"Це мій тато – Кирило Стельмашов 23 лютого йому виповнилося 75. Вони з мамою не хочуть виїжджати з Києва, хоча я казав їм про це з першого дня війни. До початку війни він не зраджував звичкам своєї богемної молодості – насолоджувався життям, щоправда вже онлайн, лягав спати вранці та вставав після обіду. Тепер щодня він встає рано-вранці, сідає за кермо свого старенького Пежо і розвозить продукти та ліки тим, хто цього потребує. Хоча міг би бути не у списку тих, хто розвозить, а у списку тих, кому розвозять. Коротше, пишаюся татом."

Артем, Київ

"Шість днів тому, коли я говорила з мамою, вона розповідала, як вони з татом дісталися до нашої квартири в Маріуполі на Східному: «Лівий берег повністю зруйновано. Там неможливо жити, - зітхала вона. - Нас неохоче пропускали ВСУ, не обіцяючи, що повернемося звідти живими. Але ж ти знаєш нас із татом: ми такі, що скрізь прорвемося». Мама за будь-яку ціну мусила потрапити до помешкання, бо ж, - тут обережно, - лишилися мій канадський диплом, Нарбутівський збірник видавництва «Родовід», плед із Гарварда, про існування якого я і забула, та мамина золота каблучка. А ще мільйон наших сімейних фото, де ми щасливі і разом. «Мам, - казала їй я, - ну це ж просто речі, хай їм грець. Вас же могли вбити». У відповідь на це вона лише вдало жартувала, вкотре переконуючи мене, що в такій ситуації допомогти може хіба що почуття гумору. А потім сказала одну важливу річ: «Ти розумієш, ця війна, вона передусім про цінності. От у нашої родини вони такі. Ми лишили подушки та ковдри, але взяли твого Нарбута, бо знаємо, як сильно ти чекала на цю книжку. Ми взяли фотоальбоми, бо це ж наші спогади, і ніхто не може їх відібрати. Розумієш, у нас взагалі ніхто нічого не може відібрати». А потім були шість днів тиші, які голосно заявляли про себе фото та відео доказами авіабомб, градів, зруйнованого пологового будинку, а ще - повідомленнями про братські могили та 1500 померлих. Ці шість днів у відносно безпечній Вінницькій області я і не жила: наче це мене, а не їх, узяли в заручники і готують до показової масової страти. Аж тут сьогодні мама змогла прорватися на якихось 30 сек і сказати мені, що вони живі. І досі живі. «Наталю, - бадьорим голосом сказала вона, - я веду для тебе щоденник. Щодня записую туди». Я не встигла в неї спитатися ні про воду, ні про їжу, ні про бомбосховище. А лише подумала: Моя Анна Франк. Твоя історія важить. І я дуже хочу, аби світ почув про неї. Я готова на неї чекати. Як і на мільйони інших українських історій спротиву та resilience. Хай там як, а їх у нас їм точно не відібрати."

