щастя, лише зірвало дах, вибило шибки та розкурочило задній двір. Щорічний городик під полуницю, гірчицю, кріп і салати з базиліками тепер встелений червоними маками, весь двір у маках, яких там ніколи не було. Кажуть, російські снаряди розбили южанський цвинтар, там поховані мої бабуся, дідусь, молодша сестра, інші родичі, і поки я застеляла пахучим зіллям долівку і підвіконня в Хмельницькому, наш двір закрило потойбічне клечальне зілля, його застелили наші мертві для наших живих.
В'ється дідів виноград, зеленіє сестра-вишня.
Це значно краще за те, що відбувається із маминою квартирою. Навіть шибки ніби вціліли, але туди поселилися російські солдати. Сподіваюсь, вони зловили якийсь сильний ментальний удар у пах, коли побачили український прапор в передпокої."
Марина --
25.06

"Бро, вони це зробили”, - мій друг подзвонив мені о 6 ранку. Поруч з моїм ліжком вже два тижні стояв рюкзак, у який перед сном я збирала всі важливі речі. Нам постійно казали, що в нас є щось накшталт 48 годин. Але прогноз змінювався. І я йшла робити манікюр, танцювати латину і плавати. Того ранку я подивилася в вікно і подумала: «Шкода, що моє таке прекрасне життя закінчилося. І не знати, коли воно повернеться»
18 лютого я ще була в прикордонних з Росією селах на Чернігівщині. Була на пункті пропуску Сеньківка. Спілкувалася з місцевими. Вони пригощали мене яблуками. Хоча й боялися виходити надвір зі своїх хат.
22 лютого я ще була в своєму Чернігові. Їла свої улюблені хінкалі з сиром і часником. Пила пиво. І ходила гуляти містом. А ще зробила всі електронні копії і дублікати ключів від київської квартири. Захопила з собою кілька фото батьків. Мама проводила мене на автобус. Ми обійнялися і вона сказала: “Ми ще побачимося. Я тобі обіцяю”. А потім я майже всю дорогу плакала: “Можливо, потрібно забрати її з собою? Але всі кажуть - потрібно поважати вибір іншої людини. І це теж - вибір”.
23 лютого ввечері було моє останнє тренування в басейні. І я ніяк не могла сконцентруватися.
--- Думаєте про роботу?
--- Думаю, що завтра почнеться війна.
Тренер засміявся.
--- Але, принаймні, якщо дуже треба буде, то я зможу переплисти Дніпро з лівого на правий берег.
--- Якщо дуже треба буде, зможете. Головне - зняти чоботи. Але війни не буде, бо ви ще не навчилися правильно стрибати з висоти.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо як можна було туди не приїхати, Боже? Це ж лише дві години від Києва. Це ж зовсім поруч. Це - ідеальне місто на вікенд.
І вони приїздили.
Ми сиділи на траві в парку на Зеленій сцені. Ми сиділи на плетених з лози меблях на дачі і їли вареники з чорницями моєї бабусі. Ми брали пиво і сиділи по зйомних хатах, думали про те, як будемо писати історії про людей. Ми брали вино і сиділи на пляжі, дивилися на Десну. Я говорила їм: “У нас класний пляж, приїздіть влітку, можна буде купатися”. Ми сиділи і слухали джаз в тому дворі біля філармонії. І слухали того пацана в парку Хмельницького. Ми сиділи з піцою в тому лісочку біля мого будинку. Там, де зараз ховають людей. А ще ми купляли квіти біля Макдональдзу. Півонії чи айстри. Я навіть фото забувала робити. Так буває, коли тобі кльово.
Коли ми з другом говорили про можливу війну, ми трохи розраджували себе: “У кого нічого немає, тому і втрачати нічого”. Немає житла, немає дітей, немає машини. Хто я? Я ж просто людина, яка роками знімає куток в іншому місті. Яка інколи навідується додому. Немає чого втрачати мені.
Я помилялася.
Кожного свого друга і знайомого я завжди кликала в Чернігів. Бо я його люблю. І останні кілька років ця любов лише зростала.
Мені дорога кожна вибита шибка цього міста. Кожна людина, яка в ньому залишилася. Кожен сантиметр тієї бруківки на валу, яка мені так не подобалася насправді.
Бо там - могила мого батька. І там від вибухів ховається моя бабуся, шкарпетки якої я вам тут продавала нещодавно.
І там ми всі з вами були. Ми дихали.
Мені не довелося перепливати Дніпро. Я сіла в евакуаційний поїзд. Але мені здається, що насправді я затримала дихання і стрибнула в прірву.
Я готувалася до війни, але вона почалася раніше, ніж я навчилася стрибати.
Пообіцяйте мені, що ви приїдете в Чернігів.
Коли я знову вдихну.
Коли моє місто випливе."

