Affichage de 979 résultats

Description archivistique
114 résultats avec objets numériques Afficher les résultats avec des objets numériques
Катерина, Львів, 47-13-01
Dossier · 2022-03-19
Fait partie de Writings from the War project

"зустрічаю на вокзалі родину з Краматорська. дві російськомовні мами. п'ятнадцятилітка, хлопці десь 8 і 10 років, чотирилітній Сєва і півторарічна Саша.
на вулиці дюдя, аж руки відмерзають. менші діти страшно стресовані після півтори доби в потязі, в купе, де загалом їхало 15 людей.
безкоштовних автобусів до Польщі нема. на потяг - черга страшенна.
телефоную своїм прекрасним Olexander Mikhalitsyn i Nazar Haiduchyk (бо можна навіть без привіт, бо треба - то треба, бо - там їх, тих "бо" дуже багато), кажу так-то і так, треба дві машини завезти людей на кордон, там їх зустрінуть. кидають все і їдуть.
ми тим часом ледве доплутуємося до парковки біля Привокзального - бо замахані діти, три великі валізи й три рюкзаки, в які спаковано все попереднє життя. хлопці тягнуть валізи й баклажки з водою, не дають допомогти, пробують жартувати, опікуються меншими, говорять дуже гарною українською.
приїжджають Сашко й Назар, підходять, вітаються, з хлопцями за руку. і той, що десятилітка, тисне їм обом руку зі словами: "привіт, я Леонід, і я оборонець цих жінок. наші тати залишилися захищати місто, а я захищаю їх".
це як удар під дих, у різних сенсах. досі. і, мабуть, назавжди.
я довго не могла зібратися і розповісти цю історію, хоч вона постійно зі мною.
хай Леоніду та його жінкам буде добре, де б вони не були, хай їх дочекається дім і тати. побажайте їм цього подумки всі, хто читатиме"

Катерина, Львів

Оксана, Львів, 54-13-04
Dossier · 2022-03-23
Fait partie de Writings from the War project

"Для моєї бабусі це вже друга війна. Коли закінчилася перша, їй було 15 років. Коли закінчиться ця, сподіваюся, їй буде все ще 91. 24 лютого, коли я подзвонила, сказати їй, що почалася повномасштабна війна, вона не заплакала і не заголосила. Вона була спокійна і зібрана. Сказала: "Бережи себе і всіх наших. Зі мною все буде добре. Що людям, те й мені". Всі варіанти виїздів і евакуації вона відкинула. Сказала: "Це мій дім і я буду в ньому до кінця. Ніхто мене з моєї землі не прожене". Свою думку вона не змінює. Їй 91. Вона має на неї право. Приймаю – і хвилююся кожну секунду свого життя. Перший тиждень я говорила їй: "Це скоро закінчиться, бабусю. Це не може тривати довго. Ще трошки і я приїду до вас. Все буде добре". "Оксано, доцю, це – надовго, запасайся терпінням, я знаю, про що кажу". Бабуся таки знає, що каже. А каже вона: "Цей гірший гітлера, Оксаночко, гірший гітлера. Як таке може буть?". Бабуся каже мені: "Не хвилюйся, поки війна – я не хворітиму". У бабусиному селі і в селах поруч нема ліків від початку війни. Ні від тиску, ні від рак, ні від діабету. Бабуся тримає свою обіцянку вже 28 дні. У її сусідки – рак. Вона давати такі обіцянки не може і виконувати їх теж. Бабуся просить, зможеш знайти ті ліки. Знайти – можу. Складніше передати їх. Але іноді все складається, як треба, – ці ліки в дорозі. Для однієї жінки це – перемога і чудо. Для скількох чуда не станеться. Ми говоримо з бабусею тричі на день. У нас свій графік. Я чула на фоні наших розмов вибухи. Бабуся чула і їх, і постріли. Останні дні – тихо. Каже мені: "Сьогодні знову варила капустняк. Їм його поки можу. Дай Бог, недовго його їсти". "Що ви таке кажете, бабусю", – перебиваю її. "Ну а шо, ти ж його на дух не переносиш, - каже. - Як приїдеш, то вже не варитиму". Думаю: "Приїду, бабусю, і будемо їсти тільки карасів і начинку, начинку і карасів". Моя бабуся ходила кілька днів тому на похорон. Хлопець. 20 років. Студент. Вона знає його з народження. Каже: "Такий гарний, такий світлий". Чернігів. Не встиг вибратися. Всі дні ховався в бомбосховищі. А потім вийшов з другом пошукати десь їжі. Його вбили. Каже мені... А що тут скажеш. Війна. Ненавиджу."

Зоя, Вінниця, 78-02-04
Dossier
Fait partie de Writings from the War project

Воєнні нотатки, день 61
Вибухи - два, з різницею десь у півхвилини, гучніший і тихіший - пролунали, коли я вдягала сукню. Знаєте, оцей момент, коли ти вже вcтромив руки в рукава і стоїш, як з мішком на голові. "Надіюся, наші збили..." - подумала я. Напевне, то було легковажно...
На моїй парафії не було загального Пасхального богослужіння через підвищені заходи безпеки в місті. І я чекала понеділка, щоб піти до церкви. Чи пак - поїхати. Звечора домовилися зі знайомим водієм, щоб підкинув.
Людей у храмі було небагато. Тихо, затишно. Дощ накрапає.
Відбій повітряної тривоги пролунав саме тоді, як заспівали "Христос воскрес із мертвих". І воно так дивовижно лягало одне на одно. Тричі співається "Христос воскрес" - тричі звучить відбій тривоги.
Я ніколи не забуду цього відчуття. Цього особливого богослужіння: "Сирена - Христос воскрес - відбій тривоги - із мертвих..."
І розпач відступив. Лишився світлий сум, щемкий. Ніби побачив красивого птаха. Так буває лише раз. Птах полетів.
...А коли вже після літургії, священник мовив казання - традиційне на ці часи... хтось із чоловіків, що прислужували йому у вівтарі, глянув у новини. І прошепотів щось на вухо. Священник затнувся, помовчав і ми пом'янули загиблих...
Два влучання по області. Є поранені, загиблі. Працюють рятувальники. Цілили у залізничні вокзали - в Козятині та Жмеринці.

  • Пишуть, скільки? - питає мене старша пані на виході з церкви, дивлячись, як я натискаю на телефон, читаю і блідну.
  • Ні. Пишуть, що гасять пожежу.
  • Я якраз до церкви заходила, як їхали пожежні машини на Бар... І зрозуміла, що десь влучили, - хитає головою. - Іроди... До останнього надіялася, що наші збили...
    Отакий другий день Великодня...
    А в місті гарно. Цвітуть магнолії, сакури, дика алича, персики і форзиція. Квітники - всі в жовтих нарцисах.
    Повно дітей на роликах і самокатах.
    Йдемо вузенькою вуличкою за міськрадою. Три нахабні курки втекли з двору і пасуться на моріжку - посеред міста. Одна - біла пишна й породиста, та ще дві руді. Вони осудливо позирають на нас: "Чого ходите? От я вже з'їла хробака, наближаючи нашу перемогу! А що зробив ти?"

Зоя, Вінниця

Dossier · 2022-05-04
Fait partie de Writings from the War project

"Колись книжки про Чорнобиль, Голокост, Другу світову здавалися мені важкими. Я читала їх дозовано, відпочиваючи в поезії і дитячій літературі.

Тепер це єдине, що можу читати. Вони дарують надію: події лишилися в минулому, мої предки вижили, а винних хоча б частково покарано.

