“Доброго вечора! Ми з України!
Наконец-то я готова рассказать, что с нами произошло, как мы прожили в оккупации 15 дней возле Гостомеля и как спаслись.
Мы выжили в этом аду и теперь, когда 2 апреля освободили Гостомель, Ирпень и Бучу, я нашла в себе силы об этом рассказать. Вряд ли я смогу словами передать пережитое, но я постараюсь, ведь мне это надо сделать в первую очередь для себя, не могу больше носить все в себе. Сочувствие и жалость мне не нужны, у меня не самая страшная история, просто хочу, чтоб эта история осталась тут для общего прочтения, и чтоб я никогда не забыла и не простила! Пусть Facebook мне каждый год напоминает об этом.
И да, страшных фото не будет, их и без меня уже хватает.
24 февраля в 5:25 неожиданный звонок из Одессы от моего родного брата Андрея "Война началась! Города бомбят! Собирайся скорее и выезжай к маме на дачу, подальше от города. В Одессу не едь, тут тоже бомбят!"
Мы с сыном Иваном жили в Гостомеле, а в 7-ми км от нашей квартиры находится дача "Озера 15", где жила моя мама.
В Гостомеле находится военный аэродром имени Антонова, его бомбили рано утром. Мы с Иваном собрались очень быстро, самое необходимое, документы и продукты из холодильника и поехали к маме на машине. Я давно в разводе с мужем, поэтому вся ответственность за ребёнка, дом, машину на мне. И конечно, мама тоже моя забота, так как брат далеко, в Одессе.
От моей квартиры в Гостомеле до дачи 10 минут езды. Проезжая мимо автозаправки увидела очень большую очередь автомобилей, но машины не заправляли, не работали насосы, так как повреждена электросеть взрывами на аэродроме, но люди ждут и надеются, что всё заработает. Я не стала ждать, хотя бензин почти на нуле, но до дачи хватит. Заехала в магазин, за продуктами, ведь мама не имеет привычку запасаться едой на долго, покупает всегда немного, чтоб всё было свежее. Но в магазине не принимали банковские карты, не было связи с банком, а наличных у меня было совсем мало.
И так, картина складывалось не наилучшим образом, бензобак полупустой, далеко не уедем, продуктов очень мало.
Мама уже все знала, ей звонил мой брат из Одессы и я её предупредила, что уже еду к ней. Примерно в 6:30 мы уже были на даче. Первые чувства тревоги, растерянности и надежды, что все скоро закончится.
Стали приезжать на дачи соседи с детьми из Киева, чтоб пересидеть подальше от города, но мы все ошиблись и попали в ловушку. Дачный посёлок стал зоной боевых военных действий на подступах к Киеву.
Уже в 11:30 над нашими домами полетела эскадрилья вертолётов в сторону Вышгорода и Киева, их было около 30-ти, а может и больше. Мы сперва подумали, что это украинские вертолёты поднялись с аэродрома в Гостомеле. Но это были российские десантные вертолёты, они летели очень низко над крышами домов и верхушками деревьев, и разбрасывали в стороны тепловые ракеты. Потом вернулись, сделали круг и опять в сторону Киева. От лопастей вертолетов поднялся ветер, ужасный рев. Я стояла на подоконнике на втором этаже, и думала, что снимаю видео на телефон, но от волнения так и не нажала на запуск видео. Они летели так низко, что из одного вертолёта пилот обернулся на меня, и мы встретились взглядом. Жуткое чувство животного страха. В этот момент началась стрельба, полетели истребители, их сбивали украинские ПВО. Со стороны аэродрома валил густой черно-синий дым. Это было как в кино, невозможно было поверить в реальность происходящего.
В первый день войны еще работал интернет, было электричество, но дозвониться кому-либо было сложно, сеть было перегружена. Из новостей в интернете мы узнали, что эти вертолеты высадили десант в Гостомеле, разбомбили аэродром и теплоэлектростанцию в Вышгороде. Что 3 вертолёта удалось сбить нашим ПВО и еще разные подробности, которые не укладывались в голове. Сообщили, что для безопасности при обстреле надо прятаться в подвале или в помещении без окон, чтоб взрывной волной выбитые стекла не поранили. У нас не было подвала, поэтому мы договорились с соседкой Олей, что при обстрелах будем прятаться у неё в маленьком подвале.
Стрельба и взрывы не прекращались весь день. Один раз попробовали сидеть в подвале, но сыро, холодно и тесно, сколько прятаться непонятно, а кушать и спать хочется. Мы стали прятаться от обстрела и спать в нашем доме, в сауне на полу под лавками, это первый этаж и там не было окон. Постелили на пол одеяла и спали в одежде, чтоб в любой момент можно было выбежать из дома при пожаре или разрушении от снаряда. Наружную дверь не закрывали, чтоб ее не заклинило во время взрыва. Спать, это мягко сказано. Это состояние полудрёмы с прислушиванием и вздрагиванием от стрельбы, взрывов, рёва истребителей, и ожидания, когда наступит утро. Сын спал хорошо, он мужественно всё воспринял, нас успокаивал и даже начел писать дневник военных событий.
25 февраля. Мы узнали, что все мосты через реку Ирпень взорваны, чтоб российские войска не зашли в столицу. Территорию наших дач, соседние села, Гостомель, Бучу и Ирпень от Киева отделяла река Ирпень. Теперь мы в оккупации и полностью отрезаны Киева, кругом слышны взрывы, стрельба, бежать уже поздно и некуда.
Отключили электричество, а это значит, нет воды, (не работает насосная станция), у некоторых электроплиты, электрическое отопление и нет печей. Нет интернета, телефон разряжается. К тому времени мобильная связь тоже почти не работала, были повреждены вышки сотовой связи. Жители дачного посёлка стали объединяться и помогать друг другу, готовили вместе еду и грелись у каминов, у тех, у кого они были. Нашли старые колодцы и скважины с ручными насосами. Вода была плохого качества, желтая, много примесей железа, отстаивали и пили.
Тем временем бои очень близко были рядом с нами. Перестрелка шла через нас в сторону Киева и с другого берега ответные боевые удары украинской боевой техникой. Шли ближние бои из автоматов и пулемётов. Все кругом грохотало и свистело от пуль, земля содрогалась от взрывов. Вокруг наших дач, в лесопосадках, рощах, в лесочках стояла военная боевая техника. Ракеты летели через наши головы, и мы молились, лишь бы ответный удар был точным и снаряды прилетят не в нас, а во врага.
26 февраля. Утром, когда ненадолго все затихло после ночного боя, я вышла на улицу за водой, и увидела недалеко от моего дома, из земли торчит не разорвавшаяся крылатая ракета. Она чудом не задела соседскую машину, которая была под завязку заправлена бензином и газом. Тогда я поняла, нас охраняют ангелы и мы обязательно должны выжить.
В тот же день соседи вскрыли местный дачный магазинчик «Теремок», и все выстроились в очередь за продуктами, конечно бесплатно. Пока стояли в очереди над головой начали лететь вертолеты, что-то взрывалось, грохотало, от этих звуков мы приседали, прижимались к забору, но все равно отчаянно стояли и ждали своей очереди. Ведь уже было ясно, это на долго и запастись едой необходимо.
Бои прекращались совсем не на долго, на час или два и с новой силой начинали стрелять из разных оружий.
Так продолжалось изо дня в день и все дни слились в один. Мы изучили звуки разных орудий и научились ориентироваться, далеко или совсем близко идёт бой и где взрываются снаряды. Откуда куда летят ракеты и где падают. Знали, как звучат автоматы, минометы, грады, как свистят ракеты, пролетающие над домами. Эти знания нам помогали выживать. Знали, когда надо присесть, когда упасть на землю и ползти в укрытие, когда прятаться в доме и молиться, а когда можно и подышать свежим воздухом под звуки далеко идущего боя.
Приспособились в этом выживать, ведь надо было готовить еду, ходить за водой, общаться с соседями и узнавать новости, что разрушено и все ли живы. Ночью мы видели, как горят дома и их конечно никто не тушил. Ужасное чувство беспомощности, ведь там могли быть люди.
Мы с соседями очень сдружились за это время. У нас организовалась небольшая компания "боевые друзья", и мы стали друг другу как родные, собирались вместе у камина, пили кофе, шутили, поддерживали друг другу моральный дух. В машине с включенным двигателем подзаряжали телефоны и слушали новости, но не на долго и только раз в день, берегли бензин. Мама на Масленицу даже блинов испекла, открыли баночку варенья и от куда-то появилась наливка из бабушкиного погреба. Поднимали себе настроение как могли.
Все это время солдаты и военная техника на заходили в глубь наших дач, в основном крайние участки больше всех страдали, люди там не выходили из подвалов по несколько дней.
Но примерно через неделю на территорию нашего дачного посёлка вошли войска рашистов с тяжелой военной техникой. Стали вламываться в дома, выбивать двери, окна. Ломали заборы, ставили танки и ракетно-зенитные установки на садовых участках, делали выстрелы в сторону Киева или Вышгорода и меняли позиции боевых машин, перевозя их на другое место. Мы стали живым щитом.
В наш дом тоже ворвались солдаты, дверь была не заперта, поэтому ее не выбивали. Мы спрятались в сауне на полу под лавкой, поджав ноги под себя и нас не увидели, но по всем комнатам что-то искали, открывали все шкафы разбрасывая вещи. Не понятно, что искали, возможно не нас, но знать не хотелось. Было очень страшно.
С этого дня солдаты стали постоянными гостями на наших улицах и из домов стало опасно выходить. Большую часть времени мы проводили на полу в укрытии. Каждый день военная техника заезжала на улицы и переулки наших дач и велись отсюда бои. После боя по улицам солдаты тащили своих раненых, размазывая кровь по асфальту. Трупы иногда вывозили на огромном военном грузовике, но соседские смелые мужчины после боя иногда выходили в поле и говорили, что трупами усеяно все вокруг.
В редких перерывах между боями общались с соседями и узнали, что скоро будет объявлен "зеленый коридор" для эвакуации из Гостомеля. Но до Гостомеля надо ещё добраться. От нас эвакуацию даже не планировали. Доехать до точки сбора в Гостомель надо было самостоятельно, а это 7 км по полностью оккупированной территории и перестрелка могла начаться в любой момент во время пути.
9 марта. По новостям объявили эвакуацию из Гостомеля, Бучи, Ирпеня об этом мы узнали от соседей, до них кто-то дозвонился и сообщил это. Там должны были собираться колонны автобусов, медики, волонтёры, под охраной военной полиции. Но у нас бои не прекращались, и мы слабо верили в достоверность этой информации.
В тот день как-то особо громкий шёл бой, и мы как обычно прятались в своем укрытии, в сауне. По звукам я определила, что прилетела ракета где-то очень близко с нами и похоже, что попала в чей то дом. Когда ненадолго утихли ракетные удары, я вышла посмотреть, что произошло и узнать, не кто ли не погиб. Увидела, что от дома остались одни руины. Подошли еще соседи и среди них Андрей, боевой друг из моей компании. И вдруг я услышала пронзительный свист ракеты очень-очень близко. Андрей крикнул - "Ложись!", толкнул, прижал к земле возле бетонного забора и накрыл собой. Ракета прилетела в дом рядом с нами за этим бетонный забором. Полетели осколки стекол, куски окон, камней, металла, упал столб. Нас засыпало каким-то мусором. Бетонный забор нас защитил от ранений, а может даже и от смерти. Мы побежали, и опять свист, и крик "Ложись!", и опять прикрывает собой. И снова всё разлетается в разные стороны как в замедленном кадре из фильма. Так прилетели 3 или 4 ракеты, я уже не считала, а только ложилась и бежала, ложилась и бежала. Добежала мы вместе до моего дома, и ракетный удар прекратился. Я увидела, что дом цел, мама и сын Ваня живы, но перепуганы.
Этот ракетный налет стал для меня переломный. Я решила, что если сейчас не сделать попытку эвакуироваться, то можно погибнуть под обломками собственного дома при следующем ракетном ударе. Быстро кинули в машину самое необходимое и кошку в переноске. Мужчины из нашей команды боевых друзей залили в бак бензил из пластиковых бутылок, и мы выехали с дач. В спешке не успела собрать свои вещи и я забыла переодеться, поэтому выехала в двух тёплых пижамах, в старых дачных кроссовках и в куртке, это была моя одежда в последние 2 недели и днем, и ночью. Мама с Ваней тоже не переодевались. Главное было взять документы.
Я за рулём, в машине мама, сын Иван, соседка Оля, моя боевая подруга Ксюша, её собака Джордж и моя кошка Груня. Еще трое наших боевых друзей Андрей, Саша и Паша провели нас до выезда с дач и остались, так как в новостях сказали, что эвакуировать будут только женщин, детей и мужчин старше 60 лет.
И вот мы выехали на трассу. С этого момента начинаются самые страшные и опасные часы нашей жизни. Описывать тяжело, сердце колотится от воспоминания.
Мы выехали с наших дач одни, больше никто не решился выезжать, хотя мы договаривались с соседями, что поедем большой колонной, так будет безопаснее.
На капоте нашей машины был приклеен скотчем кусок белой простыни и на нем фломастером написано "ДЕТИ". В руках держали высунув из окна белые флаги, которые смастерили перед выездом с помощью степлера, палок и куска простыни. Я ехала очень медленно, с включенными аварийками. Сердце выскакивало из груди, и мы все стали шепотом молиться.
