"Сьогодні приїхав Сєвєродонецьк. Безліч родин, величезний, буквально напханий до стелі потяг. Багато хто з біженців одразу казав: "Ми з Сєвєродонецька, вибачте, можна чаю?" Але вразило не це. Вразило те, як сильно їм хочеться солодкого. Вони клали по три столові ложки цукру у невеликий стаканчик чаю. Питали про печиво. Просили один кексик. Майже кожен. Ми їмо солодке, коли нам страшно. Якщо не знаємо, коли наступного разу буде їжа, тож потрібні калорії. Ми їмо солодке, бо хочемо повернутися у безпечний час дитинства, коли над головою не літали ракети. У нас вистачить тут цукру на весь Сєвєродонецьк, на Маріуполь і на Херсон. Тільки приїжджайте, будь ласка."

Богдана, Львів

"Город. В город мы зашли впервые.
Раньше радовались завоеванным посадкам и, если повезет- селам.
Опять на голову залезли все возможные геморы, от разворачивания Старлинка(это без шуток - самый драгоценный военный прЫбор) и запаривания мивины до расселения личного состава и уточнения вектора дальнейшего движения(до сих пор ничего не понятно))
Решили селиться в пригороде, по сути - дачный поселок.
Передовой машиной залетаем на узенькие улочки, возле одного из дворов нас встречает целое семейство. Мужик с черными от работы руками, плачущая жена и двое мелких. Наперебой рассказывают как тут жили четыре гребанных месяца, как буряты безпредельничали, как соседа заставили яму копать и телефоны у всех разбивали. Как людей из домов выгоняли не давая даже переодеться и личные вещи с документами забрать. И как потом орки жили в тех домах, безпросветно бухая и разбивая по пьяни отжатые машины. Времени немного, приходится перебивать:
-а подскажите, где тут у вас можно расселить ХХ человек и несколько машин? Есть дома брошенные?
Женщина спохватывается - да, есть, сейчас-сейчас Соседский. Мы за ним присматриваем, сейчас ключи принесу.
Спустя пару минут открывает двери. Стандартная ухоженная чистая хата с виноградником на входе. Не отмародеренная даже. Мельком прикидываю количество комнат и кроватей, добавляю количество имеющихся «почти натовских» раскладушек с олх - в принципе, поместимся. Карематы есть еще, на крайняк.
Особенно воодушевили «удобства в доме» - скорее всего насос, центрального водоснабжения тут точно нет. Насос можно найти и запитать от нашего генератора - получим безлимитную воду и возможность помыться. Помыться особенно хотелось, после суетливых полутора недель. Да и форму постирать не мешало бы. Давно не мешало бы.
Слушая безконечные рассказы от новой соседки, выходим на крылечко и закуриваем:

• видно, что вашу улицу орки не тронули почти. Повезло.
• да, они дальше жили. На крайней. Больше всего досталось вон тому большому дому. Машет рукой на явно «богатый» дом - оно и понятно, гребанные буряты не захотели селиться в хатах, захотели шикануть. Ладно, позже нужно будет пройтись, глянуть чтоб хоть не поминировали, ну и может пару ништячков найти(не без этого, не без этого. Сувениры мы все любим).
  Чисто для поддержания беседы интересуюсь - а где делись хозяева этой, уже почти нашей, хаты?
  -Подруга моя тут жила. Замучали ее.
  Молчим, курим. Опять молчим.
• знаете, спасибо Вам, но мы посмотрим тот дом, в котором орки жили. Спасибо.
  Молча грузимся в машину, проезжаем пол улицы до большого дома с выбитыми стеклами и дыркой в стене - походу танком влупили.
  На воротах услованя метка саперов «ок», но все равно осторожно перешагиваем через груды кирпичей.
  Дом вскрыт, повсюду разбросана засаленная руснявая форма и обьедки сухпаев в перемешку с детскими вещами и садовыми инструментами.
  Внутри - уже почти привычная картина.
  Кучи грязной посуды везде, сорванные со стен телевизоры, все из шкафов вывалено прямо на пол. На кроватях спали не разуваясь, ладно хоть в этот раз не срали прямо в гостинной, видели и такое.
  Пробегаемся по комнатам, осторожно. Всегда в таких местах есть шанс встретить или «сюрприз», или «потеряшку».
  Спальня родителей, две детские. Точнее - полторы, в одну из комнат прилетело, там теперь нет половины стены.
  Качественная мебель, дорогая сантехника - можно было бы предположить что тут жил мажорный чинуша, но в гараже серьезная мастерская, даже по неукраденному видно что зарабатывали хозяева руками. Молодцы, чо уж. Были бы живы, дом починить вполне реально. По своему опыту утверждаю(ох и давно же наш дом горел...как будто в прошлом веке) Подтягиваются остальные машины каравана.
  Перекуриваем и принимаемся за работы.
  Все «хозяйские» вещи складываем в покрывала и в один угол, все что осталось после орков - в мусорные пакеты и на улицу.
  Пока парни шуршат, нахожу электрощиток(почти такой же как у меня дома) и пакетник с ярлычком «насос». Зашибись, будет дело.
  Ищем счетчик, на него бросаем провод генератора, в щитке обходим времянкой УЗО(не пускало ток, хз) и вуаля. У нас есть душ. Дууууш.
  Не бутылка от минералки, не строение из досок, а настоящий душ с безлимитной водой. Пусть нет полотенец и из шампуней только брусок хозяйственного мыла, это не важно. Вот поверьте, после недели активной работы - это совсем не важно;)
  Спустя пару часов установили связь с хозяевами. Живы, на западной. Отец семейства взял билет на поезд и уже едет сюда, оценивать масштаб разрушений и вообще «шось начинать». Нас попросил присмотреть пока живем, местные алкаши мародерят не хуже орков...но это уже совсем другая история.
  А тем временем парни включили газовую колонку(горчий душ - лучше чем секс, я вам доповидаю) и отмыли туалет. Это вообще - отдельный подвиг."

