Showing 10780 results

Архівний опис
5201 results with digital objects Show results with digital objects
File · 2022-08-26
Part of Writings from the War project

"Вчера вечером я впервые за это лето открыла окна. Дерзко так, настежь, во всей квартире, на своем 17-м этаже. Как когда-то, в той, в прошлой жизни.
Несколько лет назад, когда я искала квартиру, то смотрела только те варианты, которые ближек небу.
Помню, риелтор говорила коллеге по телефону: "У меня тут клиентка, она точно внучка Карлсона, десятый этаж ей низковато".
А мне нравится, чтобы много воздуха, чтобы там, где птицы, чтобы видеть любимый город.
Теперь я вижу линию фронта. Вижу, как летят ракеты. Вижу вспышки и пожары. Когда летали истребители, мне казалось я видела лица пилотов..
Жаркое, невыносимо душное харьковское лето. Закрытые, зашторенные, заклеенные скотчем крест-накрест или даже заколоченные фанерой окна.
Совершенно нечем дышать.
Я устала прятаться. От взрывной волны, от осколков, от грохота. Я открыла настежь окна и пустила в дом прохладу вечернего августа. Боже, какой же это кайф.
Долго сидела на балконе, смотрела на потрясающее звездное небо. Никогда в Харькове я не видела столько звезд.
Это был тяжелый день. Наверное, самый тяжелый в моей жизни.
Я провожала маму.
Но в этот день всё было как-то правильно, даже благостно. Без суеты, без перекрёстных процессий, когда два горя встречаются в коридорах или на аллеях.
Не было ничего фальшивого, пафосного, ритуально нарочитого. Прекрасная погода и, такая редкая в городе, тишина.
Мы подвезли маму прямо к центральному входу кардиологии, чтобы отец мог с ней попрощаться.
– У нас так не делают, так непринято, чтобы возле корпуса, – фыркнула недовольная санитарка.
Делают. В нашей семье всегда делают так, как велит сердце, а не приличия.
Я никогда не слышала, как рыдает мой отец.
"Жизнь моя. Душа моя. Ты подарила мне шестьдесят лет счастья. Будь проклята война"
Такая сильная любовь. Такая мощная ненависть.
Мама упала с инсультом через пару минут после взрыва очередной российской ракеты в
соседнем дворе.
И уже не смогла подняться. Никогда.
Да пап, будь проклята война. Прокляты люди, развязавшие её и поддерживающие. Прокляты настолько искренне, что не будет им покоя никогда, не на земле, не на небе.
Я распахнула окна. Я дышала августом и смотрела на звезды.
Полгода войны. Прошла весна – "весна, которой у нас не было".
Заканчивается лето – "лето, которое у нас отобрали".
Через несколько дней наступит осень. Пусть это будет – "осень, которая принесла нам победу"."

Анна, Харьков

File · 2022-08-25
Part of Writings from the War project

"Просто нехай це буде також і тут. Це витримки із деяких днів мого життя. Сьогодні багато що вже бачиться і відчувається інакше. Але півроку тому було саме так.
26.02.2022
Я вирішила нотувати. Ще не знаю для чого. Ще не знаю навіщо. Певно щоб не забути. Бо, як сказав Ремарк (схоже найближчим часом я часто цитуватиму Ремарка): «Пам'ять – найкращий фальсифікатор у світі, все, через що людині довелося пройти, вона з легкістю перетворює на захопливу пригоду; інакше не починалися б нові війни.»
Я не знаю скільки це триватиме. Хочеться вірити, що недовго, але вже ці три дні принесли втрати, про які не варто забувати.
Сьогодні пішов Лорг. Наша перша жертва війни. Міні хотілося б, щоб вона була єдиною. Жертва жорстокого поводження, він приїхав лише 22 лютого, наляканий і неконтактний. Сьогодні його серце не витримало вибухів.
28.02.2022
Приїздили волонтери. Це неймовірне відчуття, коли і фізичне і психічне навантаження можна розділити. З початку війни ми вдвох на території. 24-го ще трошки людей було. Потім все. Всього чотири доби, але ми виснажені. Я в котре впевнилася, що історії про якісне утримання притулків на сотні тварин однією людиною – утопія. Ми вдвох на 250 тварин чотири доби і якість догляду вже почала страждати. Електроопори розбомбили, тепер ми без світла.
01.03.2022
Трошки почався рух. Перше заціпеніння минуло і помічники хоч не на довго, але з’явилися. Стало легше. Прилетіло під паркан. Засипало уламками. Деякі надзвичайно великі. Багато у вольєрах. Собаки бояться. Нажаль не всі ховаються по будках – багато хто б’ється об прути намагається протиснутись або перелізти. Травмуються. Кожен день хтось травмується…
08.03.2022
Восьме березня. Війна. Весна. Тюльпани. Акумулятор, що дає мені змогу читати і писати хоч усю ніч. І заряджати телефон. Бо той хто дзвонить по кількасот раз обов’язково в якийсь момент пробивається, головне, щоб був заряджений телефон. Дякую.
10.03.2022
На територію прилетів снаряд. До сьогодні все прилітало поруч. Від хвилі знесло стіни в крайніх вольєрах і паркан. Собаки втекли… Герда налякана до скляного погляду і повної відсутності сприйняття. Білку і Моцарта повернула. За Гердою довелося побігати. Тридцятий вольєр втік майже весь. Нейрон, Протон, Біотон та Гера. За рік ніхто з них так і не став довірливим, а на фоні такого стрессу і поготів… що з ними буде? Хлопці хоч трохи орієнтуються і вміють виживати. Гера сама не вміє нічого…
14.03.2022
Сьогодні їздила додому. Від квартири залишились лише стіни. Чи можна щось врятувати не дивилась – не було сил. Мій дім - ілюстрація до слова «руїна»…А здавалося, що ненавидіти більше вже не можна.
15.03.2022
Вдень над нами пролетів безпілотник. Ввечорі на нас скинули бомбу. Бомба на екрані телевізора чи комп’ютера то зовсім не те саме, що бомба у тебе на очах. Від сьогодні я вмію гасити пожежі. Секунда і полум’я піднялося в гору і охопило все навкруги. Там де не було паркану воно відразу притко побігло територією…
Уява малювала мені тварин, що горять заживо. Я дивилась на довбаний вогонь і вже чула жахливі крики… вперше в житті я тримала в руках вогнегасник. Я молилася на хлопців, які вдень наносили в приміщення води, і хоча я витратила весь запас, а що залишилось на вулиці замерзле, але про то я подумаю завтра, а сьогодні я мочила ковдри і зупиняла посування полум’я.
Дві години боротьби з полум’ям один на один. Я перемогла.
Мені часто пропонували виїздити з центру хоча б на ніч. Сьогоднішні події показали, що моє рішення правильне, інакше завтра не було б нічого.
Наші коти виявились набагато витривалішими психічно ніж собаки. Вибуховою хвилею відкрило всі замки. У кошатнику також. Всі коти вибігли. В темряву. На зустріч пожежі. Я розуміла, що шукати їх не зможу фізично – вогонь і темрява. Вирішила просто покликати, щоб повернути хоч когось – прийшли всі, наскільки я можу судити. Завтра перевірю. Але більшість на щастя точно на місті.
16.03.2022
Коли дивишся на згарище, все виглядає не так вже і страшно. І тільки не змита з рук і обличчя сажа та згарище нагадують про вогонь, що вирував тут учора. Дивлячись на наслідки ніхто не зрозуміє і не відчує,як було насправді, бо сьогодні здається, що нічого страшного не було, бо серйозних ушкоджень не видно. Лише я знаю, чого це «не страшне» мені вартувало.
Моцарта вбило уламком. 25 лютого він мав стати домашнім... Найважче не бажати того ж російським зоозахисникам. Кожен снаряд і кожна смерть піднімають в мені хвилю обурення і бажання щоб всі вони, підтримуючі, чи ті хто робить вигляд що нічого не відбувається, відчували те саме, що і я. Я зупиняю себе. Я кусаю губи і намагаюся змінити хід думок, бо побажання для них означатимуть страждання тварин. Тварин, які не винні ні прямо ні опосередковано… тисячі українських тварин не оминула «політіка».
Коти всі на місці.
Сьогодні 21 день війни. Психологи кажуть, що то переламний момент, що цикл в 21 день закриває гештальт і людина звикає. Мені 21 день приніс страх. До цього я не боялася. Були знервованість, переживання тощо. Але страху не було. Тепер він є. А я не можу собі дозволити таку розкіш, як страх…
19.03.2022
Пішов Тен. З його нервовими розладами він протримався доволі довго. Від цього не легше, бо він згасав дуже повільно, розуміння кінця було невідворотне але зробити я не могла нічого. Тена міг врятувати спокій. Тиша. Припинення постійних вибухів, пострілів та розривів. Хоча б тиждень тому. Йому не судилося пережити цю війну. Чи судилося тим хто залишився?
20.03.2022
Сьогодні приходила Саша. Пішки. З іншого кінця міста. Їм гірше ніж нам. Немає чим годувати тварин і що їсти самим. Поділилися чим могли.
22.03.2022
По нам стріляють. Кожні дві хвилини поруч падає снаряд. З уламків снарядів просто іде дощ. Єва злякалася і втекла. Від страху вона не розуміла, що робити і як поводитись, зовсім мене не чула. Шукати її під обстрілами немає ніякої можливості. Тільки сподіватись на краще…
Стріляють вже більше години в тому ж темпі. З жахом думаю про те, що і кого знайду у вольєрах. Якщо доживу щоб подивитись.
23.03.2022
Єва повернулась о шостій ранку. Сподіваюсь, що зробить висновки. Хоча, про що може іти мова, коли навіть люди втрачають здатність раціонально мислити від страху.
Вчорашній обстріл+витівки Єви дали мені вночі 220 тиску. Померти під обстрілом не від снаряду, а від інсульту буде образливо. На щастя сьогодні була допомога. Тварини прибрані і нагодовані.
24.03.2022
Всі сили пішли на надиктовування посту в телефонному режимі при майже повній відсутності зв’язку. Майже чотири години часу. Але мені важливо було розказати про це сьогодні, поки свіжо і «гарячими слідами». Прийшли незрозумілі хлопці з тер оборони, перелізли через паркан і випустили більше сотні тварин. Десяток я не змогла впіймати і закрити назад. Якісь люди, за чиєюсь вказівкою прийшли «причиняти нам добро»… прямо дежавю місцевого формату.
25.03.2022
Після вчорашнього «порятунку» помер Рідж. Собака спинальник на спробу врятувати якого було витрачено багато часу, сил і коштів, помер страшно і безглуздо, тому що хтось відкрив клітку другого поверху і він звідти впав, а потім ще був потоптаний здоровими сородичами.
Грибник у поганому стані – його вчора потягали собаки, зовнішніх ушкоджень немає, але судячи з усього надриви в середині…
До вольєрів повернула майже всіх. Із випущених залишилося ходити тільки двоє. Але далеко не йдуть, що радує.
Взагалі деякі здивували – багато хто з важких, диких, психічно не стабільних тварин не стали тікати, або просто походили навколо і самостійно повернулись до своїх вольєрів.
28.03.2022
Напевно ми потрібні цьому світу. Було багато волонтерів. Снаряд від гаубіци впав в декількох метрах від людей. Він не розірвався. Він просто не розірвався. Коли ти усвідомлюєш що мало статись, але не сталось, то навіть затяті атеїсти стають віруючими…
29.03.22
В черговий раз нам прилетіло. Уламками побило вольєри ізолятора. Всі собаки в ізоляторі поранені. Карат і Дар сильно. Вольєри схожі на сито. Карат сховався в будку: її прошило наскрізь разом з собакою.
Зірвало дахи майже на всіх вольєрах, собаки залишились під відкритим небом.
30.03.2022
Сьогодні я поклала до братської могили 20 труп…
01.04.2022
Танки стоять прямо під парканом. Хлопці попередили, що буде голосно. Я їм вдячна. Прильоти все одно голосніші. Хоча з яким звуком падає гільза від танкового снаряду я ще не чула. Нажаль собаки не в змозі навчитися розбирати де свої де чужі…"
Тетяна, Чернігівська область

