"Добрий день! Ми з України і ми з Ірпеня! Такими нас крайній раз бачив мій чоловік і тато, коли відправляв у безпечне місце. Крізь сльози я дивилась на коханого і рідну країну - Україну. І таким був крайній малюнок дітей на нашій землі. Останні два з половиною роки ми з родиною і моєю мамою проживали в Ірпені, у власній квартирі, яку змогли придбати завдяки тому, що моя мама продала житло на Волині і це стало суттєвим внеском. Вона переїхала до нас, ми зробили ремонт і щасливо проживали разом. У перший день війни, коли росія підло напала на Україну, і ми сиділи у підвалі, я просила пробачення у мами за те, що підштовхнула її до цього кроку. За те, що не знаю, чи буде у нас ще власне житло, але обіцяла, що все буде добре. Перед спуском у підвал, у мене текли сльози, коли я вкладала дітям в усі наявні кишені бірки з іменами і прізвищем та контактами батьків. Колись, я їх замовила, щоб у садочку не плутали одіяла та наші речі, а тепер розпихувала по кишеням, щоб якщо з нами щось трапиться, то щоб вони завжди пам’ятали хто вони і їхні батьки. На щастя ми виїхали наступного дня на Волинь, бо моє серце розривалось і кричало, вивозь дітей та маму. Давід від стресу півтори доби ригав, поки я не зробила йому укол. Діти були як миші. Добу ми переночували у родичів, а далі нам надала будинок моя подруга, яка прийняла мою родину і ще кілька наших сімей. Ксю, ти та твоя родина і знайомі - святі люди! Але я й далі залишалась в повному оціпенінні, не почувалась у безпеці. Мені весь час писала та телефонувала польська подруга з якою ми востаннє бачились 9 років тому, щоб ми їхали до неї і ми поїхали. На жаль, моя мама відмовилась їхати далі і залишилась у сестри... А я розуміла, що ніколи не пробачу собі, що не вивезла дітей далі, якщо щось трапиться, маючи таку можливість. Переступивши кордон я відчула шалену підтримку, в усьому світі не вистачить слів вдячності для поляків. Я безмежно вдячна полякам та польській землі за допомогу кожному українцю. Ми відчуваємо ваше тепло, ви розділяєте наш біль і намагаєтесь в усьому допомагати! Подумки тисну кожну простягнуту руку до українців. А ще, знаєте, тепер увесь світ знає не тільки Україну, а й наші героїчні міста: Харків, Ахтирка, Мелітополь, Маріуполь, Бердянськ, Херсон, Гостомель, Ірпінь, Буча, Чернігів, Запоріжжя та інші... Коли я дивлюсь відео з мітингів з українськими прапорами з окупованих міст, я розумію, яка ж ми велична нація! Відчуваю величезний біль за все що коять ці під....и і гордість за українців! І я молю Бога, щоб про ці й усі інші міста світ дізнавався не через призму війни, а вже через мир та процвітання. Мабуть, раніше я би писала Господи, допоможи нам! А тепер напишу, дорогі ЗАХИСНИКИ, наші ЗСУ, пане ПРЕЗИДЕНТЕ, МЕРИ та голови громад, ТРО, волентери, кожен хто боронить Україну, ви найвідважніші та найсильніші у світі, врятуйте нашу країну від цих зловонних орків! Ми віримо у вас! Господи, а ти, будь ласка, допоможи нашим хлопцям та дівчатам! Я і мільйони українців хочуть повернутись після нашої перемоги додому, щоб відмити та відчистити її від російської погані, відбудовувати країну та разом будувати наше світле майбутнє. Слава Україні!!!"