Трасса была усеяна осколками снарядов и непонятного железного мусора, похожих на детали от какой-то техники. Страшно было и потому, что мы знали, что были те, кто ранее уже делали попытки выехать, но их машины были обстреляны. Некоторым удавалось спастись, и они раненые приползли обратно, а некоторые так и не вернулись.
Примерно через километр мы увидели солдат с оружием. Я притормозила и подняла руку из открытого окна. Автоматом мне солдат подал знак подъезжать ближе. Я подъехала и с поднятыми руками вверх вышла из машины. Мне сказали опустить руки, открыть багажник, всем показать документы и отдать свои телефоны.
Я уже знала случаи, что когда солдаты встречали местных на наших дачах, то забирали телефоны, проверяли фотографии, видео, читали переписку, а потом разбивали телефоны прикладом автомата, чтоб местные не сдавали их позиции и не отправляли видео и фото их техники украинской армии.
Я за ранее спрятала свой телефон под сиденье, а отдала им старый телефон своего сына как свой. У нас отобрали телефоны и никто из нас не пытался сопротивляться этому, молча отдали, ведь перед нами вооружённые люди.
Мы поехали дальше. Впереди ещё километров 6 очень страшной дороги до места эвакуации.
Я ехала очень медленно и внимательно смотрела на дорогу, чтоб не пробить колесо обломками. На обочинах стояли сгоревшие, расстрелянные и раздавленные танками гражданские машины. Я боялось повернуть голову и посмотреть туда, ведь в некоторых были трупы. Много и военной сгоревшей и разбитой техники тоже было на трассе. Мы проехали ещё несколько таких постов с вооружёнными солдатами и каждый раз с замиранием сердца я выходила из машины с поднятым руками и говорила, что еду на эвакуацию в Гостомель, что в машине только женщины и дети. Нас пропускали, и мы проезжали дальше.
Когда мы подъехали к назначенному месту эвакуации, то увидели огромную колонну из легковых машин. Все эти люди так же как мы приехали из ближайших сел и Гостомеля в надежде спастись. Много людей шли пешком с детьми, тащили в руках свои вещи, какую-то старенькую парализованную женщину везли в содовой тачке. Жуткая картина, как из фильма о Второй мировой войне. Колонна не двигалась, а машин становилось все больше и больше. Никто не понимал, что происходит. Потом люди стали по цепочке передавать друг другу информацию, что эвакуацию отменили, впереди рашисты взорвали дорожный переезд с машинами. И тут вдруг полетели военные вертолёты прямо над нами. Началась стрельба, взрывы, люди врассыпную, машины стали разворачиваться и ехать обратно. На перекресток, откуда мы приехали попал снаряд и там образовалось столпотворение машин. Назад пути для нас уже не было. Большинство домов на этой улице были уже разрушены или сгоревшие. Я стала бежать по улице в поисках уцелевшего дома, и тут мне люди из-за забора машут руками и кричат "Сюда! Быстрей к нам!" Они открыли ворота, и я быстро заехала к ним во двор, по пути случайно оторвала бампер машины, наехав на высокий бордюр. Но это было уже не важно, мы были в относительной безопасности. Дом этих людей был маленький, одноэтажный и в низинке относительно улицы и всех остальных домов. Его с улицы даже видно не было. Все соседние большие дома были полностью разбиты.
Хозяин дома Юра, его жена Жанна и их племянник Рома нас тепло приняли и разделили с нами свой ужин. Юра нам рассказал холодящую кровь историю.
В первых числах марта он, со своим другом Юрием -- (мэром Гостомеля) и еще с тремя волонтерами развозили еду и лекарства людям в подвалах в ЖК Покровский. Они ехали по центральной улице, им на встречу выехала военная техника и начали обстреливать их гуманитарную машину. Они развернулись и попытались скрыться в переулке, но путь был перекрыт трактором. Все люди выбежали из машины в попытке спастись, а в них стали стрелять снайперы из ЖК Покровский. Трое погибли, в том числе и мэр. Два человека спрятались под трактором, а за ночь они руками и перочинным ножиком, которой оказался в кармане у Юры, прокапали себе окоп до ближайшего полуразрушенного дома. Несколько дней они там прятались в холоде, без еды и воды, а на третий день переоделись в женскую одежду, старый халат, повязали платки на голову и в таком виде добрались домой. Тело мэра Юрия -- оккупанты заминировали и его не могли забрать. Батюшка из нашей Свято Покровской церкви пытался договориться с солдатами, но безуспешно.
Еще много ужасных историй мы услышали в тот вечер, но эта меня шокировала больше всех.
Мы остались ночевать у этой семьи в доме, 8 человек, 3 собаки и 3 кота. Легли кто где нашёл себе местечко, на диванчике, на кресле на полу, укрылись пледами. Всю ночь шёл ужасный бой. Уснуть было невозможно, небо светилось от взрывов, из окна было видно, как горят соседние дома. Были видны красные пунктирные выстрелы автоматной очереди. В ушах все звенело от этих невыносимых звуков. Дом трясся, стекла дрожали, с книжных полок что-то падало. Такого страшного боя мы ещё не видели. К утру все затихло.
10 марта. Я вышла из дома на рассвете. Вставало солнце сквозь клубы дыма. Было -11°. На горизонте догорал завод по производству шин, пахло гарью и паленой резиной. Вокруг почти не было уцелевших домов. Я думаю, нас оберегали ангелы, наш дом не пострадал.
Мы на костре вскипятили воду, приготовили завтрак и стали слушать новости, что произошло и будет ли эвакуация сегодня. В новостях сказали, что сегодня будет ещё одна попытка эвакуировать людей. Мы сели в машину и выехали на улицу на место эвакуации. Хозяева дома остались и сказали, что будут ждать официального подтверждения, что эвакуация началась.
На улице уже стали собираться машины. Некоторым людям пришлось ночевать в своих машинах с включенным двигателем, чтоб не замерзнуть. Сложно представить какой ужас они пережили этой ночью. По лицам людей было видно, что они растеряны, напуганы, ужас и паника в глазах. У некоторых женщин была истерика, плакали дети.
За 15 дней войны я ни разу не заплакала и не паниковала, ведь паника в этой ситуации только бы навредила, а мне надо было выжить и спасти свою семью. Должна отметить, что и мама, и сын мужественно переживали все что происходило. Да и вся наша команда, соседка Оля и боевая подруга Ксюша тоже проявили хладнокровность и трезвость ума. А ведь в нашей команде еще были собака породы корги и сиамская кошка. Они проявили невероятную выдержку и терпение, понимали, что мы их спасаем. Никто из животных ни разу не запаниковал и сидели тихо и смирно.
Утро, Гостомель, полуразрушенная улица, машины, напуганные люди. Все чего-то ждут, и никто ничего не знает, а только надеются на чудо. Кто-то сказал, что надо оставлять машины и идти пешком через взорванный переезд, там на другой стороне будут ждать автобусы эвакуации. Но меня этот вариант не устраивал.
И тут я увидела, что едут две машины в обратном направлении. По лицам мужчин было видно, что они знают куда едут. Я махнула им рукой, чтоб остановились. Один водитель сказал, что знает путь по которому можно объехать повреждённый участок дороги, и я пристроилась за ними третьей машиной. Так нас организовалась колонна смельчаков из пяти машин, и мы поехали по центральной улице Гостомеля.
То, что мы увидели не возможно описать словами, это был как страшный фильм про конец света. По дороге не было ни одного целого дома, сгоревшие магазины, выбитые окна, двери, разбитая военная техника, разорванные танки на несколько частей, очень много расстрелянных и сгоревших гражданских машин на проезжей части, лежат по улицам трупы прикрытие покрывалами. Проезжали мимо уничтоженного стеклозавода и рынка. Везде стояли рашисты с автоматами. Мужчины из ведущей машины каждый раз при виде солдат останавливались, выходили с поднятым руками, просили, чтоб пропустили нашу колонну, и мы ехали дальше под прицелом автоматов.
Мы проехали мимо дома, в котором мы жили с сыном. В доме не было ни одного целого окна и весь фасад здания был в дырках от автоматной очереди и разных снарядов. Боюсь представить, что было бы, если бы мы не уехали на дачу утром 24 февраля.
Ехать по улице было сложно, ведь не было ни одного отрезка дороги без обломков чего-либо, был большой риск пробить колеса.
Вдруг из-за поворота на скорости начинают выезжать танки. Две наши первые машины успели проехать этот перекресток, а я не успела и танки стали поворачивать прямо на нас, и не собираются тормозить. Я быстро свернула на обочину, чудом не наехав на острые обломки и танки пронеслись мимо нас. Я видела на дороге раздавленные танками гражданские машины и понимала, что это могло произойти и с нами, но нам опять повезло, мы уцелели.
Так продолжался наш путь через Гостомель, Бучу, Ворзель, и везде мы видели эту ужасную картину, руины, трупы, детская коляска на обочине, расстреляны машины, взорванные танки, российские вооружённые солдаты. Все это я видела периферийным зрением, не отводила взгляд от дороги, ехала с мыслями, лишь бы не пробить колесо об осколки на дороге, чтоб хватило бензина, чтоб не наехать на мину, и крепко держалась за руль. И где-то за Ворзелем мы издалека увидели большую колонну из машин которая двигалась по направлению к Киеву. Это были такие же как мы, отчаянные и смелые люди, которые отправились в эвакуацию самостоятельно, не дождавшись помощи.
Машины стекались с разных сторон в одну большую колонну. Наша ведущая машина припарковалась на обочине, и мы все встали за ним. Я вышла из машины и побежала обнимать незнакомых мне мужчин, которые взяли на себя ответственность и смело вывели нас из этого ада.
Мы все обнимались, улыбались и чуть не плакали. Мы смогли, мы это сделали!
На протяжении всего пути, при виде солдат на блокпостах, эти отважные мужчины выходили из машин с поднятыми руками и просили нас пропустит. Я не знаю какие волшебные слова они применяли, но нас везде пропустили, а ведь мы не ехали по согласованному зелёному коридору, а выбрали какой-то другой путь, не дождавшись одной общей колонны.
К сожалению, не всем так повезло как нам. Потом я уже узнала, что в эти дни эвакуации 10,11 и 12 марта было расстреляно и взорвано очень много машин с женщинами и детьми.
На этом путь не закончился, впереди был последний российский блокпост. Колонна двигалась очень медленно, как будто специально, чтоб мы имели возможность рассмотреть весь этот ужас и руины который оставляют после себя эти «освободители». Это было страшное зрелище.
Блок пост, опять проверка документов, багажника. Дальше мы ехали по сёлам и всё меньше и меньше видели поврежденных домов. Наконец-то мы увидели наши украинские жовто-блакитні флаги! Хотелось плакать от радости.
Мы доехали до Киева!
Нормальный путь в мирное время до Киева по мосту, через реку Ирпень, составлял не больше 30 минут, но мы ехали в объезд и на это ушло 4 часа.
Соседку Олю встретил муж на окружной дороге, боевую подругу Ксюшу встретила мама, а мы поехали в отель, в котором жили солдаты. Мой друг там нас приютил.
Горячий душ первый раз за 15 дней, свет, интернет. В телефон стали приходить сообщения, которые собрались за всё это время в оккупации. Нас накормили в солдатской столовой очень вкусно, и мы спали на кроватях впервые за это время.
Так же мы первый раз услышали сирены воздушной тревоги, ведь на дачах их не было. Спать мы уже отвыкли, да и сирены не давали крепко уснуть. Только Иван молодец, хорошо спал.
11 марта. Мы позавтракали и снова отправились в путь. Теперь перед нами стояла задача не на выживание, а на выносливость. Долгий и изнурительный 16-ти часовой путь за рулем из Киева во Львов. На следующий день очередь на венгерской границе 4 часа, дальше Будапешт, потом в Германию через Австрию, Мюнхен и на конец Штутгарт, там нас уже ждал мой старший сын Влад. Нигде не хотелось останавливаться и любоваться красивыми странами и городами. Хотелось как можно быстрее приехать туда, где нас примут. Хотелось выдохнуть все то, что мы пережили за это время и снова начать улыбаться.
Мы приехали в Штутгарт с паспортами, ноутбуком, кошкой и в том, в чем выбежали из дома 9 марта, ничего не успела с собой взять.
Но я привезла самое ценное что у меня есть, я привезла свою семью.
Слава Украине!!!
P.s. И да, мужчинам, нашим боевым друзьям с дачи, тоже удалось спастись, они выехали с дач на следующий день после нас, а сейчас активно принимают участие в том, чтоб как можно быстрее пришел мир на нашу землю.
P.s.2. На фото мы в Штутгарте возле дома в котором живем.
P.s.3. В официальных источниках написано, что Юрий -- погиб 7 марта, но по рассказу Юры, который в тот трагический день был рядом с ним, это было гораздо раньше. Ведь после того, как расстреляли троих человек, Юра и еще один мужчина, 3 дня прятались в разрушенном доме и только потом смогли добраться домой. А мы с ним общались 9 марта. Могу предположить, что день смерти зафиксировали той датой, когда его нашли.
Так что я из своего рассказа удалю эту дату.”

