Showing 10879 results

Archival description
5216 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-03-13
Part of Writings from the War project

"Добрий день! Ми з України і ми з Ірпеня! Такими нас крайній раз бачив мій чоловік і тато, коли відправляв у безпечне місце. Крізь сльози я дивилась на коханого і рідну країну - Україну. І таким був крайній малюнок дітей на нашій землі. Останні два з половиною роки ми з родиною і моєю мамою проживали в Ірпені, у власній квартирі, яку змогли придбати завдяки тому, що моя мама продала житло на Волині і це стало суттєвим внеском. Вона переїхала до нас, ми зробили ремонт і щасливо проживали разом. У перший день війни, коли росія підло напала на Україну, і ми сиділи у підвалі, я просила пробачення у мами за те, що підштовхнула її до цього кроку. За те, що не знаю, чи буде у нас ще власне житло, але обіцяла, що все буде добре. Перед спуском у підвал, у мене текли сльози, коли я вкладала дітям в усі наявні кишені бірки з іменами і прізвищем та контактами батьків. Колись, я їх замовила, щоб у садочку не плутали одіяла та наші речі, а тепер розпихувала по кишеням, щоб якщо з нами щось трапиться, то щоб вони завжди пам’ятали хто вони і їхні батьки. На щастя ми виїхали наступного дня на Волинь, бо моє серце розривалось і кричало, вивозь дітей та маму. Давід від стресу півтори доби ригав, поки я не зробила йому укол. Діти були як миші. Добу ми переночували у родичів, а далі нам надала будинок моя подруга, яка прийняла мою родину і ще кілька наших сімей. Ксю, ти та твоя родина і знайомі - святі люди! Але я й далі залишалась в повному оціпенінні, не почувалась у безпеці. Мені весь час писала та телефонувала польська подруга з якою ми востаннє бачились 9 років тому, щоб ми їхали до неї і ми поїхали. На жаль, моя мама відмовилась їхати далі і залишилась у сестри... А я розуміла, що ніколи не пробачу собі, що не вивезла дітей далі, якщо щось трапиться, маючи таку можливість. Переступивши кордон я відчула шалену підтримку, в усьому світі не вистачить слів вдячності для поляків. Я безмежно вдячна полякам та польській землі за допомогу кожному українцю. Ми відчуваємо ваше тепло, ви розділяєте наш біль і намагаєтесь в усьому допомагати! Подумки тисну кожну простягнуту руку до українців. А ще, знаєте, тепер увесь світ знає не тільки Україну, а й наші героїчні міста: Харків, Ахтирка, Мелітополь, Маріуполь, Бердянськ, Херсон, Гостомель, Ірпінь, Буча, Чернігів, Запоріжжя та інші... Коли я дивлюсь відео з мітингів з українськими прапорами з окупованих міст, я розумію, яка ж ми велична нація! Відчуваю величезний біль за все що коять ці під....и і гордість за українців! І я молю Бога, щоб про ці й усі інші міста світ дізнавався не через призму війни, а вже через мир та процвітання. Мабуть, раніше я би писала Господи, допоможи нам! А тепер напишу, дорогі ЗАХИСНИКИ, наші ЗСУ, пане ПРЕЗИДЕНТЕ, МЕРИ та голови громад, ТРО, волентери, кожен хто боронить Україну, ви найвідважніші та найсильніші у світі, врятуйте нашу країну від цих зловонних орків! Ми віримо у вас! Господи, а ти, будь ласка, допоможи нашим хлопцям та дівчатам! Я і мільйони українців хочуть повернутись після нашої перемоги додому, щоб відмити та відчистити її від російської погані, відбудовувати країну та разом будувати наше світле майбутнє. Слава Україні!!!"

Ірина, Ірпінь

File · 2022-03-15
Part of Writings from the War project

"«Якби тяжко мені не було, але підтримую вибір свого героя!», -історія українських патріотів з Італії

Украінська сім’я уже шостий рік живе у одному із містечок Італії. Тут вони облаштували свій побут, знайшли роботу, школу та друзів.
24 лютого, коли Мар’яна сказала Максимові, що на їхній Батьківщині Росія почала повномасштабну війну, він не задумуючись відповів, що повинен бути там. Рідним пояснив - по-іншому не може, адже це його земля, дім та родичі…
« Війна закінчиться і я приїду в Україну, знайомі запитають, де ж я був, коли вони воювали?! Що ж я відповім, що переховувався у мирній Італії?!, -пояснив дружині Максим.
Мар’яна розуміла, що її благання та сльози тільки погіршать ситуацію, їй потрібно турбуватися про сина та підтримувати дух свого героя.
Того дня їм до будинку привезли меблі, розгружаючи іх, подружжя спілкувалося з сусідами, котрі не до кінця розуміли (як пізніше виявилося не вони одні) чому Максим хоче воювати. Мар’яна розповідає, були і такі, що пізно ввечері (хоча до цього тільки вітались) принесли конверт з грошима…
Добирання до України виявилося ще тим квестом, адже автобуси, які до цього регулярно курсували з містечка уже не їздили. Тому Максим разом з товаришем відправилися до польського кордону, де в чергах чоловік на власні очі побачив реалії «вимушеної втечі» наших жінок та дітей, кілометрові черги, чекання в яких супроводжувалося без води та їжі. Останні запаси продуктів чоловік віддав своїм землякам. Звідти хлопці автостопом добирались до Львова ( друг там і залишився), а Макс - поїхав далі. У військкоматі йому дали добу на збори, адже чоловік раніше служив у армії, тому був неабияк затребуваний. Пізніше Мар’яна разом із українськими родичами обмундировувала свого разом з побратимами, Зараз Макс у епіцентрі війни, на зв’язок виходить по мірі можливості. Мар’яна тим часом старається себе максимально чимось зайняти: ходить на роботу, виховує сина та активно допомагає своїм землякам. Для реалізації останнього - знайшла однодумців: через Інтернет, в церкві ( куди іі запросили розповісти історію про свого патріота) та серед друзів. Багато незнайомців зносили ліки, продукти, одяг, памперси та дитяче харчування просто жінці під двері будинку, де вона це все сортувала. Опісля українські чоловіки забирали цю гумунітарну допомогу і везли у великі міста, звідти фурами доправляли на Україну. Також Мар’яна старається допомогти біженцям, зокрема у пошуках житла. На рідній землі у іі будинку зараз живе сім’я киян.
«Я хвилююся за свого найріднішого героя, але розумію, що це його свідомий вибір, який зроблений на користь нашоі сім’ї та української держави. Ми з сином дуже сильно його любимо, молимося за нього та всіх військових і чекаємо нашої перемоги та такої теплої зустрічі… Мого патріота зустрічатимемо вдома обіймами та курочкою з духовки. Потім ми всі троє повернемося додому, щоб відбудовувати нашу країну і я обов’язково народжу Максові донечку», - ділиться Мар’яна.
Далі буде…
Р.S. Це перша мною написана історія нашої української війни і наших патріотів, котрі кожен по своєму наближає перемогу!
Слава Україні."