Ірина, Ірпінь

"«Якщо треба я буду спати на підлозі, щоб дати дах над головою тим, які цього потребують», - Стефанія Борейко про свою місію приймати біженців.
За 17 днів ( 26.02–14.03) у пані Стефанії переночувало зовсім не знайомих 25 людей, що тікали від війни з Києва, Харкова та Кривого Рогу. Найбільше було 11 людей одразу. Пізніше їх жінка розприділила до дочки та онучки. Здебільшого всі вони «транзитом» зупинялися перепочити перед перетином кордону. Жінка розповідає рада і такій компанії, адже чоловік нещодавно помер, а діти давно працюють в іншій країні. Подібні історії з поселенням у себе людей, пані Стефа практикувала у мирний час - це були здебільшого сезонні торговці. Тому коли дочка розповіла про таку потребу надати прихисток тепер - погодилася без вагань. «Мені веселіше коли хтось у мене живе, про когось дбати, з кимось поговорити. «Я віддала для людей, що приїжджають дві кімнати, холодильник, кухню і господарюйте», - розповідає жінка. «Мене знайомі питають: Стефо, як ти залишила чужих людей у хаті і пішла в магазин чи до церкви? А я відповідаю: кого боятися - це ж люди, а не звірі - я їм довіряю. Також перед тим, як до мене мають заїхати нові мешканці, стараюся, щоб вони з дороги були нагодовані, прийшли у теплу хату, і почувалися, як колись вдома». Про кожного свого мешканця відгукується позитивно: разом їдять, по черзі готують, продукти також кожен поповнює (крім того привозять із церкви та сільради). Найбільше їй шкода дітей в очах яких читається страх. Якщо вони за ці кілька днів граючись з котиками-песиками починають посміхатися, то радіє і їхня власниця. Тяжко жінці розлучатися з кожним своїм жителем, адже той час, що проводять разом вони стають уже як рідні. Але ці обставини не заважають їм і надалі підтримувати зв’язок з будь-якої точки світу. «Я мрію, що коли це пекло закінчиться, ми разом зберемося за великим столом і святкуватимемо українську перемогу. А зараз прийматиму людей доти, поки вони цього потребуватимуть. Це мій особистий маленький внесок у наш мир»."

Ірина зі слів Стефанії

"Васильків. За метрів 700 від мого будинку влучила балістична ракета. Я поїхав подивитися що сталося зі школою/коледжем ПТУ, за 10 метрів від якої вона вибухнула. Всередині впали плити перекриття. Деякі речі вціліли і я взяв вогнегасник, щоб відвезти його в наш комюніті центр, де бомбосховище, багато жінок і дітей. Коли виходив, з'явився чоловік і сказав: це моя школа, я тут 25 років, і колись був директором, віддайте вогнегасник. Я віддав, звичайно ж. Він довго розповідав про свою роботу, про те що за декілька місяців до війни вони створили надзвичайні навчальні місця для навчання куховарству. Майже плакав. В цій школі колись вчився мій друг. Зараз він без роботи, і ми щоночі спимо у підвалі, регулярно чуючи потужні вибухи з боку аеродрому, який захищає небо над нами. Путіністи не лишають спроб зруйнувати наше життя повністю."
Іван, Васильків

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала"

Євгенія, Буча, 13 вересня 2022

"Як воно в Харкові" (день 108-й п.з.т.) Друзі, які раніше поїхали, поступово повертаються до Харкова – забрати зимові речі та поїхати знову. Ілюзій уже ні в кого нема. Люди в місті – наче лісні птахи та звірі напередодні зими: хтось летить в теплі краї, хтось упадає в анабіоз, хтось робить запаси і готується пересидіти холоди в норі, а хтось буде зустрічати зиму такою, як вона може бути на відкритій місцині.
Поки допомагав другові з перевезенням речей, зустрів у ліфті його будинку жіночку. "Ну вы понимаете, что происходит?" – несподівано говорить вона мені – "понимаете, за что это всё?". "Это оттого" – продовжує вона, не чекаючи моєї відповіді – "что люди перестали верить в Бога. И ведут себя... Ох! Ну где ж это видано, чтобы мужчина женился на мужчине? Вот есть ты, а есть я, и сразу понятно, какая между нами разница, а отэто всё что, а отэто всё куда???" "Так" – погоджуюся – "різниця між нами таки величенька".
Тим часом мама натрапила на світлини з Саржиного яру, куди нещодавно прилетіло. Довго розглядала фотографію жінки, яка лежить в калюжі крові. "Чому кров така яскраво-червона?" – питала вона мене – "хіба так буває?" "Звісно буває" – відповідав я – "якщо артеріальна кровотеча; артеріальна кров саме така, яскрава: оксігемоглобін…"

Євген, Харків

"Перші дні війни були для всіх найстрашнішими. Хтось переставав їсти, хтось спати. Але лишались і герої, яких було не збити з курсу жодними планами із завоювання всесвіту. От таку пані і довелося зустріти в останні дні лютого.

Тоді рашисти з усіх сил намагалися прорватися до Києва і гатили з усього підряд, а наші гатили їм у відповідь. Хоча з нашого боку окупації, на щастя, не сталося, шумно було ще й як. І от одного разу під вечір мені треба було бігом вискочити перед комендантською годиною.

Біжу, а кругом бах-бах-бах! Аж чую, поміж вибухів такий чіткий ритмічний стук. Повертаю голову, а це старша жіночка, яка явно встигла за життя побачити усяке, вийшла на своє регулярне заняття скандинавською ходою. Іде і так палками гатить об асфальт, що лють її аж чути. І вираз обличчя при цьому такий рішучий, що постав перед нею якогось русо туристо, вона б його тою палкою і пришибла б на місці.