Натомість зараз ми в епіцентрі подій, майбутнє ще ніколи так не залежало від теперішнього.

Ми ніби йдемо над прірвою по тонких променях надії і молимося, аби вони не згасли.

А вам читається після 24-го?"

Катерина, Вишгород

Dossier · 2022-04-01
Fait partie de Writings from the War project

"Знаходжу в собі сили записувати історії, що стаються тут і тепер.
Сподіваюся, це важливо.

діалоги_з_даринкою

ЕВАКУАЦІЯ
— Мамцю, давай пограємося!
— Вибач, доню: щось мій внутрішній грайлик сьогодні не в формі.
— Зовсім трішечки! Ну будь ласка...
— Гаразд. Але вигадуєш ти.
Доня принесла іграшки: мама — Барбі, тато — м’яка іграшка лінивець, доня-ляля і песик. Розклала книжку-комікс дашком.
— Це буде бомбосховище у Маріуполі, — каже доня. — Вони розмовляють російською мовою і ховаються від рашистів.
Песик гучно гавкає Дарусиним голосом.
— Мамо, давай грати, ніби є евакуація?
— Давай...
— Евакуація! Евакуація!
Під‘їжджає пластиковий автобус: сім‘я ледве впхалася, довгі ноги Барбі стирчать з машини.
В уявному Києві іграшки весь час просять їсти.
— Після голоду вам багато не можна, бо болітимуть животики, — мовила я голосом вівці, яка волонтерила на вокзалі.
Поїзд на Польщу потрапляє під обстріл.
— Мамо, давай гратися, ніби вони вижили?
— Давай..."
словниквійни

Катерина, Вишгород

Ольга, Дніпро, 98-04-04
Dossier · 2022-05-29
Fait partie de Writings from the War project

"довго думала, чи писати все це, але вирішила таки залишити на згадку. днями я стала мамою вдруге. багато хто зі знайомих знав про мою вагітність і всіляко нас підтримував. щиро дякую вам, друзі! це дуже допомагало і зігрівало. обіймаю вас міцно. я народжувала в день рекордної кількості сирен: 15 за добу, здається більше 9 годин загалом. так, мені було не до них, так, я не могла бігти в укриття із пологової зали. мене б не покинули і лікарі та медсестри. але відчинене вікно і це постійне завивання дуже всіх нервувало, забирало у всіх і настрій і сили. першими звуками, які почула моя донька, були якась за рахунком клята сирена і мої слова: я люблю тебе, ти найкраща.
В день виписки просто над дахом пологового будинку, де ми були на останньому поверсі, пролетіли ракети. я вперше чула їх так близько і так гучно. вони впали далі, цілили не в лікарню, вибухи теж було чути. ми бігли у підвал. величезні перелякані очі породіль, які несуть сходами свої дорогоцінні клуночки у сховище. не дивлячись на біль від швів і запаморочення. холодний, як погріб, підвал. мороз від страху по шкірі. волосся дибки. розумієте, ми кілька днів назад народили найдорожче, найцінніше, що може тільки бути у житті. а над нами летять ракети, і немає ніякої гарантії, що через хвилину не прилетить іще ракета, яка промахнеться, або ж навпаки, буде як раз цілити в лікарню. це невимовний жах і розуміння своєї цілковитої безпорадності і безкінечної абсурдності і позарівневої жорстокості того, що відбувається. і дикий страх, що може ти ніколи більше не побачиш свого сина, сестру, якщо ракети полетіли у їх бік. дзвониш на ходу і секунди очікування як роки. у чому винні діти? що вони зробили такого, що їх доводиться називати тепер "діти війни"? моя бабуся народилася 1941 року і теж була "дитиною війни". я не розуміла значення тих слів до цього лютого. це діти, у яких забирають нормальне дитинство. це діти, які з народження знають про найстрашніше. але діти народжуються для того, щоб жити щасливе життя і вони як світло у темряві, діють надію і сили все це пережити.
просто мої думки.
все буде Україна 💛💙"

Ольга, Дніпро

Dossier · 2022-05-25
Fait partie de Writings from the War project

"Оновлено:
Дорогі родичі всіх Дмитрів, які не виходять на зв'язок, я розумію що ви пробуєте всі можливі способи найти їх. З свого боку повідомляю, що дружину Дмитра ми проінформували про евакуацію відразу як ми знайшли зв'язок.

Оновлення номер 2:
Сьогодні зустрівся з безпосереднім командиром Дмитра. Вибачаюся за не точності які я виклав в розповіді, це вийшло не з моєї вини.

А саме:
1) Дмитро був сам протягом двох днів.
2) Група вчора повернулася забрати Дмитра, але ми були першими.

Сьогодні був дуже складний день.

Але також і хороший через те що зробили дуже добру справу.

Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили.
Вийшло так що і ворог відступив.

В результаті, 4 дні Дмитро провів провів в посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму де затрималася дощова вода і пачку вафель, і цього йому вистачило щоб протриматися весь цей час.

Як ми його витягували це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його більше 3 км.

Медики надали допомогу та відправили Дмитра на госпіталь.

Радий знайомству з Дмитром. Дуже мужня людина, яка змогла витримати ці 4 дні. Навіть не уявляю як він зміг витримати і вижити в цій ситуації.

Сподіваюся, що все з ним буде добре і залишиться цілим. Бажаю йому міцного здоров'я."

Макс, родом зі Львівської обл.

Dossier · 2022-05-18
Fait partie de Writings from the War project

"Моя Оленка працює волонтером з дітками. Вчора прийшли у центр діти із Маріуполя. Розумні і надзвичайно виховані. Пишу і плачу..... Коли брали печеньку, то серьезно запитували, чи потрібно ще з кимось ділитися, а коли пили водичку із стаканчика, то після кількох ковточків питали, чи можна випити всю.... Щоб якось розрадити братиків, задавали питання про рідне місто. Старшенький серйозно відповів "Города нет", а молодший братик з добротою і безпосередністю запросив "Вы приезжайте, море осталось"..... Це розірвало мою душу на шматки.... Маріуполь..... Города нєт...... Но морє осталось...."

Майя, Закарпатська обл.

Наталка, 124-10-04
Dossier · 2022-04-09
Fait partie de Writings from the War project

"Котиків вам у стрічку.
Побувала в селі, побачила свою хату. Роботи там буде удвічі більше, ніж думалося (дах таки доведеться міняти, бо весь посічений, і балки вибухом зламали), але справимося. В інших будинках ситуація ще більш сумна. Особливо в тих, які мали два і більше поверхів і московитами видалися "надто багатими". Били цілеспрямовано і прицільно. Найстрашніше було побачити те, що лишилося від будинку, в якому ми ховалися перші два дні - там вигоріло все дощенту.
Із тварин вижили собаки і навіть частина курей. Кіт десь загуляв, але, судячи з того, що інші сусідські котики, які були більш домашніми, теж вижили, то я в ньому впевнена. Дуже він вже схожий на Джавеліна, який пробився до роти Volodymyr Viatrovych . Не вижили тільки морські свинки, яких сусіди лишили в закритій клітці - це найбільше болить.
А найголовніше - побачила Сашка. Впізнала хіба що по ході. Що ж, після війни будемо відкривати одне одного заново. 🙂.
Зате по дорозі до Тернополя в Бородянці на ящику з-під набоїв біля згорілого танку зустріли оцього малюка. І тепер маємо свого Байрактара (інша версія - Бандера, поки вагаємося, потрібна допомога залу). Якщо наш повернеться - буде два. Життя триває. І перемога буде за нами.
Бо ми з України."