"Как больно смотреть на вынужденно покинутые села Украины.
Освободили село. А тут пустота....
Жителей нет почти.
Покинутые дома. Бегающие собаки,кошки....кролики,куры...пасека.
Яиц 3 десятка собрали сразу.
В домах все есть... холодильник,стиральная машина,компьютеры,работающий Wi-Fi....
Поселились отделением. Нашли телефон хозяина. Получили его вказивки,чем кормить,и где взять корм. Кормим животных. Ждём его возвращения домой.
Ибо мы Укры!! И ценим своих.
П.С нашли бойца умеющего доить корову.

армейские_будни_отчет_для_мамы"

"Сьогодні був дивовижний випадок.
Під вечір ми заглохли, не доїхавши до Калуша.
Водій намагався дати раду двигунові.
Йдуть жінка з чоловіком.
Привіталися. Розговорилися. Чоловік запропонував допомогти, бо теж водій. Ми розповіли, що
веземо на поселення сім'ю з Харкова.
Жінка пішла. Ми у машині. Водій з тим чоловіком чинять мотор.
Обережний стук у скло. Дивлюся, а то та жінка, що йшла. Принесла у подолку пиріжків. Ще теплі. З
яблуками. Каже, що мама якраз спекла.
Ми подякували, а вона просить не зачиняти двері. За нею ще сусідка. Принесла хлібину
домашнього хліба і півлітровмй слоїк з тушкованкою.
Щоби довго вам не читати: поки лагодили мотор, то набралося і пиріжків, 3 півлітрові і 1 літровий
слоїки з тушкованками, літровий слоїк смальцю, грудка смальцю у пакеті і така ж грудка шкварків,
дволітровий слоїк зі шматками сала, слоїки з вудженими закрутками (шматок підчеревини, шматок
сала, шматок ковбаси), кульок цукру, без кінця запитували чи треба бараболь, яблука. Навіть
сушениць піднесли.
Наші люди - найкращі!"

"чоловік пише:
"живемо зараз в сільській хаті. в жіночки, вона старенька.
каже, думала помирати вже, приготувала продуктів на поминки собі. а тут ми.
"я аж ожила, діточки, їжте, пийте, і за моє здоров'я обов'язково.
я тепер нічого не боюсь і жить хочу.
спасібо вам"

• а як ж її звати? - питаюсь з цікавості
• Марія Тарасівна!
  так я ж теж Марія Тарасівна! отак поїхав чоловік на війну за тисячу кілометрів від дому і на іншому кінці країни інша Марія Тарасівна прихистила в своєму домі. буває ж таке! життя - ще той режисер!
  дякую щиро цій бабусі, що дбає про наших воїнів!"

"Снилось нормальне життя. Місто. Книгарня.
Я довго думала, що подарувати подрузі на день народження: берет чи книжку. Сиділа в м'якому кріслі і гортала сторінки. Пам'ятаю кожну. На обкладинці була назва "Це тобі допоможе", але всередині - пусто.

В мене в житті було кілька важких втрат. І кожен раз вони однаково минали. Багато днів, прокидаючись зранку, ловила спокій на коротку мить. А потім реальність зустрічала болем.
Після кольорових снів й сьогодні пече новий день. 2000 мирних людей, малих дітей... Це, як мої Тамановичі. Але 19 разів.