File · 2022-08-15
Part of Writings from the War project

"Запускаю руку в його труси ковзаючи по стегну, минаю шкіру його провислих змокрілих яєць у пухкому волоссі і обхоплюю долонею хуй. Витягую його назовні з боксерів та через розрізану ножицями матню штанів і наказовим тоном вже кричу йому крізь вибухи снарядів САУ над нашим окопом - сци!

Лише після того той 20ти річний малий з татухами рун по тілу та на обличчі, пушком над губами, призаплющивши очі, нарешті облишив безглуздий сором і почав з полегкістю довго і рясно мочитись під себе на еластичні носилки, увігнута під вагою тіла чаша яких вже встигла наповнитись чималою калюжею його крові.

З переламаними кінцівками, трьома осколковими пробиттями, він лежав і терпів накладання турнікетів та болісні та глибокі тампонади ран, пальцями усередину аж до проламаних кісток. Але соромився сходити під себе, як тінейджер соромиться зняти труси у спортивній роздягальні перед хлопцями-однокласниками. Поки я не наказав йому це зробити.

"Це війна. Тут завжди так" - сказав я йому якусь рандомну аморфну фразу для заспокоєння, бо не придумав нічого ліпшого.

Евакуація затримувалась.

Поруч в тому ж окопі лежав його друг, мабуть вони призвались разом, візуально видно було, що вони з однієї тусівки, мали однотипні дорогі обвіси, придбані в М-таці, схожі татухи та крутий вигляд. Ну і обоє забили болт на аптечки. Але не робитиму жодних суджень і засуджень. Бо по-різному буває.

Щоб послабити турнікети і знизити ризики ампутацій я скористався часом евакуації, що затримувалась, для тампонади їхніх ран та накладання тиснучих пов'язок. Турнікети, які хлопцям наклав боєць поруч, були недокручені, один взагалі накладений поверх телефону у кишені - доволі типова помилка, з якою я не раз вже стикався.

Коли пробоїни були заткнуті кровоспасом і не сочились, довелося помучитись із тим як зв'язати докупи переламані та викручені кінцівки, щоб компактно розмістити їх на еластичних носилках, які от вже скоро треба було менш ніж за хвилину закинути на броню бехи, яка не могла стояти довго на точці - хвилини-двох було цілком досить для наведення ворожого вогню. По нашим укріпленням тоді прилітали усі можливі калібри та працювали вертушки.

Свої осколки хлопці отримали, бо по незнанню вибрали неправильну позицію, яку, до всього ж, не вкопали як слід. Розташована на схилі вона мала високу задню стінку, вищу, ніж бруствер попереду, в неї і влупив снаряд, а його осколки понівечили тіла бійців.

Через те, що я не міг зняти плитоноски пацанів через зламані руки, мені довелося різати кріплення, а зрізаними плитами накривати важливі органи - грудну клітину, пахову зону; шоломами - обличчя, щоб мінімізувати ризики, якби трапився наступний приліт снаряду.
Через залитий кров'ю одяг було важко виявляти характер ушкоджень - місця входу та виходу осколків, тож довелося зрізати ножицями штани, знімати берці.

Поруч третій терік* оперативно встигав допомагати мені подавати ножиці та мою парамедичну сумку, у якій ставало все менше витратних матеріалів.
Затягуючи сильніше один з накладених турнікетів його вороток почав так сильно вигинатися, майже літерою S, що потім неможливо його було зафіксувати у стремінці, а платформа воротка взагалі виверталась вусібіч - це був підроблений джгут і довелося накладати поруч свій, з власної аптечки, оригінальний американський САТ.

Прильоти ставали все ближче і доводилося все більше пригинатись долу, поранених попідтягувати ближче до безпечнішої стінки лежки і чекати, коли по рації надійде команда.

Ми почули гуркіт гусянки, поодинокі малі вибухи - це до нас на всіх парах пиздувала наша беха, наїжджаючи на російські лєпєсткі, якими русскі рясно засипали з касетних снарядів підходи до наших позицій - ми дуже швидко, тісними проходами непроритих як слід окопів насилу витягнули носилки з важким пораненим та закинули його на броню, на якій стояв навідник, що допомагав. Його напівголе тіло протягнулось вигином святого Себастіана-мученика на броні. Після цього, на одній нозі під руку, ми підвели другого пораненого і теж закинули його на беху, яка швидко уїбала, поки не почався новий обстріл.

З полегкістю виконаної роботи ми з Хотабичем відійшли назад на нашу позицію "Море" по слідам бехи, щоб не підірватися, копаючи ногами зірвані вітром з броні каремати, інші особисті речі військових, які ті губили на великій швидкості по дорозі на позиції.

Вже за годину, користуючись затишшям, ми пішли евакуйовувати два обгорілих тіла - вони лежали вже другу добу у величезній ямі, яка до влучання в неї снаряду була просто накрита поліетиленом від дощу. Коли Миколаївка та Ниркове стали одними з найгарячіших точок Сєвєродонецького котла (після самого Сєвєродонецька), через те, що утримували "дорогу життя" до міста, це укриття не можна було використовувати через його неграмотне розташування і ненадійність, чого не врахували згорілі бійці.
Їхні обгорілі трупи ми помістили в один чорний мішок, нам допомагало ще двоє солдатів, яким я навмисне постійно приказував, щоб їхній дух зовсім не впав до нуля: "заберем наших хлопців, вони загинули героями, прийшли на захист наших життів".
Обгорілі тіла дивились на нас майже білими шкіряними ямками, у яких википіли мішечки очних яблук, не даючи слизявій оболонці вигоріти начорно. Решта останків вкрились вугільною кіркою, а від кінцівок лишились лише обвуглені кістки, які довелося окремо підбирати і довклалати в пакет для 200. Один труп перехилився, коли ми підняли ноші, і впав головою набік, череп стукнувся об щось тверде і коробка розкололась, верхня частина відлетіла, мов кришка, всередині вже було порожньо, лише кістковий білий колір.

