"Моя сорокова весна
Звук
Він розрізав наші життя навпіл так само, як розрізав собою чорне зимове небо. Пронизливий до болю свист, якого ти ніколи в житті не чув раніше. Звук страху. Звук смерті. Звук, який вирвав тебе не лише зі сну, а й з усього попереднього життя. Лише через кілька годин я дізнаюся, що це були ракети, які знищили “Мрію”, найбільший літак у світі. А тоді я лише сиділа у ліжку, не розуміючи, що відбувається. За кілька секунд після свисту зі сторони Гостомельського аеропорту пролунали перші вибухи.
Дзвонить брат: “Збирайтеся, почалося. Я буду через годину, речей беріть мінімум”.
Останнє, що я зробила перед війною — ввечері 23-го купила квитки в театр. На п’ятницю, 25-го. Зараз це навіть трохи смішно, але в паніці збираючи речі, я все повторювала: “Яка війна? Мені ж завтра в театр! У мене квиток!”.
Сонні діти сидять у піжамах на ліжках. Чому так рано? Куди ми їдемо? У село, рідні. Не бійтеся. Ми просто їдемо в гості у село на вихідні. В понеділок повернемося додому.
(Ми з чоловіком дійсно повернемося додому у понелілок на кілька годин, але через два місяці, коли місто звільнять від окупації. Тоді я востаннє торкнуся дверей нашої квартири).
Сірий світанок ледь жевріє. Діти питають, чи можна взяти іграшки? Лише одну, улюблену. Я кидаю в рюкзак щось із речей, чомусь беру з собою рис і макарони, але залишаю в морозилці все м’ясо та рибу, які вчора закупила на тиждень: щоб були продукти, коли повернемося в понеділок.
Наступного ранку міст, по якому ми залишили Ірпінь, був підірваний.
Березень
На десятий день війни у мене був день народження. Я ніколи не забуду подарунки, які зробили мені сини. Зазвичай вони щось малювали для мене, але там у них не було ні паперу, ні олівців, лише синя кулькова ручка. Вони придумали зробити мені “листівки” з дров для печі. Взяли дві дровинячки й надряпали на них ручкою “Мамо, ми тебе любимо”, і сердечка. Ці “листівки” ніколи не порвуться і я обіцяла дітям, що ніколи не згорять. Бо вони найкращі.
Ввечері того дня, тієї ж миті, коли за вечерею родина підняла за мене келихи з вином, телефон пікнув повідомленням: “Ваш будинок горить. У нього влучив снаряд”. Я так і завмерла, стоячи з келихом. Тільки рука почала тремтіти. Дуже хотілося плакати, але чомусь не було сліз. До ранку ми не знали, що там. Була пара повідомлень від сусідів: “На вулиці йде танковий бій, пожежу ніхто не гаситиме”. За ніч вогонь згас самотужки, повністю знищивши лише дах і останній поверх будинку.
Кажуть, 40 років — це певний рубіж, але чи могла я колись уявити, що вранці у цей день я отримаю від дітей листівки, намальовані на дровах, а ввечері мій будинок палатиме? Надто кінематографічний збіг обставин. Ця війна зробила все, щоб кожен епізод став метафорою й закарбувався шрамом на серці.
Квітень
Бабуся померла тихо у призначений Богом час. Ми з братом поїхали до батьків на похорон. Діти боялися мене відпускати: “А що, як вас уб’ють?”. Я й сама боялася від них їхати, але мала попрощатися з бабусею.
Ми стоїмо біля труни, накрапає дрібний квітневий дощ. Родина, кілька сусідів. Священник починає читати молитву, вмикається сирена повітряної тривоги. Це мій перший раз, коли я виїхала з села. І перша почута сирена. Біля труни моєї бабусі. Сирена виє поруч так гучно, що не чути голосу священника. Я тільки бачу, як він ворушить губами та чую пронизливий, найтривожніший у світі звук. Вітер намагається вирвати з рук парасолю. Ось така молитва з одного лише протяжного завивання чи то про небезпеку, чи то про біль і втрату. Війні не потрібні режисери. У неї й так виходить.
Потім ми поїхали у рідне бабусине село. Туди, де на цвинтарі, протягом двадцяти років на неї чекав дідусь, а вона старанно доглядала за клаптиком землі “для себе”, поруч із ним. Село зустріло її сонцем. Колись давно німецька бомба впала з літака на хату бабусі. Вона вижила, накрившись під ліжком подушкою. Вижила, щоб з’явилася мама. А потім і я. Багато разів я чула від неї цю історію. Але світ так нічого й не зрозумів.
Між зарослими чагарем старими могилами я пробираюся провідати моїх пра- і прапра. Чути птахів, вітер… залп. Починається артобстріл, начебто зовсім близько. Один постріл, п’ять, десять... Я здригаюся і згадую обличчя сина, який питав: “А що, як тебе уб’ють”? Усвідомлюю, що я вже на кладовищі. Лягаю у вузьке заглиблення в землі поміж могилами моїх прабабусі й прадідуся. Вони мають мене захистити. Коли нарешті стає тихо, і чутно лише, як падає земля у ще незасипану могилу, я на тремтячих ногах повертаюся до батьків. Дві
старенькі бабусині знайомі сміються з мене: “Ти що, дитино, злякалася? У нас тут щодня таке. Ми вже звикли”. Я обтрушую з одягу землю. Чомусь соромно…
Травень
Я зважуюся рятувати дітей, їхати за кордон. Говорю собі “це лише мовний табір на літо, вони просто повчать англійську”.
Кордон зі Словаччиною ми перейшли пішки. У кожного по рюкзаку. Я ніколи не літала одна, а тим паче — одна з дітьми, але я знала, що на нас чекає незнайома ірландська родина (яку я попередньо знайшла, написавши купу листів). Ці чужі люди у повідомленнях надіслали мені багато теплої підтримки. І це надало сил і віри, що я зможу.
Нічна Ірландія тонула в непроглядному тумані. Ми просто їхали в суцільному білому молоці кудись, де лише поля, корови та спокій. Туди, де через рік мені напишуть в смс: “Ви троє — чудова частина нашої родини”.
Тиша
Мені досі не набридли вівці й корови. Хоча я бачу їх частіше, ніж людей. Ми живемо на фермі. Діти “допомагали” нашому фермеру засівати поля, а потім на комбайні збирали з ним врожай. Минув один навчальний рік, почався другий. Вони вже вивчили у школі більше слів ірландською, ніж знає літня господиня нашого будинку. Це її щиро захоплює. Востаннє вони були вдома темним світанком 24 лютого.
Я шукаю сині й жовті квіти серед безмежно-зеленої ірландської трави. Дивина, та вони завжди ростуть поруч. Мені здається, що їхнє коріння десь далеко за морем, горами, містами. Проростає крізь кров і попіл, сходячи новими паростками на вулиці, де з вікна було видно дві старі сосни."
Неля, Київська область