Наталя, родом з Маріуполя

"Возвращение домой.
Похоже, это для меня самый сложный текст. Описать не первые дни войны, не эвакуацию под обстрелом, не проживание вскрывающегося зверства войны, не жизнь вдали и ежесекундную тянущую, ноющую боль «домой». Все это время ты продолжаешь падать — в долгий, долгий и бесконечный ад.
Но возвращение домой — это заветное дно. Острое, усеянное осколками дно. Наконец ты ударяешься на максимальной скорости падения лицом… о свою реальность.
После освобождения Бучи у меня уже было фото, как внутри дома. Я не ехала в неизвестность. Но когда ты туда входишь… Ты и счастлив — потому что твой родной есть, жив, избит и измучен, но жив. А в какой-то момент со свалки вещей поднимаешь открытку и тебя сгибает пополам и ты внутри орешь. От кусочка бумаги, который когда-то тебе подписали с любовью.
Все, что для тебя про выбор и любовь, вывернуто… Все в грязи и пыли, что-то порвано… На бумагах, которые не выбросишь, следы ботинок. Которые потом вытираешь. Перед тобой груда книг и бумаг — и каждую нужно взять и вытереть. Ты убираешь один квадратный метр и берешься за другой, а в это время первый опять становится грязным. Ты в иступлении смотришь на это все и не понимаешь — как?! Но сглатываешь пыль с языка и просто продолжаешь.
Я убирала семь дней. Только к четвертому беспорядок стал контролированным. И это не просто уборка, потому что еще нужно найти, чем убирать. В твоем доме, как и в жизни, больше нет ничего понятного раньше.
Вызвать профессиональную уборку было нельзя. Возможно, но не мне. Мое пространство — это я. Вызвать уборку для меня было все равно, что вызвать профессионалов и сказать «там мой любимый, после аварии, сделайте так, чтоб как раньше, или замажьте что невозможно исправить, но чтобы не бросалось в глаза, а то мне видеть его таким и любить дальше тяжело как-то…» А может, вообще сменить любимого? Забрать вещи и арендовать другую квартиру, у этого любимого ведь шрамы — и снаружи, и внутри…
Мое пространство живое. Я любила его, оно любило меня. Мы помогали и наполняли друг друга. Убирать — это посмотреть на своего любимого, увидеть каждую царапину, каждую рану, признать всю его боль и быть рядом. Обнаруживать все новые раны, не отворачиваться, промывать их и бинтовать, опять промывать и бинтовать. Мыть каждый сантиметр, не закрывая глаза на увечия, словно гладить и целовать, приговаривая, что все будет хорошо. Обязательно будет хорошо. ⠀ В первый вечер после дня работы на завалах я села на балконе — единственное чистое и свободное пространство. В состоянии «упоротой лисы». Убирала, плакала, а потом втыкала на сосны, нервно курила, и опять собиралась, и опять разгребала.
Первое удивительное осознание — 70 дней вдали от дома прошли в какой-то временной петле, в параллельной реальности. Там вроде бы была жизнь, были и печали, и радости. Но когда входишь в дом, то кажется, что ушел вчера. И ничего другого в твоей жизни не было, а было во сне.
Второе и самое важное осознание — родные стены лечат. Здесь завал, перерыто, не работают лифты, нет бензина, вопросы с продуктами, но когда смотришь на свои сосны, на свои стены, на свои улицы… появляются силы. Ты чувствуешь себя наконец-то живым."

Анна, Буча

"На первом фото - отель "Украина". Ну, то, что от него осталось. Именно отсюда отправляются (не могу писать в прошедшем времени) маршрутки, на которых тысячи студентов и работников гоняют в Киев. Вот там чуть правее, где раньше было кафе "Чашка", обычно машут мне, провожая, родители, когда я почти два десятилетия как уезжаю от них. На втором фото - стадион имени Гагарина, тут играет черниговская "Десна". На него я так и не попала, все мечтала о еврокубках в Чернигове. Не, ну стадион однозначно требовал ремонта, но сносить его, думаю, планировалось не снарядами. Невозможно меряться войной, невозможно меряться трагедиями или степенью ненависти. Истории Харькова, Гостомеля и Мариуполя - это уже сотни и тысячи томов преступлений. Но будут и тысячи томов на "Че". Если вдруг вы каким-то образом об этом не слышали, то давайте зафиксируем. Последние несколько недель Чернигов и окрестности стирают с лица земли. Тысячелетний город, перекрывающий путь к Киеву. Черниговская "Украина" стоит на пересечении проспектов Мира и Победы. И цена этих будущих мира и победы - дьявольская. Но они будут. Тому що життя переможе смерть, а світ - темряву."

Ирина, Корюковка, Черниговская область

"Сьогодні близько 7:00 ранку за київським часом російський літак у місті Красногорівка Мар'їнського району Донецької області поцілив ракетою у стратегічно важливий об’єкт —будинок моєї покійної бабусі. Пожежа була настільки масштабною, що зачепила сусідні будинки і навіть перекинулася на сусідню вулицю.