За заспокійливим ефектом ця зустріч вийшла десь на 12 арестовичів із 10. Таких людей не перемогти."

Юлія, Київська обл.

"Недавно переписувалась з однією старою знайомою. Вона мама 2-річного хлопчика. Також вибрались з Київщини. І вона почала просто питати як це було. Очима мами. Я розповіла про ночі в підвалі з Євою і як вона досі перепитує чи варто нам бігти у підвал, коли чує, як пролітає гелікоптер над нами за тисячі кілометрів від дому. Тоді ми ще не розуміли масштабу зла, але чули про розстріляні автівки і про перші зґвалтування і просто не виїжджали. Здавалось, що вдома навіть під вибухами безпечніше.

У єдиному супермаркеті в нашому селі полиці були пустими. Через те, що усі мости взірвані - нам нічого не завозили. Як зараз пам’ятаю - ми порахували усі запаси їжі. Макарони, каші, щось лежало в морозилці. Якщо їсти два рази на день - нам на трьох би вистачило ще на два тижні. І раптом на 10-й день війни я зрозуміла, що я ніде не можу купити тампонів чи прокладок. Того вечора чоловік пішов з теробороною розгружати якусь вантажівку. За це йому дали два батони. І він не приніс їх додому. Він обміняв їх на пачку прокладок. 21 століття. Це був перший раз коли я розридалась і не могла зупинитись. Бо ця пачка прокладок була тоді як щось неймовірне. Потім ми наважились і два дні їхали в дорозі з дитиною і собакою. Вони просто лежали на задньому сидінні і не піскнули. - Але, знаєш, моя дорога - написала я їй, це така фігня в порівнянні з тим, що пережила ти!

Бо її сім’я дійсно пройшла крізь пекло. З перших днів війни їхнє село було в окупації під Києвом. Від інфаркту помер її свекор і вони самотужки робили труну, щоб поховати його у дворі будинку. У них не було води і запасів їжі. І одного дня, щоб вижити - вони почали їсти собачу їжу.

• Юля, уяви, мій дворічний син їв собачий корм!

Мої пальці стукали по екрану набираючи текст, а сльози заливали букви. Вони вибрались через блок-пости рашистів. Але вона пише, що вдячна за те, що просто жива. І просить не знецінювати пережите нами. Не порівнювати. Просто ми написали одна одній як це було.

Знаєте, я пишу це, щоб ніколи не забути і не знецінити. Бо жодне переживання і біль не мають знецінюватися. Як і цінність самого життя. І можливість повернутись до нормальності така цінна. Інколи просто зайти в магазин і на полицях побачити все потрібне. І дати дитині дитячу їжу. А ще просто з кимось про це поговорити.

Хочу доєднатись до ініціативи dobro.ua та Фонд Маша, які збирають кошти на психологічну реабілітацію для жінок та дітей, які постраждали під час війни і морально, і фізично, і психологічно. Долучайтесь і підтримайте. https://dobro.ua/.../reabilitatsiia_zhinok_ta_ditei_iaki.../ "

Юлія, Київ

"Ну что же.... 2 марта 2022 года моя жизнь вместилась в один рюкзак, я вместе со своими девочками решила выбираться из Харькова.
Долго не могла найти машину, чтобы добраться до вокзала, уже готова была идти через весь город на вокзал пешком, но машина нашлась просто чудом.
Приехали на вокзал, там давка, паника неразбериха. Огромная толпа людей, дети, старики, собаки, толкотня и давка.
Прибыл эвакуационный поезд и начался ад: арабы и индусы полезли первыми, здоровые мужики начали отталкивать женщин с детьми, нам сесть туда не удалось.
К прибытию следующего поезда, люди в камуфляже и с оружием навели видимость порядка, построили женщин с детьми ровными шеренгами на перроне.
Поезд Бахмут -Львов прибыл уже полным, все полезлм на штурм, ломая шеренги, толкаясь и матерясь. Во время отхода поезда, раздался хлопок, полпа побежала к зданию вокзала, крики, я боялась в толпе потерять детей...
Мы провели на вокзале уже 8 часов, начался коммендантский час, людей стало меньше.
Тут в стороне от вокзала мы увидели поезд, духэтажную шкоду интерсити, побежали к нему, Катя решительно сказала, что это поезд наш!!
Двери были открыты в последний вагон, женщина, проводница, начальник поезда, не пускали в вагон мужин, только женщин с детьми, мы сели нам удалось.
Все два этажа поезда, тамбуры, ступеньки - все было забито людьми.
Дети спали сидя на одном сидении, я рядом на чьем-то чемодане.
Приехали в Тернополь, на перроне встречали волонтеры, все очень вежливые и доброжелательные.
Нам повезло, мы почти сразу успели сесть на поезд до Львова.
Во Львове мы планировали сесть на електричку до Пшемышля, но очередь на неё была через весь вокзал...
Удалось влезть в автобус на Варшаву!"