Наталка

Оксана, Київ, 134-26-08
Dossier · 2022-04-22
Fait partie de Writings from the War project

"5 днів, що була у Києві, спокійно, квітуче. Метро, якого чекаєш по 40 хв, але й цінуєш більше. у чергах у супермаркетах люди розкуповують паски; навпроти будинку, куди прилетіло, стоїчно працює Нова пошта. і навіть піцерія відкрилася на виніс, у КМДА кажуть, що 40% ресторанного бізнесу вже запрацювало. така собі гра у мирне життя.

і тільки виїжджаєш на Житомирську трасу, і бачиш, якою ціною це все далося, який удар взяли на себе ближні села й містечка. Сотні зруйнованих і спалених будинків тільки по трасі, ще не прибрані танки й згорілі авта, розстріляні пологові, ресторації, супермаркети.

Чи колись я зможу сприймати без іронії готичні, романтичні романи, бітників, яких так любила, всі ці порадники західних бізнес-ковчів, бестселери нью-йорк-таймз і книжечки про антикризовий менеджемент і долання депресії?
Можливо, зараз краще розумію всю цю пекельно-чорну літературу, яку писали українські письменники до нас. і вона вже не видається такою штучно згущеною і сконцентрованою на стражданнях – навпаки, саме вона допомагає пережити біль сьогоднішній. наше ж покоління – чи не перше почало оглядатися назад і проговорювати травми вголос.
Ми ж лише почали, і скільки всього лишилося несказанним, і ось накрило свіжим грубим шаром, який із нами вже, напевне, так і зостанеться. і його пропрацювати нам навряд чи вдасться за своє життя."

Оксана, Київ

Світлана, 138-09-01
Dossier · 2022-04-22
Fait partie de Writings from the War project

"Ось такий великодній кошик зібрали для нас господарі квартири в Городенці, де наразі живемо. На всі наші намагання переконати, що, слава Богові, маємо на що жити, маєм хліб і до хліба, відповідь одна: "Візьміть і ні про що не хвилюйтеся! Кажіть, що вам ще треба, все вам дамо". Господиня, дізнавшись, що не їмо м'ясного, зчаклувала сирну паску. Також подарувала нам цей кошик і серветку, вишиту її дочкою, зі словами: "Будете про нас згадувати. Ось такий у нас Великдень... Аби лиш ми мирно жили!" І розплакалася.

Що тут сказати? Плачу і я від зворушення. Це речі, завдяки яким Україна переможе. Люди намагаються загасити цю війну своєю безмежною добротою, піклуванням, увагою до інших... Діляться, віддають, пропонують, наділяють... Цей кошик - нищівна бомба супроти чорної війни, яка мучить мою країну...

Наші пригоди з житлом у Городенці були такі. Наважилися їхати, бо знайомі знайшли нам тут квартиру. Та коли ми вже були в дорозі, господарі квартири передумали її здавати. На щастя, відгукнулася родина, яка нас прийняла в своєму приватному будинку і гостила певний час. Згодом завдяки допомозі Веретельник Стефанова інша родина поселила нас у своїй квартирі, з якої виїхали попередні орендарі. Жодна з родин не схотіла брати з нас гроші за оренду житла. Що дуже дисонує з одним нашим досвідом, коли шукали тут, у Городенці, квартиру для оренди і знайшли одну в поганому стані, тісну, брудну й обдерту, за яку господар просив 10 тисяч гривень на місяць (тоді як у середньому тут здають квартири за 2-4 тисячі грн). Казав: "Якщо щось не подобається - в мене є ще 20 дзвінків за останню годину". Люди бувають різні...

Теперішні господарі постійно питають, що нам потрібно, чого бракує, привозять їжу, посуд, їхня дочка пропонує дитячий одяг, бо має своїх дітей... Люди на вулиці підходять з пропозицією допомоги...

Ми щиро вдячні городенківській вальдорфській громаді, родині пана Юрія і пані Галини, пані Галині Стефановій, родині пана Романа й пані Орисі - тим, хто нам шукав житло і приймав та приймає у себе. Молюся за цих людей.

А цей кошик обов'язково буду брати до церкви на кожен наступний Великдень. І згадувати тих, хто його подарував. Бо це і є Бог Живий, який ось так проявляється - в щирому людському піклуванні... І такі речі насправді найдорожчі."

Світлана

Павло, 140-05-04
Dossier · 2022-03-25
Fait partie de Writings from the War project

"Война. Эвакуация. Сирены

Все меньше сообщений мы получаем о поиске людей в Волновахе. Некоторые наши друзья вышли на связь. Кто-то эвакуировался в сторону оккупированного Донецка и иногда приезжает в Волноваху, чтобы забрать вещи.

Вчера я попросил друга заехать в убежище к моей бабушке. Если она жива, чтобы передать ей, что мы тоже живы и скоро вытащим ее из Волновахи.

Кто-то эвакуировался в безопасные регионы Украины. Тут людей селят в общежитиях, а кто-то живёт у родственников. Есть те, которым повезло арендовать недорого жилье. Много наших близких до сих пор остаются в Волновахе и ждут потепления, чтобы выбраться из города.

Те, кто эвакуируются на территорию Украины, их можно отличить по листкам бумаги на которых написано "Дети", приклеенных на автомобиле. Мариупольцы на трассе отличаются побитыми машинами. У них обычно скотчем переклеены задние стекла, а на зеркалах намотаны белая ткань.

Сейчас каждый из нас ждёт информацию из Волновахи или Мариуполя. Родная сестра моего друга 5 дней назад вышла пешком из Мариуполя в Мелекино. За окном мороз, а идти 20 километров. По дороге из Приморского района рядом с ними взрывались снаряды. Это был очень тяжёлый путь для ее ног. Сегодня она должна на эвакуационном автобусе добраться до Запорожья. А потом дальше, к брату.

Когда включают сирену, мы не спешим спускаться в бомбоубежище. Мы понимаем, что артиллерии противника рядом нет и уже как-то безопасные. А ракеты прилетают редко. Вчера, правда, ракетным ударом повредили железнодорожное полотно в Павлограде.

Регистрироваться и получать выплаты переселенцам можно будет в приложении "Дія". Многие уже получали одноразовые выплаты. Некоторым бюджетникам, как ни странно, продолжают платить зарплату.

Мне часто говорят, что пока Россия не отвоюет у нас територии Донецкой и Луганской области она не успокоится. Но я не совсем понимаю зачем ей полностью разрушенные города. Новая Абхазия что ли? Буферная зона между цивилизациями?
Когда война утихнет, мы расскажем историю каждого волновахца всему миру. Перед сном я перестану думать, как проживает эти минуты тот или другой мой знакомый, друг. Эти люди каждый день продолжают проходить путь из какого-то фильма про вторую мировую войну.

Война изменила миллионы жизней. Война не замечает детей или делает вид, что не замечает."