Ірина, Івано-Франківська область, зі слів Мар’яни й Макса

File · 2023-02-24
Part of Writings from the War project

"Я щаслива, що вчора не побачила жодного привітання. Ніде.
Нуль.
Хоча рік тому мій дім здригався від п'яної гулянки сусідів піді мною до двох ночі.
Так, що ми з сусідами грюкали до них у двері, щоб нарешті знизили гучність подяки дідам.
Зранку...
Всі українці пам'ятають той ранок 24 лютого 2022.
Моя інша сусідка, плачучи запихувала дітей у машину й збирала загублені по дорозі у коридорі речі, документи.
Вони були з Донецьку...
Я щаслива, що не полетіла тоді під Полярне Коло, як мріяла. Бо, напевне, зійшла б з розуму за дитину, який залишився б насамоті у Харкові.
Я щаслива, що саме тоді ми опинилися разом у одній квартирі всією родиною, хоча вже жили окремо на той час.
Я щаслива, що в моєму будинку було саме справжнісіньке бомбосховище, бо то був колись корпус лікарні військового училища. З туалетом, водою, повітрявитяжною системою й великою кількістю бетону метровими ребрами, між якими ми могли бути захищені.
Ми везунчики, що лізуча російська саранча не мала за ціль мій будинок до того, як ми звідти все ж вибралися через два тижні. Це вже потім...
Хоча все навкруги, що хоть колись було об'єктом їм цікавим, вони бомбили знову і знову.
Навіть років 15 вже як закинутий корпус льотного училища розтрощили.
Бідні бомжі...
Я щаслива, що у моєму рідному Харкові живуть найкращі люди, які зроблені з залізобетону. Ми, харків'яни, були на такому тонкому краю від прірви, яка поглинула Маріуполь, наприклад...
Й завдяки мужнім захисникам та захисницям росіяни у Харкові захлинулися своєю злобою.
Й залишилися назавжди.
Я пам'ятаю, як у подруги люди у придомовому чаті фотографували з вікон гнид у болотному, котрі переховувалися попід стінами чи то школи, чи то дитсадка й оперативно передавали місцеположення куди треба.
Ці теж залишились назавжди у нашій землі.
Кожний харківський кущ, кожний харківський камінь, кожний харківський стовб слідкував за переміщеннями росіян, що вирішили відгризти ще один шмат моєї країни.
Але все.
Цей шмат виявився завеликим.
Не можна бути настільки жадібними й голодними до чужого.
Нажаль у 2014, коли у нас вкрали Крим, ми не получили підтримки від світу, як зараз.
На щастя, ми, українці, маємо її сьогодні.
Й моя річниця втраченого життя не така пекуча й довга, як у тих українців, що бігли від російських "мирних" ракет у далекому 2014...
Цей харківський торт я купила на подарунок сім'ї шведів, до яких мала летіти тоді, рік тому...
Сім'ї, яка допомогла мені тоді вибратися з тої дупи.
А я допомогла у свою чергу іншим, але то вже інша історія...
Тоді, 24 лютого 2022 року я все ще вірила, що це все сон й якась жахлива помилка. Що все буде добре й те, що я бачу з вікна - це неправда. Мозок відмовлявся вірити.
Це вже потім було все, що було...
А тоді я вірила в розум і логіку.
Й ще.
Я більше ніколи не буду називати тих росіян, які на/в моїй землі інакше, ніж росіяни. Орки й тд - менш яскраво демонструє суть цієї армії, яка прийшла мене вбити рік тому."
Ірина, Харківська область