"Оновлено:
Дорогі родичі всіх Дмитрів, які не виходять на зв'язок, я розумію що ви пробуєте всі можливі способи найти їх. З свого боку повідомляю, що дружину Дмитра ми проінформували про евакуацію відразу як ми знайшли зв'язок.

Оновлення номер 2:
Сьогодні зустрівся з безпосереднім командиром Дмитра. Вибачаюся за не точності які я виклав в розповіді, це вийшло не з моєї вини.

А саме:
1) Дмитро був сам протягом двох днів.
2) Група вчора повернулася забрати Дмитра, але ми були першими.

Сьогодні був дуже складний день.

Але також і хороший через те що зробили дуже добру справу.

Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили.
Вийшло так що і ворог відступив.

В результаті, 4 дні Дмитро провів провів в посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму де затрималася дощова вода і пачку вафель, і цього йому вистачило щоб протриматися весь цей час.

Як ми його витягували це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його більше 3 км.

Медики надали допомогу та відправили Дмитра на госпіталь.

Радий знайомству з Дмитром. Дуже мужня людина, яка змогла витримати ці 4 дні. Навіть не уявляю як він зміг витримати і вижити в цій ситуації.

Сподіваюся, що все з ним буде добре і залишиться цілим. Бажаю йому міцного здоров'я."

Макс, родом зі Львівської обл.

"Моя Оленка працює волонтером з дітками. Вчора прийшли у центр діти із Маріуполя. Розумні і надзвичайно виховані. Пишу і плачу..... Коли брали печеньку, то серьезно запитували, чи потрібно ще з кимось ділитися, а коли пили водичку із стаканчика, то після кількох ковточків питали, чи можна випити всю.... Щоб якось розрадити братиків, задавали питання про рідне місто. Старшенький серйозно відповів "Города нет", а молодший братик з добротою і безпосередністю запросив "Вы приезжайте, море осталось"..... Це розірвало мою душу на шматки.... Маріуполь..... Города нєт...... Но морє осталось...."

Майя, Закарпатська обл.

"У нашому будинку на Луганщині окупант живе з 2015. Він не пожив там кілька тижнів, і його не вибило звідти ЗСУ, він живе там роками.
Роками! Моє місто окуповане понад вісім років.
Ми не знаємо, що він вкрав, що зламав, що продав. Лише чули, що він їздить на татовому скутері. У нас є документи на будинок, яким ми ніколи не скористаємось. Можна лише уявити, який він за всі ці роки загаджений і запущений.
Я розповідала вам, як це огидно і боляче. Але чула, що Донбас можна або треба віддати. Політики слухали голос більшості і віддавали. Віддаси маніяку сусіда, потім він прийде забрати твоє життя.
Потім я готувалася до російського наступу на Київ. Розповідала тут вам, що закуплено, а чого бракує. Писала про те, що не можу наважитися купити мікрохвильовку, бо на війні вона не потрібна. Що вже маю лижний комбінезон, у якому взимку і в окопі можна сидіти. Але мене сприймали за хвору на голову.
Знаєте, на Оболоні розливали на коктейлі наш бензин. Бо ми готувалися, бо були інші, що готувалися. І таких має ставати все більше.
Скільки у вас зараз вдома крупів? Де ви братимете воду, якщо її не буде? У вас є бензин на коктейлі? У вас є турнікети для кожного члена родини? Ви носите турнікет з собою? Ви знаєте свою групу крові?
Готуйтеся. І за себе, і за тих, кому не прояснилось. Послухайте мене.
Готуйтеся."

"Вибачте, це буде довгочит. Доба з життя на війні.