Що ми будемо робити після?
Я приїду в село і буду малювати зірки. Я собі пообіцяла зробити їх цього року багато, щоб усі колядували. Аби всі знали про Різдво, про Зелені свята, про Страсну п'ятницю, про символи писанок, про те, як радісно буває святкувати Петра і Павла. Про Яблуневого Спаса вам теж розкажу. Про свічку "ґробніцу", яку баба запалювала, коли гриміло. Про те, як ми ходили зі звіздою по селу колядувати, про вертеп, про орнаменти на брижах, і про брижі. Про них розкажу зараз - це зшиті складочкм на сорочці. Колись вважалось, чим більше тих складочок, тим дівчина багатша, бо сорочку пошила з великого куска тканини.
Я вам розповім багато, тільки б ми всі забули про росію. Щоб ми назавжди вирвали ту ракову клітину, яка століттями хотіла нас знищити. Ми не пробачимо ніколи й забудемо її назавжди. Надто велика ціна, щоб жити, як "сусіди".

Вчора читала історію України, але не як підручник. Бо в школі здавалось, що це були легенди написані так давно, ніби й не правда. Голодомор, війни, заслання, катування, крадіжки, вбивства... Завжди одна і та ж історія впродовж століть. Тільки-но на карті світу заявилась москва, як тут же почала робити все, щоб нас не існувало.
Але! Ви уявіть собі, що й досі, після ліквідації Гетьманщини, голодомору, Емського указу, Валуєвського циркуляру, Відстріляного відродження маємо українську мову, пісні, традиції, Енеїду, портрети Шевченка під рушниками, різдвяну звІзду... Це все є, як і ми! Бо ніхто нас не знищить, навіть сам диявол, в якого я не вірю.

Ми будемо колядувати всі, я вам обіцяю! 🇺🇦
слава Україні"

"У нашому будинку на Луганщині окупант живе з 2015. Він не пожив там кілька тижнів, і його не вибило звідти ЗСУ, він живе там роками.
Роками! Моє місто окуповане понад вісім років.
Ми не знаємо, що він вкрав, що зламав, що продав. Лише чули, що він їздить на татовому скутері. У нас є документи на будинок, яким ми ніколи не скористаємось. Можна лише уявити, який він за всі ці роки загаджений і запущений.
Я розповідала вам, як це огидно і боляче. Але чула, що Донбас можна або треба віддати. Політики слухали голос більшості і віддавали. Віддаси маніяку сусіда, потім він прийде забрати твоє життя.
Потім я готувалася до російського наступу на Київ. Розповідала тут вам, що закуплено, а чого бракує. Писала про те, що не можу наважитися купити мікрохвильовку, бо на війні вона не потрібна. Що вже маю лижний комбінезон, у якому взимку і в окопі можна сидіти. Але мене сприймали за хвору на голову.
Знаєте, на Оболоні розливали на коктейлі наш бензин. Бо ми готувалися, бо були інші, що готувалися. І таких має ставати все більше.
Скільки у вас зараз вдома крупів? Де ви братимете воду, якщо її не буде? У вас є бензин на коктейлі? У вас є турнікети для кожного члена родини? Ви носите турнікет з собою? Ви знаєте свою групу крові?
Готуйтеся. І за себе, і за тих, кому не прояснилось. Послухайте мене.
Готуйтеся."

"Цей дім збудував мій дід. Тут народився мій батько, я і мій молодший брат. Пам'ятаю, як на Зелені свята ще якогось радянського часу мама викладала на долівку лепеху, молодий полин і цвіт липи. Розкладала ті трави тонкими пальцями на газетки, посувала клечальне ближче до вікна. На вулиці багато сонця, але в кімнату світло йде розсіяним, розсипаним від гострих краєчків молодого виноградного листя. Дід дбав свій сад-виноград, нам, трьом своїм онучкам, висадив іменні вишні. "Це зілля, отак його кладуть, щоб померлі приходили в гості і раділи за нас, живих", - бабусине кріпове пояснення про клечальне справді вражало. Ті ночі я не спала - чекала на домового і коли прийдуть мертві нюхати полин і любисток. Тривогу знімав гуркіт нічних поїздів: вони везли людей у великі міста, товарняки ганяли щось заводське і смердюче, життя крутилося в такт колес тільки залізничними коліями, а чиїсь світлі мрії були концентровані та скам'янілі у маленьких прозорих скляних кульках, їх безліч там, на путях.
Це дім між Сєвєродонецьком і Рубіжним, Південна-Южная, промислове передмістя, яке ви знаєте по Зорі - "заводу Бойка", луганській вотчині партії регіонів, воно окреслене пахучим лісом та глибокими озерами. Хата трьох поколінь була татовою гордістю і мала колись перейти у спадок моїм дітям. Як знання про те, навіщо розкладати зілля на долівки й підвіконня. Коли у квітні росіяни поцілили у цистерну з азотною кислотою, вибухова хвиля була такої сили, що знесла цілий квартал. Хатки поскладались, наче сірникові коробочки, сараї поздувало, ніби вони були з сухої тростини. Під завалами лишились мертві люди. Родичка з сусідньої вулиці, дев'яносто год. Бабуся щороку брала в неї розсаду, і поки творився обмін рослинами і новинами між ними, повоєнними старобільськими переселенками, я набирала квіткових пелюсток, щоб робити мурашкам крила. Бабуся Старцева загинула у своєму погребі, бо її дочка отруєна рускім міром і не вважала за потрібне тікати від російських ракет.
Напередодні Трійці батькам надіслали свіже фото руйнувань - є такі місцеві люди, які ходять заявленими адресами окупованих міст і фотографують залишки чужого минулого життя. Батьків дім назвали найбільш вцілілим у тій частині передмістя, таке щастя, лише зірвало дах, вибило шибки та розкурочило задній двір. Щорічний городик під полуницю, гірчицю, кріп і салати з базиліками тепер встелений червоними маками, весь двір у маках, яких там ніколи не було. Кажуть, російські снаряди розбили южанський цвинтар, там поховані мої бабуся, дідусь, молодша сестра, інші родичі, і поки я застеляла пахучим зіллям долівку і підвіконня в Хмельницькому, наш двір закрило потойбічне клечальне зілля, його застелили наші мертві для наших живих.
В'ється дідів виноград, зеленіє сестра-вишня.
Це значно краще за те, що відбувається із маминою квартирою. Навіть шибки ніби вціліли, але туди поселилися російські солдати. Сподіваюсь, вони зловили якийсь сильний ментальний удар у пах, коли побачили український прапор в передпокої."
Марина --
25.06

"Мені страшно. Але я не панікую. Мені би не було би так страшно, якби не син. Тому перше, що я зробила, коли почула вибухи – написала записку з його іменем, адресою, датою народження і нашими телефонами, поклала в його наплічничок-динозавр. Стало трохи легше. Назару ж сказала, що на нас напала росія. В нашій країні війна. Росії подобається наша земля, вони її хочуть відібрати. Але ми не віддамо! Будуть вибухи, ми можемо спускатись в підвал. Але так треба. Сподіваємося, це швидко мине. Він трирічна дитина, йому норм.
У наші військові частини влучили в перші же дні. Така була тактика 24 лютого. Були загиблі і поранені військові. Це, звичайно, не додає духу. Тому на ранок хотіла побігти здати кров. Але мені повідомили, що вже прийшло 80 людей, може пізніше, хіба в мене негативний резус… Пішли в тероборону. Як і думали – немає місць. Тероборона укомплектована. Зібрали трохи їжі в домі – передали, на жаль. Магазини працювали лише зранку.
Побігли збирати пляшки із сусідами для бандерівських смузі. Треба ворога зустрічати достойно.
Тим часом ми періодично спускались в бомбосховище, а там, перепрошую, запах фекалій. Це було жахливо. Ми з Назаром періодично піднімались на гору аби подихати повітрям. Назар підняв дуже велику і масштабну істерику. Я його обійняла і просто качала. Розуміла, що він втомився і хоче просто плакати. На плач підійшов мій-улюблений суши-майстер, який в підвалі робить найкращі суші в світі і віддав нам ключ від свого ресторану. От так просто – поживіть поки в нашому підвалі.
Людська доброта безмежна. Стоять черги на здачу крові. Бажаючих більше, ніж є зброї, але її мають підвезти. Пляшок поки вистачає.
Так і живемо.
А у вас що?
ВмоїйКраїніВійна
війнаЗаНезалежність"

"Боже... І мій малий в перший тиждень мені сказав щось подібне. Коси дибки.
Семирічна дитина каже, що померти не страшно, бо Бог зразу забере на небо, а там бабуся, два дідусі, хтось зустріне. А бути тяжко пораненим - страшно. І побачити, що хтось рідний загинув страшно. Цього й боявся. Все питав перед сном: "Мам, ти ж вночі не спиш? Встигнеш мене схопити на ручки і винести?"
Звичайно, встигну, сину....
А на днях (ми вже місяць в Англії) трапилась ситуація, що я з ним пізнім вечором на краю чужого міста, без інтернету, з розрядженим телефоном, і не приїздить автобус, який курсує раз на годину. Малий каже: "Мам, зараз когось щось спитаєм, не бійся. Мені, наприклад, після бомбосховища нічого не страшно". І додає: "Знаєш, це добре, що ми поночували в тому бомбосховищі. Тепер нам взагалі має бути нічого не страшно".

🇺🇳 20 червня міжнародний день біженця, встановлено резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 🇺🇳

⬇️⬇️⬇️

В цю війну мені щось не плачеться. Я б хотіла, але не виходить.

Вперше пустила сльозу, коли не мій, але улюблений тато, написав мені якось зранку, в перший тиждень війни, що не може везти маму в підготовлену їм евакуацію, тому що вночі у нього стався інфаркт. Зрозуміло ні лікарів, ні швидких. Було страшно. Було боляче.

Вдруге я заплакала, коли моя давня подруга, одна з трьома дітьми, не хотіла їхати з Рубіжного, а я не могла її переконати терміново це зробити. Було страшно. Було боляче. Рубіжного більше не існує.

Та по-справжньому я ридала лише один раз.

🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳🧳

Ми приїхали з малим вночі на залізничний вокзал, отримати еміграційні квитки, після двох діб найскладніших перельотів. У сина шпарила температура, боліло горло, я тягла дві валізи, його і якось себе. Черга в касу була величезна. Усі українці, з дітьми, літні пари, чоловіки на милицях. Ми простояли дві години, Нікіта майже падав від втоми та хвороби.