File · 2023-03-16
Part of Writings from the War project

"Я вирішила їхати в маріупольське пекло сьогодні
Пару годин тому.
Рік тому.
Бо Юля жива і вона там, на сусідній вулиці біля розбомбленого сьогодні Драмтеатру. Вона передала папірець з кимось, що вона жива.
Була.
До цієї братської мегатонної бомби, що забрала життя півтисячі людей під театром.
Я бачила Юлю один раз в житті, але я добре знаю її чоловіка. Який мені дуже допоміг кілька днів тому, коли був пи₴дець..
І його Юля жива, можливо.
У Прірві.
Десь зараз я прямую на ночівлю у волонтерів, які збирають мою підбиту ластівку на шлях до Пекла
Дорогоцінне пальне у пластикових баклажках, їжа у великих пакетах, вода
У будинку, де мене прихистили на ніч, кицька не злазить з мене, обігріваючи муркотінням і гарячий борщ.
Мене лихорадить так, що від тремора не можу попасти на букви, скачуючи офлайн карти Маріуполя, прораховуючи шлях і моніторячи усі маріупольскі пабліки, що знайшла, на предмет новин.
А там в пабліках Пекло кричить і вирує, втрачені діти, вмираючі під завалами люди, які волають про допомогу...
Якщо є зв'язок і рисочки.
А позаду, у Дніпрі мене чекає син і Вікінг, який з самої Швеції приїхав два дні тому, щоб витягти мене з тої дупи, де я була майже місяць...
Але я повинна.
16.03.2023
Прокинувшись сьогодні вранці, я почала збиратися у путь крізь війну.
Вчора були здерті усі плівки з вікон мого Jak.
Я прочитала, що ймовірність обстрілу/розстрілу при перетині лінії фронту зменшиться, якщо машина буде як оглядовий акваріум.
Розділила паливо на частини, половину засунула у салон, а другу у багажник.
Дуже боялася, бо могла б згоріти заживо з тим бензином під дупою.
Щоб хоч трошки набратися сміливості, я приєдналась до купки відчайдухів-волонтерів, які теж їхали у Маріуполь з Запоріжжя.
Нас було, здається, 11 машин.
Збір був назначений на сьому ранку, але чомусь тільки о 9й виїхали, когось чекали. Обклеювали автівки написами "ДІТИ", "ЛЮДИ" й кріпили білі стяги на палках.
Я подумала, що треба сховати паливо і їжу для маріупольчан якось.
У тому волонтерському хабі я зустріла одного чоловіка, який підказав де взяти одяг, я набрала жіночого і дитячого, наваливши прямо насипом, без клунків, щоб було важко вигрібати все те при огляді автівки.
Чому жіноче і дитяче теж розумієте, думаю. Воно нах нікому не потрібне на блокпостах.
Той дядько вклав мені у руку папірець з адресою. Там, у Маріуполі, була його дочка з трьома дітьми, 4, 9 й 11 рочків, здається. Її чоловіка вбили, застрелили }осіяни.
Я поклала той папірець до іншого у карман.
На першому, який мені дав волонтер, де я ночувала, була записана адреса молодого лікаря, який залишився там зі своїми погано ходячою мамою і лежачою бабусею.
В мою автівку могло поміститися 4 включно зі мною.
На папірцях було вже шестеро, й два місця під Юлю і її похилого батька були вже зайняті.
Я вирішила думати про цей ¥обаний важкий вибір пізніше.
Зараз мене чекала випалена лінія фронту.
Гаряча й спаплюжена, стогнуча земля...
Коли ми нарешті виїхали, мої нерви десь ділися. Я була холодна і тверезо мисляча, як машина.
Пам'ятаю очі наших воїнів на останньому блокпості на нулі. Вони були звірячі.
Страшні очі.
Вони шукали ліки.
Сепарів, які везуть ліки загарбникам.
Вони могли вбити лише за неправильний рух руками...
Дорога на лінії перерита воронками і кратерами, засипана битим склом, кусками покорьоженого металу, ящиками з під арт набоїв і трупами автівок.
Десятки розстріляних цивільних автівок, біля деяких, у траві я бачила кинуті клунки. Розшматована на куски яскрава дитяча коляска, яка чомусь не вся згоріла, напіввивалилася з машини без чверті.
А поряд, як мені здалося, мішки.
Але потім, вже через час, я зрозуміла, що то були не мішки...
Тоді вся моя концентрація була направлена на огляд дороги, бо пробите колесо там дорівнювало б смерті.
Зупинка дорівнювала б смерті.
Затримка дорівнювала б смерті.
Інші автівки, водії у нашій колоні теж це розуміли.
Було кілька жінок з нами, але водіями були лише чоловіки.
У одному місці ми звернули з дороги на польову, хз чому.
Мабуть так було треба.
І встрягли на одному з польових перехресть, біля якоїсь чи ферми, чи підприємства.
З-за забору на нас, як саранча, полізли люди з автоматами у болотній формі.
Вони почали трясти автівки.
На якійсь автівці зідрали внутрішню обшивку на дверях. Всіх хлопців роздягали до трусів і обдивлялися на предмет татуювань. Шерстили усю галерею у телефоні, продивлялися соціальні мережі, дивились на документи.
Я знесла тоді Фейсбук і Месенджер, але в галереї залишились дві фотографії сусіднього з моїм будинку у Харкові, які я зробила у останню поїздку, ось, що ви бачите тут...
Вони приколупалися до цих фото, але не стерли їх.
На тому перехресті я побачила близько півсотні здорових воєнних автівок і броні.
Половину нашої колони затримали патрати автівки, друга половина поїхала далі, бо вже було близько 3ї, а до Бердянску ще 100 км.
Я мала там заночувати у волонтерів, везла їм каністру палива.
У той момент я зрозуміла, що маю відділитися від колони.
Бо самій легше.
Що я і зробила.
Доречі, я замалювала потім увечері на мапі це місце, чітко вказавши де бачила і яку техніку і де будівлі, з яких особовий склад валив.
Передала одному моєму знайомому, тоді ще майору й ще одній відомій, і знайомій мені особисто людині.
Це було близько до лінії фронту, маю надію наша арта відпрацювала туди.
Мої схованки спрацювали, росіянам було ліньки вигружати одяг з салону, вони просто штрикали в нього, обмацуючи
А от з багажнику вигружали, там було все у клунках.
На одному з блокпостів один "вєжлівий" росіянин побачив паливо, 20 літрів у баклажках, які лежали плашмя. Він спросив що це, я сказала, що це на зворотній шлях. Він взяв ці баклажки і почав бережно їх, стоячи, запихувати назад 😬, закриваючи клунками з одягом.
Десь, здається під Токмаком, було велике коло-перехрестя.
Прямо по середині стояла здоровенна гармата, яка цілила в мою сторону.
Біля гармати шуршали болотяні чоловічки.
Мене зупинили і почали патрати автівку.
Коли вони побачили джип і жінку за кермом, в одного з них я побачила у очах зависть. То були молоді й агресивні селюки. Вони знайшли пакет з їжею і забрали, гигочучи.
Паливо не знайшли.
У той момент повз мене проїхала автівка з двома свинями у причепі. Вони почали обговорювати, що фермер тощих свиней вибрав, що він жлоб і вони ще з ним про це побалакають увечері...
Мене запитали куди я прямую, наодинці.
– Маріуполь
Я навіть, здається почула, як у їх мізках зашкреготіли шестерні, коли вони обдумували відповідь.
– Них#ясебе! Отчаянная баба!
Только машина не на вас.
Где доверенность?
– Це тому, що в нас не потрібна довіреність, ми, українці, можем їздити так.
– Просто сесть и ехать?
– Так
– Них#ясебе!
Під Бердянськом я застрягла на величезному колі у колосальному заторі.
Вздовж черги ходили вояки, видивлялися чоловіків і роздягали їх, обдивляючись.
На кожному з сотні блокпостів там, де я їхала, чоловіків роздягали до трусів.
До моєї автівки підійшов чоловік зі зброєю і запитав, чи брала я вже їжу? Я запитала "Яку їжу?"
– А он там, на грузовику.
Люди з черги тягли якісь консерви у великих червоних банках, марковані великими серпами з молотом.
Я не пішла.
Коли підійшла моя черга, я вийшла з автівки, її почали знову патрати.
А мене відвели до кубіку, зкладеного з плит, у якому усередині, за шкільною партою сидів чоловік у болотному
Він узяв мій паспорт, відкрив, послюнявивши пальці, зошит на 96 листів і повільно виводячи літери, вписав мої дані.
Я сказала, що тільки переночувати, бо назавтра їду у Марік.
Після мене черга схлопнулася, починалась комендантська година і всім цім людям залишилося ночувати у автівках прямо у черзі.
Я була остання, кого пропустили у місто.
Дуже хотілося пісяти.
Мене приютили волонтери. Вагітна жінка, її чоловік і батько.
Спеціально для мене зварили якийсь бульйон.
Їжі в них було обмаль. Магазини у Бердянську були пусті, люди без грошей.
Не було опалення і газу.
Але там не було обстрілів.
Мій мозок вперше за місяць з початку війни виключився на сон більше, ніж на 15 хвилин...
Ця сім'я дала мені ще один папірець з адресою. Де мешкала сестра вагітної жінки з сім'єю, два хлопчики і чоловік.
Ще четверо.
Усього 13 людей на мій чотиримісний Jak.
Я вирішила подумати про цей ¥обаний важкий вибір пізніше.
Підйом був запланований о 5.45, щоб о 6 виїхати у Маріуполь.
17.03.2023
Прокинувшись сьогодні, але рік тому, о 4, я дивилась у стелю ще хвилин 40, прислухаючись.
Абсолютна тиша ночі у окупованому Бердянську після місяця неперестанних ракет у Харкові жахала мене чи не більше. Здавалося я розучилася назавжди спати, жити у тиші, без сирени і рокоту прильотів...
Тіло мобілізувалося. Я відмовилася від кави і сніданку, бо не знала, коли я зможу сходити у туалет.
Попереду був Маріуполь.
У той час наші захисники ще контролювали велику частину міста.
У Центрі безперервно велись запеклі вуличні бої.
Юлю шукати я їхала саме в Центрі.