Від зривів мене тут рятує просте розуміння прийдешності буття і усвідомлення життя у Всесвіті, що весь час збільшується. Ні надуманих богів, ні чортів, ні вальгал чи пекла. Лише ти, реальність і альтруїзм воєнної праці і жертовності задля добробуту майбутніх поколінь та мирного населення за твоєю спиною.
А ще віра у лендліз та важку артилерію від союзників, які єдині можуть зупинити руйнування та смерті від навали орків.

Описане вище - кілька годин з боїв нашої бригади та підрозділів у взаємодії за утримування "дороги життя" на Лисичанськ та Сєвєродонецьк. Села Миколаївка, Ниркове. Тепер під окупацією"

терік - тероборонівець беха - БМП
*лєпєсток - протипіхотна міна

Віктор, Рівне

File · 2022-08-15
Part of Writings from the War project

“Я думала, що не буду нічого писати. Не зможу. Але сьогодні випадково передивилася публікацію колег з Громадського радіо про те, як вони згадують перші години 24 лютого. І мене прорвало.

Читаю, як багато з них складали речі, і згадую, що я теж складала. Ретельно перебрала дитячі речі, думала, чи потрібно брати на весну чи літо... Складала, прекрасно розуміючи, що я нікуди не поїду. Ні 24,ні 25... Тому що тоді було дещо, що важливіше за власну безпеку - відповідальність перед людьми. Таких, як я, було багато, а може і не багато, я не знаю.

Наступні чотири місяці були, як в тумані. Надія, що не дійдуть до нас, паралізуючий страх, коли все ж таки дійшли. "ДНР", росіяни, росгвардія, в балаклавах, ті, хто не ховав обличчя - орки вдень і вночі, безкінечні обличчя.

Вони постійно приїжджали, заглядали в очі, хотіли побачити в них те, що відповідало їхнім очікуванням. Сьогодні задобрювали, завтра - забирали, погрожували арештом. І все дивилися в очі, уважно, граючи в руках автоматом. Один навіть гранату кинув в кабінеті, йому було весело глянути на мою реакцію. Її не було. Товарищ гранату зловив, сказав, що я - наркоманка))

Може, так і було. Я не знаю. Не відчувала нічого. Лиш один тваринний страх. Була лиш одна задача, щоб ніхто не побачив той страх. Щоб ВОНИ його не побачили і не відчули. А вони шукали мій страх, може він їх підживлює?

26 червня був мій другий день народження, коли моїх дітей посадили в машину і сказали, що вивезуть нас на "передок, щоб"укри" розстріляли. Або вони. Вони ще тоді не визначилися.

Навіть тоді вони не побачили страху. Я хотіла плакати - не змогла. Старший із них сказав своїм:

“Посмотрите на неё, у неё даже руки не дрожат. Нет слез. Она - подготовленный боец украинского ДРГ".

Знали б вони, що зі мною так ніхто і не зв'язався, не пояснив, що робити, що робити людям. Ми залишилися самі. І самі вирішували всі гуманітарні питання.

А на Херсонщині живуть герої. Ті, хто підіймав високовольтні лінії без техніки, під обстрілами. Ті, хто возив нам ліки "собачими" тропами або напролом через блокпости орків, ризикуючи своїм життям. Ті, хто доставляв продукти і хліб, ризикуючи не повернутися. Ті, кого забирали, били, тримали в ув'язненні, але вони виходили і все одно не корилися.

Я обов'язково всіх назву, коли все закінчиться. Я обов' язково повернуся, щоб вписати їх імена в історію нашої громади.

Мої безстрашні, незламні люди Херсонщини. Ці чотири місяці пекла варті були того, щоб бути поруч із вами. Варті були того, щоб зрозуміти, як я люблю свою роботу - жити заради таких, як ви. Ми ще зустрінемося і, можливо, колись навіть не будемо здригатися від гучних звуків.

Колись.... А зараз - порожнеча...і велике відчуття гордості за свою країну. Вона - незламна, значить незламною буду і я.”

Алла, Херсонська область

File · 2022-08-11
Part of Writings from the War project

"Сьогодні близько 7:00 ранку за київським часом російський літак у місті Красногорівка Мар'їнського району Донецької області поцілив ракетою у стратегічно важливий об’єкт —будинок моєї покійної бабусі. Пожежа була настільки масштабною, що зачепила сусідні будинки і навіть перекинулася на сусідню вулицю.

Мої батьки - це люди з відмінним почуттям гумору. Мама одразу зауважила, як же добре, що ми так і не зробили там ремонт. А тато, дивлячись на свіже фото руїн, похвалився якісно зробленим його руками димарем. Він єдиний уцілів."

Наталя, родом з Маріуполя, 11.08.22

File · 2022-08-06
Part of Writings from the War project

"Це був перший день з 24 лютого, коли я не почала ранок з телеграм каналів «Хуйовий Харьков» і «Хуйове ХТЗ». Тому, що я була там, приїхала, нарешті побачила на власні очі. Вдома, на ХТЗ живе папа.
Він не дуже часто ходить в бомбосховище, хоча воно класне і прямо в парадному – там є вентиляція, питна і технічна вода, можливість вибратись при завалі і ще стоїть настільний футбол. Це справжнє бомбосховище з стінами завширшки в півметра – коли папа був малим, там на стінах висіли протигази та інструкції. Наш будинок то «сталінка», він побудований після попередньої війни, тоді всі боялись ядерного удару.
Ще на районі багато «американок», це будинки дуже схожі на «сталінки», але будувались до війни, всі були ще не лякані, тому там ніяких сховищ немає.
Ще в нас на районі є будинки «тітаніки», це тіпо довгі такі общаги, ще є будинок «водорозділ», і щє є крутезний, величезний будинок номер 20 по вулиці Миру.
Колись там жив весь пафос заводу ХТЗ. В цьому будинку аж дві (!) арки, тому я з дитинства знала, шо там живуть крутіші люди за нас – в нашому будинку лише одна арка.
На ХТЗ є ще старі дивні та смішні дитсадки, тим будівлям майже по сто років і крізь вікна можна побачити тогочасний експеримент. Там між поверхами замість сходів покаті кругові спуски, що займають величезний простір, але так можна запобігти травмам в малих діточок.
Ще по району багато видно високих башт - я все життя думала, шо вони водонапірні - а виявилось, що вони зі старих котельних. І ще видно багато вентиляційних «грибочків» – там сховища.
За останні десятки років тут змінилось наступне – поремонтували бульвар і фонтани, перейменували всі вулиці тіпа «2-пятилітки», «17-го партсъезда» і «фрунзе» на сучасний манер, відкрили великий супермаркет. А червоний трактор, моє дитяче кохання, перефарбували і віднесли в молодий парк.
В той парк влучив снаряд і вбив людей, папа новини не читає, це йому розповіли сусіди, що саме їхали повз, бачили «скорі» і накриті тіла. Сусіди спішили в наше сховище, тошо в той особливий день простріляли весь район і постійно летіло і не зупинялось.
Папа вже сидів в бомбосховищі, а за півгодини до цього йому довелось повалятися на сходах в бібліотеку (в нашому домі на 1 поверсі), бо в сусідній двір – через дорогу, там стоять контейнери для сміття і гаражі – прилетіло щось величезне, а він саме повертався додому.
Каже, «ти не можеш повірити, шо 2-3 секунди можуть бути такими довгими, поки там лежиш, а воно б‘є». Гаражі потім горіли, пожежники приїздили два рази. Тепер гаражі блищать новими нарядними дахами. Збоку все постріляне-порепане, зато дахи просто нулячі.
Зараз по всьому ХТЗ таких дахів безліч – блищать на сонці як дурні. Знаєте, 1,5 роки тому в Києві в домі навпроти мене була пожежа на даху, і там все вигоріло. Той дах ремонтували майже рік, писали петиції Кличку, оце все. А в Харкові це зробили блискавично. Папа каже, що комунальники цього року просто боги, роблять таке, шо на голову не налазить. Бомблять постійно, а електрика є. А вода є. І чисто.
Знаєте, вся ця милота старого спального району аж виблискує – повсюди дерева величезні, кущі різного розміру, трава то висока, то підстрижена, ростуть то чорнобривці то мальви, всі з песиками гуляють, і купа площадок для тренувань і лавочки. І всього такого зеленого так багато, шо наче кожний крок тобі нову картину відкриває. Оця безмежна неосяжність ХТЗ мене завжди бентежила, особливо, коли я мала була, бо ніколи не бачиш далі 10 метрів, а там чи дерево чи кущ, чи дитяча площадка, чи п‘яний валяється, чи ексгібіціоніст сховався. Всяке було.
Але я до чого – цей район не змінювався відтоді, як його було побудовано, з якого біса по ньому гатить русня? Якими б старими в них не були мапи, вони показують те, шо є – ХТЗ це спальний район. Старий, херовий, зі своєю тюрмою, базаром і церквою, та зі своєю дурною славою.
Коли в нас поремонтували бульвар з парком та з фонтанами, то казали, що це все заради того, аби бидло з ХТЗ по місту не роз’їжджалися. А в перші роки, як я в Київ приїхала, то коли тут знайомилася з харків‘янами і казала, що я з ХТЗ, то мені завжди відповідали: «о, а я там був, мене там били».
Так от, це звичайний поганий район. То чому зараз на мене порожніми вибитими очима дивляться вікна красивого (реально красивого) ЗАГСу? Шо не так зробила музична школа номер 8? Чим не догодив один з «титаніків»? Чим винен парк і люди в ньому? Нащо вони розхерячили ветеринарку? Вони ж знають, шо там ні-чо-го не-ма, то чому?
А ще папа сьогодні мені показав могилу – я в житті не бачила її, от жодного разу, клянусь, хоч це по дорозі на базар.
Так от, а там братська могила і маленький постамент з мармуру з прізвищами. Прям у дворі.
Папа сказав, що коли був малий, то одного разу бачив таку картину – повз двора йшов чоловік, побачив могилу, раптом зупинився, віддав честь могилі і пройшов повз стройовим шагом. А навколо нікого не було, тобто він це зробив саме для тих мертвих воєнних. І папа оцей момент шани запам‘ятав.
Так от я бажаю від всієї своєї душі, шоб кожний раз, коли хтось побачить могили тих руських, що з 2014 нелегально перетнули кордон України, щоб на їх могили плювали.
Щоб всі вони здохли ганебною, гнилою смертю. Щоб всі ті, хто не здохнув від вибухів і куль, повернулись додому без рук і без ніг, і щоб батьки стидалися своїх інвалідів і бажали їм скоріше вмерти вже, щоб не позорили.
І шоб вони всі дохли від болю і від злиднів.
А коли вмруть – а я ж можу вірити в потойбічне, правда? Так от, а коли вмруть, хай кожної ночі до них приходять козаки-характерники з Савур-могили, хай кожну ніч ці характерники виривають їх кишки і повільно накручують на свої стлівші нігті, видавлюють їм очі та ріжуть на малюсінькі шматочки.
І так кожної ночі.
Без кінця.
Вічність
Пс. Вибачте, що так багато.
Дякую, що дочитали."