Мої батьки - це люди з відмінним почуттям гумору. Мама одразу зауважила, як же добре, що ми так і не зробили там ремонт. А тато, дивлячись на свіже фото руїн, похвалився якісно зробленим його руками димарем. Він єдиний уцілів."

Наталя, родом з Маріуполя, 11.08.22

"Вчера вечером я впервые за это лето открыла окна. Дерзко так, настежь, во всей квартире, на своем 17-м этаже. Как когда-то, в той, в прошлой жизни.
Несколько лет назад, когда я искала квартиру, то смотрела только те варианты, которые ближек небу.
Помню, риелтор говорила коллеге по телефону: "У меня тут клиентка, она точно внучка Карлсона, десятый этаж ей низковато".
А мне нравится, чтобы много воздуха, чтобы там, где птицы, чтобы видеть любимый город.
Теперь я вижу линию фронта. Вижу, как летят ракеты. Вижу вспышки и пожары. Когда летали истребители, мне казалось я видела лица пилотов..
Жаркое, невыносимо душное харьковское лето. Закрытые, зашторенные, заклеенные скотчем крест-накрест или даже заколоченные фанерой окна.
Совершенно нечем дышать.
Я устала прятаться. От взрывной волны, от осколков, от грохота. Я открыла настежь окна и пустила в дом прохладу вечернего августа. Боже, какой же это кайф.
Долго сидела на балконе, смотрела на потрясающее звездное небо. Никогда в Харькове я не видела столько звезд.
Это был тяжелый день. Наверное, самый тяжелый в моей жизни.
Я провожала маму.
Но в этот день всё было как-то правильно, даже благостно. Без суеты, без перекрёстных процессий, когда два горя встречаются в коридорах или на аллеях.
Не было ничего фальшивого, пафосного, ритуально нарочитого. Прекрасная погода и, такая редкая в городе, тишина.
Мы подвезли маму прямо к центральному входу кардиологии, чтобы отец мог с ней попрощаться.
– У нас так не делают, так непринято, чтобы возле корпуса, – фыркнула недовольная санитарка.
Делают. В нашей семье всегда делают так, как велит сердце, а не приличия.
Я никогда не слышала, как рыдает мой отец.
"Жизнь моя. Душа моя. Ты подарила мне шестьдесят лет счастья. Будь проклята война"
Такая сильная любовь. Такая мощная ненависть.
Мама упала с инсультом через пару минут после взрыва очередной российской ракеты в
соседнем дворе.
И уже не смогла подняться. Никогда.
Да пап, будь проклята война. Прокляты люди, развязавшие её и поддерживающие. Прокляты настолько искренне, что не будет им покоя никогда, не на земле, не на небе.
Я распахнула окна. Я дышала августом и смотрела на звезды.
Полгода войны. Прошла весна – "весна, которой у нас не было".
Заканчивается лето – "лето, которое у нас отобрали".
Через несколько дней наступит осень. Пусть это будет – "осень, которая принесла нам победу"."