Заповнивши бак до горловини, я трішки розслабилася, бо зрозуміла, що більше забрати в мене нічого з машини, все паливо всередині, а стрілку на приборці вони не дивляться. Й якщо все піде гаразд, мені хватить перетнути лінію фронту назад, в Україну.
Попрощавшись з волонтерами, я поїхала.
Їхала максимально швидко, дороги були абсолютно пусті, адреналін лився з вух.
Інколи на узбіччях стояли розпатрані пусті цивільні автівки, з відкритими дверми, багажниками...
Дорога була сильно побита гусеницями.
На зустріч йшли два хлопці, тягнучи валізку на колесах.
Через кілометр ще один хлопець. Він йшов без нічого, засунувши руки у кармани, якось безтурботно. Він дуже нагадав мені мого сина...
Мангуш.
Попереду я побачила великий пост ДПІ у вигляді НЛО тарілки й натовп болотної форми.
У скронях зашуміло.
Мене зупинили і затребували документи.
– Ирина Павловна, ставим автомобиль вон туда на штрафстоянку и вы свободны
– Тобто?
Він подивитися на мене, як на тупу.
– Я забираю вашу машину, вы свободны
– Але чому?
– Потому, что ваша машина оформлена не на вас, это машина фирмы, вы частное лицо и у вас нет доверенности управлять ей
І тут я зробила помилку.
– Але в Україні не потрібно мати довіреність для управління авто.
Його обличчя перекосилось.
– Я сказал на стоянку!
Я від'їхала на обочину, вийшла з автівки
– Я хочу побалакати з вашим начальником.
Він хмикнув і мовчки пішов у будівлю-тарілку. Я роздивлялася людей навколо.
Побачила жінку з трьома дітьми
Дівчинка-підліток років 13, хлопчик рочків 10 і маленька дівчинка у яскраво-рожевому, їй на вид було роки 4.
Вони стояли попід забором, у жінки було хмуре обличчя з величезними колами під очами. Діти мовчали, маленька дівчинка стояла і дивилась в нікуди, її обличчя було нерухоме, як воскова маска й абсолютно без емоцій.
Я подзвонила Сергію: "Вони забирають авто."
Відповідь: "Залишай! Щось придумаємо!"
Всмислі залишай? А як я виїду сьогодні? Мене дитина чекає, друзі, мій Стетік і Вікінг взагалі-то!
З НЛО вийшли двоє. Той, що мене зупинив, вказав на мене пальцем і пішов далі на смугу, зупиняти автівки. Другий підійшов до мене. Він був спокійний і ввічливий.
– Мы конфискуем все машины, которые не принадлежат частным лицам, ваша машина на фирму.
І тут я почала плакати. З відтягом так, рясно. В захлин!
Я підвела його до машини, відкрила багажник і двері і почала доставити речі, показуючи чим наповнена.
– В мене.... там.... сестра з дітьми.. це її автівка... вони були під Драмтеатром...
ці суки скинули на них бомбу.... все знищено... там стільки дітей прямо зараз вмирають від холоду.... це одежа для них... будь ласка... мені треба туди... дивіться, це на діток немовлят... а це на жінок... я бачу, що ви порядна людина, що ви мене розумієте.... будь ласка, дайте мені поговорити з вашим начальником
Він почав все те запихувати назад у автівку.
– Хорошо, идем, вон он как раз собирается уезжать, быстрее.
У машині сидів боров.
Щоки цього борова звисали на комірець, а пузо впиралося у кермо. Він перебирав якісь папери і жував гумку.
– Что она хочет?
– Чтобы мы ее отпустили.
– Всмысле? Она свободна. У нас указания только на автомобиль.
І тут я знову почала плакати.
– Я їду не звідти, а туди. Я везу дітям і жінкам одяг. Тим, що залишились живі під Драмтеатром після вчорашньої бомби
Будь ласка, пропустіть мене...
– Туда? Хм... Ну ладно, но знай, что машину на выезде оставишь тут. Все равно это один путь оттуда, так что имей ввиду.
– Дякую, дякую!
Ззаду підійшов до нас той перший.
Взяв у руки мої документи, вдивився у моє ім'я і приблизившись впритул викрикнув мені у обличчя, наголошуючи на кожному складі
– Слышишь, Павловна! Украины больше не существует! Украина умерла в 2014 году! По-ня-ла, Пав-лов-на?! ЗА ПОМ НИ! УКРАИНА УМЕРЛА!
Я стояла і мовчки дивилась у його риб'ячі очі, спокійно, беземоційно.
В голові бриніло і була тільки одна думка "мені ще людей вивозити".
Він якось швидко стух і мовчки віддав мені документи.
Я бігом пішла до авто, сіла і поїхала далі.
До Маріуполя залишалось кілометрів 25.
Більше блокпостів не було.
Я вирішила їхати не так, як веде головна дорога, а вздовж моря. Тому що на дорозі почали з'являтися автівки і тому, що попереду я чула гуркіт арти.
Мені здавалося правильним заїхати у місто зі сторони порту. Я підозрювала, що порт росіяни не руйнують, бо їм ще мародерити і вивозити Азовсталь і інші підприємства.
Порт ім потрібен неушкоджений.
І це спрацювало.
Вздовж моря дійсно було тихо і ціло.
По місту я їхала 30 км на годину, бо прочитала в якомусь пабліку, що якщо швидко рухатись - це гарантія нарватись на обстріл автівки.
Я заблукала, руки тряслись так, що я випустила телефон, роздивляючись офлайн карту.
З-за рогу вилетіла стара японська автівка з двома молодими хлопцями.
Вони зупинились поряд мене
– Як звідси виїхати? Вивезіть нас, ми вам заплатимо!
– Я не знаю, хлопці. У вас є автівка, то ви можете взяти ще лю...
– Смотри, вон машина какая-то поехала, нам туда!
Вони газонули, доганяючи ще одну автівку, яка хутко завернула за інший куток, на крутий підйом.
Я нарешті знайшла на мапі де я, порахувала кількість поворотів наліво-направо і поїхала.
Навколо було тихо.
Коли я піднялась у місто (порт в Маріуполі ніби знизу), я побачила...
Дерева, посічені і ніби зрізані чимось великим валялися на узбіччі, тролейбусні кабелі великими клубками або здоровими петлями звисали і стелились по шляху, ризикуючи намотатися мені у колеса.
Відкрила вікна, бо хотіла Чути.
Дуже смерділо.
Інколи смерділо так, що виїдало очі.
Я побачила згорівший тролейбус, а біля нього машину пожежної допомоги. Теж згорівшу.
За кермом пожежки сиділа людина, вірніше те що від неї залишилось.
В тролейбусі теж було щось, але я не могла дивитись, мене нудило.
Завернувши за ріг, проїхала кілька кварталів і побачила кількох похилих жінок, вони стояли на кутку будинку.
Я запитала де тут поворот на вулицю (назвала).
Але вони всі не відреагували, ніби я привид. Вони дивились на мене, але не бачили мене, вони дивились КРІЗЬ.
Вони ніби застрягли в текстурах.
Як та маленька чотирирічна дівчинка у Мангуші.
Я завернула, як мені здалося, у потрібний поворот, а потім у ще один і почала дивитися навколо.
Ще увечері я роздивилася на Гуглмепс фото цієї вулиці. Я бачила кольори будинків і впізнавала їх з тих фото у спаплюжених фасадах з вибитими вікнами-очами.
Ось, здається саме тут!
Я запаркувалася серед битого скла.
Так, десь тут мають бути ковані двері у двір з ручкою, як у купе поїзда.
Бляяяя! Ось вона, ручка!
Я тут!
Я забігла у двір п'ятиповерхівки і знову загубилася.
Де шукати Юлю?!
І я почала кричати.
Я викрикувала її ім'я знову і знову, в мене знову почало бриніти у вухах і плигали зайчики у очах.
– Юля! Юля! Юля!
Вона швидко вибігла з-за куща, за іншим заборчиком, який я чомусь не помітила спочатку, мабуть через нерви.
– Я Юля! А ви хто?
– Я Іра, ти мене не пам'ятаєш? Я приїхала за тобою!
– Ти.... ти своя?
– Так, я своя! Подивись, в мене для тебе є ось дещо!
Я трясучимися руками відкрила переписку і включила голос її доньки, яка благала маму послухати мене і робити те, що скажу. А потім голос чоловіка, який казав те ж саме...
І тут десь зовсім поряд прилетів Град.
Я добре знаю цей й@баний звук, я з Харкова.
Юля викрикнула, щоб я бігла за нею.
Я послизнулась, впала навколішки і поповзла, рятуючись від гуркоту навколо.
В голові було одне "машині пизд€ць машині пизд€ць машині пизд€ць"
Я піднялась, забігла у якісь двері і спустилася вниз, а потім вверх.
Юля звала свого батька.
Вона застрягла у Маріуполі на початку повномасштабної війни, тому що приїхала з Харкова піклуватися за захворівшим батьком. Це був відомий інженер-конструктор, який колись винайшов і спроектував унікальну бурову машину для добичі, здається металевої руди. Ці машини й досі працюють у рудниках.
Він спустився з другого поверху до нас і сказав, що нікуди не поїде..
Що він залишається.
Я включила аудіо й для нього. Бо там і для нього були слова.
Він прослухав, але відмовився.
Юля його обійняла, дістала з-під стола свій рюкзак і сказала, що вона готова.
Зовні затихло.
Я вибігла на вулицю, готова побачити знищене авто.
Але, блд, автівка була ціла!!
Яке щастя!!!
Я підбігла, почала викидувати на землю одяг з переднього сидіння, щоб Юля могла сісти.
Я відчувала жорсткий сором і докори сумління, що цей одяг не віддала комусь, а просто викинула на дорогу...
Ми сіли, я завела мотор.
На зустріч, по середині дороги йшли кілька молодих людей, маргінальної зовнішності.
Один з них розкинув руки в сторони і посміхаючись щось кричав нам.
Я розвернулася так, як вмію ще з автоспорту (дякую, сенсей Пітон за вміння!) й полишивши позаду цих чуваків, чкурнула назад по вулиці.
Мені потрібно було зупинитись і видихнути адреналін.
Тому я знову направилася в тихий порт, я вже запам'ятала шлях.
Юля заспокоювала мене
– Видихни, спокійно вдихни, знову видихни...
Запаркувавшись, я дістала з карману всі папірці з адресами людей і відкрила мапу.