Анна, Харків-Київ

File · 2022-07-21
Part of Writings from the War project

“#подяка #врятоване_життя #без_вас_ми_б_не_врятувалися
Ось так виглядають люди, шо вирвалися з окупаційного пекла.
Я жива.
Ми живі завдяки вам всім. Всім, хто витягував нас звідти.
Ми важко виїжджали і я повинна все розповісти як є, бо знаю, що ви всі хвилювалися. Рішення виїхати зріло вже давно, але тримали батьки.
Після того як почало прилітати поряд з батьківською хатою, вони погодились їхати. Тиждень ми чекали, та були як на голках, але з Божої та Вікторія -- (люблю, люблю, люблю, тебе рідна) допомогою батьки вже в безпеці.
Після того як спровадили одних батьків (інші, нажаль, їхати відмовились безумовно) почали шукати перевізника, який би вивіз нас з міста. Нас та ще одна пару, з якими ми були повинні виїжджати.
О п'ятницю ранком біля під'їзду чекали на друзів та перевізника. Підійшли дві жінки.
Не чекайте на друзів, кажуть. Їх вчора забрали. Рятуйтесь, їдьте. Перестала відчувати ноги. Забрали... Забрали, курви😭😭😭😭 Рішення мало прийматись негайно. Ми їдемо. Невзираючи на те, що грошей нам вистачить тільки на дорогу до оркокордону. Їдемо. Доїхали до кордону. Спека, орки. 6 годин мурижили скоти. В гаманці 950 дерев'яних. Квиток до бєлгороду сраного 570 з людини. Взяла сережки та хрестик та пішла до орка. Купіть золото, кажу. Нам потрібні гроші на проїзд. Ги-ги-ги, відповідь. Патрони є, грошей нема. Сіли на сумки. Спека. Орки. Підійшов чоловік. Каже, я чув, що у вас проблеми. Не впадайте у відчай. Проходіть кордон, а там поряд є гуманітарний пункт. Переночуєте, відпочиньте, а там і рішення прийде. Так і зробили. Перейшли кордон, Проковтнули всі знущання. Прийшли до пункту. Біля пункту "бізнес центр" де послужливі росіяни по курсу 1:1 знімуть твої гроші з карти, поміняють твою готівку, а за великі гроші навіть відвезуть тебе до кордону з Латвією. Ціна питання 10 000 з людини. Багаж та коти в подарунок. Рішення мало прийматись негайно. Незважаючи на те, що грошей вистачало на одного з нас. Ми їдемо. Ми їдемо!!! Написала моїм рідним Надежда -- та Виктория --. Дівчатка сказали все буде, ти поїдеш з мордору. За ніч нам зібрали всю суму. Ранком ми перевели кошти в готівку та поїхали. 19 годин по мордору. Брудному, пихатому, засраному своїми зетами та радянськими прапорами мордору. О третій ранку приїхали на кордон. Холод, мряка. Речей теплих ніхто не брав. Наділи на дитину все що було, котів замотали ковдрою. Пішла до того, хто піднімає шлагбаум. Кажу, дайте десь погрітись дитині та котам. Відповідь - не положено. В росії повинні страждати. Вісім годин холоду... Весь час розтирали дитину, щоб не було переохолодження. Були моменти, що я засинала стоячи. Як кінь. Потім забрали паспорти. Ще з пів години і вважалось шо вже ось вона воля. Хєр там.. Ольго Олександрівно, пройдіть до кабінету... Дуже холодно в кабінеті. Портрет хуйла на стіні. Допит. Чесно, думала, що не випустять. Випустили. Прощавай мордору сраний. Всі прокльони мира я залишила вам, коли їхала по ваших смердючих вулицях. І це все завдяки вам всім. Дякую рідні. Нескінченно дякую за врятоване життя. ...наші друзі досі в полоні. Боже, збережи їм життя🙏🙏🙏”