Dossier · 2022-04-04
Fait partie de Writings from the War project

“Доброго вечора! Ми з України!
Наконец-то я готова рассказать, что с нами произошло, как мы прожили в оккупации 15 дней возле Гостомеля и как спаслись.
Мы выжили в этом аду и теперь, когда 2 апреля освободили Гостомель, Ирпень и Бучу, я нашла в себе силы об этом рассказать. Вряд ли я смогу словами передать пережитое, но я постараюсь, ведь мне это надо сделать в первую очередь для себя, не могу больше носить все в себе. Сочувствие и жалость мне не нужны, у меня не самая страшная история, просто хочу, чтоб эта история осталась тут для общего прочтения, и чтоб я никогда не забыла и не простила! Пусть Facebook мне каждый год напоминает об этом.
И да, страшных фото не будет, их и без меня уже хватает.
24 февраля в 5:25 неожиданный звонок из Одессы от моего родного брата Андрея "Война началась! Города бомбят! Собирайся скорее и выезжай к маме на дачу, подальше от города. В Одессу не едь, тут тоже бомбят!"
Мы с сыном Иваном жили в Гостомеле, а в 7-ми км от нашей квартиры находится дача "Озера 15", где жила моя мама.
В Гостомеле находится военный аэродром имени Антонова, его бомбили рано утром. Мы с Иваном собрались очень быстро, самое необходимое, документы и продукты из холодильника и поехали к маме на машине. Я давно в разводе с мужем, поэтому вся ответственность за ребёнка, дом, машину на мне. И конечно, мама тоже моя забота, так как брат далеко, в Одессе.
От моей квартиры в Гостомеле до дачи 10 минут езды. Проезжая мимо автозаправки увидела очень большую очередь автомобилей, но машины не заправляли, не работали насосы, так как повреждена электросеть взрывами на аэродроме, но люди ждут и надеются, что всё заработает. Я не стала ждать, хотя бензин почти на нуле, но до дачи хватит. Заехала в магазин, за продуктами, ведь мама не имеет привычку запасаться едой на долго, покупает всегда немного, чтоб всё было свежее. Но в магазине не принимали банковские карты, не было связи с банком, а наличных у меня было совсем мало.
И так, картина складывалось не наилучшим образом, бензобак полупустой, далеко не уедем, продуктов очень мало.
Мама уже все знала, ей звонил мой брат из Одессы и я её предупредила, что уже еду к ней. Примерно в 6:30 мы уже были на даче. Первые чувства тревоги, растерянности и надежды, что все скоро закончится.
Стали приезжать на дачи соседи с детьми из Киева, чтоб пересидеть подальше от города, но мы все ошиблись и попали в ловушку. Дачный посёлок стал зоной боевых военных действий на подступах к Киеву.
Уже в 11:30 над нашими домами полетела эскадрилья вертолётов в сторону Вышгорода и Киева, их было около 30-ти, а может и больше. Мы сперва подумали, что это украинские вертолёты поднялись с аэродрома в Гостомеле. Но это были российские десантные вертолёты, они летели очень низко над крышами домов и верхушками деревьев, и разбрасывали в стороны тепловые ракеты. Потом вернулись, сделали круг и опять в сторону Киева. От лопастей вертолетов поднялся ветер, ужасный рев. Я стояла на подоконнике на втором этаже, и думала, что снимаю видео на телефон, но от волнения так и не нажала на запуск видео. Они летели так низко, что из одного вертолёта пилот обернулся на меня, и мы встретились взглядом. Жуткое чувство животного страха. В этот момент началась стрельба, полетели истребители, их сбивали украинские ПВО. Со стороны аэродрома валил густой черно-синий дым. Это было как в кино, невозможно было поверить в реальность происходящего.
В первый день войны еще работал интернет, было электричество, но дозвониться кому-либо было сложно, сеть было перегружена. Из новостей в интернете мы узнали, что эти вертолеты высадили десант в Гостомеле, разбомбили аэродром и теплоэлектростанцию в Вышгороде. Что 3 вертолёта удалось сбить нашим ПВО и еще разные подробности, которые не укладывались в голове. Сообщили, что для безопасности при обстреле надо прятаться в подвале или в помещении без окон, чтоб взрывной волной выбитые стекла не поранили. У нас не было подвала, поэтому мы договорились с соседкой Олей, что при обстрелах будем прятаться у неё в маленьком подвале.
Стрельба и взрывы не прекращались весь день. Один раз попробовали сидеть в подвале, но сыро, холодно и тесно, сколько прятаться непонятно, а кушать и спать хочется. Мы стали прятаться от обстрела и спать в нашем доме, в сауне на полу под лавками, это первый этаж и там не было окон. Постелили на пол одеяла и спали в одежде, чтоб в любой момент можно было выбежать из дома при пожаре или разрушении от снаряда. Наружную дверь не закрывали, чтоб ее не заклинило во время взрыва. Спать, это мягко сказано. Это состояние полудрёмы с прислушиванием и вздрагиванием от стрельбы, взрывов, рёва истребителей, и ожидания, когда наступит утро. Сын спал хорошо, он мужественно всё воспринял, нас успокаивал и даже начел писать дневник военных событий.
25 февраля. Мы узнали, что все мосты через реку Ирпень взорваны, чтоб российские войска не зашли в столицу. Территорию наших дач, соседние села, Гостомель, Бучу и Ирпень от Киева отделяла река Ирпень. Теперь мы в оккупации и полностью отрезаны Киева, кругом слышны взрывы, стрельба, бежать уже поздно и некуда.
Отключили электричество, а это значит, нет воды, (не работает насосная станция), у некоторых электроплиты, электрическое отопление и нет печей. Нет интернета, телефон разряжается. К тому времени мобильная связь тоже почти не работала, были повреждены вышки сотовой связи. Жители дачного посёлка стали объединяться и помогать друг другу, готовили вместе еду и грелись у каминов, у тех, у кого они были. Нашли старые колодцы и скважины с ручными насосами. Вода была плохого качества, желтая, много примесей железа, отстаивали и пили.
Тем временем бои очень близко были рядом с нами. Перестрелка шла через нас в сторону Киева и с другого берега ответные боевые удары украинской боевой техникой. Шли ближние бои из автоматов и пулемётов. Все кругом грохотало и свистело от пуль, земля содрогалась от взрывов. Вокруг наших дач, в лесопосадках, рощах, в лесочках стояла военная боевая техника. Ракеты летели через наши головы, и мы молились, лишь бы ответный удар был точным и снаряды прилетят не в нас, а во врага.
26 февраля. Утром, когда ненадолго все затихло после ночного боя, я вышла на улицу за водой, и увидела недалеко от моего дома, из земли торчит не разорвавшаяся крылатая ракета. Она чудом не задела соседскую машину, которая была под завязку заправлена бензином и газом. Тогда я поняла, нас охраняют ангелы и мы обязательно должны выжить.
В тот же день соседи вскрыли местный дачный магазинчик «Теремок», и все выстроились в очередь за продуктами, конечно бесплатно. Пока стояли в очереди над головой начали лететь вертолеты, что-то взрывалось, грохотало, от этих звуков мы приседали, прижимались к забору, но все равно отчаянно стояли и ждали своей очереди. Ведь уже было ясно, это на долго и запастись едой необходимо.
Бои прекращались совсем не на долго, на час или два и с новой силой начинали стрелять из разных оружий.
Так продолжалось изо дня в день и все дни слились в один. Мы изучили звуки разных орудий и научились ориентироваться, далеко или совсем близко идёт бой и где взрываются снаряды. Откуда куда летят ракеты и где падают. Знали, как звучат автоматы, минометы, грады, как свистят ракеты, пролетающие над домами. Эти знания нам помогали выживать. Знали, когда надо присесть, когда упасть на землю и ползти в укрытие, когда прятаться в доме и молиться, а когда можно и подышать свежим воздухом под звуки далеко идущего боя.
Приспособились в этом выживать, ведь надо было готовить еду, ходить за водой, общаться с соседями и узнавать новости, что разрушено и все ли живы. Ночью мы видели, как горят дома и их конечно никто не тушил. Ужасное чувство беспомощности, ведь там могли быть люди.
Мы с соседями очень сдружились за это время. У нас организовалась небольшая компания "боевые друзья", и мы стали друг другу как родные, собирались вместе у камина, пили кофе, шутили, поддерживали друг другу моральный дух. В машине с включенным двигателем подзаряжали телефоны и слушали новости, но не на долго и только раз в день, берегли бензин. Мама на Масленицу даже блинов испекла, открыли баночку варенья и от куда-то появилась наливка из бабушкиного погреба. Поднимали себе настроение как могли.
Все это время солдаты и военная техника на заходили в глубь наших дач, в основном крайние участки больше всех страдали, люди там не выходили из подвалов по несколько дней.