Коли я ще вперше їхала у центр, я побачила, що дорога, що вела у сторону, де жив молодий лікар, його мама і лежача бабуся, була знищена здоровенною воронкою. Будинки зруйновані ніби катком, груди обломків. Обхідний шлях лежав би через Драмтеатр. Саме там, де тільки що гримів Град.
Картаючи себе, я відклала цю адресу.
БЛ£ДЬ!!! Де адреса мами з трьома дітками?! Де цей й○баний папірчик?!!!
Я вискочила з автівки і почала у лихоманці ритися під сидінням і по карманам. Я витрушувала все знову і знову, знову і знову...
Загубила! От пи$да, я загубила адресу!!!
Розумієте...
Усвідомлення того, що я тоді, своїми руками, можливо вбила цих всіх людей, мене жере вже рік!
У мене залишився останній листочок з адресою сім'ї з 4х чоловік і два місця у автівці.
Юля сказала, що знає де це. І це недалеко.
Ми поїхали.
Дорога була засипана мусором, відколотими кусками цегли, відірваними кабелями.
Були згорівші автівки...
Коли ми заїхали у двір звичайної п'ятиповерхівки, я побачила людей, що готують їжу на вогнищі біля будівель.
Я почала казати їм, що сьогодні у місто виїхало багато волонтерів, що вони прямують по оцій і оцій вулиці, збираючи людей на евакуацію (я знала план тих волонтерів, з ким виїхали з Запоріжжя)
Але люди не реагували.
Юля побігла, здається, у другий з правої сторони під'їзд, бо мала у руці папірець з іменами і точним описом.
Я почала діставати одяг з автівки і складати його на лавку поряд.
Почали стікатися люди, які рилися і щось вибирали.
І тут я знайшла другий пакет з їжею, який в мене не віджали росіяни вчора!
І пакет з водою, ще зі Швеції (я у останню мить закинула цей здоровенний пакет у авто, коли їхала сюди). Одна жінка з божевільними очима почала хватати ту воду і консерви та запихувати собі за пазуху, наповнюючи кофту...
До мене підійшла ще одна жінка у ковдрі. Вона питала, чи може поїхати з нами. Вона плакала і збивчо пояснювала, що приїхала провідати маму, а в їх дім попала ракета, і вона вибралась, і зараз у підвалі з чужими абсолютно людьми, нікого не знає тут взагалі...
Але в мене усього два місця!
Вона продовжувала стояти поряд і плакати.
З'явилася Юля.
І уся та сім'я, я запамятала тільки ім'я жінки - Альона.
Я подивилась на всіх них і зрозуміла, що якщо дуууууже потіснитися, взяти підлітків на коліна, влізуть усі п'ятеро!
Навіть та жінка у ковдрі, здається її звали Люда.
І я сказала
– Їдуть всі.
Ми швидко закидали рюкзаки у пустий багажник і поїхали. Всі ці люди, за ким я приїхала, мали зібрані рюкзаки, миттєво готові, хоча вони не знали, що я їду... Вони весь цей час жили надією.
Я вирішила виїжджати вздовж моря знову.
І спробувати їхати весь час вздовж моря, скільки зможу, щоб оминути той блокпост і не втратити автівку.
Біля невеличкого блокпоста на виїзді з міста, в мене знову почали трястися руки і колінки, я розуміла, що ми можемо залишились прямо тут без коліс.
Вздовж дороги йшли люди, що пішки покидали місто, багато людей, нескінченна верениця людей...
Десь через годину у заторі, ми під'їхали на блокпост.
І о чудо, ці болотяні чоловіки не роздягали наших хлопців і не придралися до документів!
Яка вдача!!!
Нас випустили!!!
Всіх, навіть чоловіків!!!
Ми відділилися від маси, поїхавши по узбережжю, а всі люди попрямували на Мангуш, до НЛО
Появився зв'язок.
Люда плакала і безперестанку комусь дзвонила, не замовкаючи. І тут в мене задзвонив телефон.
Сергій, чоловік Юлі. Я дала їй зняти слухавку. Здається він там загубив дар мови...
І тут навіть та гімняна дорога, що в мене була - скінчилася.
Всьо, немає.
Тільки у поле.
Ми повернули у поля, на свіже рілля і всходи пшениці, здається.
Позаду точилися якісь розмови, діти щебетали. Я знайшла кілька пачечок горішків і яблука. Люда сказала, що не їла два дні.
Позаду мене привязалася якась автівка, потім вона зупинилась, ярісно мигаючи мені світлом. І почала здавати назад.
І тут я побачила міни.
В грудях захололо, руки спітніли і вчепилися у кермо.
Здається ніхто з машини не помітив.
Я гримнула, щоб сиділи тихіше, бо гомін мене звинчував, а я й так була на кінчику адреналінової голки.
Десь кілометрів через 7-10 я побачила польове перехрестя по якому доволі жваво їхали якісь автівки і я зрозуміла, що ми вибралися.
Мені прижало в туалет.
Ми зупинилися на більш-менш втоптаному узбіччі і я строго наказала не відходити більш, ніж на метр від автівки, бо хз які ще сюрпризи могли б бути у кущах.
З'явився інтернет і я дивлячись на мапу зрозуміла, що ми оминули Мангуш і можемо спокійно повернутися на велику дорогу.
У якомусь маленькому селі працював магазинчик, де Люда купила собі плавлений сирок і ще щось.
Я подзвонила волонтерам, чию сім'ю вивезла й сказала, де і коли ми можемо перетнутися. Й взяла обіцянку, що вони також відвезуть Люду у дім відпочинку у Бердянську, де її чекала подруга.
Це фото, де усі, кого я вивезла з Маріку...
Я мала швидко їхати, бо хотіла як найскоріше перетнути лінію фронту, боялася, що форточка схлопнеться.
У одному селі ми зупинилися поряд магазину, мені потрібно було дещо найти на мапі. Саме в цей час в магазин привезли хліб. Знаєте, такі дерев'яні палєти з викладеними рівненько свіженькими буханочками. У Юлі розширилися очі.
– Я маю взяти цей хліб!
Хлібини, цікавої трикутної форми, звичайного сірого хлібу.
Смакота!
Коли я чекала Юлю з магазину, я побачила знайомця. Вздовж дороги чимчикував той самий безпечний хлопчина з Маріку, що нагадав мені сина вранці. Як він добрався сюди, невже пішки?
Ми тронулися і я зупинилася біля нього, бо бачила, що він голосував іншим автівкам.
Я вирішила вивезти ще і його з окупації.
Цей хлопчик дзвонив мамі, вони були з Краматорську. Він був студентом у Маріуполі.
Його мама плакала у трубку і просила дати мою картку, щоб заплатити.
– Та що ти плачеш, мам, та все ок, мене в Запоріжжі чекають друзі, ща виїду і всьо пучком!
Вертатись назад я вирішила не тою дорогою, що заїжджала, бо прочитала у пабліках, що там під Горіховим бої саме зараз.
У Василівці був розбомблений здоровенний міст через урвище. Й ми звернули направо. ХЗ чому туди, а не вліво, мені здалося, що там накатаніше дорога візуально.
І я знову не помилилася.
Сільська доріжка вела петляючи вздовж урвища, але я не бачила куди звернути, щоб проїхати по дну на ту сторону.
За мною якось вистроїлася колона машин так 30, що як мурашки повзли, наповнені людьми, дітьми, що лишали свої життя тут і зараз.
Їб@ть, чуваки, чого прилипли, камон! Я сама не знаю куди я їду!
І тут я побачила хлопчика років 10 на велосипеді, місцевого. І запитала чи знає він як дістатися на ту сторону
– Звичайно!
Тільки там міни, я вам покажу як проїхати, я сто раз там вже їздив!
І вся наша колона поповзла за маленьким провідником.
Коли той хлопчина повертався назад, з кожної автівки йому за пазуху сипалися яблука, цукерки, печиво.
Він виглядав дуже задоволеним і я, здається, зрозуміла чому саме він сто разів вже там їздив і що це не перебільшення
На дні урвища я побачила маленькі прапорці, які позначали міни
Українські прапорці, вштрикнуті у м'яку, жирну землю...
І я почала плакати.
І, здається, Юля також...
Наші воїни посміхалися нам і мені здавалося, що вони найпрекрасніші чоловіки, кого я бачила у своєму житті!
Передавши нашого хлопчину волонтерам у Запоріжжі, щоб його доставили по місцю, ми рванули на Дніпро.
Де мене чекали син, мій дорогоцінний доберман, друзі і Вікінг...
Попереду лежав ще дуже довгий і важкий шлях.
18.03.2023
Згадалося цікаве!
Я у цій дорозі кілька разів, коли бачила можливість відносно безпечно ставити запитання, питала у росіян, що вони тут роблять.
На цій землі.
Моїй землі
Першим був інтелігентного виду очкарік, років так 40. Він стояв на блокпості десь на краю мікросела, один.
Напарника не було
Він зупинив мене, я відкрила багажник, він в'яло поковирявся, почав дивитися документи, побачив, що я народилась у Тернополі, хмикнув і я запитала звідки він.
– Сахалин.
– Що ви робите тут, в Україні?
– Вы ведь не знаете, что меня побудило приехать сюда.
– Так скажіть
– У меня не было выбора.
– Вибір є завжди.
– А что вы делаете тут, харьковчанка?
– Я дома, це моя земля.
Він замовк, віддав мені документи, я сіла в автівку, глянула на нього і він повторив, навіть викрикнув трішки: "У меня не было выбора!"
Я перевела погляд на дорогу і поїхала далі, мовчки.
І був ще один раз, там був хлопчина, років 19ти. З великими дитячими очима.
Дамбілі бамбас і все оце
Культурний, спокійний, доброзичливий. Вірячий у святу місію...
Оті молоді селюки у болотяному, що жадно жерли їжу, яку я везла для маріупольчан а вони її відібрали.
Чи той, що листав мої фотки у галереї і тицькав на розрушений харківський будинок .
Чи той, що червоні консерви з серпом/молотом роздавав у черзі при заїзді у Бердянськ
Чи той, за шкільною партою, що слинив пальці й висунувши кінчик язика писав моє ім'я у великому зошиті у клітинку
Чи всі інші на мільоні блокпостів на шляху...
Я не знаю, який з них всіх є еталоном, картинкою, демонструючою дійсність, тих, хто прийшов вбивати мене.
Мабуть усі.
Вбивці.
З дитячими очима."
Ірина, Харків