Анна, Харьков

"Це був перший день з 24 лютого, коли я не почала ранок з телеграм каналів «Хуйовий Харьков» і «Хуйове ХТЗ». Тому, що я була там, приїхала, нарешті побачила на власні очі. Вдома, на ХТЗ живе папа.
Він не дуже часто ходить в бомбосховище, хоча воно класне і прямо в парадному – там є вентиляція, питна і технічна вода, можливість вибратись при завалі і ще стоїть настільний футбол. Це справжнє бомбосховище з стінами завширшки в півметра – коли папа був малим, там на стінах висіли протигази та інструкції. Наш будинок то «сталінка», він побудований після попередньої війни, тоді всі боялись ядерного удару.
Ще на районі багато «американок», це будинки дуже схожі на «сталінки», але будувались до війни, всі були ще не лякані, тому там ніяких сховищ немає.
Ще в нас на районі є будинки «тітаніки», це тіпо довгі такі общаги, ще є будинок «водорозділ», і щє є крутезний, величезний будинок номер 20 по вулиці Миру.
Колись там жив весь пафос заводу ХТЗ. В цьому будинку аж дві (!) арки, тому я з дитинства знала, шо там живуть крутіші люди за нас – в нашому будинку лише одна арка.
На ХТЗ є ще старі дивні та смішні дитсадки, тим будівлям майже по сто років і крізь вікна можна побачити тогочасний експеримент. Там між поверхами замість сходів покаті кругові спуски, що займають величезний простір, але так можна запобігти травмам в малих діточок.
Ще по району багато видно високих башт - я все життя думала, шо вони водонапірні - а виявилось, що вони зі старих котельних. І ще видно багато вентиляційних «грибочків» – там сховища.
За останні десятки років тут змінилось наступне – поремонтували бульвар і фонтани, перейменували всі вулиці тіпа «2-пятилітки», «17-го партсъезда» і «фрунзе» на сучасний манер, відкрили великий супермаркет. А червоний трактор, моє дитяче кохання, перефарбували і віднесли в молодий парк.
В той парк влучив снаряд і вбив людей, папа новини не читає, це йому розповіли сусіди, що саме їхали повз, бачили «скорі» і накриті тіла. Сусіди спішили в наше сховище, тошо в той особливий день простріляли весь район і постійно летіло і не зупинялось.
Папа вже сидів в бомбосховищі, а за півгодини до цього йому довелось повалятися на сходах в бібліотеку (в нашому домі на 1 поверсі), бо в сусідній двір – через дорогу, там стоять контейнери для сміття і гаражі – прилетіло щось величезне, а він саме повертався додому.
Каже, «ти не можеш повірити, шо 2-3 секунди можуть бути такими довгими, поки там лежиш, а воно б‘є». Гаражі потім горіли, пожежники приїздили два рази. Тепер гаражі блищать новими нарядними дахами. Збоку все постріляне-порепане, зато дахи просто нулячі.
Зараз по всьому ХТЗ таких дахів безліч – блищать на сонці як дурні. Знаєте, 1,5 роки тому в Києві в домі навпроти мене була пожежа на даху, і там все вигоріло. Той дах ремонтували майже рік, писали петиції Кличку, оце все. А в Харкові це зробили блискавично. Папа каже, що комунальники цього року просто боги, роблять таке, шо на голову не налазить. Бомблять постійно, а електрика є. А вода є. І чисто.
Знаєте, вся ця милота старого спального району аж виблискує – повсюди дерева величезні, кущі різного розміру, трава то висока, то підстрижена, ростуть то чорнобривці то мальви, всі з песиками гуляють, і купа площадок для тренувань і лавочки. І всього такого зеленого так багато, шо наче кожний крок тобі нову картину відкриває. Оця безмежна неосяжність ХТЗ мене завжди бентежила, особливо, коли я мала була, бо ніколи не бачиш далі 10 метрів, а там чи дерево чи кущ, чи дитяча площадка, чи п‘яний валяється, чи ексгібіціоніст сховався. Всяке було.
Але я до чого – цей район не змінювався відтоді, як його було побудовано, з якого біса по ньому гатить русня? Якими б старими в них не були мапи, вони показують те, шо є – ХТЗ це спальний район. Старий, херовий, зі своєю тюрмою, базаром і церквою, та зі своєю дурною славою.
Коли в нас поремонтували бульвар з парком та з фонтанами, то казали, що це все заради того, аби бидло з ХТЗ по місту не роз’їжджалися. А в перші роки, як я в Київ приїхала, то коли тут знайомилася з харків‘янами і казала, що я з ХТЗ, то мені завжди відповідали: «о, а я там був, мене там били».
Так от, це звичайний поганий район. То чому зараз на мене порожніми вибитими очима дивляться вікна красивого (реально красивого) ЗАГСу? Шо не так зробила музична школа номер 8? Чим не догодив один з «титаніків»? Чим винен парк і люди в ньому? Нащо вони розхерячили ветеринарку? Вони ж знають, шо там ні-чо-го не-ма, то чому?
А ще папа сьогодні мені показав могилу – я в житті не бачила її, от жодного разу, клянусь, хоч це по дорозі на базар.
Так от, а там братська могила і маленький постамент з мармуру з прізвищами. Прям у дворі.
Папа сказав, що коли був малий, то одного разу бачив таку картину – повз двора йшов чоловік, побачив могилу, раптом зупинився, віддав честь могилі і пройшов повз стройовим шагом. А навколо нікого не було, тобто він це зробив саме для тих мертвих воєнних. І папа оцей момент шани запам‘ятав.
Так от я бажаю від всієї своєї душі, шоб кожний раз, коли хтось побачить могили тих руських, що з 2014 нелегально перетнули кордон України, щоб на їх могили плювали.
Щоб всі вони здохли ганебною, гнилою смертю. Щоб всі ті, хто не здохнув від вибухів і куль, повернулись додому без рук і без ніг, і щоб батьки стидалися своїх інвалідів і бажали їм скоріше вмерти вже, щоб не позорили.
І шоб вони всі дохли від болю і від злиднів.
А коли вмруть – а я ж можу вірити в потойбічне, правда? Так от, а коли вмруть, хай кожної ночі до них приходять козаки-характерники з Савур-могили, хай кожну ніч ці характерники виривають їх кишки і повільно накручують на свої стлівші нігті, видавлюють їм очі та ріжуть на малюсінькі шматочки.
І так кожної ночі.
Без кінця.
Вічність
Пс. Вибачте, що так багато.
Дякую, що дочитали."