Точка старту — на околиці прифронтового містечка. Висуватися маємо по черзі трьома маленькими групами по 7-8 людей. Нові позиції — в повній дупі. Але ніби друга лінія.
Штаб запевняє, що там раніше не було ніяких позицій. Просто порожня лісосмуга. Нам треба окопатися й закріпитися. Сапери їдуть в кожній з груп, аби забезпечити їм безпечний прохід.
Стартує перша група. За пів години друга. Я чекаю зі своєю третьою. Поки чекаю, біля нас починають зупинятися автівки. З них просто на асфальт вивантажують хлопців з важкими пораненнями та скляними очима. Хлопців, удвічі молодших за мене і вдвічі ширших у плечах. Хтось лягає на траву, хтось сидить на асфальті. Мовчать. Дивляться одночасно за горизонт і кудись углиб себе. І це страшно.
— Хлопці, я медик. Допомога потрібна?
Не чують. Підходжу по черзі. В одного тече з-під турнікенту — намотане кітайське гімно. Накладаю поряд нормальний. Кровотеча зупиняється. Інший відштовхує мене руками: "Не чіпай мене!". Відходжу до іншого. Зрізаю штанину, з-під якої тече. Уламкове. Але можна обійтися бандажем.
Потрошку починаємо спілкуватися. Це і є ті, в кого за спиною ми мали будувати другу лінію. Останні. Тепер перед нами нікого немає.
— Скільки вас? — ледь чутно питає хлопець з мертвими очима.
— Три відділення.
— Ви не втримаєте. Ніяк. До вас навіть в окопи заходити не будуть. Роз'їбуть з арти. Не їдьте. Нас не змогли евакуювати. Ми повзли майже добу, поки нас знайшли.
Чіпляється за мою руку.
— Чуєш, говори з командиром. Не їдьте...
Розвідка , яка заводить наші групи, і евак для хлопців приїжджають майже одночасно. Короткий дзвінок командуванню, підтвердження наказу, незважаючи на зміну обставин. Хлопці зі скляними очима вантажаться в евак. Ми — по своїх аватівках. Розвідка турботливо намагається замінити мене на когось іншого. Але добровольців немає. Та я й не планую лишатися. Там — мої хлопці. Мій чоловік, мої побратими. Якщо дістануть поранення — я маю бути поряд. А там — уже як пощастить.
Летимо по розтрощеній дорозі, намагаючись лавіювати між ямами від снарядів та підбитими автівками. На ходу вилітаємо з автівки й одразу падаємо за горбочок: розриви ліворуч, праворуч, неможливо зорієнтуватися, що саме. Бо прильоти накладаються один на одний суцільною канонадою. Автівка, не зупиняючись ані на секунду, робить розворот і летить в зворотному напрямку.
...Вітаємо в пеклі.
До початку посадки — метрів 700 полем. І ще метрів 800 самої посадки треба перевірити. Бігом, бігом. Дистанція. Прильот — упали. Підскочили. Бігом, швидше. Прильот. Ще швидше. Дерева. Всі живі? Добре. Видихаємо...
Хлопці з роти лежать, намагаючись злитися з землею. Криє з усіх боків. Я обережно починаю заповзати в посадку.
— Поки я не скажу рухатися — до мене не підходити. Заходити чітко по моїй стежці. Там біля вас двохсотий. Не чіпати. Це не наш. І взагалі нічого не чіпати. Ніякі ніштяки не збирати. Зрозуміли?
Посадка геть не схожа на "просто лісосмугу на другій лінії". Суміш завалених снарядами дерев і гілок, чиїхось речей, якогось залізяччя, землі й ще незрозуміло чого. Ну, як є. Лежачи. По гілочці. Зі щупом.
— Отут. Заходьте по моїх слідах. Від дерева до дерева — чиста смуга. І бігом копайтеся. Щілину і нори. Не встигнете — загинете.
— А в мене лопати немає...
— Ти, блядь, чим думав? Ножа бери. Ножем і руками. Виходу немає. Ти або вкопався, або труп.
Трупом бути не хочеться, тому коли я вдруге перебігаю їхню точку, бачу, як хлопець із шаленою швидкістю риє собі окоп ножем.
— Шторм, Шторм, на зв'язок. Ви там як? Я своє зробила. Ви як?
Виявляється, що перша група не тільки вже почала копати, а ще й знайшла в посадці сюрпрайз — окоп з дружнім підрозділом. Дивом не поклали один одного. Бо їм так само впевнено сказали, що посадка порожня.
На радості, що прийшло хоч якесь підкріплення, саперів люб'язно запросили до себе в окоп, чекати, поки можна буде вибратися на базу.
Хай ручки не болять у того, хто копав. Кілька ходів і навіть кілька ніш, у які можна сховатись, якщо вже зовсім поливають.
"Зовсім поливати" почали майже одразу. Над окопом застигла ворожа пташка. Потім ще одна. Потім позицію почали розбирати на частини.
— База, база, дайте підтримку артою. Нас криють.
— Робимо, що можемо.Тримайтеся.
Ми тримаємось і рахуємо. На кожен постріл з нашого боку в зворотний бік летить 25-30 снарядів.
— Де в них, цікаво, снарядний голод? — спокійно цікавиться сивий чоловік поряд зі мною. Він, як і я, з Києва. Ми швидко знаходимо спільних знайомих, і нам комфортно поряд. Десь за дві години він загине. А поки всміхається й намагається пригостити мене снікерсом.