Ольга, Балаклія, 21.07.2022

File · 2022-06-28
Part of Writings from the War project

"Галя...
Галя напередодні війни поїхала до своїх стареньких батьків у Маріуполь й опинилась в ПЕКЛІ війни. Їх дім згорів, тата перестав ходити, кілька перших тижнів війни вони, як і більшість маріупольців, ховалися у темних, холодних підвалах від постійних авіаударів та артилерійських обстрілів.
В кінці березня Галиній мамі вдалося виїхати попуткою до Бердянська, а Галя з татом
залишилися у підвалі маріупольського будинку ...
У травні, коли надія на її порятунок вже згасала, Галя написала: «Мне стыдно за людей, у
которых руки по локоть в крови, за людей, которые убивают и калечат без сожаления и смеют называть себя русскими...»
Головна емоція тоді — ЧУДО! Вона ЖИВА!!! Сльози радості, але...
Ще довго моя подруга не могла взяти слухавку, щоб просто поговорити. Пройшов майже
місяць, поки нарешті розмова відбулася.
Історію Галі даю від її імені й за її згоди.
“Мама уехала в Бердянск в конце марта. Мы остались с папой в холодном подвале дома No78 на пр. Строителей. Папе было очень плохо, он не двигался, страдал от боли, холода, высокой температуры. Не было памперсов, лекарства и еда заканчивались. В подвале были соседи. Некоторые, глядя на его муки, говорили мне, что надо было оставить папу и уезжать с мамой – он-де не жилец. Я не могла объяснить им: это же мой любимый папочка! Он всегда любил и поддерживал меня. Даже в этой адской ситуации он шептал:
“Доченька, мне так жаль, что не увижу тебя снова счастливой...А ты обязательно будешь счастлива... потом...после нашей Победы...” Как бы я не любила папу и не верила в Чудо, как врач, я понимала – если ему срочно не оказать стационарную медицинскую помощь, папа умрет. Я решила действовать...
Сначала поднялась в нашу квартиру, чтобы взять вещи. Снаружи грохотало и выло... Наша
квартира как ни странно встретила тишиной. Как могила. Черная и выгоревшая. Я стояла в
закопченной промерзшей коробке убитого многоэтажного дома по щиколотку в пепле и не
верила, что это дом МОЕГО ДЕТСТВА. Здесь мы с сестричкой играли, мама кормила вкусными обедами. Здесь я впервые влюбилась и родной дом первым узнал о моей победе на конкурсе, и отъезде на учебу в Испанию...
Теперь ДОМ был мертвым. Его убили “братья”. Я пошарила в пепле и нашла остатки своего лептопа, а еще - одного из двух фарфоровых лебедей – символов семейного счастья моих родителей. Второго не было. Почему то отсутствие этого, второго, лебедя очень больно задело. Как будто он вырвался с Мариуполя, а мы с папой – нет...
Я спустилась в подвал и попросила присмотреть за папой соседку, у которой кода-то принимала роды (по первому, украинскому образованию Галя – акушер-гинеколог, по
испанскому – семейный врач и эндокринолог – прим. Авт). Решила идти за медицинской
помощью. Куда? Где меньше грохотало. Это была уже оккупированная русскими территория – поселок Мангуш. Со мной вызвались идти туда еще два соседа. Другие отговаривали – дорога обстреливалась, авианалеты были постоянными и чтобы выйти на относительно тихий участок, нужно было пройти семь кругов ада. Тогда я еще не знала, что настоящие адские круги меня ждут впереди... До Мангуша мы добрались. 30 км пешком, несколько проверок оккупационными войсками и первое мое задержание за то, что наряду с украинским паспортом у меня был испанский. Мое испанское гражданство вызывало подозрение и неоправданную злобу. Кстати, потом эти эмоции я встречала не единожды. Но в этот раз все обошлось. Помощь папе, вопреки моим надеждам, никто не захотел оказывать, но мне позволили переночевать в холодном помещении вместе с сотнями убегающих от войны мариупольцев и утром отпустили.
Я могла добраться до Донецка и уехать в Испанию. Но папочка... мой любимый, добрый
папочка оставался в темном сыром подвале под непрерывными бомбежками...Как бы я потом с ЭТИМ жила?
И я вернулась в Мариуполь.
Было начало апреля. Я добралась и поняла, что папе совсем плохо. Он бредил и остро нуждался в лекарствах. В отчаянии я пошла в горбольницу No2, ближайшую из действующих. Она была уже под контролем российских войск.
“Ну и что? - подумала я тогда, - они тоже люди, у них тоже есть родители и они поймут мое желание спасти отца.”
Если честно, я всегда жила в русскоязычной среде Донбасса, училась в русскоязычной школе, уехала в Испанию еще в 90-х, когда Украина только недавно вышла из состава СССР и дружба с рф была еще крепка. Я не могла поверить, что русские хотят смерти украинцев. Думала, это какая то ошибка руководства их страны, а нормальные люди есть везде и всегда можно договориться...
Как же я ошибалась!
В больнице No2 работало всего три врача – дико уставших и обозленных.
“Как вы не понимаете?! Туда “скорая помощь” просто не доедет – там постоянный обстрел! – кричал мне главврач Вакуленко Максим Валерьевич, - Лучше бы помогали нашим врачам, раз говорите, что тоже медик!” И я стала помогать, хотя на самом деле врачам нужны были крепкие мускулистые санитары, чтобы переносить раненных и уносить трупы.
Главврач (присланный из Донецка) показался мне сначала человеком порядочным:
выслушал, послал какого-то ополченца проверить, как там мой папа, пригласил на свой день рождения, который отмечал бутербродами и водкой тут же, в больнице. Я ничего не скрывала, сказала как есть: живу и работаю в Испании, приехала перед войной к родителям, теперь вот пытаюсь спасти папу...
Главврач слушал, кивал, а потом неожиданно начал расспрашивать об учебе в Донецке, о том, какие фамилии у преподавателей, как называлась столовая универа...Я не все смогла
вспомнить – прошло 25 лет! - и главврач заявил, что я не та, за кого себя выдаю.
Потом вернулся ополченец и сказал, что папы нет – в дом попала бомба и все сгорело. От него дико несло перегаром и я поняла – никуда этот гусь не ходил и просто врет.
Вырвалась с больницы и побежала к родному дому. Папа действительно умер. Соседи
вынесли его в одеяле во двор и положили рядом с другими жертвами этой бессмысленной
бойни. “Папочка, прощай и прости, что не могу тебя похоронить”, - прошептала я, поцеловав его в холодный лоб.
Я вернулась в больницу, просто больше было некуда идти, город оставался закрытым.
Теплилась надежда, что удастся выехать в Донецк вместе с заезжими оттуда врачами. Но
вместо врачей меня “забрали” так званые полицейские ДНР и отвезли в Володарск. Там взяли отпечатки пальцев, а потом мне и еще одной “заключенной” Марине – молоденькому лейтенанту одного из райотделов мариупольской полиции – замотали рты и глаза скотчем и куда то повезли в зарешеченном пазике.
Ехали час, остановились в поле. “Наверное будут расстреливать”, - прошептала Марина.
Нет. Мы приехали в Донецк, в тз изюмский отдел по борьбе с преступностью. Вместе с еще 5 людьми нас поставили лицом к стенке и заставили так стоять три часа. Было холодно. Еще в Мангуше я простудилась и в Донецке поняла, что у меня — воспаление легких. Была температура, сильный кажешь и боль в груди...
Три дня нас продержали без еды и воды. Допрашивали 5-6 раз.
Каждый раз, когда рассказывала правду, не верили и требовали «все рассказать».
Что, ВСЕ? Я не понимала, что от меня хотят – ведь так легко проверить, что я мариупольчанка, родители живут в Мариуполе, училась в Донецке, победила в международном образовательном конкурсе для молодых врачей и уехала в Испанию учиться. ВСЕ!
Наверное, рашистам не приходило даже в голову, что кто-то может ПОБЕДИТЬ не оружием и геноцидом, а умом и упорным трудом.
Сначала меня допрашивали вежливо. Потом — начали бить: по голове, а когда упала со стула – по ребрам. Я в сотый раз повторяла то, что было правдой. Но двум извергам казалось мало. Складывалось впечатление, что издевательства над людьми им лично приносят физическое удовольствие. Они подключили к моим ногам и рукам ток.
Было очень больно. ОЧЕНЬ. БОЛЬНО. Не получив никаких новых сведений, твари пообещали подключить ток «сама знаешь куда». И я почему то им сразу поверила.
Но привезли новую партию пленных и палачи обо мне на время забыли. Я слышала, как
пытали какого то молодого мужчину...судя по голосу, совсем мальчишку. Он страшно кричал три часа подряд. Этот крик мне теперь снится по ночам...
У меня отобрали документы, телефон и рюкзак с вещами и деньгами – там хранились
«похоронные» деньги родителей. Все исчезло, но в тот момент мне была важнее собственная жизнь. «Дайте мне антибиотики, а то я умру!» - умоляла местного «следователя». «А мне по...й!», - ответил он и даже воды не дал...
Они в массе своей были садистами.
Я думала, со мной произошло худшее, что могло быть. Но я снова ошиблась!
После Донецка, в начале апреля, не добившись новой информации, оккупанты отвезли меня в Еленовку и бросили в цементный «мешок» к другим заключенным. 40 человек на 40 метрах. Мои мучители сказали, что в «мешке» все азовцы. Но азовцев там не было, зато точно были зеки-стукачи рос.спецслужб, которые начали меня травить. «Поселили» возле грязного, вонючего туалета, не давали воды, выбивали из рук ту скудную еду, которую получали от «освободителей» – краюху хлеба на день.
Яркое воспоминание: просыпаюсь на холодном цементном полу. Болят ребра. Сильно болят легкие и голова от температуры. Хочется пить, а воды нет. Попыталась пить мутную
техническую воду, но и ее не дали. Хотелось есть. Я видела, как молодых женщин-заключенных иногда выводили под конвоем на ночь, а потом конвоиры давали им консервы или какую то работу вне «мешка». Это было привилегией - стоять и ходить. Догадывалась, какую цену было заплачено за те консервы...
Мне не давали вставать. Не давали ходить. Даже пойти в туалет. Меня травили, чтобы что?
Думаю, план был простой – они хотели, чтобы я, если выйду оттуда, рассказывала в ЕС, какие плохие азовцы. Какой же все-таки дешевый спектакль с тупыми актерами!
Через несколько недель я не выдержала и взбунтовалась. Кричала, требовала адвоката и
свободу. Меня бросили в карцер. Там было очень холодно, но хотя бы можно было вытянуть ноги...
Потом – опять боль в груди, полуобморочное состояние и изнеможение. За месяц мучений я потеряла почти 10 кг, стала бледной тенью себя с потрепанными волосами и желтой кожей. Я понимала – еще немного и этот мешок станет моей могилой. Было уже все равно. И когда в очередной раз мерзкая баба-заключенная, которая ненавидела и травила меня, подошла с угрозами и матом, я сломала ложку и закричала, чтобы отошла, иначе за себя не ручаюсь. Наверное, что-то в моих глазах было такое, что она замолчала и отошла...
А в начале мая меня отпустили. Просто выпихнули утром за ворота тюрьмы и закрыли за
спиной дверь. Не буду рассказывать, с каким трудом я добралась в Донецк, к старой 90-летней родственнице, которая меня даже не узнавала. Как мне помогло с деньгами и билетом представительство ООН в Донецке, как друзья отнеслись с непонятием, недоверием и подозрением, и как в старых, порванных туфлях родственницы ходила в изюмский отдел забирать документы у изверга, издевавшегося надо мной, и какими матерными словами этот садист меня «провожал» с «освобожденного» ДНР – это длинный рассказ... Скажу одно: когда мне в Донецке заявили, что выезжать на Испанию лучше через москву, я ответила: НИ ЗА ЧТО!
И когда наконец окольными путями добралась в Литву, то целовала землю перрона. Какое
счастье - я в ЕС!
Никогда не думала, что россия превратится в фашисткое государство.
Злоба, жадность, подозрительность, презрение, отупение – малая толика того «русского мира», который пришел в Мариуполь.
Мне очень-очень больно, что мой папочка остался лежать там, во дворе. И таких в Мариуполе тысячи, десятки тысяч...
Я прошу Бога когда-нибудь найти захоронение и по-христиански предать прах любимого папы родной земле. Он так верил, что я выживу и доживу до Победы.
Папочка, я обязательно доживу! Я уже дома, в Испании, даю интервью испанским СМИ, не смотря на то, что вспоминать все происшедшее очень больно. Но я должна рассказывать правду.
Прошу мою вторую родину и все западные страны: помогите Украине победить!
Примите Украину в ЕС и не оставляйте один на один с рашистами. Война не так далеко от ЕС, как кажется, а если Украина падет — падет и Европа».