Но примерно через неделю на территорию нашего дачного посёлка вошли войска рашистов с тяжелой военной техникой. Стали вламываться в дома, выбивать двери, окна. Ломали заборы, ставили танки и ракетно-зенитные установки на садовых участках, делали выстрелы в сторону Киева или Вышгорода и меняли позиции боевых машин, перевозя их на другое место. Мы стали живым щитом.
В наш дом тоже ворвались солдаты, дверь была не заперта, поэтому ее не выбивали. Мы спрятались в сауне на полу под лавкой, поджав ноги под себя и нас не увидели, но по всем комнатам что-то искали, открывали все шкафы разбрасывая вещи. Не понятно, что искали, возможно не нас, но знать не хотелось. Было очень страшно.
С этого дня солдаты стали постоянными гостями на наших улицах и из домов стало опасно выходить. Большую часть времени мы проводили на полу в укрытии. Каждый день военная техника заезжала на улицы и переулки наших дач и велись отсюда бои. После боя по улицам солдаты тащили своих раненых, размазывая кровь по асфальту. Трупы иногда вывозили на огромном военном грузовике, но соседские смелые мужчины после боя иногда выходили в поле и говорили, что трупами усеяно все вокруг.
В редких перерывах между боями общались с соседями и узнали, что скоро будет объявлен "зеленый коридор" для эвакуации из Гостомеля. Но до Гостомеля надо ещё добраться. От нас эвакуацию даже не планировали. Доехать до точки сбора в Гостомель надо было самостоятельно, а это 7 км по полностью оккупированной территории и перестрелка могла начаться в любой момент во время пути.
9 марта. По новостям объявили эвакуацию из Гостомеля, Бучи, Ирпеня об этом мы узнали от соседей, до них кто-то дозвонился и сообщил это. Там должны были собираться колонны автобусов, медики, волонтёры, под охраной военной полиции. Но у нас бои не прекращались, и мы слабо верили в достоверность этой информации.
В тот день как-то особо громкий шёл бой, и мы как обычно прятались в своем укрытии, в сауне. По звукам я определила, что прилетела ракета где-то очень близко с нами и похоже, что попала в чей то дом. Когда ненадолго утихли ракетные удары, я вышла посмотреть, что произошло и узнать, не кто ли не погиб. Увидела, что от дома остались одни руины. Подошли еще соседи и среди них Андрей, боевой друг из моей компании. И вдруг я услышала пронзительный свист ракеты очень-очень близко. Андрей крикнул - "Ложись!", толкнул, прижал к земле возле бетонного забора и накрыл собой. Ракета прилетела в дом рядом с нами за этим бетонный забором. Полетели осколки стекол, куски окон, камней, металла, упал столб. Нас засыпало каким-то мусором. Бетонный забор нас защитил от ранений, а может даже и от смерти. Мы побежали, и опять свист, и крик "Ложись!", и опять прикрывает собой. И снова всё разлетается в разные стороны как в замедленном кадре из фильма. Так прилетели 3 или 4 ракеты, я уже не считала, а только ложилась и бежала, ложилась и бежала. Добежала мы вместе до моего дома, и ракетный удар прекратился. Я увидела, что дом цел, мама и сын Ваня живы, но перепуганы.
Этот ракетный налет стал для меня переломный. Я решила, что если сейчас не сделать попытку эвакуироваться, то можно погибнуть под обломками собственного дома при следующем ракетном ударе. Быстро кинули в машину самое необходимое и кошку в переноске. Мужчины из нашей команды боевых друзей залили в бак бензил из пластиковых бутылок, и мы выехали с дач. В спешке не успела собрать свои вещи и я забыла переодеться, поэтому выехала в двух тёплых пижамах, в старых дачных кроссовках и в куртке, это была моя одежда в последние 2 недели и днем, и ночью. Мама с Ваней тоже не переодевались. Главное было взять документы.
Я за рулём, в машине мама, сын Иван, соседка Оля, моя боевая подруга Ксюша, её собака Джордж и моя кошка Груня. Еще трое наших боевых друзей Андрей, Саша и Паша провели нас до выезда с дач и остались, так как в новостях сказали, что эвакуировать будут только женщин, детей и мужчин старше 60 лет.
И вот мы выехали на трассу. С этого момента начинаются самые страшные и опасные часы нашей жизни. Описывать тяжело, сердце колотится от воспоминания.
Мы выехали с наших дач одни, больше никто не решился выезжать, хотя мы договаривались с соседями, что поедем большой колонной, так будет безопаснее.
На капоте нашей машины был приклеен скотчем кусок белой простыни и на нем фломастером написано "ДЕТИ". В руках держали высунув из окна белые флаги, которые смастерили перед выездом с помощью степлера, палок и куска простыни. Я ехала очень медленно, с включенными аварийками. Сердце выскакивало из груди, и мы все стали шепотом молиться.
Трасса была усеяна осколками снарядов и непонятного железного мусора, похожих на детали от какой-то техники. Страшно было и потому, что мы знали, что были те, кто ранее уже делали попытки выехать, но их машины были обстреляны. Некоторым удавалось спастись, и они раненые приползли обратно, а некоторые так и не вернулись.
Примерно через километр мы увидели солдат с оружием. Я притормозила и подняла руку из открытого окна. Автоматом мне солдат подал знак подъезжать ближе. Я подъехала и с поднятыми руками вверх вышла из машины. Мне сказали опустить руки, открыть багажник, всем показать документы и отдать свои телефоны.
Я уже знала случаи, что когда солдаты встречали местных на наших дачах, то забирали телефоны, проверяли фотографии, видео, читали переписку, а потом разбивали телефоны прикладом автомата, чтоб местные не сдавали их позиции и не отправляли видео и фото их техники украинской армии.
Я за ранее спрятала свой телефон под сиденье, а отдала им старый телефон своего сына как свой. У нас отобрали телефоны и никто из нас не пытался сопротивляться этому, молча отдали, ведь перед нами вооружённые люди.
Мы поехали дальше. Впереди ещё километров 6 очень страшной дороги до места эвакуации.
Я ехала очень медленно и внимательно смотрела на дорогу, чтоб не пробить колесо обломками. На обочинах стояли сгоревшие, расстрелянные и раздавленные танками гражданские машины. Я боялось повернуть голову и посмотреть туда, ведь в некоторых были трупы. Много и военной сгоревшей и разбитой техники тоже было на трассе. Мы проехали ещё несколько таких постов с вооружёнными солдатами и каждый раз с замиранием сердца я выходила из машины с поднятым руками и говорила, что еду на эвакуацию в Гостомель, что в машине только женщины и дети. Нас пропускали, и мы проезжали дальше.
Когда мы подъехали к назначенному месту эвакуации, то увидели огромную колонну из легковых машин. Все эти люди так же как мы приехали из ближайших сел и Гостомеля в надежде спастись. Много людей шли пешком с детьми, тащили в руках свои вещи, какую-то старенькую парализованную женщину везли в содовой тачке. Жуткая картина, как из фильма о Второй мировой войне. Колонна не двигалась, а машин становилось все больше и больше. Никто не понимал, что происходит. Потом люди стали по цепочке передавать друг другу информацию, что эвакуацию отменили, впереди рашисты взорвали дорожный переезд с машинами. И тут вдруг полетели военные вертолёты прямо над нами. Началась стрельба, взрывы, люди врассыпную, машины стали разворачиваться и ехать обратно. На перекресток, откуда мы приехали попал снаряд и там образовалось столпотворение машин. Назад пути для нас уже не было. Большинство домов на этой улице были уже разрушены или сгоревшие. Я стала бежать по улице в поисках уцелевшего дома, и тут мне люди из-за забора машут руками и кричат "Сюда! Быстрей к нам!" Они открыли ворота, и я быстро заехала к ним во двор, по пути случайно оторвала бампер машины, наехав на высокий бордюр. Но это было уже не важно, мы были в относительной безопасности. Дом этих людей был маленький, одноэтажный и в низинке относительно улицы и всех остальных домов. Его с улицы даже видно не было. Все соседние большие дома были полностью разбиты.
Хозяин дома Юра, его жена Жанна и их племянник Рома нас тепло приняли и разделили с нами свой ужин. Юра нам рассказал холодящую кровь историю.
В первых числах марта он, со своим другом Юрием -- (мэром Гостомеля) и еще с тремя волонтерами развозили еду и лекарства людям в подвалах в ЖК Покровский. Они ехали по центральной улице, им на встречу выехала военная техника и начали обстреливать их гуманитарную машину. Они развернулись и попытались скрыться в переулке, но путь был перекрыт трактором. Все люди выбежали из машины в попытке спастись, а в них стали стрелять снайперы из ЖК Покровский. Трое погибли, в том числе и мэр. Два человека спрятались под трактором, а за ночь они руками и перочинным ножиком, которой оказался в кармане у Юры, прокапали себе окоп до ближайшего полуразрушенного дома. Несколько дней они там прятались в холоде, без еды и воды, а на третий день переоделись в женскую одежду, старый халат, повязали платки на голову и в таком виде добрались домой. Тело мэра Юрия -- оккупанты заминировали и его не могли забрать. Батюшка из нашей Свято Покровской церкви пытался договориться с солдатами, но безуспешно.