Vasily

“Сьогодні мені 28.
6 годин з цього дня я провів в операційній, оперуючи пораненого.
Сьогодні я вперше в житті виконував операцію на відкритому серці, аорті та легенях, оці та кінцівках одномоментно – осколки дуже підступні.
Ще трохи більше трьох тижнів тому я зовсім по-іншому уявляв своє життя, радів разом з пацієнтами результатам своїх естетичних та хірургічних операцій, міг зустрітись із друзями в вихідні за вечерею в ресторані, сходити в кіно.
Але все це зараз здається якимось сном, нереальним.
В нормальних умовах щоб мати доступ до оперування таких складних випадків хірургу має бути далеко за 30, має бути категорія, безліч курсів підвищення кваліфікації. Мені в цьому плані «пощастило» дещо більше.
Себе зараз я порівнюю з дитиною, яку щоб навчити плавати кидають на глибину. Але плавати я все ж навчився.
Звичайно для хірурга це закалка, це тільки на користь, але краще я б це робив в мирний час.
В свій день народження я бажаю всім скорішого миру та припинити цей тероризм над мирними людьми. А тому, хто в цьому всьому винуватий - відчути на собі все те, що сьогодні відчув цей поранений, тільки в 100 разів сильніше.”

"Жінки, діти й люди з інвалідністю в будь-який критичній ситуації страждають у першу чергу. Карантин у 2019, війна у 2022 ще більше оголили їхню вразливість. Тому ми розпочинаємо цикл історій про те, як війна вплинула на сім'ї, де є люди з інвалідністю. Ця буде перша.

“Синку, з днем народження! Вставай, нас бомблять!” - так почався ранок для Вікторії і її двох синів з інвалідністю. Їхнє життя, як й життя мільйонів українців розбилось на друзки ранком 24 лютого.
Того ранку, як і завжди, Вікторія встала рано. Її молодший син Захар, що має ментальну інвалідність, відвідує центр денного догляду, який знаходиться доволі далеко від їхнього дому. Це дає можливість жінці працювати нянею, щоб винаймати квартиру й утримувати синів. Поки Віктоіря збиралась — почула вибухи, що пролунали одразу в багатьох українських містах. Спочатку вона сподівалась, що все швидко скінчиться. Але свист ракети, що наближалась, прискорив рішення виїхати з Києва.
Старшого сина розбудила словами: “Синку, з днем народження, вставай, нас бомблять!” - 24 лютого Богдану виповнилось 17 років.
Сім'я швидко покидала у валізу найнеобхідніше (вже за пару днів з'ясувалось, що вони не взяли й половину потрібного) і сіла у машину. Але покинути Київ їм не вдалося. Перелякані містяни масово намагались втікти з міста. Після трьох години у заторах їм так і не вдалося виїхати західному напрямку. Тоді Вікторія прийняла рішення їхати до мами у село. Хто міг подумати, до чого призведе це рішення.
Перший день пройшов спокійно. А з 25 лютого повз їхній будинок у чернігівської області почали рухатись колони російської бойової техніки, постійно лунали вибухи, літали літаки. Захар почав мало і погано спати, став збудженим і агресивним - так в нього проявляється страх і тривога. 9 березня Вікторія вирішила їхати далі й за 16 годин у дорозі вони були вже на Західній Україні. Батьки Вікторії прийняли рішення залишитись вдома, “у своїй хаті”.
Навіть зараз, в умовній безпеці, Захар не заспокоївся. Хлопчик не може приймати заспокійливе без консультації з лікарем — він приймає серйозні ліки под епілепсії. Старший, Богдан, зміг опанувати паніку першого дня і тепер є підтримкою для мами.
В Україні Вікторія не почувається у безпеці й хоче їхати далі, за кордон, але не може робити це наосліп. Для Захара дуже важлива рутина, режим, відвідування занять, тому спершу треба знайти центр денного догляду, який хлопчик зможе відвідувати. З цим їй допомагають працівники ГО “Родина для осіб з інвалідністю”, центру, який Захар відвідував у Києві.
Невідомо, чи їй вдасться домовитись з власником квартири у Києві про пільговий період оренди, поки триває війна, чи вдасться забрати звідти свої речі. Але в Україні її нічого не тримає, а для дітей з інвалідністю за кордоном є більше можливостей для соціалізації й реабілітації. Якщо все складеться — Вікторія планує залишитись там.

ITestifyWar

WarStories

DisabilitiesWar

StandWithUkraine"

Громадська спілка “Ліга сильних” зі слів Вікторії

"Зранку подзвонила знайома. Привітала зі святом. Наговорила тонну приємних але перебільшуючих прикметників типу, найсміливіші, найсильніші і т.і. Та сказала - "Пообіцяй мені, що ми зустрінемо перемогу разом". А я згадую жіночку на блок-посту...

Ми переїжджали з одного місця після завдання на інше. Вже було темно. Біля блок-поста черга з авто. Ми їдемо без черги. Бачимо десь далі, десь на лінії зіткнення небо палає білим сяйвом. "Знову підари фосфором хуячать" - каже мій побратим.