Взяли квитки, пішли шукати аптеку. Все звичайно було вже закрито – Європа…

Волонтери розводили руками, мовляв, не можемо допомогти. Я зупинилася з сином посеред будівлі вокзалу в якомусь дивному заціпенінні.

І тут до мене підійшов дідусь і польською запропонував взяти булочки. Просто звичайні такі собі булки, що лежали в нього в целофановому пакеті. З магазину, чи домашні – я навіть не зрозуміла. Я посміхнулася і чомусь (чому бляха???) - відмовилася.

Він дістав пакет із випічкою і просто засунув його мені в руки. «Їжте діточки та тримайтеся» - напевно якось так звучала його фраза польською, я вже не пам'ятаю. Тому що раптом почала плакати. Вночі. Серед вокзалу. В Польщі. З хворою дитиною та двома валізами. Серед війни. З повним нерозумінням майбутнього та закресленим минулим.

Це були найсмачніші булочки ever, які тоді замінили і вечерю і сніданок і найголовніше - безмежну, людську любов.

❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️

Більше я не плакала. Зібралася з думками та влаштувала все, що змогла влаштувати. Собі. Іншим.

Дідуся того згадую майже кожен день і подумки дякую… святі люди, жахливій війні 🙏

💛💙

20 червня міжнародний день біженця, таке собі свято …

"Історія одного фото.
Цього хлопця в рефрижераторі в Бучі поряд з тілами побачили, мабуть, навіть у найвіддаленіших від України куточках світу.
Його звати Ігор, йому 24 роки і, виявилось, що ми колись багато років жили на сусідніх вулицях. Він один з тих добровольців, що поїхали після деокупації Бучі збирати тіла вбитих росіянами містян. Два тижні він збирав і перевозив приблизно по 20 тіл щоденно. В той день, коли було зроблено це відоме фото, він з іншими волонтерами перевантажив близько 60 тіл, в респіраторі, в костюмі, серед страшного запаху. Тут, каже, просто дихав свіжим повітрям після важкої роботи.
На початку повномасштабної він спершу патрулював з товаришами, потім, вже під час окупації розвозив ліки і їжу через блокпости росіянців. Ховав місцевих, кораючи їм ями під дулами російських автоматів. Не фігурально - в прямому сенсі слова.
Зараз він займається ексгумаціями - відкопує вбитих і закатованих росіянами по Бучанському та Бородянському районах. Безкоштовно. А потім відвозить їх до моргу. За свої гроші. Бо йому не все одно.
Ігор каже, що дуже не любить, коли його героїзують. Але я не можу з ним погодитись. Бо те, що він розвозив їжу в окупації, ризикуючи бути розстріляним чи потрапити під арт-обстріл, і те, як він допомагав і допомагає мертвим, заслуговує на найглибшу подяку від живих.
А ще Ігор каже, що готовий їхати на передову-у звільнений Сєвєр чи Марік і допомагати там загиблим бути знайденими, опізнаними і гідно похованими.
Ми зробили про цього чудового хлопця мінідок. Завтра - в Єдиному Марафоні. І не кажіть, що не попереджала 🙂"
Evgeniya --

"#НаОдинДеньБлижчеДоПеремоги. Я не дивилась катувань бучан, я не дивилась катувань маріупольців, я пам'ятаю катування 2014. Я пам'ятаю звідки з'являлися десятки, десятки дітей в дитячих будинках. Дітей яких не хотіли бачити їх матері , я пам'ятаю хлопців з відрізаними вухами, я пам'ятаю багато того "Чого не можете быть ,это неправда". Тоді ми кричали але ніхто не вірив... Дуже боляче. І тоді і зараз...
Вчора "гаряча лінія" Волонтерська Сотня Госпіталь отримала 250 дзвінків. Два, навіть,з закордону. "Виїзжаю. Хочу допомоги. Згоден робити все".
Дзвоник через телеграмм: Мені 26 років я зараз в Чехії, виїзжаю, що треба робити?
Що я можу відповісти" Дитино, просто залишся живою. Це дуже важливо"
Дякую всім хто не хоче бути внеполитики. Дякую за кожну хвилину, копійчину, сльозинку.
Ми з вами зробили багато. Всі ми: хто молиться, готує їжу, плете сітки, обороняє, закуповує, перераховує гроші, виховує чужих дітей, надає притулок сім'ям, співає діткам колискову.....
Зібрали по всій Україні ліки для інституту серця м. Київ. Познайомилися з надзвичайними людьми. Поки об'їздили села-провела екскурсію. Забезпечили їжею 4 сім'ї і два села гігієною, могли б і більше але комендантська година. #NovaUkraine разом до перемоги 💛💙 дякуємо за допомогу"

"Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи.
Я думала, що буду відривати їх з мясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.
Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова.
В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують.
Без світла, тепла, води, звязку. Майже без новин.
Вчора, коли ми психанули і просто під градами через поле виїхали, я почала читати і дитивитися новини, які знала лише на відсотків 10, через смски рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати...
Точно як Лілу з "Пятого елементу" я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин...Я 5 годин читала і дивилася як знищують в попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя...
За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття - про себе, про людей, про те, що насправді важливо аби вижити. Розкажу.
Комусь згодиться для себе, а хтось можливо хоч трохи відчує те, що ми переживаємо зараз і нарешті закриє те кляте небо над нами...
Бо як бачимо материнські крила і тіла виявились дуже крихкі і чомусь не затримують кулі та снаряди, які летять в наших дітей... Попри несамовиту любов.
В перший день війни ми встигли вивести дитину і маму до батьків чоловіка - в маленьке мальовниче село між Бородянкою та Макаровим.
В другий день - ми змогли повернутися в Бучу за тваринами, вже під кулями. І крім дитячого саду, влаштували в селі зоопарк - з двома собаками, двома котами та папугою.
В третій день - ми встигли завезти у Возрельській пологовий соляру і продукти, бо там лишилось 6 породіль і вся команда і весь пологовий на генераторі. Наступного дня, наскільки мені відомо, його захопили російські військові... Не знаю наскільки це правда. Звязку з завідуючою досі немає...
Як тільки ми повернулися, виявилися заблоковані з усіх виїздів - пішла російска техніка, почались обстріли. Довжину колон важко порахувати достовірно, але смертельний жахливий гул доріг тривав півтори-дві години в укритті. І так було тричі.
Так от що я дізналазя в облозі.
Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і просто вистрілить в тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.
Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей, через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною з сусіднього села.
Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху та ярості те зберегти стійкість, але все одно захворієш
Я дізналася як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам'ять після молодшого онука, зробити собі прокладки
Я дізналася що між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) і іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет поки вони летять
Я дізналася, що справжнє світломаскування - це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві і по звуку визначати наскільки чашка повна
Я дізналася, як зробити свічку з решток парафіну та промасляного паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин
Я дізналася як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі
Я дізналася, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з*явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось кому треба
Я дізнаалася як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим
Я дізналася, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.
Я дізналася як це - робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їх дім і вони не готові його залишати і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду
Як бачите, я отримала багато дуже "цінних" знань для 21 сторіччя. Я і справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.
Я не дізналася тільки одного - що відповідати дитині, яка кожен день в підвалі невпинно запитує - Мама, що хочуть від нас танки. Я не знаю, правда.
Я зроблю цей пост російською і англійською. Окремо.
Бо він вийшов довгим і я не знаю як викреслити щось з цього досвіду.
Якщо це допоможе наблизити нас до закриття неба чи може підтримати когось - поширте будь-ласка.
На фото мій трирічний син солодко спить в холодному страшному укритті і та сама свічка, яка утримала мене свого часу від божевілля."
Оксана, Київська область