Юлия, Харьковская область

"На фото моя подруга Галя.
Героиня газетных рассказов в 90-х.
Мариуполь гордился ею. Ещё бы, в конце 90-х молоденький врач из Мариуполя выиграла очень сложный конкурс среди медработников бывшего СССР (всего два победителя из сотен участников!) и уехала повышать квалификацию в Испанию. Галя много училась и много работала, и стала неплохим врачом в Испании.
Она рассказывала мне о своей работе так, что было понятно - спасение жизни для неё не просто работа. Галя - суперпозитивный и очень-очень одаренный человек: языки, музыка, спорт, - как только успевала все при постоянной учебе и круглосуточных дежурствах?
Она позвонила мне 19 февраля:

• Привет, я в Киеве! Давай встретимся!
  В тот день у меня не получалось, но я знала, что Галя едет к своим стареньким родителям в Мариуполь. Она очень за них беспокоится. Помогает, лечит в Украине и в Испании, но у папы - онкология и родители вернулись в Мариуполь: мол, дома и стены лечат.
• Когда ты возвращаешься из Мариуполя в Испанию? Давай уже встретимся на обратном пути, - сказала я.
  Никогда себе этого не прощу!
  Галя уехала в Мариуполь, а потом случилась война...
  Вчера я чудом дозвонилась маме Гали. Она рассказала, что все эти дни дочь была с ними под бомбежками в темном холодном подвале многоэтажки - с лежачим, умирающим отцом и старенькой мамой.
  Сначала разбомбили их квартиру, они перенесли отца в соседскую, потом и туда прилетело, пришлось срочно нести его в подвал. Без тепла, еды, воды, света, медикаментов много дней они провели в подвале. На днях сосед на машине рискнул вывезти из города своих родителей и Галя упросила маму ехать с ними.
  А сама осталась с умирающим отцом в темном, сыром подвале под бомбежками."