На самому блок-пості якийсь кіпіш. Якась жіночка в істериці. Караульні її не пропускають. Вона кричить, стогне, кидається. Виходимо з авто. Починаємо розуміти, що там де все світиться білим, там залишився її син. Він там один. Йому 8 років. А вона виїхала на пару годин в пошуках аптеки. Бо у дитини астма. Закінчується аерозоль.
Я розумію військового, що не пускає її туди. Бо зараз там все палає під температурою в 2500 градусів. Якщо хлопчик сховався, то у нього є шанс вижити. У неї не буде того шансу, якщо вона поїде. Та й не доїде. Бо колеса прогорять в мить.

Але я розумію і цю жіночку. Я б теж не міг стояти, дивитись та чекати, коли там, можливо моя дитина отримує жахливі опіки. Бо навіть потрапивши на тіло, фосфор продовжує розжарювати все навколо допоки не сгорить.
Врятувати людину, на котру впав фосфор цілком можливо. Головне припинити взаємодію фосфора з киснем та з тілом. В першому випадку вологі тряпки або вода. В другому випадку ми виколуплюємо ножем з тіла залишки фосфору. Бо дістати руками нереально - дуже гарячо. Але чи знає це все звичайна цивільна людина?! Чи зможе тендітна жіночка утримувати свою дитину, котрій дуже боляче, та колупатися в її ранах?!

Я подивився на своїх хлопців. Вони кивнули мені. Ми зв'язалися з командиром та попередили про затримку в дорозі десь на годину. Жіночка благала - "Пообіцяйте мені, що врятуєте мою дититку". А я не можу. Я не можу як взагалі на війні можна давати такі обіцянки. Аби отєбалися?! То я відповів - "Я не можу цього обіцяти. Але ми життя віддамо, рятуючи його". І ми поїхали ближче до населеного пунку, що "казково" горів білим сяйвом.
Якщо відверто, не знаю, чи сталося б все так само, якби жіночка поводила себе якось більш стримано, більш вихованно. Чи став би я ризикувати заради того, хто сам не готовий на це?! Хто приймає удари долі, а не б'ється у відповідь. Не знаю. Якщо буде такий випадок, дізнаюсь.

Хлопчика ми вивезли. Йому пощастило на відміну від деяких місцевих. Він не постраждав. Але їх хата згоріла. Як і багато інших. Затрималися ми в дорозі більше ніж на годину. За що отримали піздюлєй від командира. Але ворог на своїх позиціях нас почекає. А от жіночку з дитиною треба було вивезти кудись хочаб переночувати. Так до чого це я...

Ні, ми не безсмертні та не безстрашні. Несподіваний вибух нас теж лякає. Можливість загинути теж мотивує боротися за своє життя. Але ми тут, тому що поруч ті, хто разом з тобою піде в саме пекло, щоб дати чорту копняка та повернутися живими. Ми тут, тому що у кожного з нас є знайомі та друзі, котрим ми не можемо пообіцяти зустрінути перемогу разом. Але ми життя віддамо за це. Дякую вам. "

Данило, Донецька область

"Їй 81 і це її третя евакуація. Моя ба Людмила народилася в Донецьку у 1940-му році. У 41-му, упродовж 2-ї світової, її евакуювали в Курську область і по дорозі застудили легені. Було запалення, операція, після якої вона все життя живе без частини найважливішого дихального органу.
У 2017, коли батькам нарешті вдалося вмовити її покинути окуповане місто, де вона прожила все своє життя, ми забрали Люсю в Київ. Ну як, умовити: вона почала губитися, не завжди виходила на зв‘язок, а з близьких на той час у Донецьку лишилися хіба могили наших предків.
2022: 8 днів ми прожили у Крюківщині, лишалися там попри обстріли та збивані ракети. Але коли ракети почали прилітати у сусідські будинки, нам довелося їхати знову. Ба взяла з собою лише ікону. Міцно тримала її на колінах усі 10 годин поїздки з Києва до Вінниці.
Вночі вона забуває дорогу із вбиральні до спальні в однокімнатній квартирі, бо житло їй не знайоме. І так і сидить там, поки хтось із нас не прокинеться й не відведе її назад у ліжко. Вранці вона щодня питає: де ми і чому ми тут опинилися. Вибухи бомб, схоже, уже стерлися з її крихкої пам‘яті, тепер звикає до перманентного звуку сирен. Рідна сестра бабусі, народжена в тій першій евакуації, уже 17 днів живе в під’їзді багатоповерхівки у Харкові, в районі ХТЗ. Світлана частково паралізована, не ходить, має важке захворювання. Днями вона на сходовій клітині відсвяткувала свій 80-й ювілей. Її доглядає донька, з Харкова вони не поїдуть – місто проросло в них фізично, воно тече їхніми венами.
Якщо бомбити почнуть і Вінницю, не знаю, як моя ба подужає евакуацію далі. І куди далі — я теж не знаю.
У вас коли-небудь забирали дім? А двічі?"

Дарина, Київ

"Сегодня я был в Ворзеле. В доме своего брата Владимира --. Он с начала марта не выходил на связь.
Его убили выстрелом в спину в собственном доме. Тело облили бензином и подожгли.
Царствие небесное сыну Божьему Владимиру.
Пусть его путь будет светлым и душа там, где нет боли и печали.
Благодарю нашего проводника и хранителя Виталия -- за сопровождение. Без него попасть туда где мы были сегодня, было бы невозможно.
Спасибо Татьяна -- за то, что была рядом."