Історія Галі набагато довша і важча, ніж я розповіла. Повірте, навіть після того, що я чула від багатьох своїх друзів, які вирвались з Маріуполя, розповідь Галі б’є навідліг. Можливо, хтось із українських ЗМІ Dmytro Lykhoviy, Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva вирішить зробити з нею інтерв’ю, можу поділитись контактами.
Разом переможемо..."

Тетяна, Київ

Марина, 229-12-04
File · 2022-06-25
Part of Writings from the War project

"Цей дім збудував мій дід. Тут народився мій батько, я і мій молодший брат. Пам'ятаю, як на Зелені свята ще якогось радянського часу мама викладала на долівку лепеху, молодий полин і цвіт липи. Розкладала ті трави тонкими пальцями на газетки, посувала клечальне ближче до вікна. На вулиці багато сонця, але в кімнату світло йде розсіяним, розсипаним від гострих краєчків молодого виноградного листя. Дід дбав свій сад-виноград, нам, трьом своїм онучкам, висадив іменні вишні. "Це зілля, отак його кладуть, щоб померлі приходили в гості і раділи за нас, живих", - бабусине кріпове пояснення про клечальне справді вражало. Ті ночі я не спала - чекала на домового і коли прийдуть мертві нюхати полин і любисток. Тривогу знімав гуркіт нічних поїздів: вони везли людей у великі міста, товарняки ганяли щось заводське і смердюче, життя крутилося в такт колес тільки залізничними коліями, а чиїсь світлі мрії були концентровані та скам'янілі у маленьких прозорих скляних кульках, їх безліч там, на путях.
Це дім між Сєвєродонецьком і Рубіжним, Південна-Южная, промислове передмістя, яке ви знаєте по Зорі - "заводу Бойка", луганській вотчині партії регіонів, воно окреслене пахучим лісом та глибокими озерами. Хата трьох поколінь була татовою гордістю і мала колись перейти у спадок моїм дітям. Як знання про те, навіщо розкладати зілля на долівки й підвіконня. Коли у квітні росіяни поцілили у цистерну з азотною кислотою, вибухова хвиля була такої сили, що знесла цілий квартал. Хатки поскладались, наче сірникові коробочки, сараї поздувало, ніби вони були з сухої тростини. Під завалами лишились мертві люди. Родичка з сусідньої вулиці, дев'яносто год. Бабуся щороку брала в неї розсаду, і поки творився обмін рослинами і новинами між ними, повоєнними старобільськими переселенками, я набирала квіткових пелюсток, щоб робити мурашкам крила. Бабуся Старцева загинула у своєму погребі, бо її дочка отруєна рускім міром і не вважала за потрібне тікати від російських ракет.
Напередодні Трійці батькам надіслали свіже фото руйнувань - є такі місцеві люди, які ходять заявленими адресами окупованих міст і фотографують залишки чужого минулого життя. Батьків дім назвали найбільш вцілілим у тій частині передмістя, таке щастя, лише зірвало дах, вибило шибки та розкурочило задній двір. Щорічний городик під полуницю, гірчицю, кріп і салати з базиліками тепер встелений червоними маками, весь двір у маках, яких там ніколи не було. Кажуть, російські снаряди розбили южанський цвинтар, там поховані мої бабуся, дідусь, молодша сестра, інші родичі, і поки я застеляла пахучим зіллям долівку і підвіконня в Хмельницькому, наш двір закрило потойбічне клечальне зілля, його застелили наші мертві для наших живих.
В'ється дідів виноград, зеленіє сестра-вишня.
Це значно краще за те, що відбувається із маминою квартирою. Навіть шибки ніби вціліли, але туди поселилися російські солдати. Сподіваюсь, вони зловили якийсь сильний ментальний удар у пах, коли побачили український прапор в передпокої."
Марина --
25.06

File · 2022-06-25
Part of Writings from the War project

“Підручник шведської для тих, хто щойно приїхав.
У вправі на граматику між реченнями на кшталт «Куди їде цей автобус?» та «Як звуть твою тітку?» є ще одне — «Коли закінчується війна?»
Це речення не про Швецію: я стільки разів чула від шведів, що війни тут не було 200 років. Думаю, це важлива складова національної ідентичності.
Але за допомогою таких крихітних штрихів Швеція показує людям, що вони важливі.
Офіціант-швед, який приносить тарілки з обідом в центрі Стокгольма і старанно вимовляє «Смачного!»
Працівник метро, який бачить паспорт і каже «Привіт!» (отак українською і каже!). А я дякую йому: Tack!
Українські прапори скрізь, і над бутіком Louis Vuitton, і поруч з величним храмом в центрі Стокгольма.
Паперовий носовичок, який протягує офіцерка міграційної служби, коли замість пояснити, що мені треба, починаю плакати. Паспорт у мене все одно заберуть, але ці хустинки під рукою, як і їх терпіння до чужих сліз, — де вони тільки беруться.
Мітинги за Україну по понеділках, куди сходяться шведи, як сходились 30+ років тому за країни Балтії. І зброя, зброя, авжеж, зброя. Зброя, яка звільняє і захищає.
Я це дуже ціную. Це неможливо не цінувати.”

Kateryna

File · 2022-06-20
Part of Writings from the War project

🇺🇳 20 червня міжнародний день біженця, встановлено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 🇺🇳

⬇️⬇️⬇️

В цю війну мені щось не плачеться. Я б хотіла, але не виходить.

Вперше пустила сльозу, коли не мій, але улюблений тато, написав мені якось зранку, в перший тиждень війни, що не може везти маму в підготовлену їм евакуацію, тому що вночі у нього стався інфаркт. Зрозуміло ні лікарів, ні швидких. Було страшно. Було боляче.

Вдруге я заплакала, коли моя давня подруга, одна з трьома дітьми, не хотіла їхати з Рубіжного, а я не могла її переконати терміново це зробити. Було страшно. Було боляче. Рубіжного більше не існує.

Та по-справжньому я ридала лише один раз.

🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳

Ми приїхали з малим вночі на залізничний вокзал, отримати еміграційні квитки, після двох діб найскладніших перельотів. У сина шпарила температура, боліло горло, я тягла дві валізи, його і якось себе. Черга в касу була величезна. Усі українці, з дітьми, літні пари, чоловіки на милицях. Ми простояли дві години, Нікіта майже падав від втоми та хвороби.

Взяли квитки, пішли шукати аптеку. Все звичайно було вже закрито – Європа…

Волонтери розводили руками, мовляв, не можемо допомогти. Я зупинилася з сином посеред будівлі вокзалу в якомусь дивному заціпенінні.

І тут до мене підійшов дідусь і польською запропонував взяти булочки. Просто звичайні такі собі булки, що лежали в нього в целофановому пакеті. З магазину, чи домашні – я навіть не зрозуміла. Я посміхнулася і чомусь (чому бляха???) - відмовилася.