File · 2022-03-18
Part of Writings from the War project

"«Якщо треба я буду спати на підлозі, щоб дати дах над головою тим, які цього потребують», - Стефанія Борейко про свою місію приймати біженців.
За 17 днів ( 26.02–14.03) у пані Стефанії переночувало зовсім не знайомих 25 людей, що тікали від війни з Києва, Харкова та Кривого Рогу. Найбільше було 11 людей одразу. Пізніше їх жінка розприділила до дочки та онучки. Здебільшого всі вони «транзитом» зупинялися перепочити перед перетином кордону. Жінка розповідає рада і такій компанії, адже чоловік нещодавно помер, а діти давно працюють в іншій країні. Подібні історії з поселенням у себе людей, пані Стефа практикувала у мирний час - це були здебільшого сезонні торговці. Тому коли дочка розповіла про таку потребу надати прихисток тепер - погодилася без вагань. «Мені веселіше коли хтось у мене живе, про когось дбати, з кимось поговорити. «Я віддала для людей, що приїжджають дві кімнати, холодильник, кухню і господарюйте», - розповідає жінка. «Мене знайомі питають: Стефо, як ти залишила чужих людей у хаті і пішла в магазин чи до церкви? А я відповідаю: кого боятися - це ж люди, а не звірі - я їм довіряю. Також перед тим, як до мене мають заїхати нові мешканці, стараюся, щоб вони з дороги були нагодовані, прийшли у теплу хату, і почувалися, як колись вдома». Про кожного свого мешканця відгукується позитивно: разом їдять, по черзі готують, продукти також кожен поповнює (крім того привозять із церкви та сільради). Найбільше їй шкода дітей в очах яких читається страх. Якщо вони за ці кілька днів граючись з котиками-песиками починають посміхатися, то радіє і їхня власниця. Тяжко жінці розлучатися з кожним своїм жителем, адже той час, що проводять разом вони стають уже як рідні. Але ці обставини не заважають їм і надалі підтримувати зв’язок з будь-якої точки світу. «Я мрію, що коли це пекло закінчиться, ми разом зберемося за великим столом і святкуватимемо українську перемогу. А зараз прийматиму людей доти, поки вони цього потребуватимуть. Це мій особистий маленький внесок у наш мир»."

Ірина зі слів Стефанії

File · 2022-03-13
Part of Writings from the War project

"24 лютого я лягла спати о четвертій ранку, думала, що нічого не встигла по роботі, крутилася в ліжку. Через півгодини за вікном пролунав перший вибух. Потім ще п'ять. У квартирі затрусилися шибки, на вулиці почали вити автомобільні сирени. Потім я дізналася, що це ракета влучила у військове містечко у Броварах, де я жила. Ще три дні людей там діставали з-під завалів. Я живу з бабусею, їй 89. До речі, це вже друга війна в її житті. Найважче було пояснити їй, що відбувається і чому по кілька разів за ніч треба йти ховатися у ванну чи коридор. Так само важко було пояснити це тваринам: у мене 5 котів, пес, 2 пацюки і 4 хом'ячки. Всіх їх я свого часу врятувала чи з вулиці, чи від горе-власників. Кожен день бабуся питає мене чи ще не закінчилася війна. Наразі своїм найбільшим досягненням я вважаю те, що я змогла вивезти бабусю і звірят у безпечніше місце."

Ірина, 31 рік, м. Бровари, Київської області.

File · 2022-03-19
Part of Writings from the War project

"24 лютого 2022 року. Будильник задзвонив о 8. Як завжди. Я встану і збиратиму донечку в школу, чоловік поведе собаку у ліс. Робота, плани, ввечері заберемо донечку і підемо в наш парк. Там друзі, зефір на вогні, розмови. У суботу до друга на день народження. У неділю до батьків. Скоро ремонт у будинку доробимо, відсвяткуємо новосілля. Не відсвяткуємо. Не поїдемо. Не буде. Нічого. І я зрозуміла все це під мелодію будильника - достатньо було глянути у вікно. Навпроти нашого будинку - будівництво. Щоранку о 8 там в люльках повно будівельників у помаранчевих жилетах. Кран крутиться. Життя вирує. Завжди. Але не сьогодні. Сьогодні у вікні я не побачила нікого. Я знала, що це означає. Знала і закрила очі, щоб хоч на мить продовжити останній мирний ранок. Далі дзвінки рідних, страшні новини, тремтячі руки, речі, які треба зібрати, чи не збирати? Ми їдемо чи що робити? Якщо їдемо, то куди? Поряд рашисти бомблять аеропорт, ми вперше падаємо на підлогу, доня лякається, плаче. Вибухає далеко, все нормально, чи не нормально? Вибухає ближче, частіше. Ніч у бомбосховищі, сіра стеля, печальні очі донечки і її питання, яке вона повторює знову і знову: "Мама, коли цей день закінчиться?" Цей день не закінчився досі."

Іра, Ірпінь

File · 2022-03-20
Part of Writings from the War project

“А меня вчера обматерил чужой мужчина. И, это было приятно. Я же, во время работы выключаю телефон, что бы не отвлекаться. А тут, звонок с неизвестного номера. Перезваниваю. Слушаю: «……ть, телефон можно с собой носить, тут война, а она трубку не берет, я нервничаю, я посылку вам привёз, ехал черт знаю откуда, а дозвониться не могу». Все правильно. Он вёз посылку живым, от любящих людей. Через всю стану. Мы обязаны быть живыми. На другое,он не согласен. Честно,я ещё не знаю, от кого, что в этой посылке. А, вчера, мне привезли, тоже, через несколько стран, от Штудгарда, Львова до Харькова. Каким словом мне выразить мою благодарность? Что то, мне часто,стало не хватать объема знакомых слов. Дорогие мои Tamara --, Наталья --, -- Надія, Михаил --, шлю вам свою любовь. У мужа есть инсулин и глюкометры с полосками, у внука памперсы, питание, игрушечки, носочки, а у меня успокоительное в капельках и сигаретках. Будем жить! Спасибо, моему волонтёрскому братству Tatyana --, Виктория -- за мнгновенный отклик, когда я прошу помощи для харьковчан. Всем, кто утром и вечером пишет мне «Як ви?», «Жива?», «Ей?». Я Вас обнимаю сердцем и, обязательно, обниму при встрече. Такая странная война, в которой столько любви.”

File · 2023-03-07
Part of Writings from the War project

"Спогади... Я не додумались тоді знімати, не до того було якось, але вже під мостом нас наз знімали люди з бейджами press. Стою в черзі, в сірій курточці, з дітьми та з шкільним рюкзачком сина. Наша евакуація відбулась 5 березня, коли навіть на краю міста, з боку Бучі було відносне затишшя, і лише завдяки сестрі та її чоловіку ми виїхали. Було настільки страшно, гучно й небезпечно тоді, що не можливо передати. Той, хто пережив, зрозуміє....Поки їхали бачила і трупи в парку Дубки і як горіли хати, і як взривались міни та земля розліталась, як зі стовпів падали проводи і валялись на дорогах як змії...А під мостом нас всіх зупинили, бо був обстріл, волонтери переносили в першу чергу, хто сам не міг йти, люди тягли родичів на тачках, носилках, на руках... Ми ще не знали, що половина міста буде захоплена і окупанти почнуть його знищувати разом з мирним населенням, яке лишилось.
Просто залишу цей спогад тут. Хоча, навряд таке можливо забути чи пробачити."
Іванна, Київська обл.