У рації чутно, як панікує хтось на іншому боці посадки. Вони бачать, як відходить ще один дружній підрозділ із флангу.
— Нас тут взагалі скільки?
— Ну, нас шестеро. А вас скільки зайшло?
-— Двадцять вісім. З них троє — сапери. У нас навіть бк із собою немає. Ми на розвідку йшли. Так, по парі магазинів. Решта — саперні ніштяки, але тут вони не згодяться.
Пташка над головою висить низько, але немає кута, під яким реально дістати. Висунути ж голову — неможливо. В край бруствера летить стрілкотня, земля гуде від розривів.
— Ото вони щедрі... Чуєте? Це танчик. А вночі градами закидали. І птурів не шкодують по піхоті-то. Це ж які гроші зараз на нас витрачають... І не можуть не бачити, що нас тут три десятки людей з калашами. Цікаво: як ми звідси виходити будемо?
— Та ніяк, по ходу. Займаємо кругову оборону. Що там у кого лишилось?
Один за другим просто на бруствер кладуться постріли із СПГ. Вилізати нема куди — наш край посадки за лічені години викошений ущент.
...Спалах перед очима. Одночасно удар молотом по голові. На кілька секунд відключаюсь. Приходячи до тями, бачу, що поряд лежать четверо людей. Один стогне, інші мовчать.
— Хімік, що в тебе?
Із сусіднього крила окопа чую його голос, але нічого не розумію, крім того, що живий. У вухах гуде. Картинка перед очима мерехтить.
Найближче — Влад. Засипаний пилюкою, в розколотому шоломі, по вуху тече кров. Намагаюся зсунути його з місця в нішу. Майже нічого не розуміє, але інтуїтивно відштовхується ногами, допомагаючи. Живий. Добре.
Ще двоє явно дихають і рухаються. Навіть матюкаються. З ними потім. Мел лежить на животі і стогне.
— Мел, ти мене чуєш?
Не можу сама до нього дотягнутися. Навколо навалено рештки рюкзаків, понівечені калаші, уламки гілок.
— Допомагайте. Ну! Хлопці! Не стоїмо. Переверніть його. Я не впораюся. Не стійте, бля, рухайтеся.
Перевертаємо на спину. Під ним калюжа крові. Броник мокрий наскрізь, кров на губах. І очі, які не можуть на мені сфокусуватися.
— Тягніть його в нішу. Треба броню знімати. Та посуньтеся ви! У вас максимум — легка контузія. Дайте йому шанс.
— Мел, дивися на мене. Говори, чорт тебе роздирай!!!
Знімаю броню, намагаємося розрізати одяг. Неушкоджена грудна клітина, але крові — відро. Я очима бачу, як він умирає. І розумію, що скоро доведеться сказати вголос "Мел — 200".
— Не кидай мене, - ледь чутно шепоче він мені.
Обіцяю добити просто зараз, якщо не припинить молоти дурню.
Нарешті дивом намацую дірку над ключицею, звідки б'є фонтан. Туди зручно поміщається палець. Тисну. Кровотеча зупиняється.
— Не сьогодні, Мел. Не сьогодні...
Решта розгублено дивиться на мої спроби. Влад усе ще не може прийти до тями.
— Хімік, викликай евак. У мене важкий. Чуєш?
— У мене теж. Надаю допомогу. Евак викликав.
Намагаюся знайти аптечку Мела — десь відірвана. Мій наплічник чи то розірваний, чи то заритий. Не можна так робити, але розпаковую свою аптечку — там на трьох вистачить.
— Дістаньте мені хтось гермостатики і бандаж. Дайте в руку.
Ніхто не розуміє, чого я хочу. Знову матюкаюся. Намацую сама, розриваю зубами. Щільно тампоную отвір. Притискаю.
— Хімік, ти зі своїм сам упораєшся?
— Ні.
Чорт.... Беру Владьку за руку, кладу їх Мелу на рану.
— Тисни. Щосили. Ти мене розумієш?
Киває. Тисне. Молодець.
— Я повернуся. Тільки не відпускай.
Знов здригається земля навколо. Летить земля і щепки з дерев.
У сусідньому рукаві окопа Хімік намагається накласти турнікет сивому чоловіку, який пригощав мене солодощами. Той сидить, прихилившись спиною до стіни окопа.
— Кладемо. Я так не бачу. Ну! Давайте! Він важкий.
Хлопці рухаються, як зомбі. Але на крик і погрози реагують.
Чорт. Там не нога. Там розірваний пах. Краї рани навіть не бачу. Він ще живий. Дивиться на мене й ніби навіть усміхається. Леплю якусь дурню про "розповім потім дружині, що я тебе голяка бачила", поки зрізаю штани і труси, одночасно намагаючись затампонувати пахову артерію.. Вже бачу, що це марна справа, бо розірвані кишки. Але він усе ще живий і дивиться на мене. Навіть ковтає знеболення .
— Хімік, тримай тампонаду, мені Мела перев'язати треба. Як евак?
— Шукають.
Влад тримає гемостатик на рані так міцно, що я диву даюся, враховуючи, що він сам майже без свідомості.
— Бандаж. Я сама не накладу. Припідніміть його трохи. Давайте.
— Мелік, тримайся. Не спи, гадюка. Нам ще до еваку дістатися. Будь з нами.
Місце незручне. Два бандажі. Три бандажі. Ніби ок.