"Війна 2014-… прийшла до мене 2014-го.
Спочатку був Крим у телевізорі. Й якась частина мене знала, що Донбасу це теж торкнеться, а якась вірила у те, що Україна впорається з цим і вижене окупантів.
У травні у Макіївці провели «100 віршів до 100 років» Шевченка, однак не на площі біля ЦУМу, а у музеї, щоби не було заворушень.
У квітні захопили Слов’янсько-Краматорську агломерацію, а у нас з’явилися переселенці. «Ну хто буде їхати з війни на війну», - заспокоїла себе я.
Однак у травні провели так званий «референдум».
У червні почали захоплювати різні будівлі, а у липні Україна припинила виплати, бо зрозуміла, що годі годувати окупантів разом із тим, коли годуєш своїх.
14 серпня я їхала з Ясинуватої до Києва. Я та ще купа людей. Пасажири чотирьох потягів вмістилися в один, коли рашисти обстрілом із Градів перебили колії перед трьома потягами, що йшли з Донецька.
У вересні ми нарешті заклеїли вікна скотчем – мама довго пручалася. Скотч я на ледь знайшла.
У жовтні снаряд Граду прилетів до двору нашої прибиральниці, однак вона свято вірила, що це стріляли українці, а не її любі рашисти.
У листопаді дійсно українська відповідь перелетіла ціль і потрапила до трансформаторної будки шахти. Шахта на початку вулиці, мій будинок – наприкінці, однак нас теж підкинуло. Електрика у нас з іншої лінії, але електрика все одно зникла на скількись хвилин.
У грудні Дира вперше заплатила, але за вересень і без надбавок. У черзі на морозі ми стояли два дні.
А у січні 2015 року впала моя остання надія на визволення – ДАП.
Тому 1 лютого 2015 року я виїхала до Києва.
2019 року я розуміла, що війна розповсюдиться, однак не знала, наскільки та коли.
У липні 2021 року у мене знайшли мультирезистентний туберкульоз. У вересні розпочалося лікування – антибактеріальна хіміотерапія. Я приймаю антибіотики вдома, а раз на місяць здаю аналізи.
23 лютого 2022 року аналіз крові показав гемоглобін 74,6.
Госпіталізувати не запропонували. Втім, я би відмовилася, бо лікарняне харчування не передбачає швидкого зростання гемоглобіну, то який сенс.
Прописали вітаміни В6 і В12 в уколах, абсолютно проігнорувавши моє "Уколи робити нікому"; "Тотему", теж проігнорувавши моє "Я її вже пила та замінила, бо звикла" (коли організм звикає до якогось препарату, він не сприймає його у повному обсязі); та фолієву кислоту.
24 лютого о 5:20 я почула наземний вибух і подумала: «От петардасти». Та другий вибух показав, що не петардасти, а гірше. Прозвучало ще два наземних вибухи. При цьому сміттєвоз продовжував збирати сміття, а працівники «Швидкої допомоги» за вікном курили на вулиці. У мене був шок. Я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде, однак аж ніяк не хотіла пережити це знову.
Завдяки тому, що 2018-2020рр. я проходила психотерапію через ПТСР, я заспокоїлася завдяки диханню за квадратом. Зібрала тривожний заплічник (так, у мене його не було). А тоді вже вдяглася. Паралельно з тим було чути, як сусіди, в яких є авто, тікають, а господар квартири комусь дзвонить і істерить.
Щось прилетіло десь у Вишгороді.
Стало тихо.
Я вийшла з кімнати та вимкнула світло, оголосивши світломаскування, якого дотримуюся досі.
Набрала води у все, що можна.
Випила не знаю, скільки, та мені це дуже допомогло.
Та вперше у житті три дні майже не їла.
Господар квартири ввімкнув телевізор. Здається, перші скількись тижнів вторгнення телевізор із новинами працював цілодобово.
Почали працювати наші ППО.
Та знову я подякувала своєму попередньому досвіду, адже вмію відрізняти приліт від виліту.
У телевізорі оголосили повітряну тривогу.
Я пішла до сусіднього будинку,бо у нашому ні укриття, ні підвалу немає.
Люди стояли на вулиці та розмірковували – спускатися чи ні. Я спробувала пояснити, що спускатися треба до прильоту. Хоча сама робила це вперше)
У підвалі сусіднього будинку я провела рівно годину. Замерзла та наковталася пилу. Подзвонила господарю квартири, якого не вмовила піти до укриття, та спитала, що там нагорі. Оскільки все було спокійно, то повернулася. Чихала потім три дні.
Потім за повітряних тривог годинами сиділа у коридорі, поки не зрозуміла, що з’їду з глузду через тривожність господаря квартири та його відповідні розмови. Попросила не розмовляти про новини, бо сама можу подивитись, якщо мені треба.
Та коли 8 березня господар квартири спитав: «Як думаете, нас роскатают в блин?», - зрозуміла, що жодних більше сидінь у коридорі.
Ввечері подзвонила мамі та пояснила ситуацію.
У ніч із 24 лютого на 25 лютого мене знудило – від нервів, антибактеріальної хіміотерапії, відсутності їжі.
Перебралася спати на підлогу.
25 лютого телефонного зв'язку із рідними зранку не було, однак брат у фб написав, що відіслав мої відосики з антибіотиками, тож, я спитала, що у них.
Він написав: тихо, але про всяк випадок заклеїли вікна хрестиком (вони змінили вікна влітку).
Синхронія. Я теж заклеїла вікно на кухні та у кімнаті господаря. Скотч на цьому закінчився.
Ввечері з'явився телефонний зв'язок, тож, я поговорила з сестрою, вона сказала, що також оновила скотч на веранді, бо той місцями відстав трохи. Зняла та сказала, що взагалі не видно, що він там був. А ще налаяла мене, що мама через мене хвилюється. Наче ще одна донька мами не під Донецьком.
У ніч із 25 на 26 лютого доробляла таблицю річного плану для Громадської організації «Центр екологічних ініціатив «Екодія»», оскільки пронеслася новина, що електрику відключать.
Новина не справдилася.
26 лютого виповзла на вулицю та обійшла аптеки. Все було зачинено – і аптеки, і продуктові крамниці. Працював лише АТБ, до якого вишукувалася величезна черга.
27 лютого на вулиці хтось підірвав гранату, втім, ТРО його чи її відразу затримала.
Було два прильоти – досі не знаю, куди.
Почала працювати сирена повітряної тривоги.
Почала їсти.
28 лютого я на адреналіні вистояла чотири години у черзі до аптеки. Черга до АТБ була ще більша. Візуально до Сільпо навпроти – теж. Під час повітряної тривоги черга з місяця не зрушила. А я навіть не знала, де там ймовірне укриття, тож, теж стояла. Якась жінка сказала: «На п’ятий день війни ніхто вже не реагує на повітряну тривогу», я заперечила, що війна вже 9-й рік.
У результаті героїчного стояння, придбала фолієву кислоту, хоча виявилося, що прописаного дозування у природі не існує, "Неовітам" (комплекс вітамінів В у таблетках), "Хеферол" (препарат заліза), «Ентеросгель» (сорбент), «Антраль» (гепатопротектор) і «Мелатонін», прописаний неврологом 23 лютого. Загалом на ліки я тоді витратила 955 грн, тобто майже всі гроші, що у мене були.
Адреналін на цьому закінчився.
1 березня зник телефонний зв’язок із рідними. Його глушать, щоби населення окупованої території не знало правди про події в Україні. Та ж інтернет ще ніхто не відмінив.
Інститут пульмонології через повномасштабне вторгнення перейшов в онлайн-режим роботи, тож, здати контрольний додатковий аналіз крові через низький гемоглобін третього березня не було можливості.
Година в укритті, тижні у коридорі, сон на підлозі 24 лютого-28 березня, вимкнення опалення 28 березня, а коли потепліло – знову сон на підлозі, а то вдяглася трохи не за погодою. А ще імунітет вбито антибактеріальною хіміотерапією. Все це призвело до циститу. Це показали аналізи від 23 травня.
8 березня у квартирі знайшовся ще скотч. Заклеїла вікно у своїй кімнаті.
11 березня ввечері визирнула до вікна та побачила ворожий дрон. Руки трусилися, набрала 102 – не додзвонилася. Запанікувала ще більше, однак здогадалася набрати 101. Голос тремтів, до того ж, точної адреси дрону я назвати не могла. Тим не менше, ТРО зняли його за три хвилини від завершення розмови з диспетчером.
12 березня фтизіатр написала брату, який, м'яко кажучи, живе не зі мною, а не подзвонила мені, о 14:33,щоб я приїхала та взяла антибіотики на три місяці.
Не дуже хороший час кудись їхати, але що же ж: дзвоню лікарці, вона, як завжди, говорить довго та плутано, наче не виїхала за 500 км від Києва, чим відбирає мій і свій час.
Просить встигнути до комендантської години. Я-то взагалі за те, щоб у темряві не шастати, а до комендантської ще дійсно далеко.
Просить потому щодня віддзвонюватися, що зі мною все гаразд, я сторгувалася на дзвінки раз на тиждень))
Каже, що у Києві у неї двоє таких – я й якийсь Максим. Ну, вибачте,що не виїхала, чи що.
Каже, що Bolt до лікарень возить безкоштовно, ось тільки у Болта номеру телефону немає, а на сайті - немає вільних авто.
Біда ще й у тому, що я, коли двічі виходила з дому, бачила лише Болт.
Намагаюся видихнути та набираю 571, виявляється, вони теж працюють.
Авто прибуло за 10 хв., за які я встигла зібратися, написати заяву на ліки та вдягнутися, не застібаючися.
У таксі було душно, тож, і добре, що я не застібнулася.
У місті вразила наявність блок-постів.
Я, наївна, думала, що треба не впустити ворога у місто, тобто поставити укріплення на кордонах, як ось біля мене, але ніяк не на Хрещатику.
Доїхали швидко, авто на вулицях мало.
В'їзд зачинений, ну, мені-то вхід треба, а не в'їзд, а таксі тільки до воріт, це зрозуміло.
Питаю чоловіка у камуфлі,який стоїть на воротах, чи обійти, чи тут, чи як.
— А Ви хто? А Ви куди?
— Отримати ліки.
— У кого?
— У Галини Іванівни у другій терапії.
— Ось і дзвоніть Галині Іванівні, щоби ми Вас пропустили.
— А у мене немає її номеру.
— А як Ви зібрались у неї ліки отримувати?
— А мені моя лікарка подзвонила.
— Ось їй і дзвоніть.
Вийшов другий чоловік.
Набираю лікарку, вітаюся, питаю цих чоловіків, що їй сказати.
— Дайте я поговорю, так швидше буде.
Розмовляє, декілька разів перепитує, чи мене пропустити.
З розмови розумію, що лікарка не у курсі цих чоловіків і що це – не стандартна охорона, яка тут завжди була, а ТРО.
Пропускають.
Іду, куди сказали, як сказали.
Пацієнти у стаціонарі ще є.
А ось із лікарів – лише завідувачка.
А з медсестер: Галина Іванівна – три в одному (медсестра, маніпуляційна медсестра, старша медсестра) та ще одна медсестра.
Санітарок не бачила.
Даю Галині Іванівні заяву, підходить друга медсестра, перепитує, хто я, що я.
Кажу, що я за ліками та прізвище.
— А це що? – про заяву.
Розумію, що аркуш із щоденника, складений вчетверо, поки їхала, виглядає непрезентабельно, пропоную переписати на їх бланку.
Відмовляються))
Виявляється, що ліки дадуть не до 23 червня, як я написала, а до 5-го, тож, виправляю 23 на 05, медсестра питає: "А чого 2020 рік?"
сама у шоці)) мабуть, 2020 року зі мною було все гаразд і захотілося туди, не знаю)
Виправляю.
Зворотне таксі 571 приїхало за 8 хвилин, за які я встигла зайти до туалету та вийти на зупинку, приязно попрощавшись із ТРО.
Коли я виходила, чорний джип привіз обід і завгосп чи хто вона там від корпусу їдальні кричала: "Та пропустіть! Я ж вас попереджала!"
Назад їхали дещо іншим маршрутом, але там теж багато блок-постів.
Зустріли наш танк, який здійняв куряву пилу, а я згадала питання психолога: "А як би Ви реагували на наш танк? Військова техніка є військова техніка".
Я встигла подумати, що ні – чеченські танки, що я їх зустріла у вересні 2014 року на бульварі 8-го вересня у Макіївці, від наших відрізняються, як з'явився другий наш танк, так чеченських я якраз два бачила – теж один за одним.
Я аж засвітилася від закритого гештальту, хоча до того мені було погано, це навіть таксист помітив (і що погано, і що засвітилася).
З'їздила не за всі гроші світу, але порядком дорожче, ніж 23 лютого.
Вдома мене знудило((
Чи у таксі перегрілася, чи перенервувала, чи антибіотики, чи все разом.
14 березня купила у «Форі» скотч. Однак його не пробили на касі. Це я з’ясувала, подзвонивши на гарячу лінію, бо чеків не видавали – закінчилася стрічка. Не пробили на касі – це, звісно, краще, ніж купила та прокохала дорогою додому.
15 березня наша арта працює так, що у мене двері у кімнаті відчинилися.
16 березня з’ясувала, що тою хвилею, що відчинила мені двері, вибило скло у господарській крамниці. Цікаво, що 25 лютого я саме на цю вітрину звернула найбільше уваги – як вона ходила хвилями, коли працювала наша ППО.
У «Форі» скотчу вже не було, у сусідній господарській квартирі – теж, а ось у цій – був! Нарешті я заклеїла двері на балкон, але на весь балкон скотчу не вистачило.
18 березня купила ще скотч і нарешті все заклеїла.
24 березня зробила комп’ютерну томографію з контрастом. Направлення виписав УЗДист, в якого я роблю два УЗД на рік. КТ/МРТ у Києві працює мало, однак мені допомогли знайти. Підвозив знайомий знайомої)) Аналізу креатиніну, який потрібен для томографії з контрастом, не було ні у кого, бо лабораторію знайти ще важче, ніж КТ.
Попросила психолога про консультації раз на тиждень замість раз на два тижні, бо зрозуміла, що попередній запас емоційної витривалості вичерпано.
Середина квітня витратила 2,5 тис. грн. на ліки.
Оскільки із продуктами у сусідніх крамницях все дуже погано, сходила аж до VARUSу. Там є салат «Смерть ворогам» ϑ і збирають продукти для армії.
Оскільки мені неможна підіймати більше трьох кілограмів, тричі (три дні) носила туди продукти, поки віднесла все, що могла віддати.
22 квітня здала аналізи,бо Інститут пульмонології почав повертатися до нормальної роботи.
16 травня оформила статус ВПО. Так, раніше я не відчувала це за доцільне. До собезу найбільша черга була саме на оформлення статусу ВПО, хоча оформлюється все доволі швидко, просто людей багато – з Харкова, Херсона, Маріуполя… Я ще ніколи не відчувала стільки негативних емоцій одночасно. Біль, страх, ненависть, відраза, гнів, злість, скорбота, сум підійнялись у мені одночасно, коли я постояла поруч із цими людьми."