Він дістав пакет із випічкою і просто засунув його мені в руки. «Їжте діточки та тримайтеся» - напевно якось так звучала його фраза польською, я вже не пам'ятаю. Тому що раптом почала плакати. Вночі. Серед вокзалу. В Польщі. З хворою дитиною та двома валізами. Серед війни. З повним нерозумінням майбутнього та закресленим минулим.

Це були найсмачніші булочки ever, які тоді замінили і вечерю і сніданок і найголовніше - безмежну, людську любов.

❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️

Більше я не плакала. Зібралася з думками та влаштувала все, що змогла влаштувати. Собі. Іншим.

Дідуся того згадую майже кожен день і подумки дякую… святі люди, жахливій війні 🙏

💛💙

20 червня міжнародний день біженця, таке собі свято …

File · 2022-06-19
Part of Writings from the War project

“Харків, Північна Салтівка. Анатолій Григорович, 78 років та пів сотні його пташок.
Уже в перші дні повномасштабної війни будинок чоловіка лишився без опалення, світла та вікон. Коли в березні морози стали сильнішими, у квартирі чоловіка замерз навіть акваріум.
"Я точно не знаю, скільки в мене канарок. Сьогодні чистив клітку, то одна вилетіла. А от два дні тому пташенята вилупились. Це значить, що життя триває! Я їм сьогодні яйця варив, бо пташенятам треба яйця. Траву ходжу їм рву. Люблю я це! Люблю з дитинства.
Вікна в мене вилетіли на перший чи другий день. Найважче було, коли у квартирі температура стала -20. Он таз у мене стоїть. Я ставив на кухні що-небудь, що горить, і палив стільці. Трохи нагрівав воду, щоби напоїти пташок, а сам одягнений лягав під ковдри. У ванній у мене вода була налита спеціально. Замерзла. Акваріум із рибами замерз. Вода в туалеті теж замерзла. У мене було багато риб і рослин багато, красивих таких… усе замерзло.
Ви питаєте, чи страшно було, коли бомбили. Я ж хіба "герой Радянського Союзу"? Звісно страшно. Але в підвал не бігав. Сусіди ж ще поки були тут, усі знали, що я полковник. Може, й самі більше злякались би, якби побачили, що полковник у підвал бігає.”

Марі
Харків
19.06.2022

Любов, 220-12-01
File · 2022-06-10
Part of Writings from the War project

"У нашому будинку на Луганщині окупант живе з 2015. Він не пожив там кілька тижнів, і його не вибило звідти ЗСУ, він живе там роками.
Роками! Моє місто окуповане понад вісім років.
Ми не знаємо, що він вкрав, що зламав, що продав. Лише чули, що він їздить на татовому скутері. У нас є документи на будинок, яким ми ніколи не скористаємось. Можна лише уявити, який він за всі ці роки загаджений і запущений.
Я розповідала вам, як це огидно і боляче. Але чула, що Донбас можна або треба віддати. Політики слухали голос більшості і віддавали. Віддаси маніяку сусіда, потім він прийде забрати твоє життя.
Потім я готувалася до російського наступу на Київ. Розповідала тут вам, що закуплено, а чого бракує. Писала про те, що не можу наважитися купити мікрохвильовку, бо на війні вона не потрібна. Що вже маю лижний комбінезон, у якому взимку і в окопі можна сидіти. Але мене сприймали за хвору на голову.
Знаєте, на Оболоні розливали на коктейлі наш бензин. Бо ми готувалися, бо були інші, що готувалися. І таких має ставати все більше.
Скільки у вас зараз вдома крупів? Де ви братимете воду, якщо її не буде? У вас є бензин на коктейлі? У вас є турнікети для кожного члена родини? Ви носите турнікет з собою? Ви знаєте свою групу крові?
Готуйтеся. І за себе, і за тих, кому не прояснилось. Послухайте мене.
Готуйтеся."

Тетяна, 232-26-04
File · 2022-06-10
Part of Writings from the War project

"Боже... І мій малий в перший тиждень мені сказав щось подібне. Коси дибки.
Семирічна дитина каже, що померти не страшно, бо Бог зразу забере на небо, а там бабуся, два дідусі, хтось зустріне. А бути тяжко пораненим - страшно. І побачити, що хтось рідний загинув страшно. Цього й боявся. Все питав перед сном: "Мам, ти ж вночі не спиш? Встигнеш мене схопити на ручки і винести?"
Звичайно, встигну, сину....
А на днях (ми вже місяць в Англії) трапилась ситуація, що я з ним пізнім вечором на краю чужого міста, без інтернету, з розрядженим телефоном, і не приїздить автобус, який курсує раз на годину. Малий каже: "Мам, зараз когось щось спитаєм, не бійся. Мені, наприклад, після бомбосховища нічого не страшно". І додає: "Знаєш, це добре, що ми поночували в тому бомбосховищі. Тепер нам взагалі має бути нічого не страшно".

File · 2022-06-03
Part of Writings from the War project

"Как началась для меня война?
Мы не паниковали и не суетились, не складывали тревожный чемоданчик, не покупали продукты, не планировали отъезд. Я даже старалась не читать новостей, на настойчивые вопросы старшего сына, подруг, что мы планируем делать, планируем ли мы уехать, отвечала, что ничего не планируем. Войны не будет.
Но о приближении войны (я поняла это позже) мне сначала сказала наша дочка. Как сказала? Появлением у нее постоянной тошноты, трясущимися руками, отсутствием нормального сна и, наконец, просьбой уехать...
Еще мне "сообщили" о ней странные люди в нашем сквере Котляревского, каждый день разные пары в последние две недели перед войной. Они были не нашими, они ходили по двое, но видно было, что они не друзья и не родственники, одеты они были очень неприглядно, серо, у них были небольшие дорожные сумки или рюкзаки, а ещё они всё фотографировали. Улицы, дома. Но они не были похожи на туристов. Они ими и не являлись.
Потом о войне мне "сообщил" мой муж своим настойчивым предложением вывезти детей хотя бы на недельку. Я не верила, не хотела поддаваться этой правде, которая уже была во всём рядом со мной. Но он показал мне на дочь, на ее руки, которые все роняли в тряске, и сказал, что ее надо успокоить, что ничего не случится плохого, мы просто побудем недельку в Тбилиси и вернёмся. А он останется и присмотрит за теми, кто в Киеве. Я твердила одно: "Решить уехать - значит признать, что война будет. Если она будет, то мне нужно быть дома, со всеми". А он говорил: " Да ладно тебе, войны не будет, погостите недельку в Грузии и вернётесь". И на это я говорила : "А зачем тогда уезжать?" Так мы и ходили по кругу в наших диалогах с ним. Но все таки он купил билеты. На последний, как оказалось, рейс.
Что было дальше? Дальше я не могла собраться. Но я скачала книгу по терапии травм читать в самолёт. Я взяла вещей на неделю, что попалось под руку, совершенно бестолково, как потом оказалось, но что уж...
Я хотела поехать увидеться с мамой и папой, но не смогла. До сих пор не могу понять, как я могла так смалодушничать, как... Мне снова казалось, что если я поеду прощаться, то точно будет война, значит я точно знаю, что она будет и уезжаю от нее, а ведь я еду просто на недельку в Тбилиси. И скоро я буду снова дома.... Как будто от моих действий зависело начало этой жуткой страницы в жизни моей и моей страны...
Сын пришел к нам на ночёвку накануне отъезда. Мы долго сидели, разговаривали о разном и о возможности войны тоже. Спали пару часов. Утром я села на его кровати и рассматривала его спящего. Запоминала, какой он и плакала. Я старалась вглядеться в него, чтоб увезти его с собой. Так перед глазами эта картинка и стоит...
Мы улетели вечером, поздно, 23го. Почему-то в самолёте меня попустило. Я слушала книгу о терапии травм, рядом сидел мужчина грузинской национальности с украинским флагом в руках. Я начала шутить с детьми, даже смеяться. Нас встретили в Тбилиси родственники, была уже ночь, мы уставшие легли спать.
Рано утром я проснулась резко, как будто кто-то меня громко звал, кричал мне что-то важное. Я кинулась в телефон, ВОЙНА! Мой Киев бомбят. Я сижу в кровати, в соседней комнате спокойно спят дети, а я не могу поверить. То, что было уже во мне все дни до этого ужасного утра, все что было жуткой липкой правдой, которая меня уже окружала, внезапно вырвалось наружу реальности. А меня как будто выплюнуло за границы этой реальности, моей жизни, я наблюдаю с болью и ужасом со стороны , что вся моя прежняя жизнь, жизнь моей семьи, жизнь миллионов украинцев разрушена... Такие мысли были тогда.
Сегодня 100 дней войны. 100 дней борьбы моего народа с врагом. 100 дней смертей, травм, потерь, разлук с близкими. 100 дней боли. И ровно 100 дней нашей временной эмиграции."
Лена, Киев, 03.06.22

File · 2022-06-02
Part of Writings from the War project

"Діти не можуть чекати, поки ми відкладаємо життя.
Це один із уроків війни для мене.
Коли вона почалася, двійнятам було по 4. За ці 8 років вони навчилися вимовляти звуки, читати і писати, рахувати.
Вони стали вище ростом, їхні тіла трансформуються в дорослі.
Ті іграшки, які були важливими колись, зараз уже неактуальні. Улюблені кольори змінилися.
Старший син ходив до 1 класу, коли почався Майдан. Цього року він закінчує школу дорослим юнаком.
І я зрозуміла, що не можу відкладати їхнє дитинство. Щоб не відбувалося - якщо я маю можливість, я стараюся забезпечити для них те, що їм потрібно для щастя саме зараз.
Морозиво? Так, морозиво можна їсти під час війни.
Іграшки? Та лялька була цінною саме у 2015 році, коли наш тато воював під Маріуполем.
Вчитися - зараз.
Гуляти і дружити - зараз. Спілкуватися - зараз.
Любити - зараз.
Бо наші солдати воюють не тільки заради майбутнього, а й заради теперішнього наших дітей."