Татьяна, Киев

"Галя...
Галя напередодні війни поїхала до своїх стареньких батьків у Маріуполь й опинилась в ПЕКЛІ війни. Їх дім згорів, тата перестав ходити, кілька перших тижнів війни вони, як і більшість маріупольців, ховалися у темних, холодних підвалах від постійних авіаударів та артилерійських обстрілів.
В кінці березня Галиній мамі вдалося виїхати попуткою до Бердянська, а Галя з татом
залишилися у підвалі маріупольського будинку ...
У травні, коли надія на її порятунок вже згасала, Галя написала: «Мне стыдно за людей, у
которых руки по локоть в крови, за людей, которые убивают и калечат без сожаления и смеют называть себя русскими...»
Головна емоція тоді — ЧУДО! Вона ЖИВА!!! Сльози радості, але...
Ще довго моя подруга не могла взяти слухавку, щоб просто поговорити. Пройшов майже
місяць, поки нарешті розмова відбулася.
Історію Галі даю від її імені й за її згоди.
“Мама уехала в Бердянск в конце марта. Мы остались с папой в холодном подвале дома No78 на пр. Строителей. Папе было очень плохо, он не двигался, страдал от боли, холода, высокой температуры. Не было памперсов, лекарства и еда заканчивались. В подвале были соседи. Некоторые, глядя на его муки, говорили мне, что надо было оставить папу и уезжать с мамой – он-де не жилец. Я не могла объяснить им: это же мой любимый папочка! Он всегда любил и поддерживал меня. Даже в этой адской ситуации он шептал:
“Доченька, мне так жаль, что не увижу тебя снова счастливой...А ты обязательно будешь счастлива... потом...после нашей Победы...” Как бы я не любила папу и не верила в Чудо, как врач, я понимала – если ему срочно не оказать стационарную медицинскую помощь, папа умрет. Я решила действовать...
Сначала поднялась в нашу квартиру, чтобы взять вещи. Снаружи грохотало и выло... Наша
квартира как ни странно встретила тишиной. Как могила. Черная и выгоревшая. Я стояла в
закопченной промерзшей коробке убитого многоэтажного дома по щиколотку в пепле и не
верила, что это дом МОЕГО ДЕТСТВА. Здесь мы с сестричкой играли, мама кормила вкусными обедами. Здесь я впервые влюбилась и родной дом первым узнал о моей победе на конкурсе, и отъезде на учебу в Испанию...
Теперь ДОМ был мертвым. Его убили “братья”. Я пошарила в пепле и нашла остатки своего лептопа, а еще - одного из двух фарфоровых лебедей – символов семейного счастья моих родителей. Второго не было. Почему то отсутствие этого, второго, лебедя очень больно задело. Как будто он вырвался с Мариуполя, а мы с папой – нет...
Я спустилась в подвал и попросила присмотреть за папой соседку, у которой кода-то принимала роды (по первому, украинскому образованию Галя – акушер-гинеколог, по
испанскому – семейный врач и эндокринолог – прим. Авт). Решила идти за медицинской
помощью. Куда? Где меньше грохотало. Это была уже оккупированная русскими территория – поселок Мангуш. Со мной вызвались идти туда еще два соседа. Другие отговаривали – дорога обстреливалась, авианалеты были постоянными и чтобы выйти на относительно тихий участок, нужно было пройти семь кругов ада. Тогда я еще не знала, что настоящие адские круги меня ждут впереди... До Мангуша мы добрались. 30 км пешком, несколько проверок оккупационными войсками и первое мое задержание за то, что наряду с украинским паспортом у меня был испанский. Мое испанское гражданство вызывало подозрение и неоправданную злобу. Кстати, потом эти эмоции я встречала не единожды. Но в этот раз все обошлось. Помощь папе, вопреки моим надеждам, никто не захотел оказывать, но мне позволили переночевать в холодном помещении вместе с сотнями убегающих от войны мариупольцев и утром отпустили.
Я могла добраться до Донецка и уехать в Испанию. Но папочка... мой любимый, добрый
папочка оставался в темном сыром подвале под непрерывными бомбежками...Как бы я потом с ЭТИМ жила?
И я вернулась в Мариуполь.
Было начало апреля. Я добралась и поняла, что папе совсем плохо. Он бредил и остро нуждался в лекарствах. В отчаянии я пошла в горбольницу No2, ближайшую из действующих. Она была уже под контролем российских войск.
“Ну и что? - подумала я тогда, - они тоже люди, у них тоже есть родители и они поймут мое желание спасти отца.”
Если честно, я всегда жила в русскоязычной среде Донбасса, училась в русскоязычной школе, уехала в Испанию еще в 90-х, когда Украина только недавно вышла из состава СССР и дружба с рф была еще крепка. Я не могла поверить, что русские хотят смерти украинцев. Думала, это какая то ошибка руководства их страны, а нормальные люди есть везде и всегда можно договориться...
Как же я ошибалась!
В больнице No2 работало всего три врача – дико уставших и обозленных.
“Как вы не понимаете?! Туда “скорая помощь” просто не доедет – там постоянный обстрел! – кричал мне главврач Вакуленко Максим Валерьевич, - Лучше бы помогали нашим врачам, раз говорите, что тоже медик!” И я стала помогать, хотя на самом деле врачам нужны были крепкие мускулистые санитары, чтобы переносить раненных и уносить трупы.
Главврач (присланный из Донецка) показался мне сначала человеком порядочным:
выслушал, послал какого-то ополченца проверить, как там мой папа, пригласил на свой день рождения, который отмечал бутербродами и водкой тут же, в больнице. Я ничего не скрывала, сказала как есть: живу и работаю в Испании, приехала перед войной к родителям, теперь вот пытаюсь спасти папу...
Главврач слушал, кивал, а потом неожиданно начал расспрашивать об учебе в Донецке, о том, какие фамилии у преподавателей, как называлась столовая универа...Я не все смогла
вспомнить – прошло 25 лет! - и главврач заявил, что я не та, за кого себя выдаю.
Потом вернулся ополченец и сказал, что папы нет – в дом попала бомба и все сгорело. От него дико несло перегаром и я поняла – никуда этот гусь не ходил и просто врет.
Вырвалась с больницы и побежала к родному дому. Папа действительно умер. Соседи
вынесли его в одеяле во двор и положили рядом с другими жертвами этой бессмысленной
бойни. “Папочка, прощай и прости, что не могу тебя похоронить”, - прошептала я, поцеловав его в холодный лоб.