Еще много ужасных историй мы услышали в тот вечер, но эта меня шокировала больше всех.
Мы остались ночевать у этой семьи в доме, 8 человек, 3 собаки и 3 кота. Легли кто где нашёл себе местечко, на диванчике, на кресле на полу, укрылись пледами. Всю ночь шёл ужасный бой. Уснуть было невозможно, небо светилось от взрывов, из окна было видно, как горят соседние дома. Были видны красные пунктирные выстрелы автоматной очереди. В ушах все звенело от этих невыносимых звуков. Дом трясся, стекла дрожали, с книжных полок что-то падало. Такого страшного боя мы ещё не видели. К утру все затихло.
10 марта. Я вышла из дома на рассвете. Вставало солнце сквозь клубы дыма. Было -11°. На горизонте догорал завод по производству шин, пахло гарью и паленой резиной. Вокруг почти не было уцелевших домов. Я думаю, нас оберегали ангелы, наш дом не пострадал.
Мы на костре вскипятили воду, приготовили завтрак и стали слушать новости, что произошло и будет ли эвакуация сегодня. В новостях сказали, что сегодня будет ещё одна попытка эвакуировать людей. Мы сели в машину и выехали на улицу на место эвакуации. Хозяева дома остались и сказали, что будут ждать официального подтверждения, что эвакуация началась.
На улице уже стали собираться машины. Некоторым людям пришлось ночевать в своих машинах с включенным двигателем, чтоб не замерзнуть. Сложно представить какой ужас они пережили этой ночью. По лицам людей было видно, что они растеряны, напуганы, ужас и паника в глазах. У некоторых женщин была истерика, плакали дети.
За 15 дней войны я ни разу не заплакала и не паниковала, ведь паника в этой ситуации только бы навредила, а мне надо было выжить и спасти свою семью. Должна отметить, что и мама, и сын мужественно переживали все что происходило. Да и вся наша команда, соседка Оля и боевая подруга Ксюша тоже проявили хладнокровность и трезвость ума. А ведь в нашей команде еще были собака породы корги и сиамская кошка. Они проявили невероятную выдержку и терпение, понимали, что мы их спасаем. Никто из животных ни разу не запаниковал и сидели тихо и смирно.
Утро, Гостомель, полуразрушенная улица, машины, напуганные люди. Все чего-то ждут, и никто ничего не знает, а только надеются на чудо. Кто-то сказал, что надо оставлять машины и идти пешком через взорванный переезд, там на другой стороне будут ждать автобусы эвакуации. Но меня этот вариант не устраивал.
И тут я увидела, что едут две машины в обратном направлении. По лицам мужчин было видно, что они знают куда едут. Я махнула им рукой, чтоб остановились. Один водитель сказал, что знает путь по которому можно объехать повреждённый участок дороги, и я пристроилась за ними третьей машиной. Так нас организовалась колонна смельчаков из пяти машин, и мы поехали по центральной улице Гостомеля.
То, что мы увидели не возможно описать словами, это был как страшный фильм про конец света. По дороге не было ни одного целого дома, сгоревшие магазины, выбитые окна, двери, разбитая военная техника, разорванные танки на несколько частей, очень много расстрелянных и сгоревших гражданских машин на проезжей части, лежат по улицам трупы прикрытие покрывалами. Проезжали мимо уничтоженного стеклозавода и рынка. Везде стояли рашисты с автоматами. Мужчины из ведущей машины каждый раз при виде солдат останавливались, выходили с поднятым руками, просили, чтоб пропустили нашу колонну, и мы ехали дальше под прицелом автоматов.
Мы проехали мимо дома, в котором мы жили с сыном. В доме не было ни одного целого окна и весь фасад здания был в дырках от автоматной очереди и разных снарядов. Боюсь представить, что было бы, если бы мы не уехали на дачу утром 24 февраля.
Ехать по улице было сложно, ведь не было ни одного отрезка дороги без обломков чего-либо, был большой риск пробить колеса.
Вдруг из-за поворота на скорости начинают выезжать танки. Две наши первые машины успели проехать этот перекресток, а я не успела и танки стали поворачивать прямо на нас, и не собираются тормозить. Я быстро свернула на обочину, чудом не наехав на острые обломки и танки пронеслись мимо нас. Я видела на дороге раздавленные танками гражданские машины и понимала, что это могло произойти и с нами, но нам опять повезло, мы уцелели.
Так продолжался наш путь через Гостомель, Бучу, Ворзель, и везде мы видели эту ужасную картину, руины, трупы, детская коляска на обочине, расстреляны машины, взорванные танки, российские вооружённые солдаты. Все это я видела периферийным зрением, не отводила взгляд от дороги, ехала с мыслями, лишь бы не пробить колесо об осколки на дороге, чтоб хватило бензина, чтоб не наехать на мину, и крепко держалась за руль. И где-то за Ворзелем мы издалека увидели большую колонну из машин которая двигалась по направлению к Киеву. Это были такие же как мы, отчаянные и смелые люди, которые отправились в эвакуацию самостоятельно, не дождавшись помощи.
Машины стекались с разных сторон в одну большую колонну. Наша ведущая машина припарковалась на обочине, и мы все встали за ним. Я вышла из машины и побежала обнимать незнакомых мне мужчин, которые взяли на себя ответственность и смело вывели нас из этого ада.
Мы все обнимались, улыбались и чуть не плакали. Мы смогли, мы это сделали!
На протяжении всего пути, при виде солдат на блокпостах, эти отважные мужчины выходили из машин с поднятыми руками и просили нас пропустит. Я не знаю какие волшебные слова они применяли, но нас везде пропустили, а ведь мы не ехали по согласованному зелёному коридору, а выбрали какой-то другой путь, не дождавшись одной общей колонны.
К сожалению, не всем так повезло как нам. Потом я уже узнала, что в эти дни эвакуации 10,11 и 12 марта было расстреляно и взорвано очень много машин с женщинами и детьми.
На этом путь не закончился, впереди был последний российский блокпост. Колонна двигалась очень медленно, как будто специально, чтоб мы имели возможность рассмотреть весь этот ужас и руины который оставляют после себя эти «освободители». Это было страшное зрелище.
Блок пост, опять проверка документов, багажника. Дальше мы ехали по сёлам и всё меньше и меньше видели поврежденных домов. Наконец-то мы увидели наши украинские жовто-блакитні флаги! Хотелось плакать от радости.
Мы доехали до Киева!
Нормальный путь в мирное время до Киева по мосту, через реку Ирпень, составлял не больше 30 минут, но мы ехали в объезд и на это ушло 4 часа.
Соседку Олю встретил муж на окружной дороге, боевую подругу Ксюшу встретила мама, а мы поехали в отель, в котором жили солдаты. Мой друг там нас приютил.
Горячий душ первый раз за 15 дней, свет, интернет. В телефон стали приходить сообщения, которые собрались за всё это время в оккупации. Нас накормили в солдатской столовой очень вкусно, и мы спали на кроватях впервые за это время.
Так же мы первый раз услышали сирены воздушной тревоги, ведь на дачах их не было. Спать мы уже отвыкли, да и сирены не давали крепко уснуть. Только Иван молодец, хорошо спал.
11 марта. Мы позавтракали и снова отправились в путь. Теперь перед нами стояла задача не на выживание, а на выносливость. Долгий и изнурительный 16-ти часовой путь за рулем из Киева во Львов. На следующий день очередь на венгерской границе 4 часа, дальше Будапешт, потом в Германию через Австрию, Мюнхен и на конец Штутгарт, там нас уже ждал мой старший сын Влад. Нигде не хотелось останавливаться и любоваться красивыми странами и городами. Хотелось как можно быстрее приехать туда, где нас примут. Хотелось выдохнуть все то, что мы пережили за это время и снова начать улыбаться.
Мы приехали в Штутгарт с паспортами, ноутбуком, кошкой и в том, в чем выбежали из дома 9 марта, ничего не успела с собой взять.
Но я привезла самое ценное что у меня есть, я привезла свою семью.
Слава Украине!!!
P.s. И да, мужчинам, нашим боевым друзьям с дачи, тоже удалось спастись, они выехали с дач на следующий день после нас, а сейчас активно принимают участие в том, чтоб как можно быстрее пришел мир на нашу землю.
P.s.2. На фото мы в Штутгарте возле дома в котором живем.
P.s.3. В официальных источниках написано, что Юрий -- погиб 7 марта, но по рассказу Юры, который в тот трагический день был рядом с ним, это было гораздо раньше. Ведь после того, как расстреляли троих человек, Юра и еще один мужчина, 3 дня прятались в разрушенном доме и только потом смогли добраться домой. А мы с ним общались 9 марта. Могу предположить, что день смерти зафиксировали той датой, когда его нашли.
Так что я из своего рассказа удалю эту дату.”