"День 37 UA
Сусід Володя. Казав колись мій дідо: обирай не хату, обирай сусідів! вкотре переконуюся, які золоті слова, воїстину.
Повертаючись вранці з укриття біля дому свого Міста N застаємо з донькою без перебільшення епічну картину, яка просто має бути у нашій пам’яті.
На пустому (!) перехресті на асфальтованій дорозі наша техніка (не скажу яка), втратила гусеничку.
Це була перша у колоні одиниця, відповідно, стала вся колона. Дощ. На кожній машині Наші.
Людей нема. Але ніт! Вони раптом є! Тут же, як у кліпі чи уяві, чи сні відбувається миттєва зміна активностей і картин:
Кліп очима раз: мій всюдисущий за останній місяць сусід Володя вже розрулює на перехресті двіж машин, звільняє зону доступу до гусениці.
Кліп два: вжууух – хтозна-звідки біжать дядьки і домкратять об’єкт, а Володя вже тягне ящик із металевим клепанням і кусками (!), реально кусками іншої гусениці (бо у хазяйстві має бути всьо!)
Кліп три: звідкілясь взялися хлопці-підлітки, стрибають біля колони і роздають солдатам коробки піци. Жіночка з термосом чаю передає стаканчики і лимон! Бабуся у бордовій хустці віку як верба біля річки роздає снікерси, банани і цукерки. Ще дві жінки розносять бігом між машинами клейончаті дощовики, сині і зелені і враз колона ярчіє, пахне чаєм, піцою, і потужною теплотою до Наших Воїнів, які не встигають реагувать і чути «та дякую, тьотю, ми не голодні!», але тьотя строго приказує «ану атставіть! Беріть! Солдат їсть - служба йдьот, бистро жуйте, поки тепле!»
Кліп чотири: Володя командує «ану придерж, ану клепони отуто, ану осюди-во, ану ще давай разок для прохвілактікі! О, воно, оце діло! Ану давай на рраз-два!»
І все це несеться в робиться так мурашино-одночасно, раптом, несподівано, в дощ і доладу, що я стою у цьому уповільненому часі, дивлюся на свою завмерлу доньку, яка то все вбирає очима і радісно стрибає «мам, поладнали, ура!! дивися, прокрутка є бачиш!?»
Старший суворий чоловік у колоні тисне Володі руку: батя, ну ти дайош! Виручив, брат!
Володя скромно «та, ділов там! Воюйте!» обіймаються, колона рушає, Бабуся хрестить їх у спину, дядьки кричать «Слава Україні!», Володя мовчки витирає руки, люди ще стоять на мосту і так це все так раптом буденно і прекрасно, що дощ раптом стає і не дощ, а сльози радості і пісня у голові голосом малого хлопченяти з інету "а ми тууую червону калину підіймеемооо...." ще довго у голові...
Ми непереможні. Все Є Україна. Люди це і є Україна"

"зустрічаю на вокзалі родину з Краматорська. дві російськомовні мами. п'ятнадцятилітка, хлопці десь 8 і 10 років, чотирилітній Сєва і півторарічна Саша.
на вулиці дюдя, аж руки відмерзають. менші діти страшно стресовані після півтори доби в потязі, в купе, де загалом їхало 15 людей.
безкоштовних автобусів до Польщі нема. на потяг - черга страшенна.
телефоную своїм прекрасним Olexander Mikhalitsyn i Nazar Haiduchyk (бо можна навіть без привіт, бо треба - то треба, бо - там їх, тих "бо" дуже багато), кажу так-то і так, треба дві машини завезти людей на кордон, там їх зустрінуть. кидають все і їдуть.
ми тим часом ледве доплутуємося до парковки біля Привокзального - бо замахані діти, три великі валізи й три рюкзаки, в які спаковано все попереднє життя. хлопці тягнуть валізи й баклажки з водою, не дають допомогти, пробують жартувати, опікуються меншими, говорять дуже гарною українською.
приїжджають Сашко й Назар, підходять, вітаються, з хлопцями за руку. і той, що десятилітка, тисне їм обом руку зі словами: "привіт, я Леонід, і я оборонець цих жінок. наші тати залишилися захищати місто, а я захищаю їх".
це як удар під дих, у різних сенсах. досі. і, мабуть, назавжди.
я довго не могла зібратися і розповісти цю історію, хоч вона постійно зі мною.
хай Леоніду та його жінкам буде добре, де б вони не були, хай їх дочекається дім і тати. побажайте їм цього подумки всі, хто читатиме"

Катерина, Львів

"Поїзд Київ-Львів. Евакуаційний рейс. Ми, двоє дівчат з собакою із Києва прямуємо до Польщі. Поряд з нами дві жінки поважного віку, такі вишукані, їдуть до родичів у Францію. Ще поряд з нами Саша і Катя - дві сестри, Саші всього 10 років, Катя хоч і старша, але ще така юна. Вони їхали до Німеччини. А ще з нами був хлопчик Даня, якому теж 10 років. «Вчора біля нашого будинку так бахнуло, що ми зібрали речі і зараз їдемо до моїх родичів у Прагу» - каже Даня. «В нас теж вчора гриміло» - підхоплює розмову 10 річна Саша. Діти швидко знайшли спільну тему і ця тема - війна 💔 Ми, дорослі, слухали як 10 річні діти обговорювали у кого гучніше гриміло, як робити коктейлі молотова і де треба ховатися. Слухали і намагалися сховати сльози на очах. Діти говорили про війну як про щось буденне. «Це моя найкраща мить за цей день» - каже Даня, коли він почав гладити Едді. «В нас самий щасливий вагон, бо в нас є Едді». Всі посміхнулися. Едді як завжди «пішов по рукам» та облизав всіх наших сусідів. «Галя, ну хто тебе зараз ще поцілує як не собака?» - сказала своїй подружці жіночка та розсміялася. Ми всі сміялися так, наче ніхто з нас не покидає свої домівки, а ми просто вирушаємо в подорож. У Львові ми всі розійшлися хто куди, але на останок Даня сказав мені: «Ми обов‘язково переможемо і будемо ще подорожувати по Україні. Я майже всюди був в Україні, в нас гарна країна». А хто ми такі, щоб не вірити словам дітей. Ми обов‘язково переможемо! І будемо знову їхати потягом, але вже додому. Будемо розмовляти, але про щасливе майбутнє. Будемо плакати, але не будемо ховати сліз, бо вони будуть від щастя. І навіть будемо робити коктейлі! Коктейлі з кавунів, херсонських українських кавунів. 💙💛"