"Во втором подъезде моего дома в Буче по улице Тарасовской живёт врач-терапевт Ирина Язова - стройная, изящная мама троих детей. Простые люди, которые проявили мужество в непростых ситуациях, часто остаются за кадром. Ира не из тех, кто снимала видосы на фоне танков/руин,пациентов, которых она спасала, но, думаю, она как раз и заслуживает наград и медалей. 5.03. в наш дом принесли раненого соседа (тащили его, кстати, мой муж и Alex Titov друг нашей семьи). Владимир живёт во втором подъезде, 5.03 он просто решил проведать родных в соседнем ЖК Континент, и в 15.00 возвращался домой. Кому-то из рашистских снайперов это не понравилось, и они в него выстрелили - попали в ноги, прострелили кость. С 15.00 до 18.00 Владимир лежал на дороге рядом с нашим домом, мимо ездили танки. Сначала он думал, хоть бы не наехали, а потом , ближе к 18.00. думал, пусть лучше наедут ,чтобы не терпеть эту боль. Но потом его забрали соседи, перенесли в подъезд. Четыре дня Владимир лежал в подъезде нашего дома, а Ира, обычный врач-терапевт, не хирург, не военный медик, его перевязывала, обезболивала, добывала лекарства. Когда мой муж притащил его вечером, он вернулся и сказал: если сегодня ночью раненного не заберёт скорая, он не доживёт до утра. Но Владимир дожил до утра, и до эвакуации через несколько дней, потому что рядом была Ира, она его лечила, выхаживала, спасала. Параллельно принимала роды. Так вышло, что в нашем доме осталась беременная женщина на 9 месяце. И так вышло, что ее ребенок решил родиться на 12 день войны, когда в Буче уже не было ни света, ни воды, ни газа, ни бригады акушеров - ничего не было. Но была Ира. Она никогда не принимала роды, но в процессе никто об этом не догадывался. Для роженицы она была воплощением уверенности, и никто не знал, только она сама, как страшно ей было той ночью. А вдруг асфиксия и обвитие пуповиной, а вдруг разрыв и потеря крови?! Спасибо Наталья Карась , которая взяла на себя самую неприглядную, но ответственную часть процесса. Вместе акушерская экспресс-бригада нашего дома (врач-терапевт + дизайнер + домохозяйка) встретила в этом мире маленькую Алису. Она родилась в темноте и холоде обесточенного дома, но все прошло отлично. Спустя несколько дней и мама и ребенок эвакуировались. Про маму Алисы потом писали ведущие порталы страны, Ира говорит, что была бы рада теперь весточке от них , всё-таки именно ее руки первыми приняли ребенка в этом мире. На руках Иры были и другие дети - семья из Ирпеня, которая решила эвакуироваться на машине через Бучанский ж/д переезд, но именно здесь ее остановили орки, завернули назад и стали стрелять по машине. Попали по людям на заднем сиденье: женщине прострелили голень на вылет, а полуторагодовалой дочке глубоко ранили ногу. Они завернули на нашу Тарасовскую, их приняли в своем доме незнакомые люди на нашей улице, Ира перевязывала их, давала обезболивающие, добывала антибиотики. Фишка в том, что свои действия Ира не считает чем-то из ряда вон, она просто делала то, что считала нужным в данный момент - была верна клятве Гиппократа, помогала тем, кто нуждался в помощи. Руками таких людей, которые, не задумываясь, выполняют свой долг - и свершаются большие победы. Горжусь своей соседкой. И думаю, что такими, как Ира, должна гордиться страна."
Вика, Киевская область