Dossier · 2022-03-18
Fait partie de Writings from the War project

“Сьогодні мені 28.
6 годин з цього дня я провів в операційній, оперуючи пораненого.
Сьогодні я вперше в житті виконував операцію на відкритому серці, аорті та легенях, оці та кінцівках одномоментно – осколки дуже підступні.
Ще трохи більше трьох тижнів тому я зовсім по-іншому уявляв своє життя, радів разом з пацієнтами результатам своїх естетичних та хірургічних операцій, міг зустрітись із друзями в вихідні за вечерею в ресторані, сходити в кіно.
Але все це зараз здається якимось сном, нереальним.
В нормальних умовах щоб мати доступ до оперування таких складних випадків хірургу має бути далеко за 30, має бути категорія, безліч курсів підвищення кваліфікації. Мені в цьому плані «пощастило» дещо більше.
Себе зараз я порівнюю з дитиною, яку щоб навчити плавати кидають на глибину. Але плавати я все ж навчився.
Звичайно для хірурга це закалка, це тільки на користь, але краще я б це робив в мирний час.
В свій день народження я бажаю всім скорішого миру та припинити цей тероризм над мирними людьми. А тому, хто в цьому всьому винуватий - відчути на собі все те, що сьогодні відчув цей поранений, тільки в 100 разів сильніше.”

Dossier · 2022-03-22
Fait partie de Writings from the War project

"Как больно смотреть на вынужденно покинутые села Украины.
Освободили село. А тут пустота....
Жителей нет почти.
Покинутые дома. Бегающие собаки,кошки....кролики,куры...пасека.
Яиц 3 десятка собрали сразу.
В домах все есть... холодильник,стиральная машина,компьютеры,работающий Wi-Fi....
Поселились отделением. Нашли телефон хозяина. Получили его вказивки,чем кормить,и где взять корм. Кормим животных. Ждём его возвращения домой.
Ибо мы Укры!! И ценим своих.
П.С нашли бойца умеющего доить корову.

армейские_будни_отчет_для_мамы"

Dossier · 2022-03-25
Fait partie de Writings from the War project

"Сьогодні був дивовижний випадок.
Під вечір ми заглохли, не доїхавши до Калуша.
Водій намагався дати раду двигунові.
Йдуть жінка з чоловіком.
Привіталися. Розговорилися. Чоловік запропонував допомогти, бо теж водій. Ми розповіли, що
веземо на поселення сім'ю з Харкова.
Жінка пішла. Ми у машині. Водій з тим чоловіком чинять мотор.
Обережний стук у скло. Дивлюся, а то та жінка, що йшла. Принесла у подолку пиріжків. Ще теплі. З
яблуками. Каже, що мама якраз спекла.
Ми подякували, а вона просить не зачиняти двері. За нею ще сусідка. Принесла хлібину
домашнього хліба і півлітровмй слоїк з тушкованкою.
Щоби довго вам не читати: поки лагодили мотор, то набралося і пиріжків, 3 півлітрові і 1 літровий
слоїки з тушкованками, літровий слоїк смальцю, грудка смальцю у пакеті і така ж грудка шкварків,
дволітровий слоїк зі шматками сала, слоїки з вудженими закрутками (шматок підчеревини, шматок
сала, шматок ковбаси), кульок цукру, без кінця запитували чи треба бараболь, яблука. Навіть
сушениць піднесли.
Наші люди - найкращі!"

Dossier · 2022-03-20
Fait partie de Writings from the War project

"чоловік пише:
"живемо зараз в сільській хаті. в жіночки, вона старенька.
каже, думала помирати вже, приготувала продуктів на поминки собі. а тут ми.
"я аж ожила, діточки, їжте, пийте, і за моє здоров'я обов'язково.
я тепер нічого не боюсь і жить хочу.
спасібо вам"

  • а як ж її звати? - питаюсь з цікавості
  • Марія Тарасівна!
    так я ж теж Марія Тарасівна! отак поїхав чоловік на війну за тисячу кілометрів від дому і на іншому кінці країни інша Марія Тарасівна прихистила в своєму домі. буває ж таке! життя - ще той режисер!
    дякую щиро цій бабусі, що дбає про наших воїнів!"
Софія, 203-13-08
Dossier · 2022-03-04
Fait partie de Writings from the War project

"Снилось нормальне життя. Місто. Книгарня.
Я довго думала, що подарувати подрузі на день народження: берет чи книжку. Сиділа в м'якому кріслі і гортала сторінки. Пам'ятаю кожну. На обкладинці була назва "Це тобі допоможе", але всередині - пусто.