File · 2022-03-07
Part of Writings from the War project

"Васильків. За метрів 700 від мого будинку влучила балістична ракета. Я поїхав подивитися що сталося зі школою/коледжем ПТУ, за 10 метрів від якої вона вибухнула. Всередині впали плити перекриття. Деякі речі вціліли і я взяв вогнегасник, щоб відвезти його в наш комюніті центр, де бомбосховище, багато жінок і дітей. Коли виходив, з'явився чоловік і сказав: це моя школа, я тут 25 років, і колись був директором, віддайте вогнегасник. Я віддав, звичайно ж. Він довго розповідав про свою роботу, про те що за декілька місяців до війни вони створили надзвичайні навчальні місця для навчання куховарству. Майже плакав. В цій школі колись вчився мій друг. Зараз він без роботи, і ми щоночі спимо у підвалі, регулярно чуючи потужні вибухи з боку аеродрому, який захищає небо над нами. Путіністи не лишають спроб зруйнувати наше життя повністю."
Іван, Васильків

File · 2023-05-25
Part of Writings from the War project

"Ця історія почалася дивно. На меседжер у ФБ мені написав незнайомий чоловік. Одразу по справі - він військовий і потрапив в мою квартиру через воєнну необхідність ( а я тільки десь в коментарях написала, що дуже зручний в мене балкон - все місто прострілювати можна).
Він писав, що вражений бібліотекою української літератури, яку не очікував побачити в бахмутській квартирі. А він історик, тож, цікавиться.
Знайшов на дзеркалі якийсь мій бейджик, за яким ідентифікував власницю житла, а потім - мої власні книжки репортажів десь на підлозі ( мабуть, купувала для подарунків, бо то тому, то тому хочеться від автора) І книжку Сашка Добровольського з автографом, яка лежала на робочому столі.
Він запитав дозволу взяти ту книжку про УПА на Донеччині і мої книжки - почитати з побратимами. А може, колись і автограф в мене взяти, чо уж там) І запропонував щось забрати з квартири, що мені важливо, коли наступного разу зможе туди дістатися.
Надіслав мені фото зали і коридору- ми змогли вивезти меблі та дещо з техніки, вікна вже були вибиті, але це буда вона - моя квартира...
Я попросила забрати архивні документи, що залишив моєму сину мій батько, коли Арсеній писав роботу на МАН про історію Бахмута через кілька поколінь нашої родини. Якось не здогадалися ми просити вантажників шукати папери, коли вони під гуркотом обстрілів вивозили меблі.
Через тиждень Микола зміг зайти до квартири. І забрав теки з документами. Написав мені про це. Ми обговорювали книжки і патріотизм на Донбасі. Я не писала про це на загал, бо ймовірність використання мого балкону для спостереження чи обстріліа залишалася.
А ще через тиждень моя квартира повністю згоріла. Наш двір було окуповано.
А Микола мовчав.
Сьогодні на НП мені прийшла посилка з документами... Вона та ці фото- остання частинка. Все інше попіл.
Микола вийшов з Бахмута живим. І шеврон - на згадку."
Єлизавета, Донецька обл.

File · 2022-03-07
Part of Writings from the War project

"Мій дім, міцний бетон і гарна цегла
Виявився паперовим
Мій дім, де стіни носили мої малюнки
Скинув їх як осіннє листя
Дім, де дитина вчилася бігати і сміятися нестримно,
А ми вчилися бути батьками,
дім став міражем
Скільки тих прекрасних дрібниць, які я не врятувала з цього дому
Дім, де лишилася половина мого серця.
Моя наївність, радість та легкість, що вигоріли повністю.
Але є ми. Ми є.
А, значить, буде і дім."
Євгенія, Київ

File · 2023-04-24
Part of Writings from the War project

"Багато галасу тут у вас через фоточки хрузьких із речами, які вони врятували разом із собою від злочинного режиму та вивезли в безпечні місця, де тепер дуже страждають по бєрьозкам, Толстоєвькому і Чайманінову. Там серед речей бібліотека на нормальну таку вантажівку, портрети батьків у рамках, сковорідки та щось таке ще щемливе і дороге кожному хруському.
Я жіночка практична, коли тікала від війни, ретельно зібрала всі фамільні коштовності: улюблені сережки з алмазами 1826 року випуску; всі придбані мною та моїм чоловіком каблучки з діамантами, індійськими сапфірами, сапфірами падпараджа; намиста; великі кулони з брилами бурштину; китайські перли - рожеві та білі; бабусині золоті годинники, свої годинники з діамантами; все, що дарували Насті хрещені та бабусі та ще багато чого.
Все разом з тачкою згоріло на Яблунській. Після деокупації чоловік знайшов тачку та весь цей мотлох у багажнику. Вигляд мій скарб мав дуже ефектний. Як колишній стиліст з глянцю вам кажу, от, якби все якось розʼєднати та на мене напнути, то була б шикарна фотосесія в стилі "дякую, що не навпаки".
А не це ганьбисько зі сковорідкою."
Євгенія, Буча

File · 2022-09-29
Part of Writings from the War project

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала"

Євгенія, Буча, 13 вересня 2022

File · 2022-09-13
Part of Writings from the War project

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала 🙂"
Evgeniya --

File · 2022-03-05
Part of Writings from the War project

"Ви, мабуть, вже читали цю страшну історію на сторінці мого чоловіка. Але там вона була викладена дещо сумбурно, через перебої з інтернетом та дещо шоковий стан доповідачки. 4 березня ми з Євгеном та наші співпідвальники зробили невдалу спробу на двох машинах виїхати з охопленої війною Бучі. Доїхали ми до Ірпеня, це приблизно 5-7 хвилин від нашого підвалу. Російські окупанти зустріли нас із засідки автоматними чергами. Чоловік встиг звернути у провулок: а я отримала удар гранатомета прямо в капот автівки, якою керувала. Мій прекрасний Jaguar Е-PACE витримав удар, але зайнявся вогнем. Я, ще дві дівчини і померанський шпіц вискочили з нього, але нас продовжували обстрілювати з автомата. Дівчина, що сиділа на пасажирському сидінні, отримала 9 куль в живіт. Поки Євген витаскував її з-під вогню, ми ховалися за ягуаром, потім, як я розумію, поки орки перезаряджали автомати, ми перебігли дорогу, яка прострілювалась і вскочили в машину чоловіка, туди ж він дотяг поранену. Довелося повернутися в підвал. Попереду в було ще 5 днів до другої вдалої спроби евакуації. Коли почали публікувати фото з наших пекельних передмість та аудіо перемовин асвабадітєлєй з їхніми тітками, я все не могла опанувати себе. По-перше, почала усвідомлювати, що для росіян розстріл автівки з мирними - буденність цієї війни, а, може, й не тільки цієї. По-друге, ніяк не могла змиритися з тим, що деякі дорогі мені речі буде носити якась баба з Воронєжа, яка навіть не буде усвідомлювати їхню справжню цінність. Але сьогодні зʼявилися гарні новини. Знайшли мій ягуар. Навряд чи хтось спромігся щось з нього витягти. Але найдорожче ми витягти встигли: нас трьох і песика. Отже, коли мої онуки спитають мене, бабуля, а що ти зробила задля перемоги, скажу, розрядила в себе пару магазинів автомата та одну гранату, вижила. Не багато, але як вже змогла. ))) На відео "всьо шо осталось от Снуппі" Трохи оговтаюсь і напишу продовження."

Євгенія Буча

File · 2022-08-31
Part of Writings from the War project

"Як воно в Харкові" (день 108-й п.з.т.)
Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова – забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті – наче лісні птахи та звірі напередодні зими: хтось летить в теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.
Поки допомагав другові з перевезенням речей, зустрів у ліфті його будинку жіночку. "Ну вы понимаете, что происходит?" – несподівано говорить вона мені – "понимаете, за что это всё?". "Это оттого" – продовжує вона, не чекаючи моєї відповіді – "что люди перестали верить в Бога. И ведут себя... Ох! Ну где ж это видано, чтобы мужчина женился на мужчине? Вот есть ты, а есть я, и сразу понятно, какая между нами разница, а отэто всё что, а отэто всё куда???" "Так" – погоджуюся – "різниця між нами таки величенька".
Тим часом мама натрапила на світлини з Саржиного яру, куди нещодавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить в калюжі крові. "Чому кров така яскраво-червона?" – питала вона мене – "хіба так буває?" "Звісно буває" – відповідав я – "якщо артеріальна кровотеча; артеріальна кров саме така, яскрава: оксігемоглобін…"
Євген --, Харків