Анна, Харків-Київ

"Я проспала війну…
24-го лютого о п’ятій ранку за вікном гахнуло. Сигналізації розривалися. Мене підірвало з ліжка. Все ніби в тумані. Я була виснажена хворобою сина, лікарнями і безсонними ночами.
Мозок дав команду спати. Та о 7:40 ми знову прокинулися. На цей раз від сирен.
«Це швидка» - заспокоював чоловік.
Я зірвалася з ліжка і схопила телефон. О 5-ій ранку два пропущених від подруг.
«Це війна! Пакуємося» - шлунок скрутився трубочкою, а у горлі пересохло. Чоловік пірнув у новини, а я у шафи.
«Подруги не телефонуватимуть о 5-ій ранку. Це грьобана війна», - шипіла я на чоловіка, який вперто не збирався поспішати.
«Збудиш Бодю», - спокійно говорив він.
У стресових ситуаціях людина діє за принципом: бий, біжи, завмри. І я побігла. Поспіхом витягала валізи, закидала як попало речі. Одне за одним приходили повідомлення:
«Ми виїхали. Ви де?».
Здавалося, всі були спаковані ще з п’ятої ранку. І тільки я проспала. Проспала довбану війну. Як таке можливо? О 13-30 за вікном засвистіло.
«Відійшли від вікна», - я не впізнала свій голос.
Бабах!!!! Зовсім поруч…
«Ти лякаєш дитину. Це наші збили ракету. Мабуть, на Васильків летіла», - так само спокійно сказав чоловік.
Стало страшно. Так страшно, що вода не допомагала напитися. Їхати чи не їхати? Де безпечно? Чоловік нарешті почав виносити валізи в машину. В дорозі стало легше.
«Мабуть варто на Польщу. Тільки заїдемо в село перекусимо», - сказав чоловік.
У селі родина двоюрідного брата теж захотіла їхати з нами. Тепер у нашому Форді було людно: четверо дорослих і троє дітей двохрічок.
Ми змінили план і рушили на Кишенів. Під ранок я з невісткою та трьома дітьми перетнула пішки кордон у Могильові-Подільському. Там нас зустрів дядько брата. У нього в гостях ми провели кілька днів. Днів без сну. На заспокійливих. Від сирен швидких серце тікало. В останній день машиною приїхали мої батьки і ми разом вирушили до румунського кордону на зустріч брату, який мчав за нами з Іспанії. Попереду була довга дорога довжиною 4000 км. Діти так втомилися, що кусали машини.
Нарешті ми в’їхали в Малагу. В місто, що стане новим…тимчасовим… домом. Місто у моря… з моїх довоєнних мрій… щоправда в тих мріях мав бути поряд чоловік і мирне небо над моєю країною.
Тепер ми гості на чужій землі, які хаотично спакували життя у пару валіз… Ми біженці… В чужому середовищі. З чужою мовою. Та геть не рідними пейзажами. Туга за Україною фонить 24/7. Щоранку дедалі важче відповідати на питання сина:
«Чому ми тут?» і чути «Я хочу бути вдома в Україні» чи «Я побию усіх дядьок і тато приїде» (Богдан, 2р10міс)."