Я вернулась в больницу, просто больше было некуда идти, город оставался закрытым.
Теплилась надежда, что удастся выехать в Донецк вместе с заезжими оттуда врачами. Но
вместо врачей меня “забрали” так званые полицейские ДНР и отвезли в Володарск. Там взяли отпечатки пальцев, а потом мне и еще одной “заключенной” Марине – молоденькому лейтенанту одного из райотделов мариупольской полиции – замотали рты и глаза скотчем и куда то повезли в зарешеченном пазике.
Ехали час, остановились в поле. “Наверное будут расстреливать”, - прошептала Марина.
Нет. Мы приехали в Донецк, в тз изюмский отдел по борьбе с преступностью. Вместе с еще 5 людьми нас поставили лицом к стенке и заставили так стоять три часа. Было холодно. Еще в Мангуше я простудилась и в Донецке поняла, что у меня — воспаление легких. Была температура, сильный кажешь и боль в груди...
Три дня нас продержали без еды и воды. Допрашивали 5-6 раз.
Каждый раз, когда рассказывала правду, не верили и требовали «все рассказать».
Что, ВСЕ? Я не понимала, что от меня хотят – ведь так легко проверить, что я мариупольчанка, родители живут в Мариуполе, училась в Донецке, победила в международном образовательном конкурсе для молодых врачей и уехала в Испанию учиться. ВСЕ!
Наверное, рашистам не приходило даже в голову, что кто-то может ПОБЕДИТЬ не оружием и геноцидом, а умом и упорным трудом.
Сначала меня допрашивали вежливо. Потом — начали бить: по голове, а когда упала со стула – по ребрам. Я в сотый раз повторяла то, что было правдой. Но двум извергам казалось мало. Складывалось впечатление, что издевательства над людьми им лично приносят физическое удовольствие. Они подключили к моим ногам и рукам ток.
Было очень больно. ОЧЕНЬ. БОЛЬНО. Не получив никаких новых сведений, твари пообещали подключить ток «сама знаешь куда». И я почему то им сразу поверила.
Но привезли новую партию пленных и палачи обо мне на время забыли. Я слышала, как
пытали какого то молодого мужчину...судя по голосу, совсем мальчишку. Он страшно кричал три часа подряд. Этот крик мне теперь снится по ночам...
У меня отобрали документы, телефон и рюкзак с вещами и деньгами – там хранились
«похоронные» деньги родителей. Все исчезло, но в тот момент мне была важнее собственная жизнь. «Дайте мне антибиотики, а то я умру!» - умоляла местного «следователя». «А мне по...й!», - ответил он и даже воды не дал...
Они в массе своей были садистами.
Я думала, со мной произошло худшее, что могло быть. Но я снова ошиблась!
После Донецка, в начале апреля, не добившись новой информации, оккупанты отвезли меня в Еленовку и бросили в цементный «мешок» к другим заключенным. 40 человек на 40 метрах. Мои мучители сказали, что в «мешке» все азовцы. Но азовцев там не было, зато точно были зеки-стукачи рос.спецслужб, которые начали меня травить. «Поселили» возле грязного, вонючего туалета, не давали воды, выбивали из рук ту скудную еду, которую получали от «освободителей» – краюху хлеба на день.
Яркое воспоминание: просыпаюсь на холодном цементном полу. Болят ребра. Сильно болят легкие и голова от температуры. Хочется пить, а воды нет. Попыталась пить мутную
техническую воду, но и ее не дали. Хотелось есть. Я видела, как молодых женщин-заключенных иногда выводили под конвоем на ночь, а потом конвоиры давали им консервы или какую то работу вне «мешка». Это было привилегией - стоять и ходить. Догадывалась, какую цену было заплачено за те консервы...
Мне не давали вставать. Не давали ходить. Даже пойти в туалет. Меня травили, чтобы что?
Думаю, план был простой – они хотели, чтобы я, если выйду оттуда, рассказывала в ЕС, какие плохие азовцы. Какой же все-таки дешевый спектакль с тупыми актерами!
Через несколько недель я не выдержала и взбунтовалась. Кричала, требовала адвоката и
свободу. Меня бросили в карцер. Там было очень холодно, но хотя бы можно было вытянуть ноги...
Потом – опять боль в груди, полуобморочное состояние и изнеможение. За месяц мучений я потеряла почти 10 кг, стала бледной тенью себя с потрепанными волосами и желтой кожей. Я понимала – еще немного и этот мешок станет моей могилой. Было уже все равно. И когда в очередной раз мерзкая баба-заключенная, которая ненавидела и травила меня, подошла с угрозами и матом, я сломала ложку и закричала, чтобы отошла, иначе за себя не ручаюсь. Наверное, что-то в моих глазах было такое, что она замолчала и отошла...
А в начале мая меня отпустили. Просто выпихнули утром за ворота тюрьмы и закрыли за
спиной дверь. Не буду рассказывать, с каким трудом я добралась в Донецк, к старой 90-летней родственнице, которая меня даже не узнавала. Как мне помогло с деньгами и билетом представительство ООН в Донецке, как друзья отнеслись с непонятием, недоверием и подозрением, и как в старых, порванных туфлях родственницы ходила в изюмский отдел забирать документы у изверга, издевавшегося надо мной, и какими матерными словами этот садист меня «провожал» с «освобожденного» ДНР – это длинный рассказ... Скажу одно: когда мне в Донецке заявили, что выезжать на Испанию лучше через москву, я ответила: НИ ЗА ЧТО!
И когда наконец окольными путями добралась в Литву, то целовала землю перрона. Какое
счастье - я в ЕС!
Никогда не думала, что россия превратится в фашисткое государство.
Злоба, жадность, подозрительность, презрение, отупение – малая толика того «русского мира», который пришел в Мариуполь.
Мне очень-очень больно, что мой папочка остался лежать там, во дворе. И таких в Мариуполе тысячи, десятки тысяч...
Я прошу Бога когда-нибудь найти захоронение и по-христиански предать прах любимого папы родной земле. Он так верил, что я выживу и доживу до Победы.
Папочка, я обязательно доживу! Я уже дома, в Испании, даю интервью испанским СМИ, не смотря на то, что вспоминать все происшедшее очень больно. Но я должна рассказывать правду.
Прошу мою вторую родину и все западные страны: помогите Украине победить!
Примите Украину в ЕС и не оставляйте один на один с рашистами. Война не так далеко от ЕС, как кажется, а если Украина падет — падет и Европа».