Маша, Київ

“Коли ми збирались їхати в евакуацію, Мурчика з нами не було. Він злякався чергових вибухів і ми не знали де він.
Якщо чесно, я вже не думала що він живий. Хоча десь глибоко надіялась, що він пересидить десь, бо він напівдикий кіт і в нього були загули на місяць. Я раділа що він вміє ловити мишей та птахів.
Так от. Коли бахнуло по будинку, ми забрали кіцьку, собак і поїхали. Через тиждень ми побачили його біля дома на камері. Пару раз вдалося залишити йому корм і воду через людей, які погодились лізти на паркан.
Відколи ми повернулись він не відходить від мене і не може наїстися.
Він не дає мені писати щось на компі, не дає консультувати спокійно, спить з нами, їсть з моєї тарілки, їсть свою їжу 6-7 разів на день і виходитьна вулицю на 10 хвилин, тільки щоб швиденько зробити свої справи. Він дивиться таким закоханим поглядом, як собака. Тулиться, мурчить, бодається головою, прикусує мої руки, коли я щось роблю.
Ми з ним дуже змінилися. Він схуд, зменшився, а я просто змарніла. Але ми разом тепер працюємо з людським болем. Я консультую, а він знімає мою напругу.”

"Друзі, я з багатьма ділилася в особистих про те, що пережила наша сім'я. Ділюся історією, як Бог зберіг наші життя.
З початком війни ми з сім'єю переїхали у село на Київщині, де збудували хату. Ми прийняли у себе ще дві сім'ї з дітьми. Там перший тиждень війни було тихо, я продовжувала вчити дітей грі на фортепіано і бандурі.
На 8-ий день війни у наше село вдерлися рашисти на танках, які вони припаркували у дворах сільських хат, вибивши забори.
Мій чоловік з товаришем якраз були на чергуванні, їм вдалося втекти і заховатися у канаві. Олесь зміг зв'язатися з українськими військовими і повідомити місце розташування ворогів. Чоловіки залишалися у схованці півтори доби,інформуючи наших військових, доки ЗСУ не почали винищувати ворогів та їх техніку, яку на наступний день ще вони підігнали у село.
Рашисти вбили декілька чоловіків в нашому селі, простріляли і пограбували хати, налякали дітей.
Нашим друзям прострілили авто.
Коли мій чоловік побачив, що поганці ідуть до нашої хати, він зателефонував мені і сказав, щоб ми з дітьми одягнулися тепло і швидко сховалися у ямі неподалік хати, двері сказав лишити відчиненими.
Коли ми виходили, чули автоматну чергу у наш бік. Ми з дітьми і моєю 75-річною мамою пролежали на сирій землі протягом трьох годин.
Бог зберіг нас!
Рашисти заходили до хати, забрали ноути, планшети і вкрали мою концертну БАНДУРУ. Навіщо???
На наступний день були бої прямо біля нашої хати.
ЗСУ вибивали ворогів. Ми залишилися в будинку, лежачи на підлозі, молилися щохвилини.
Слава Богу, нас десятеро людей в будинку і наші чоловіки, які в той час, лишалися у схованці в канаві, вціліли.
Дивом ми мали можливість евакуюватися. Щасливі, що лишилися живими!
Вдячні всім, хто молився Господу за наш порятунок!
Дісталися до Львова і тут Margarita Nik дала мені в користування бандуру, а мій чоловік Oles Shpunt відреставрував її.
Для мене це важливо, бо в мирний час я вела дитячий ансамбль бандуристів "Золоті струни".
Тож, ми відновили онлайн-заняття.
(Щоправда, не всі учні мають інструменти, бо не вдома тепер).
Вчимо гімн України на бандурі та пісню про рідне місто "Києве мій".
Щиро віримо у перемогу України!
Україна є, Україна буде! "

Наталя, Київська область

"#щоб_памятати а це золото правдиве і янгол охоронець нашого будинку. Живе з дружиною Оленкою в нашому під'їзді, вітаємося, як годиться сусідам, заніс нам 05.03.22. пів мішка картоплі та пакет з морозилки. Салом поділилася з Лідою, посолила і за вікно виставила, з шиї , пупа та язика зварила 6- го бульйон, який був нам основою для харчування.
Забула, кров'янку розділила навпіл і занесла до Лідочки в 121 кв
Зустріла сусіда 08.03.22. вже на кп куди звозили людей з Ірпеня, обнялися, спитав, хто лишився у нас, бо хоче прориватися на Ірпінь і вивозити людей. 8-9-10 березня їздив і вивозив . Розказував мені, що якийсь дядько під'їхавши на міст своєю машиною віддав ключі і сказав ''вози поки бензину вистачить''. Здається, 09.03.22. 10.03.22 вивіз близько 100 людей.Хорошого сина виховали тато і мама , а я пишаюся, що знаю Сашка Саша Самков особисто"

Оксана, Ірпінь

"Холмик пахтів вологими серветками. Запах нудотний і липкий не давав на чомусь повністю зосередитися. Поряд валялась передня частина броніка з наліпленим російським прапорцем. Тхнуло від прикопаного трупа. Мабуть, покійний був не сильно важною персоною, що його не винесли. Бо доставити тіло до машини - це бігти декілька кілометрів скрізь бурелом, каміння, воронки. Якщо тіло "полежало", до цього додавався сморід та опариші, що випадали з мішка на руки чи взуття. Тож його просто "прикопали".