File · 2022-08-31
Part of Writings from the War project

"Як воно в Харкові" (день 108-й п.з.т.) Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова – забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті – наче лісні птахи та звірі напередодні зими: хтось летить в теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.
Поки допомагав другові з перевезенням речей, зустрів у ліфті його будинку жіночку. "Ну вы понимаете, что происходит?" – несподівано говорить вона мені – "понимаете, за что это всё?". "Это оттого" – продовжує вона, не чекаючи моєї відповіді – "что люди перестали верить в Бога. И ведут себя... Ох! Ну где ж это видано, чтобы мужчина женился на мужчине? Вот есть ты, а есть я, и сразу понятно, какая между нами разница, а отэто всё что, а отэто всё куда???" "Так" – погоджуюся – "різниця між нами таки величенька".
Тим часом мама натрапила на світлини з Саржиного яру, куди нещодавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить в калюжі крові. "Чому кров така яскраво-червона?" – питала вона мене – "хіба так буває?" "Звісно буває" – відповідав я – "якщо артеріальна кровотеча; артеріальна кров саме така, яскрава: оксігемоглобін…"

Євген, Харків

File · 2023-05-22
Part of Writings from the War project

"Трошки про наші поїздки.
Під'їзджаємо до Сіверську, одягаємось.
Віддалено чутно прильоти.
Їдемо через приватний сектор до багатоповерхівок, знаю що там люди.
Вийшла з машини, свист в небі.
Не розумієш куди летить. Бахнуло на окраїну.
Починаєм роздавати гум-ку.
Знов свит, наче летить в тебе. Кидаю оком куди бігти, де підвал.
Бах. Прилетіло ближче.
Біжу до другого під'їзду, віддаю коробки.
Знову свист.
Підбігає вояка, каже щоб бігітом ховались і забіг у підвал. Біжу за ним віддаю два каримата. Фотозвіт не встигаю зробити.
Вибігаю шукаю водія, бачу водій напружений.
Прильот.
Згадала що не одягнула шолом , одягаю.
Віддаю коробки, роблю фотозвіт.
Бабуля одна каже, що тікала від прильотів з свого села Серебрянка в Сіверськ так, що забула зуби. Волонтери все меньше до них приїзджають.
Знову клятий свист, все в секундах.
Бабуля ( та що забула зуби ):" Та то не до нас!". Махає рукою і показує мені де вона під під'їздом посадила укроп.
Прильот недалеко.
В підвалах у них мало що є, але вісять наші прапори.
Діти є питаю ? Немає.
Все віддали.
Місцеві питають:" Ви хоч не приватним сектором їхали до нас, бо він зараз дуже страдає, гатять".
Я з водієм Сашею переглянулись.
Наче все віддали, швидко попрощались, пообіцяли через 2 тижні знов приїхати, нас перехрестили жіночки і ми поїхали.
Їдемо, водій каже що машина якісь звуки погані видає, мене заспокоює думка:" Але ж їдемо."
Прилітало ще, вірю що ці люди в підвалі.
Від'їхали. Хух.
Зловила зв'язок.
Відкриваю телефон, а там завал запитів від вояк.
Розгрібаю.
Дістаю фотографії, дивлюсь на Женю. Відволікаюсь, задумуююсь, в душі плачу.
Адреналін падає.
Все зробили.
Тепер на Київ.
Збір на дрон-мутант тут
4149 4378 6811 3299 https://send.monobank.ua/jar/6EuGtpRiM3...
Таблички "Сіверськ" на в'їзді немає, але там я прив'язала прапорець.
Працюємо"
Ярина, Донецька обл.

File · 2023-09-21
Part of Writings from the War project

"#окупація
Інтервʼю не буде про окупацію. Не тому що мої не мають що розповісти, а тому що вони не хочуть брати гріх на душу за тих наших, хто там лишився. Тим, хто дуже чекає звільнення і хто був поряд з моїми в окупації, підтримуючи їх. Говорити на камеру - це зрадити тих, хто там лишився і не має можливості виїхати. По-перше, фінансової. Ціна коливається від 250 до 350 доларів. Дивлячись куди їхати. Через Колотилівку дешевше. Через Крим дорожче. А тепер уявіть, якщо в тих людей нема тут на вільній землі нікого, хто їх зміг би вивезти звідти, нема роботи там, а, отже, нема такої суми. 9000-12000 грн на одну особу виїзд, то дофіга. Село, яке окуповане вже в лютому буде ось два роки. Уявляєте суму на вивіз однієї людини? А я думаю про це. Бо я змогла знайти ці гроші. А люди, які не мають підтримки, можуть? Ні. Тому вони, на жаль, вимушені лишатися в окупації.
По-друге, людям похилого віку їхати в нікуди страшно. Дуже страшно.
Моя мама і бабуся пережили 14 величезних обшуків російськими ФСБ та російською недоармією. Дехто був вічливим, дехто намагався «зловити» на слові. Постійні погрози, якщо не візьмуть російський паспорт, то заберуть хату і всю власність. Можна подумати вони це не роблять.
Обшуки.

Це окрема тема. Перевертали все. Хату, кухню, сараї. Рилися скрізь. Одного разу мама спросоння вибігла в нічній сорочці вночі, просила повернутися і накинути халат. На що їй не дозволили. Пішли з нею в кімнату, щоб вона при них одягалася. Фізичної сили вони не застосовували, лише морально-психологічно принижували. Для прикладу, в бабусі є совковий чемодан. То мами рідний брат вже покійний привіз колись, як служив, з Угорщини. Бабуся там зберігали всі фото. То їй памʼять про її сина, який помер, внучку, мою рідну сестру, яка померла від рака, про чоловіка, тобто мого діда, який помер ось в наступному році буде вже як 20 років тому. Вони вихопили той чемодан в неї з рук і перерили всі фото, розкидаючи їх, бо «врагі так дєлают». Тобто недоумки прийшли на нашу землю і називають нас ворогами.

Останні рази вривалися натовпом до мами та бабусі. Одні йшли в город, інші ховалися за сараями, треті перлися в погріб, інші в хату та кухню. Уявляєте? Облава! Двоє жінок, одній з яких буде 88 років!!
Вже перед виїздом було троє високих, за словами мами, моя мама невисокого росту, в балаклавах, зі зброєю, в окулярах. Лише один з них, хто допитував маму, зняв окуляри, але не балаклаву. Моя мама за пів тора роки постійних обшуків, вже звиклися що вибивають хвіртку з ноги, виламають двері, не стукають, тому останній обшук для неї став остаточним, щоб їхати. Мамі приписували тероризм, боялися зайти в хату, бо мама могла підкласти десь гранату!!! Гранату
Весь простір моїх це було подвірʼя і хата.

Що саме дивне, маму постійно питали за мою сестру. Сестру, яка померла до повномасштабного вторгнення. Мама це нераз казала. Але кожного разу нові питали те саме. А ще за брата. За брата постійно, хоча знають, що він там не живе.
Погрожували, якщо після « виборів» не візьмуть російську ганчірку, то опиняться на вулиці. В лікарні тебе можуть прийняти лише за російською ганчіркою. Якщо треба якісь лікарі спеціалісти, то їхати лише в Сімферополь. Відповідно по російській ганчірці, бо там тебе ніхто не прийме за українським паспортом.
Щодо виїзду.

Маріуполь моїх найбільше вразив. Таких руйнацій, як сказала моя бабуся, мабуть вона в 2СВ востаннє бачила.
На кордоні росіяни перевіряли все. Вивертали все.

На нашій території допит спецслужб тривав понад 10 годин. Зрозуміло, що це потрібно. Мої на це не нарікають. Багато сєпарні тікає в Україну, а не в росію, до речі, тому допити наших спецслужб важливі.
Можна багато ще писати. Найогидніше для моїх російський товар, який несмачний взагалі. Мама здивовано мені розповідає, як може така величезна країна виготовляти такий непотріб. А ще згадує, що коли лишався ще наш товар в магазин, то росіяни його вигрібали весь. Бо наш смачний, а їх повне гівно. Таблетки та ліки, то окрема тема. Вони взагалі не допомагали.
Мої три дні купували продукти і їли, бо нарешті могли їсти українське.
Реалії окупації нетакі милі, як дехто каже. Сидіти, бо не стріляють, це просто жесть. Окупація - це пекло в усіх сенсах для українців. Саме українців, а не тим пристосуванцям. Їм по фіг. Паспорти побрали. Пенсію отримують і з/п. Тактика росіян завжди одна та сама. Підкупити грошима, які закінчаться незабаром."

Юлія, Київська область