Історія Галі набагато довша і важча, ніж я розповіла. Повірте, навіть після того, що я чула від багатьох своїх друзів, які вирвались з Маріуполя, розповідь Галі б’є навідліг. Можливо, хтось із українських ЗМІ Dmytro Lykhoviy, Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva вирішить зробити з нею інтерв’ю, можу поділитись контактами.
Разом переможемо..."

Тетяна, Київ

"Були випадки, лежить корова, яка ще вчора ходила, а в неї відрізана або нога, або частина тулуба. Просто вбивали корів, відрізали частини, те, що їм краще смакує. І так залишали".
Колишня ферма схожа на коров'ячий морг. Всюди туші мертвої худоби. Вбиті обстрілами або застрелені росіянами на вечерю, померлі від голоду. В моєї покійної бабусі була Зорька, така біла корова, з великими очима, добра, ніколи не билася і завжди була чиста, аж блистіла. В обід ми прибігали з кружками, нам доїли свіжого молока і я й досі пам'ятаю цей теплий трохи солодкуватий запах...
Скажіть мені, як можна вбити корову?
Наші на фронті носяться з песиками, котиками, мостять їм ліжечка, а ці відрізали ногу корові і зжерли. Як можна взагалі жерти коли зовсім поруч від голоду помирає худоба? На невеличких ялинках немає голок, їх корови поїли навесні, рятуючись від голодної смерті.
Це історія про знищення великого фермерського господарства в Шестаковому на Харківщині. До приходу росіян там доїли по 40 тонн молока на день, вирощували пшеницю, соняшник, виготовляли цукор. З трьох тисяч корів вбито 2 тисячі, зерно, соняшник, цукор вивезли вагонами, техніку знищили або покрали, поля всіяні вибухівками.
"Коли бомбили ферму 28 лютого я трохи не доїхав метрів 200, сховався в ярку і ці 30 хвилин мені здалися двома чи трьома годинами. І авіабомбами били, і артилерією. Було таке, що прилітало по 200 снарядів. Загинув у нас хлопчик один, Саша - 21 рік, зварювальником працював, просто посеред ферми осколок навиліт".
"Оце бачите розбитий корівник, тварин позакидало аж на верхні конструкції".
"Спочатку зайшли "Л/ДНР", вони якось нас не чіпали, а потім через два-три тижні зайшла російська армія, це було просто... Треба їм трактор, корову зарізати, м'ясо. Ми бросили й корів, я не зміг тут залишатися. Я сказав, що пішов за ключами, сам завів машину і просто поїхав звідти."
"Було таке, що на територію не пускали й п'ять днів. Просто не пускали! А як же корови? Їх же ніхто не годує! Було багато корів з телятами й телята їх самі смоктали".
"Місцеві, ті що позалишалися, розказували - танк їхав, такий був "класний" механік, не вписався в ворота, він стіну просто зламав. Чи не в кожному нашому приміщенні стояла їхня техніка, танки, БТРи, все, що може бути, від краю до краю стояли танки, і не тільки в цьому приміщенні, у всіх приміщеннях і вони прям з сараїв в сторону Харкова стріляли".
"Все знищено відсотків на 80-90. В цьому приміщенні було все найінноваційніше, що є у тваринництві. Тут було освітлення, вентиляція, "штучний інтелект". В залежності від температури надворі, вологості, вентилятори включалися в залежності з якої сторони вітер дує, штори опускалися, підійматися. Світло - я сам цього не розумів, воно то червоним світиться, то помаранчеве, то денне освітлення. Все було для корів - підвищуються надої, корові так комфортно, зоотехніки говорили, що при цьому світлі вона краще їсть, а значить дасть більше молока. За одну хвилину рай перетворився на пекло. Через обстріли вхід заблокувало і корови просто померли з голоду".
"В травні після деокупації ми корів вивозили. Тому що фронт був он там за ярком, травень і все літо сюди прилітало. А коли у вересні звільнили майже всю Харківську область, ми почали тут все реанімувати".
"Зараз на фермі корови, вони ввечері мукають і в лісах ті, які блукали пів року, потихеньку повертаються". "Протягом окупації й всіх військових дій в нашому селі наші ветеринари не могли доглядати тварин, не проводились вакцинації планові. У зв'язку з цим хворіють корови. І ще одна причина - всі тварини були під обстрілами, і в кожній тварині можуть бути осколки від снарядів, це також може бути причина гибелі вже через деякий час".
"Вони дивувались як це так у корів пластикові вікна стоять, бойлери стоять, у нас там була роділка, на жаль її немає, розбили, пів бокса осталось, там були бойлер, поїлочки для телят, лампи для телят були, все сучасне, все модне, все зроблене для людей, для скотини, і вони навіть шланги покрали для доїльних апаратів."
"Коли я прийшов сюди працювати у 2009, було лише два сараї. Не було ні доріг, нічого! Все будували на моїх очах. Оце наша гордість минулорічна, ми провели фестиваль, на якому була незчисленна кількість людей, ми коли квадрокоптер підняли і підрахували - одночасно в нас довкола фестивалю стояло близько 5 тисяч легкових автомобілів. Була така гордість за це все! Ми зробили найбільший в Україні солом'яний лабіринт, це зафіксувала Книга рекордів України. А зараз дивіться, що залишилось від нелюдів, в яких, мабуть, цього всього немає і вони просто заздрять. Я думаю ми зробимо ще краще, на заздрість їм усім, і зробимо набагато краще ніж було!"