Навколо холмика був окоп, який закінчувався бліндажем. Окоп був маленький, вузенький і не з'єднувався траншеєю з іншими позиціями. Бліндаж виритий на одного, тож як двоє спали в броніках, комусь доводилось спати на боці. Навколо позиції стирчали обскубані уламками дерева, валялось сміття і туалетний папір. В цьому замкненому світі доводилось жити декілька діб черговій зміні. Їсти, спати, ховатись від обстрілів, стріляти. Сидиш на чергуванні, дивишся на шмат поля і слухаєш рацію, - Човник, Човник, обстановка? - 4.5.0. - Що по повітрю? - Над нами наша пташка, над "Гаваною" підар-дрон! - У нас 4.5.1., по нам працює АГС!

Іноді було тихо, накривали сусідів в декількох кілометрах, а по холмику прилітало тільки перед ротацією (перед ротацією завжди щось прилітало або був штурм). А іноді не бувало дня без трьохсотих. Дзижчали мухи, несамовито кричали фазани, а ночами билися здичавілі коти. Сонце червоне, як апельсин, сходило кожного ранку. Здавалось природа живе своїм, паралельним життям. В холмику потихеньку розкладався труп невідомого ваньки.

російськоукраїнськавійна

піхота

війна

russianukrainianwar

war

infantry"

Олександр, Донецька область

"В мене є улюблена заправка по дорозі до дому. До війни я пила там ранком каву після того, як завозили старших у чудову приватну школу, і милувалась автоматичному поливу досконалого газону, якій створили власники на радість людям. Вода на сонці вибліскувала сотнею яскравих кольорів. Я мружилась і сьорбала гірке еспресо. Так починався ще один день. Заправка на трасі то не дуже романтично, але в моєму світогляді усе мало свою цінність та призначення.

А потім одного одного дня росіяни увірвались до нас своїми літаками, танками, вертольотами та бойовими машинами. Висадили своїх огидних військових, озброєних та готових вбивати. В них нарешті з'явилась можливість знищувати людей та знущатися, руйнувати будиночки і трощити автівки, палити квіти і газони, ламати споруди, стріляти в тварин, гвалувати дітей і жінок.

Того дня ми розвернулись на трасі і не доїхали до школи. Кава на заправці одразу стала чимось зі світу такого далекого та кіношного. Того дня ми кинули кубік в грі під назвою "виживання" і чекали, яким ребром він стане.
І поки ми чекали, на улюбленій заправці біля траси москалі по-звірячому вбивали людей. Тіла зґвалтованих жінок знесли у купу, обклали колесами та запалили. Прямо на дорозі. Вони хотіли позбутись слідів, але не вийшло. Машини з цивільними, що їхали в евакуацію, розстрілювали з БТР. Відео, випадково зняте з дроту нашими військовими, показує страшні кадри останніх минут родини. Чоловік піднімає руки та виходить з маленької автівки, а всередині його чекає вагітна дружина з дитиною. Вони вбивають. Просто так. З розваги.
Це все і багато іншого відбувалось тут, на трасі біля заправки, де так до ре було пити ранкову каву та милуватись газоном. Після звільнення Київщини її територія була заповнена трупами цивільних людей, яких тільки на цієї ділянці в кількасот метрів РОСІЯНИ вбили і закатували.

Я інколи зупиняюсь тут. Все відремонтовано. Новий газон, нова дорога, навіть новий полив. Реальність ніби вже зовсім інша, а очі бачать останні хвилини тих людей. Плями на трасі від розстріляних авто та спалених тіл. Ти можеш стояти на місці, де вони вмирали.

Я не знаю, нащо це пишу. Ми всі українці вже давно зрозуміли, що факти геноциду не змінюють нічого. Тільки додають нашим військовим люті. Тільки поглиблюють гидоту та ненависть до росіян. Але, мабуть, я пишу це для того, щоб не забувати. І це правильно, що минуле стоїть в очах. З тих пір відбулось в сотні рази більше масових катувань та вбивств. Світ не зупинився, не схопивсь за голову та не розчавив оскаженилого маніяка колективним осудом. Світ складний, скажете ви. А земля чудово вбирає кров, і новий газон прекрасен, тільки табличка про полив нагадує ті, що стояли над братськими могилами."

Олександра, Київська область

"Ми сидімо в парку, така красива компанія дівчат в сукнях з горнятками кави та натовпом голосних дітей віком від 2 до 7. Інстаграмна картинка.

Але підійдіть ближче.
Ми слухаємо Таню, яка розповідає, як в 2014 виїжджала з вже окупованого Луганську.
Ми говоримо про свій біль, спогади, мрії та надії.
Біженки.
Ми біженки.

Пройшло півтора роки, я все ще не можу це усвідомити. Сьогодні, 20 червня, у Всесвітній день біженця, я радила вам поділитись з підписниками своєю історією. Тож подам приклад, хоч це і не просто.