— Бігом усі випили пілпаки! Чого я нагадую?! І знайдіть аптечку Мела, запхайте в нього пігулки. Він ковтає. Води дайте запити. Я — до Хіміка.
Сивий чоловік лежить, дивлячись у небо. Хімік тримає тампонаду. Він бачить те саме, що й я. Перевіряю дихання і пульс. Невідомо кому кажу вголос: "Час смерті — 16:01"
В окопі лишаються четверо контужених, один важкий, один загиблий, двоє переляканих, але цілих, і Хімік. Перелякані несуть щось про "ми тут усі загинемо". Хімік спокійним голосом повідомляє, що якщо вони допоможуть винести пораненого, можуть валити разом з еваком. Це не його підрозділ. Їхнього командира вбито тільки що.
Нарешті можу подивитися Влада. Голова ціла, вухо розірване, критичних кровотеч немає, кінцівки цілі. Решта — потім. Неважливо. Рухатися можеш? Усе розумієш? Добре. В нас попереду купа планів. Пам'ятаєш? Хер ми сьогодні загинемо.
Оживає радейка. Евак виїхав. Чекати не буде. Дорога птуриться активно. Встигнете заскочити на льоту — забираємо важкого й контузії.
— Хлопці, швидко. В нас 20 хвилин бігом. Якщо пощастить. Перекладаємо на ноші. (Господи, дякую, що вони в мене є!) Кидайте все, що зайве. Нам — бігти.
Десь на краю свідомості з'являється думка, що за кинуту зброю ми огрібемо по поверненню. З'являється і зникає. Бо відкопувати її залишки, втрачаючи час, — це дурня. Головне — дотягти Мела. Іншого шансу у нього може не бути.
На виході з окопу ставлю Хіміку безнадійне запитання, на яке розумію відповідь і так :
— Може, ти з нами? Що ти зробиш один?
— Наказу залишати позиції не було. Я залишаюся.
Обіймаю його від усього серця. Мені соромно його лишати самого, але ми вже не бійці, а обуза.
— Чуєш, Хімік, я маю за честь служити з тобою поряд. Я хочу, аби ти це знав. Хай чим це закінчиться .
(Хіміка поранять у ту саму ніч. Зможуть евакуювати з розтрощеними ногами. Але позицію він утримає до заходу іншої групи.)
Ми йдемо по полю поміж прильотів. Уже не намагаючись падати й чекати. Бо: або ми встигнемо, або Мел помре. А я йому обіцяла, що це буде не сьогодні. Намагаюся підштовхувати тих, хто попереду, і контролювати Влада, який замикає. Він увесь час намагається знепритомити, але вперто рухається. Я вірю, що він зможе. Що ми всі зможемо.
Щільність обстрілу така, що здається, ніби ми біжимо крізь залізно-вогняну зливу й не зрозуміло, чому все ще живі.
До еваку ми добігаємо якраз тоді, коли він розвертається. Майже на ходу пхаємо ноші на сидіння, поряд сідає Влад. Дякувати Небу, він не бачить того, що бачу я: на моєму місці в кузові двоє "переляканих". Мені місця не вистачить.
Б'ю рукою по автіці, даючи знак, щоб рухалася. Кричу Владькові, що обов'язково повернуся, сподіваючись, що він мене чує.
— Ану бігом до нас!
Це розвідка. У них там схованка на кілька людей. Навіть не одна.
— Давай, давай, у бліндажик. Не маяч. Красуня ти наша. Виберемося.
У бліндажику вже сидить хлопець з дружнього підрозділу з пораненням ока. Він не може зв'язатися зі своїми, тож будемо якось витягати ми.
— Ану покажи око! О! Уламочки. Та не лізь ти туди пальцями! Щиток є? Нема? Господи, хто вам все це комлектував. Тримай мій. Зараз зафіксуємо. У тебе хоч пластир і бинт є? Давай сюди.
У бліндажик, у якому і так ледь вміщаємося ми двоє, вламується величезний молодий хлопець. Підкріплення на позицію. Чекати темряви, аби зайти.
Я бачу, як йому страшно. Насправді. Але він усе одно сповнений рішучості. Питає, як краще дістатися, перепаковує рюкзак — уже зрозуміло, що спальник, каремат і купа консервів — це зайвий вантаж.
Знов пташка. Просто над бліндажиком. Починаються прицільні прильоти. Накати над нами здригаються, але тримаються. Разом з накатами здригаються хлопці. Той, що з пораненим оком, відверто панікує.
— Не ний. Чуєш? Ми майже вибралися. Не зможуть забрати — вночі вийдемо пішки. Там кілометрів 7-10. Подолаємо. Не ний.
Той, що молодший, мовчить і лише дивиться.
— Тобі страшно?
— Звичайно, страшно. Я ж не дурень. Але я піду. Там хлопці.
— А тобі рочків скільки?
— Двадцять чотири.
Знов бахкає просто по бліндажику. Він інстинктивно ховає мені голову в коліна, а я інстинктивно гладжу його по касці.
— Дивись на мене. Ти — молодий, міцний. Я — вдвічі старша. В мене спина майже не працює. В мене зайва вага й слабкі ноги. Я впоралась. І ти впораєшся. Я в тебе вірю.
Усміхається.
— Ей, красуне, лови!
У бліндажик влітає шоколадка. Це розвідка з сусідньої дірки намагається мене підбадьорити.
— Ви цигарку мені кинули б, — намагаюсь обнагліти я, але черговий прильот перекриває мій голос.
— Живі?
— А то! Сонечко сяде — спробуємо прорватися. Ти добіжиш до автівки?