File · 2022-05-30
Part of Writings from the War project

"Біля магазину хліб вивантажує автівка, на якій просто нема місця без кульових отворів. Дорога понівечена дрібними ямками від снарядів, де не де - чорні плями від попелища розміром з цивільну машину. Заправки, супермаркети, ресторани на узбіччі траси спалені і зруйновані. Я думала, буде страшно та взагалі флешбєк. А ні. Звично так. Реабілітована психіка відводить увагу на позитив: природу, цілий дім, близьких людей, смачні сезонні фрукти. Але голова твереза: тримати повний бак авто, зібрану валізу, готівку в гаманці і їхати без вагань при першому тривожному дзвінку. Здається, тепер це наша реальність на довгі роки: знов і знов відтворювати вдома повноцвнне життя, роблячи вигляд що все так буденно й звично, і бути готовим покинути його щомиті.

Фото машини вирішила не ставити. І так достатньо. Нехай буде життя, літо та ароматичні трави, що виросли у мене в саду. Ось цей "віник" в моїх руках - це естрагон."

Олександра, Київська область

File · 2022-05-29
Part of Writings from the War project

"довго думала, чи писати все це, але вирішила таки залишити на згадку. днями я стала мамою вдруге. багато хто зі знайомих знав про мою вагітність і всіляко нас підтримував. щиро дякую вам, друзі! це дуже допомагало і зігрівало. обіймаю вас міцно. я народжувала в день рекордної кількості сирен: 15 за добу, здається більше 9 годин загалом. так, мені було не до них, так, я не могла бігти в укриття із пологової зали. мене б не покинули і лікарі та медсестри. але відчинене вікно і це постійне завивання дуже всіх нервувало, забирало у всіх і настрій і сили. першими звуками, які почула моя донька, були якась за рахунком клята сирена і мої слова: я люблю тебе, ти найкраща.
В день виписки просто над дахом пологового будинку, де ми були на останньому поверсі, пролетіли ракети. я вперше чула їх так близько і так гучно. вони впали далі, цілили не в лікарню, вибухи теж було чути. ми бігли у підвал. величезні перелякані очі породіль, які несуть сходами свої дорогоцінні клуночки у сховище. не дивлячись на біль від швів і запаморочення. холодний, як погріб, підвал. мороз від страху по шкірі. волосся дибки. розумієте, ми кілька днів назад народили найдорожче, найцінніше, що може тільки бути у житті. а над нами летять ракети, і немає ніякої гарантії, що через хвилину не прилетить іще ракета, яка промахнеться, або ж навпаки, буде як раз цілити в лікарню. це невимовний жах і розуміння своєї цілковитої безпорадності і безкінечної абсурдності і позарівневої жорстокості того, що відбувається. і дикий страх, що може ти ніколи більше не побачиш свого сина, сестру, якщо ракети полетіли у їх бік. дзвониш на ходу і секунди очікування як роки. у чому винні діти? що вони зробили такого, що їх доводиться називати тепер "діти війни"? моя бабуся народилася 1941 року і теж була "дитиною війни". я не розуміла значення тих слів до цього лютого. це діти, у яких забирають нормальне дитинство. це діти, які з народження знають про найстрашніше. але діти народжуються для того, щоб жити щасливе життя і вони як світло у темряві, діють надію і сили все це пережити.
просто мої думки.
все буде Україна 💛💙"

Ольга, Дніпро

File · 2022-05-27
Part of Writings from the War project

"Недавно переписувалась з однією старою знайомою. Вона мама 2-річного хлопчика. Також вибрались з Київщини. І вона почала просто питати як це було. Очима мами. Я розповіла про ночі в підвалі з Євою і як вона досі перепитує чи варто нам бігти у підвал, коли чує, як пролітає гелікоптер над нами за тисячі кілометрів від дому. Тоді ми ще не розуміли масштабу зла, але чули про розстріляні автівки і про перші зґвалтування і просто не виїжджали. Здавалось, що вдома навіть під вибухами безпечніше.

У єдиному супермаркеті в нашому селі полиці були пустими. Через те, що усі мости взірвані - нам нічого не завозили. Як зараз пам’ятаю - ми порахували усі запаси їжі. Макарони, каші, щось лежало в морозилці. Якщо їсти два рази на день - нам на трьох би вистачило ще на два тижні. І раптом на 10-й день війни я зрозуміла, що я ніде не можу купити тампонів чи прокладок. Того вечора чоловік пішов з теробороною розгружати якусь вантажівку. За це йому дали два батони. І він не приніс їх додому. Він обміняв їх на пачку прокладок. 21 століття. Це був перший раз коли я розридалась і не могла зупинитись. Бо ця пачка прокладок була тоді як щось неймовірне. Потім ми наважились і два дні їхали в дорозі з дитиною і собакою. Вони просто лежали на задньому сидінні і не піскнули. - Але, знаєш, моя дорога - написала я їй, це така фігня в порівнянні з тим, що пережила ти!

Бо її сім’я дійсно пройшла крізь пекло. З перших днів війни їхнє село було в окупації під Києвом. Від інфаркту помер її свекор і вони самотужки робили труну, щоб поховати його у дворі будинку. У них не було води і запасів їжі. І одного дня, щоб вижити - вони почали їсти собачу їжу.

  • Юля, уяви, мій дворічний син їв собачий корм!

Мої пальці стукали по екрану набираючи текст, а сльози заливали букви. Вони вибрались через блок-пости рашистів. Але вона пише, що вдячна за те, що просто жива. І просить не знецінювати пережите нами. Не порівнювати. Просто ми написали одна одній як це було.

Знаєте, я пишу це, щоб ніколи не забути і не знецінити. Бо жодне переживання і біль не мають знецінюватися. Як і цінність самого життя. І можливість повернутись до нормальності така цінна. Інколи просто зайти в магазин і на полицях побачити все потрібне. І дати дитині дитячу їжу. А ще просто з кимось про це поговорити.

Хочу доєднатись до ініціативи dobro.ua та Фонд Маша, які збирають кошти на психологічну реабілітацію для жінок та дітей, які постраждали під час війни і морально, і фізично, і психологічно. Долучайтесь і підтримайте. https://dobro.ua/.../reabilitatsiia_zhinok_ta_ditei_iaki.../ "

Юлія, Київ

Untitled
File · 2022-05-25
Part of Writings from the War project

"Оновлено:
Дорогі родичі всіх Дмитрів, які не виходять на зв'язок, я розумію що ви пробуєте всі можливі способи найти їх. З свого боку повідомляю, що дружину Дмитра ми проінформували про евакуацію відразу як ми знайшли зв'язок.

Оновлення номер 2:
Сьогодні зустрівся з безпосереднім командиром Дмитра. Вибачаюся за не точності які я виклав в розповіді, це вийшло не з моєї вини.

А саме:
1) Дмитро був сам протягом двох днів.
2) Група вчора повернулася забрати Дмитра, але ми були першими.

Сьогодні був дуже складний день.

Але також і хороший через те що зробили дуже добру справу.

Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили.
Вийшло так що і ворог відступив.

В результаті, 4 дні Дмитро провів провів в посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму де затрималася дощова вода і пачку вафель, і цього йому вистачило щоб протриматися весь цей час.

Як ми його витягували це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його більше 3 км.

Медики надали допомогу та відправили Дмитра на госпіталь.

Радий знайомству з Дмитром. Дуже мужня людина, яка змогла витримати ці 4 дні. Навіть не уявляю як він зміг витримати і вижити в цій ситуації.

Сподіваюся, що все з ним буде добре і залишиться цілим. Бажаю йому міцного здоров'я."

Макс, родом зі Львівської обл.