В мене в житті було кілька важких втрат. І кожен раз вони однаково минали. Багато днів, прокидаючись зранку, ловила спокій на коротку мить. А потім реальність зустрічала болем.
Після кольорових снів й сьогодні пече новий день. 2000 мирних людей, малих дітей... Це, як мої Тамановичі. Але 19 разів.

Що ми будемо робити після?
Я приїду в село і буду малювати зірки. Я собі пообіцяла зробити їх цього року багато, щоб усі колядували. Аби всі знали про Різдво, про Зелені свята, про Страсну п'ятницю, про символи писанок, про те, як радісно буває святкувати Петра і Павла. Про Яблуневого Спаса вам теж розкажу. Про свічку "ґробніцу", яку баба запалювала, коли гриміло. Про те, як ми ходили зі звіздою по селу колядувати, про вертеп, про орнаменти на брижах, і про брижі. Про них розкажу зараз - це зшиті складочкм на сорочці. Колись вважалось, чим більше тих складочок, тим дівчина багатша, бо сорочку пошила з великого куска тканини.
Я вам розповім багато, тільки б ми всі забули про росію. Щоб ми назавжди вирвали ту ракову клітину, яка століттями хотіла нас знищити. Ми не пробачимо ніколи й забудемо її назавжди. Надто велика ціна, щоб жити, як "сусіди".

Вчора читала історію України, але не як підручник. Бо в школі здавалось, що це були легенди написані так давно, ніби й не правда. Голодомор, війни, заслання, катування, крадіжки, вбивства... Завжди одна і та ж історія впродовж століть. Тільки-но на карті світу заявилась москва, як тут же почала робити все, щоб нас не існувало.
Але! Ви уявіть собі, що й досі, після ліквідації Гетьманщини, голодомору, Емського указу, Валуєвського циркуляру, Відстріляного відродження маємо українську мову, пісні, традиції, Енеїду, портрети Шевченка під рушниками, різдвяну звІзду... Це все є, як і ми! Бо ніхто нас не знищить, навіть сам диявол, в якого я не вірю.

Ми будемо колядувати всі, я вам обіцяю! 🇺🇦
слава Україні"

Любов, 220-12-01
Dossier · 2022-06-10
Fait partie de Writings from the War project

"У нашому будинку на Луганщині окупант живе з 2015. Він не пожив там кілька тижнів, і його не вибило звідти ЗСУ, він живе там роками.
Роками! Моє місто окуповане понад вісім років.
Ми не знаємо, що він вкрав, що зламав, що продав. Лише чули, що він їздить на татовому скутері. У нас є документи на будинок, яким ми ніколи не скористаємось. Можна лише уявити, який він за всі ці роки загаджений і запущений.
Я розповідала вам, як це огидно і боляче. Але чула, що Донбас можна або треба віддати. Політики слухали голос більшості і віддавали. Віддаси маніяку сусіда, потім він прийде забрати твоє життя.
Потім я готувалася до російського наступу на Київ. Розповідала тут вам, що закуплено, а чого бракує. Писала про те, що не можу наважитися купити мікрохвильовку, бо на війні вона не потрібна. Що вже маю лижний комбінезон, у якому взимку і в окопі можна сидіти. Але мене сприймали за хвору на голову.
Знаєте, на Оболоні розливали на коктейлі наш бензин. Бо ми готувалися, бо були інші, що готувалися. І таких має ставати все більше.
Скільки у вас зараз вдома крупів? Де ви братимете воду, якщо її не буде? У вас є бензин на коктейлі? У вас є турнікети для кожного члена родини? Ви носите турнікет з собою? Ви знаєте свою групу крові?
Готуйтеся. І за себе, і за тих, кому не прояснилось. Послухайте мене.
Готуйтеся."

Марина, 229-12-04
Dossier · 2022-06-25
Fait partie de Writings from the War project

"Цей дім збудував мій дід. Тут народився мій батько, я і мій молодший брат. Пам'ятаю, як на Зелені свята ще якогось радянського часу мама викладала на долівку лепеху, молодий полин і цвіт липи. Розкладала ті трави тонкими пальцями на газетки, посувала клечальне ближче до вікна. На вулиці багато сонця, але в кімнату світло йде розсіяним, розсипаним від гострих краєчків молодого виноградного листя. Дід дбав свій сад-виноград, нам, трьом своїм онучкам, висадив іменні вишні. "Це зілля, отак його кладуть, щоб померлі приходили в гості і раділи за нас, живих", - бабусине кріпове пояснення про клечальне справді вражало. Ті ночі я не спала - чекала на домового і коли прийдуть мертві нюхати полин і любисток. Тривогу знімав гуркіт нічних поїздів: вони везли людей у великі міста, товарняки ганяли щось заводське і смердюче, життя крутилося в такт колес тільки залізничними коліями, а чиїсь світлі мрії були концентровані та скам'янілі у маленьких прозорих скляних кульках, їх безліч там, на путях.
Це дім між Сєвєродонецьком і Рубіжним, Південна-Южная, промислове передмістя, яке ви знаєте по Зорі - "заводу Бойка", луганській вотчині партії регіонів, воно окреслене пахучим лісом та глибокими озерами. Хата трьох поколінь була татовою гордістю і мала колись перейти у спадок моїм дітям. Як знання про те, навіщо розкладати зілля на долівки й підвіконня. Коли у квітні росіяни поцілили у цистерну з азотною кислотою, вибухова хвиля була такої сили, що знесла цілий квартал. Хатки поскладались, наче сірникові коробочки, сараї поздувало, ніби вони були з сухої тростини. Під завалами лишились мертві люди. Родичка з сусідньої вулиці, дев'яносто год. Бабуся щороку брала в неї розсаду, і поки творився обмін рослинами і новинами між ними, повоєнними старобільськими переселенками, я набирала квіткових пелюсток, щоб робити мурашкам крила. Бабуся Старцева загинула у своєму погребі, бо її дочка отруєна рускім міром і не вважала за потрібне тікати від російських ракет.
Напередодні Трійці батькам надіслали свіже фото руйнувань - є такі місцеві люди, які ходять заявленими адресами окупованих міст і фотографують залишки чужого минулого життя. Батьків дім назвали найбільш вцілілим у тій частині передмістя, таке щастя, лише зірвало дах, вибило шибки та розкурочило задній двір. Щорічний городик під полуницю, гірчицю, кріп і салати з базиліками тепер встелений червоними маками, весь двір у маках, яких там ніколи не було. Кажуть, російські снаряди розбили южанський цвинтар, там поховані мої бабуся, дідусь, молодша сестра, інші родичі, і поки я застеляла пахучим зіллям долівку і підвіконня в Хмельницькому, наш двір закрило потойбічне клечальне зілля, його застелили наші мертві для наших живих.
В'ється дідів виноград, зеленіє сестра-вишня.
Це значно краще за те, що відбувається із маминою квартирою. Навіть шибки ніби вціліли, але туди поселилися російські солдати. Сподіваюсь, вони зловили якийсь сильний ментальний удар у пах, коли побачили український прапор в передпокої."
Марина --
25.06