Я добігла, до речі. І автівка летіла, як шалена, по дорозі, де майже не лишилося вільного місця поміж палаючих розбитих автівок. Це потім я дізнаюся, скільки екіпажів не змогли прорватися. Потім.А зараз ми летимо дорогою життя.
Стабік.
— Це не моя кров, це побратима. У мене дрібні уламки та контузія. Дайте зв'язок. У мене чоловік і побратим десь у лікарні. Мені домашніх треба набрати. Та нікуди я не поїду. Я норм. Мені моїх треба відшукати.
Але хто буде тут вже слухати контужену, правда? Я для них вже не боєць, а пацієнт. Лікарі — вони такі...
Я це все до чого. Це не щось надзвичайне. Це звичайний робочий день на передньому краї. І якщо ви не тут, ви маєте змогу підтримати тих, для кого це — буденність.

Отримувач: БО “БФ “СВОЇ”
Код ЄДРПОУ: 39293651
IBAN: UA883052990000026004015002735
в АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
Картка: 4246001030029122
@СВОЇ
Лише за тиждень з цього рахунку було сплачено майже чверть мільйона. На кісткові імпланти для поранених.

Карта 4149609014791422 (Ірина Гук/ Приватбанк – тактична медицина). https://leleka.care/donate
Якби не вони - мені не було б чим надавати допомогу. І не тільки мені.
Зробіть репост, якщо не важко."
Леся, Донецька обл.