Почну з того, що я ніколи не планувала своє життя за кордоном. Ми хотіли «добре жити вдома» та подорожувати світом. Ми сиділи вночі з чоловіком на балконі, дивились на зірки, і говорили – як це важливо жити, коли ти можеш жити поруч з могилами предків. Ми робили ремонт і планували навчання Ярослава в Миколаєві. 20 лютого 2022 я прилетіла в Краків з двома рюкзаками. Про те, що війна буде, ми почали говорити десь в січні. Звісно, першою моєю реакцією було заперечення. Справа не тільки в тому, що мій чоловік – військовий, всі могли читати тг-канали та бачити 100+ російських солдат біля нашого кордону, просто наш мозок, мозок адекватної здорової людини, не хотів вірити, що може бути «настільки». Я не хотіла, топала ніжками, казала чоловікову «не псуй мені вихідні», а потім таки повірила. У мене почалась істерична тривожність, я хотіла бути готовою і не знала як. Справа в тому, що я завжди була дружиною_військового. Мій чоловік в ЗСУ з 2014, і я прекрасно розуміла з ким ми воюємо. Коли я вже дозволила повірити собі в повномасштабне вторгнення, у мене не було ілюзій, що «цивільних бомбити не будуть», або «росіяни не будуть ґвалтувати та вбивати». Я знала, що якщо потраплю в окупацію – мені кінець. Мені в моєму прекрасному синові. Пишу це, і відчуваю як сироти біжать по шкірі. Занадто складно. Я знала, що мені треба виїхати в перший день, в першу годину, як тільки почнеться. Чомусь була впевненість, що одразу пропаде зв’язок. Я обговорила з батьками, що робити – я візьму дитину, кішку, рюкзак з речами та приїду до них на електросамокаті (реально? Я планувала так зробити?). І ми поїдемо. Я два рази виїхала з татом вчитись водити «Москвич». Їхала б на першій передачі до Польщі, ага. Перебрала документи. Складала і розкладала тривожний рюкзак з теплим одягом. А потім зрозуміла, що якщо батьки летять в відпустку на 20-27 лютого, а я залишаюсь тут – це надто небезпечно. За тиждень до їх подорожі я зробила вакцинацію Файзером (Польща не пускала з Коронаваком, тоді це було важливо) і купила квитки. 19 лютого ввечорі ми сиділи з чоловіком на кухні і говорили про наше життя. Я плакала. Мені було так страшно. Частина мене не вірила, що щось почнеться. Частина – вже тоді точно знала, що так, буде війна. 25 лютого у чоловіка закінчувався дворічний контракт в ЗСУ. 25 лютого він мав скласти речі, приїхати додому і чекати, як я 27 повернусь з Кракова.

24 лютого я прокинулась в орендованій квартирі в Кракові від дзвінків чоловіка. «Я йду в частину. Почалось». Почалось Почалось Почалось Почалось Почалось Ніколи не хотіла жити за кордоном. Але пройшло більше року. Здавалось, це закінчиться швидко, це МАЄ закінчитись швидко, світ побачить і скаже СТОП, і росія злякається санкцій, захлинеться в своєму жовчі, і ми повернемось додому. Ми не орендували квартиру, хоча, звісно, у нас була величезна перевага перед людьми, які в той час тільки збирали речі, виїжджали, стояли в корках і гинули в дорозі на евакуацію. Ми не орендували квартиру, бо перший+другий місяць – це занадто довго, я не буду тут аж стільки. 07:16 PM Три місяці ми жили в квартирі-студії брата (тато порахував, що площа кімнати була 12 кв), а ще там була маленька ванна і все, без балкону. Тато, мама, я, брат, Ярослав, і моя кішка – її привезли мені в березні. Якось у нас ще ночувала Оля з Яном, на матрасі під столом. Перші тижні я не знала куди себе подіти. Волонтерила на складі, волонтерила в кімнаті для відпочинку на головному вокзалі, трохи плела сітки. Створила «Українок в Кракові». Жила в новинах. Тусила в наметі для їжі біля Краковської. Була повністю одягнена з гуманітарки (дякую!). Якось нам не було де ночувати і ми з Олею та малими поїхали в Німеччину на кілька днів, бо там – було. Але це вже якась інша історія (як і історія про Олю). Біженство ніколи не було легким. Але ми в безпеці і Ярослав досі не чув жодного вибуха. Я познайомилась в Польщі з прекрасними людьми, поляками та українками, і я все життя планую бути вдячній цій країні. І все життя планую ненавидити рашку. Те, що ми опинились в Польщі перед війною – це найбільший щасливий квиток в моєму житті. Але я досі не знаю що це – везіння чи моя тривожність. Ми повернемось додому."

Олена, Краків

"Сьогодні їздили з Елісеем вперше від початку війни в місто і він побачив пости, мішки з піском, шини, бетонні блоки та наших Солдат. Потім походив з нами по магазинах і побачив що кругом пусті полиці. Спитав де поділись всі цукерки та желатинові черв’ячки які він так любить і завжди їх купував… А коли їхали назад додому спитав:
мам. Це і є війна?
так…
мам… я тепер навіть це слово вслух говорити не хочу…..
яке слово, Єлісейка?
Він притих, притулився до мене і прошепотів мені на вухо: «росія….»
😩😩😩😩😩😩😩😩😩
PS: на фото ми всі разом ліпимо вареники нашим хлопцям…
Молимося та допомагаємо нашим Захистникам! Віримо в перемогу!!! В те що настане мир і будуть цукерки, желатинові черв’ячки….
🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏🙏"