Тетяна, 5 листопада 2022

"Гараж на Яблунці в Бучі. Сліди від танку русні та контейнер з написом "совєтскіє жєлєзниє дорогі"... І гараж в якому ховалися цивільні жінки і чоловіки. солдати русні закрили гараж вкинули через вентиляційний отвір гранату... Рештки обгорілих тіл... Це все що лишилося від людей, які просто сховалися від русні. Сьогодні знову тут працює поліція, бо знайшли ще кістки, які ймовірно належать людині. Вічна пам'ять загиблим."

Тарас, Буча, 3 вересня 2022

"🚚Сьогодні завозили плівку для вікон і даху, яку купили на зібрані кошти, в Романівку.
😥Цей будиночок, в якому мешкає ця бабуся, що пам'ятає другу світову, вразив на стільки, що маю про нього розповісти.
Він знаходиться поруч з Форою, в тому місці, де в Фору влучив останній снаряд з обстрілу в кінці березня, тоді я зняв відео, але з причин безпеки, не став його публікувати. Сморід гарі там і зараз.
💥Звісно будинок отримав, і добре що батуся жива і не поранена. Ця жіночка, щоб заліпити тимчасово вікна, використала клійонку зі стола. Вистачило на одне вікно і ще трішечки. Дах тече. Добре знайшлася молода родичка, взялася допомогти закрити вікна плівкою. Дах також накриють, матеріал для цього ми дали.
🧑‍🦳Вразила бабуся, яка сиділа і грілася на лавочці, подивившись на дах її будиночку, стало стрьомно, що залізяка може впасти їй на голову.
🙏Але вона мене заспокоїла: "Головне що рашистів вигнали і обстрілів немає".
Ми і далі будемо надавати адресну допомогу, тим хто її потребує, але і ми потребуємо Вашої фінансової підтримки.
Велика подяка всім, хто допомогав нам фінансово, зі звіту можу чітко сказати, що це люди з України, Австралії, Канади, Штатів, країн Євросоюзу, Ізраїлю...
✅І звісно підтримати нас сьогодні фінансово, як і раніше переказавши гроші на ім‘я Володимир Гусак:
4149629331200261 Приватбанк
або PayPal: info@gusak-service.com.ua."

"Знаєте, що.
Ми з дому в дорогу взяли маленьку ложку для дітей. З набору, який був улюбленим. І тепер, живучи в чужій квартирі, серед десятка інших ложок, я завжи беру її, і такі мене щемливі почуття огортають... Ніколи не думала, що проста ложка викликатиме у мене такі емоції❤️
Дуже хочу додому."

Таня, Київ