Ольга, Київ

“З голови не виходить рідний маршрут «Київ-Гостомель-Бородянщина (Берестянка)». Розтерзаний Гостомель. Закатований, але незламний. І навіть пам’ятник Невідомому солдату розстріляний. Зруйнована церква. Спалений танк прямо в центрі.

Гостомель до 24 лютого ми проїжджали як мінімум 2 рази на місяць, кожного разу зупинялись у центрі, заходили на ринок, у магазинчики. Раділи, як він гарно розбудовується. А на Різдво гуляли тут у новесенькому парку «Щасливий», розташованому в сосновій посадці. Там стояла мила Різдвяна шопка, світилась вогнями ялинка, усе віяло щастям. Зараз боляче, дуже боляче було бачити розстріляне гостомельське щастя, але треба щоб бачив світ, які сліди по собі залишили рашисти.”

Жанна, Київська область

“Не могу принять, что Тани больше нет. По привычке записываю в блокнот интересности дня, чтоб при встрече обсудить с ней. Мы говорили про разное и часами, когда встречались у неё на кухне. Мы говорили про математику, про Нобелевских лауреатов, про возможности интеллекта, про силу девочек..... Я так её любила......

По привычке звоню ей на её номер, когда вижу что-то интересное. Проходя мимо окон её квартиры всегда подымаю голову и ищу в окне её. Не могу принять и осознать. Говорю ей: Таня, не уходи от меня полностью, я не смогу остаться собой без тебя. Будь со мной хоть иногда любым доступным тебе способом. И можете считать меня сумасшедшей, но она рядом,понятыми только мне знаками, цифрами, цветами. Скоро 40 дней, как её убил российский снайпер и я только надеюсь, что она и потом будет рядом со мной хоть иногда. Мне так тяжело без неё..... Что же он видел в своём сраном прицеле?.....

Он видел красоту и доброту, которую не мог осознать и поэтому принять. Он выстрелил и забрал мою подругу, без которой мой мир осиротел. Мы пришли с её мамой к ней домой, чтоб взять нужные вещи для похорон, ей было тяжело идти самой. Я боялась открытой двери, в которой она не встречает со своей искренней улыбкой. Мы открыли дверь, а на пороге квартиры в лучах солнца с окна коридора на полу лежало яркое перо.... Это и будет моя память о ней, хотя я и так никогда её не смогу забыть. Она написала мне записку во время окупации и оставила её в дверях моей квартиры, когда проходила мимо. Я пришла с приюта и нашла её-так радовалась..... Телефонной связи уже тогда не было. А через 2 недели её убили, именно по этой дороге, о которой она написала в записке. Все боевые действия записка была со мной. Таня любила шоколад, математику и цветы. Теперь мы встречаемся не на кухне её квартиры, а на кладбище. И я несу ей шоколад и цветы и считаю дни без неё. Как пережить это горе я не знаю. Господи, зачем ты её забрал?”