"Діалоги, яких не повинно бути:
Львів, бібліотека:
Дівчинка, виїхала з Харкова, 7 клас.
– У вас є уроки? – питаю.
– У нас школа не обов'язкова. Для тих, хто може, хто має інтернет. Хто живий.
Я не знаю, що сказати. Уточнюю, чи всі даються чути.
– Однокласник пропав без вісті. Усі кажуть, що він помер, але ми не втрачаємо надії.
Потяг Варшава-Сувалкі:
Дівчинка, виїхала з Одеси, 8 років:
– Тобі, мабуть, нудно було стільки їхати потягом?
– Чого б це нудно? Якби не їхати, довелося би знову ніч не спати.
Я нічого не кажу, але думаю, скільки є цій дитині довелося не спати ночей, рятуючись у бомбосховищах.
Вечір, село Красноґуда на кордоні Польщі й Литви:
– Що це? – питає 7-річний хлопчик, що виїхав із Києва, насторожено вслухаючись у небо.
– Літак, пасажирський, – кажу весело. – Тут бомби не скидають. Ми в безпеці.
Добрий вечір, ми з України
Поляки –
Пізніше напишу детальніше. Ми повернемося обов'язково"

Ольга, Київ

"Апд: блекаут 47 годин + 1 година світла + 12 темряви
У нас другий блекаут. Київ, правий берег, 19-20 грудня. Місто в темряві. Другу добу в квартирі немає електроенергії.
Холодильник - це тепер звичайна шафа, там ніхто вже не очікує взяти їжу. Продукти на балконі. Морозильна камера трималася довго. В перший блекаут (майже 50 годин без електроенергії) прийшлося викинути всі заморожені ягоди, овочі, гриби і заморожені напівфабрикати (пельмені, вареники, налисники). Цікаво, що, в умовах повного відключення їсти не хочеться. Це якщо хтось подумав зараз: треба було все з'їсти... Цього разу швидко і вчасно згадали про рибу і тісто. Більше нічого цінного.
Зв'язку немає. Не лише вайфаю, а й мобільний інтернет зникає після тривалого знеструмлення цілого району. Дзвонити по телефону немає сенсу, мобільна мережа або просто зникає, або такі перебої, що краще взагалі не телефонувати. Бо людина нічого не зрозуміє, а може подумати, що щось трапилось термінове.
Вода стоїть в бутлях і пляшках де тільки можна уявити, в усіх вільних місцях квартири. Унітаз треба чимось заправляти. І голову мити.
Якщо хоча би холодна вода є, це свято! Можна помити посуд, або його частину. В темряві. Добре, якщо плитка газова - є де воду підігріти. У кого електричні плити, то біда.
Батареї ледь теплі, але не холодні. Це не страшно. Це ніби гарантія, що котельня ціла. Чекаємо.
Найбільший клопіт в нових багатоповерхових будинках. Де немає газу взагалі. Ліфт не працює, світла немає, приготувати їжу чи нагріти воду немає можливості. Вода з крану не тече ніяка, бо насоси не працюють. Каналізація не виконує свої функції, бо знов насоси. Туалет "зачинено".
Все місто гуркотить генераторами, люди ходять на роботу, на зустрічі, в магазини, діти в школу. Лишають один одному записки. Домовляються: я буду!... навіть якщо не буде світла і не подзвоню.
Їжу купуємо на 1-2 дні. Але купити можна будь-що і практично будь-де. Все свіже, ніяких скандалів з зіпсованим. Хто не може забезпечити холодильник, так і каже відверто.
В супермаркетах та торгових центрах (в холі, в залі, біля ескалаторів) сидять люди на стільчиках чи просто на підлозі біля розеток. Заряджають гаджети, ліхтарики, хтось працює на ноуті. Всі тихі і чемні. Хтось посміхається, хтось зосереджений. Немає розпачу, сварок, звинувачень.
Ми живемо. Ми працюємо, спілкуємося, вирішуємо те, що можемо вирішити.
Дякуючи ЗСУ, дякуючи ППО. Коли сидиш на підлозі в коридорі (дві стіни) і чуєш вибухи, знаєш, що про тебе турбуються. Що там, за вікном, йде повітряний бій. Це тебе бережуть: збивають мотлох, який несе руйнування і смерть. І тоді з'являються сили, після відбою тривоги, йти і турбуватися про інших.
І жодного, ЖОДНОГО! слова про те, що треба поступитися. Ніколи! Ми переможемо. Україна ВЖЕ перемогла!"

Світлана, Київ

"Мій інтерес до політики проявляється хвилями. Як тільки щось серйозне відбуваються у світі чи в Україні, я переходжу у режим щогодинного читання новин. Так сталось і з останніми «навчаннями» армії північних сусідів на нашому кордоні. Я ретельно слідкував за тим, що відбувалось. Коли на московії виставили ультиматум до НАТО, потім вирішили визнати донбаські республіки, я зрозумів до чого все йде. У промові путіна про декомунізацію України я остаточно відчув його настрій. Перед сном 23го лютого я прочитав, що у Криму евакуювали нічну зміну підприємства, яке знаходиться біля Херсонської області. Прокинувся я від двох вибухів у Києві в районі 5ї ранку 24го лютого. Я вже переживав це у 2014му, коли жив у Луганську. Деякий час мені здавалось, що цими вибухами мене вже не налякаєш. Але за трохи менше ніж 8 років я забув це відчуття. Мене почало трясти, немов я змерз. Мільйони думок летіли в голові. Не відкриваючи сайтів з новинами, я вже все розумів. Мені знадобилось десь 20хв, щоб прийти в себе. Ми зателефонували родичам, щоб мати план на випадок, якщо не буде мобільного зв’язку. Протягом дня ми 5 разів змінювали позицію до того, чи безпечніше залишатись у Києві, чи їхати на Захід України. Ближче до вечора ми все ж зібрались з думками і вирішити тимчасово виїхати на Волинь. У мене сину 7 місяців і я розумів, що у Києві для нас занадто високі ризики залишитись без води, електрики чи необхідних для дитини ліків. Вже вдруге у житті я їду з улюбленого міста з одним рюкзаком з речима і без жодного плану."

Сергій, Київ