“Підручник шведської для тих, хто щойно приїхав.
У вправі на граматику між реченнями на кшталт «Куди їде цей автобус?» та «Як звуть твою тітку?» є ще одне — «Коли закінчується війна?»
Це речення не про Швецію: я стільки разів чула від шведів, що війни тут не було 200 років. Думаю, це важлива складова національної ідентичності.
Але за допомогою таких крихітних штрихів Швеція показує людям, що вони важливі.
Офіціант-швед, який приносить тарілки з обідом в центрі Стокгольма і старанно вимовляє «Смачного!»
Працівник метро, який бачить паспорт і каже «Привіт!» (отак українською і каже!). А я дякую йому: Tack!
Українські прапори скрізь, і над бутіком Louis Vuitton, і поруч з величним храмом в центрі Стокгольма.
Паперовий носовичок, який протягує офіцерка міграційної служби, коли замість пояснити, що мені треба, починаю плакати. Паспорт у мене все одно заберуть, але ці хустинки під рукою, як і їх терпіння до чужих сліз, — де вони тільки беруться.
Мітинги за Україну по понеділках, куди сходяться шведи, як сходились 30+ років тому за країни Балтії. І зброя, зброя, авжеж, зброя. Зброя, яка звільняє і захищає.
Я це дуже ціную. Це неможливо не цінувати.”

Kateryna

"Рівень похуїзму — моя мама
Поки Харків їбаше арта, мама їбаше розсольник. Бо яке укриття в підвалі, коли дітям нема чого їсти? Та й хулі якась підорашка буде вказувати моїй мамі, як жити і що робити, коли вона в себе вдома порається на кухні?
Українці дійсно непереможні
Вірю в ЗСУ і мамин розсольник"

"Мої батьки жили по Житомирській трасі за Києвом. Брат зміг знайти водія, якій довіз їх до вокзалу. Того дня в їхньому районі підірвали декілька будівель...

Батьки мали ще 8 годин до потягу. Його не було в розкладі. Мама (65 років) і тато (76 років) чекали на холоді, маючи при собі лише два рюкзачка. Як раптом - вибух. Усі люди організовано спустилися в підземний перехід. Мама і тато спустились до туалетів унизу на вокзалі. Їм було страшно. Вже потім вони дізналися, що це осколок російської ракети потрапив
у стіну вокзалу.

За пів години вони вийшли і сіли в потяг до Львова. В купе було більше 8-ми людей. У Львові вони жили два дні. Потім їм допомогли дістатися до Кракова. У мого тата радикуліт і хворі очі. Але вони їхали, потім довго шли, стояли на кордоні. Усі українці поруч були ввічливі.

Коли вони дісталися Польші, то їх нагодували смачною їжею. Волонтер навіть дала мамі крем для рук! Потім ще один волонтер довіз їх аж до Кракова, хоча це було дуже далеко від того кордону.

На третій день у Кракові моя мама вже влаштувалася на роботу викладати студентам одного з архітектурних вузів кракова. Вони обидва ведуть зараз соціальну роботу і закликають не співпрацвати з росіянами, які підтримують режим путіна. Я пишаюся своїми батьками. Україна переможе!"

Анастасія, Київ

"Необычный для меня пост. Про людей и животных. Катя, Екатерина Стрельцова, моя жена, как многие знают, работает в зоомагазине. С первых дней войны, почти каждый день – там, кормить животных (а больше некому). Мы не были в магазине только 26 (прорыв рдг врага в центр) и 1 марта (обстрел ХОДА). Кормили животных, в закрытый магазин стали проситься люди – что-то купить питомцам. Катя связывается с руководством, разрешают отпустить людей. Потом – вносит предложение открыть магазин официально. Это был первый магазин их сети, начавший работу в осажденном Харькове. За несколько дней починили интернет, заработал терминал. Кроме централизованных завозов, с помощью волонтеров-родственников организовали эвакуацию животных из другого магазина. Казалось бы, насколько важны животные – ведь с людьми такое… Первое. Люди, в такое время не бросающие своих питомцев, часто, еще и берущие чьих-то, заслуживают внимания и поддержки. Второе. Человек, обеспечивший питомца едой и уходом, спокойнее. И действует более правильно в непростое время. Третье. Пожалуй, главное. Если, во время войны, мы не едим собак, крыс и кошек, а заботимся о них – значит, все не так плохо, мы живы! Как сказала Катя: «Значит, мы остаемся людьми!» И люди выходят из магазина с ДРУГИМИ глазами. Пусть каждый сделает на своем месте то, что может. И – немного больше. МИ –ЛЮДИ. МИ – РАЗОМ. МИ – ПЕРЕМОЖЕМО!"

Антон, Харьков