"Просто нехай це буде також і тут. Це витримки із деяких днів мого життя. Сьогодні багато що вже бачиться і відчувається інакше. Але півроку тому було саме так.
26.02.2022
Я вирішила нотувати. Ще не знаю для чого. Ще не знаю навіщо. Певно щоб не забути. Бо, як сказав Ремарк (схоже найближчим часом я часто цитуватиму Ремарка): «Пам'ять – найкращий фальсифікатор у світі, все, через що людині довелося пройти, вона з легкістю перетворює на захопливу пригоду; інакше не починалися б нові війни.»
Я не знаю скільки це триватиме. Хочеться вірити, що недовго, але вже ці три дні принесли втрати, про які не варто забувати.
Сьогодні пішов Лорг. Наша перша жертва війни. Міні хотілося б, щоб вона була єдиною. Жертва жорстокого поводження, він приїхав лише 22 лютого, наляканий і неконтактний. Сьогодні його серце не витримало вибухів.
28.02.2022
Приїздили волонтери. Це неймовірне відчуття, коли і фізичне і психічне навантаження можна розділити. З початку війни ми вдвох на території. 24-го ще трошки людей було. Потім все. Всього чотири доби, але ми виснажені. Я в котре впевнилася, що історії про якісне утримання притулків на сотні тварин однією людиною – утопія. Ми вдвох на 250 тварин чотири доби і якість догляду вже почала страждати. Електроопори розбомбили, тепер ми без світла.
01.03.2022
Трошки почався рух. Перше заціпеніння минуло і помічники хоч не на довго, але з’явилися. Стало легше. Прилетіло під паркан. Засипало уламками. Деякі надзвичайно великі. Багато у вольєрах. Собаки бояться. Нажаль не всі ховаються по будках – багато хто б’ється об прути намагається протиснутись або перелізти. Травмуються. Кожен день хтось травмується…
08.03.2022
Восьме березня. Війна. Весна. Тюльпани. Акумулятор, що дає мені змогу читати і писати хоч усю ніч. І заряджати телефон. Бо той хто дзвонить по кількасот раз обов’язково в якийсь момент пробивається, головне, щоб був заряджений телефон. Дякую.
10.03.2022
На територію прилетів снаряд. До сьогодні все прилітало поруч. Від хвилі знесло стіни в крайніх вольєрах і паркан. Собаки втекли… Герда налякана до скляного погляду і повної відсутності сприйняття. Білку і Моцарта повернула. За Гердою довелося побігати. Тридцятий вольєр втік майже весь. Нейрон, Протон, Біотон та Гера. За рік ніхто з них так і не став довірливим, а на фоні такого стрессу і поготів… що з ними буде? Хлопці хоч трохи орієнтуються і вміють виживати. Гера сама не вміє нічого…
14.03.2022
Сьогодні їздила додому. Від квартири залишились лише стіни. Чи можна щось врятувати не дивилась – не було сил. Мій дім - ілюстрація до слова «руїна»…А здавалося, що ненавидіти більше вже не можна.
15.03.2022
Вдень над нами пролетів безпілотник. Ввечорі на нас скинули бомбу. Бомба на екрані телевізора чи комп’ютера то зовсім не те саме, що бомба у тебе на очах. Від сьогодні я вмію гасити пожежі. Секунда і полум’я піднялося в гору і охопило все навкруги. Там де не було паркану воно відразу притко побігло територією…
Уява малювала мені тварин, що горять заживо. Я дивилась на довбаний вогонь і вже чула жахливі крики… вперше в житті я тримала в руках вогнегасник. Я молилася на хлопців, які вдень наносили в приміщення води, і хоча я витратила весь запас, а що залишилось на вулиці замерзле, але про то я подумаю завтра, а сьогодні я мочила ковдри і зупиняла посування полум’я.
Дві години боротьби з полум’ям один на один. Я перемогла.
Мені часто пропонували виїздити з центру хоча б на ніч. Сьогоднішні події показали, що моє рішення правильне, інакше завтра не було б нічого.
Наші коти виявились набагато витривалішими психічно ніж собаки. Вибуховою хвилею відкрило всі замки. У кошатнику також. Всі коти вибігли. В темряву. На зустріч пожежі. Я розуміла, що шукати їх не зможу фізично – вогонь і темрява. Вирішила просто покликати, щоб повернути хоч когось – прийшли всі, наскільки я можу судити. Завтра перевірю. Але більшість на щастя точно на місті.
16.03.2022
Коли дивишся на згарище, все виглядає не так вже і страшно. І тільки не змита з рук і обличчя сажа та згарище нагадують про вогонь, що вирував тут учора. Дивлячись на наслідки ніхто не зрозуміє і не відчує,як було насправді, бо сьогодні здається, що нічого страшного не було, бо серйозних ушкоджень не видно. Лише я знаю, чого це «не страшне» мені вартувало.
Моцарта вбило уламком. 25 лютого він мав стати домашнім... Найважче не бажати того ж російським зоозахисникам. Кожен снаряд і кожна смерть піднімають в мені хвилю обурення і бажання щоб всі вони, підтримуючі, чи ті хто робить вигляд що нічого не відбувається, відчували те саме, що і я. Я зупиняю себе. Я кусаю губи і намагаюся змінити хід думок, бо побажання для них означатимуть страждання тварин. Тварин, які не винні ні прямо ні опосередковано… тисячі українських тварин не оминула «політіка».
Коти всі на місці.
Сьогодні 21 день війни. Психологи кажуть, що то переламний момент, що цикл в 21 день закриває гештальт і людина звикає. Мені 21 день приніс страх. До цього я не боялася. Були знервованість, переживання тощо. Але страху не було. Тепер він є. А я не можу собі дозволити таку розкіш, як страх…
19.03.2022
Пішов Тен. З його нервовими розладами він протримався доволі довго. Від цього не легше, бо він згасав дуже повільно, розуміння кінця було невідворотне але зробити я не могла нічого. Тена міг врятувати спокій. Тиша. Припинення постійних вибухів, пострілів та розривів. Хоча б тиждень тому. Йому не судилося пережити цю війну. Чи судилося тим хто залишився?
20.03.2022
Сьогодні приходила Саша. Пішки. З іншого кінця міста. Їм гірше ніж нам. Немає чим годувати тварин і що їсти самим. Поділилися чим могли.
22.03.2022
По нам стріляють. Кожні дві хвилини поруч падає снаряд. З уламків снарядів просто іде дощ. Єва злякалася і втекла. Від страху вона не розуміла, що робити і як поводитись, зовсім мене не чула. Шукати її під обстрілами немає ніякої можливості. Тільки сподіватись на краще…
Стріляють вже більше години в тому ж темпі. З жахом думаю про те, що і кого знайду у вольєрах. Якщо доживу щоб подивитись.
23.03.2022
Єва повернулась о шостій ранку. Сподіваюсь, що зробить висновки. Хоча, про що може іти мова, коли навіть люди втрачають здатність раціонально мислити від страху.
Вчорашній обстріл+витівки Єви дали мені вночі 220 тиску. Померти під обстрілом не від снаряду, а від інсульту буде образливо. На щастя сьогодні була допомога. Тварини прибрані і нагодовані.
24.03.2022
Всі сили пішли на надиктовування посту в телефонному режимі при майже повній відсутності зв’язку. Майже чотири години часу. Але мені важливо було розказати про це сьогодні, поки свіжо і «гарячими слідами». Прийшли незрозумілі хлопці з тер оборони, перелізли через паркан і випустили більше сотні тварин. Десяток я не змогла впіймати і закрити назад. Якісь люди, за чиєюсь вказівкою прийшли «причиняти нам добро»… прямо дежавю місцевого формату.
25.03.2022
Після вчорашнього «порятунку» помер Рідж. Собака спинальник на спробу врятувати якого було витрачено багато часу, сил і коштів, помер страшно і безглуздо, тому що хтось відкрив клітку другого поверху і він звідти впав, а потім ще був потоптаний здоровими сородичами.
Грибник у поганому стані – його вчора потягали собаки, зовнішніх ушкоджень немає, але судячи з усього надриви в середині…
До вольєрів повернула майже всіх. Із випущених залишилося ходити тільки двоє. Але далеко не йдуть, що радує.
Взагалі деякі здивували – багато хто з важких, диких, психічно не стабільних тварин не стали тікати, або просто походили навколо і самостійно повернулись до своїх вольєрів.
28.03.2022
Напевно ми потрібні цьому світу. Було багато волонтерів. Снаряд від гаубіци впав в декількох метрах від людей. Він не розірвався. Він просто не розірвався. Коли ти усвідомлюєш що мало статись, але не сталось, то навіть затяті атеїсти стають віруючими…
29.03.22
В черговий раз нам прилетіло. Уламками побило вольєри ізолятора. Всі собаки в ізоляторі поранені. Карат і Дар сильно. Вольєри схожі на сито. Карат сховався в будку: її прошило наскрізь разом з собакою.
Зірвало дахи майже на всіх вольєрах, собаки залишились під відкритим небом.
30.03.2022
Сьогодні я поклала до братської могили 20 труп…
01.04.2022
Танки стоять прямо під парканом. Хлопці попередили, що буде голосно. Я їм вдячна. Прильоти все одно голосніші. Хоча з яким звуком падає гільза від танкового снаряду я ще не чула. Нажаль собаки не в змозі навчитися розбирати де свої де чужі…"
Тетяна, Чернігівська область

"Надія ірраціональна.
Навіть, коли очі рятувальникa бачили, що наймолодшою жертвою атаки у Дніпрі став Микита Зеленський (1 рік), що не мав шансу вижити, бо був розчавлений плитою, родина все одно сподівалася.
На опізнанні тіл були бабусі і дідусі з обох сторін. Розпач й велетенський біль можна було торкнутися у повітрі.
Людмила - мати Олексія, втратила не тільки онука, але і сина.
Нещасна жінка, яка виглядала зовнішньо скоріше як сестра загиблого, відкрила чорний пакет, поклала руку на понівечене тіло сина і вже не змогла відійти.
У підборці є друге фото - Людмила сидить біля сина, навколо багато людей, з телефонами, документами, протоколами. Це - СБУ, поліція, психологи, судмедексперти, лікарі тощо... Їм треба підписати документи, їм треба відповісти на питання, їм треба дати застебнути пакет, а родичам треба встати і пройти до штабу.
Для мене це "найоб'ємніше" фото з серії, бо воно про те, що в нашому житті горя зараз настільки багато і воно так несеться, що немає навіть часу... посидіти і потримати за руку того, кого вже немає.
Чи є у вас подібне відчуття? Що часу призупинитися "на постраждати" - немає, все - після Перемоги.
🔺🔺🔺
Hope is irrational.
Even when rescuer saw with his own eyes that the youngest victim of Dnipro attack was Mykyta Zelenskyi (1 year old baby), who had no chance to survive because he was crushed by a slab, the family still hoped.
Grandparents from both sides were present at the bodies' identification. Desperation and immense pain could be simply touched in the air.
Lyudmila - Oleksiy's mother, lost not only her grandson, but also her son.
Distressed woman, who outwardly looked more like the deceased's sister, opened the black body bag, put her hand on her son's mutilated body and could not move away.
There is a second photo in the feed - Lyudmila is sitting next to her son, surrounded by many people, holding phones, documents, protocols. These are the police, psychologists, forensic medical experts, doctors, etc... They need her to sign documents, to answer questions, they need to be allowed to fasten the package, and the relatives need to go to the headquarters.
Grief in our lives is going at such speed that there is no even time... to sit still and hold the hand of someone who is no longer there.
Do you have a similar feeling? That there is no time to slow down "to suffer", all of that - postponed, after the Victory."
Оксана, Дніпро

"Я щаслива, що вчора не побачила жодного привітання. Ніде.
Нуль.
Хоча рік тому мій дім здригався від п'яної гулянки сусідів піді мною до двох ночі.
Так, що ми з сусідами грюкали до них у двері, щоб нарешті знизили гучність подяки дідам.
Зранку...
Всі українці пам'ятають той ранок 24 лютого 2022.
Моя інша сусідка, плачучи запихувала дітей у машину й збирала загублені по дорозі у коридорі речі, документи.
Вони були з Донецьку...
Я щаслива, що не полетіла тоді під Полярне Коло, як мріяла. Бо, напевне, зійшла б з розуму за дитину, який залишився б насамоті у Харкові.
Я щаслива, що саме тоді ми опинилися разом у одній квартирі всією родиною, хоча вже жили окремо на той час.
Я щаслива, що в моєму будинку було саме справжнісіньке бомбосховище, бо то був колись корпус лікарні військового училища. З туалетом, водою, повітрявитяжною системою й великою кількістю бетону метровими ребрами, між якими ми могли бути захищені.
Ми везунчики, що лізуча російська саранча не мала за ціль мій будинок до того, як ми звідти все ж вибралися через два тижні. Це вже потім...
Хоча все навкруги, що хоть колись було об'єктом їм цікавим, вони бомбили знову і знову.
Навіть років 15 вже як закинутий корпус льотного училища розтрощили.
Бідні бомжі...
Я щаслива, що у моєму рідному Харкові живуть найкращі люди, які зроблені з залізобетону. Ми, харків'яни, були на такому тонкому краю від прірви, яка поглинула Маріуполь, наприклад...
Й завдяки мужнім захисникам та захисницям росіяни у Харкові захлинулися своєю злобою.
Й залишилися назавжди.
Я пам'ятаю, як у подруги люди у придомовому чаті фотографували з вікон гнид у болотному, котрі переховувалися попід стінами чи то школи, чи то дитсадка й оперативно передавали місцеположення куди треба.
Ці теж залишились назавжди у нашій землі.
Кожний харківський кущ, кожний харківський камінь, кожний харківський стовб слідкував за переміщеннями росіян, що вирішили відгризти ще один шмат моєї країни.
Але все.
Цей шмат виявився завеликим.
Не можна бути настільки жадібними й голодними до чужого.
Нажаль у 2014, коли у нас вкрали Крим, ми не получили підтримки від світу, як зараз.
На щастя, ми, українці, маємо її сьогодні.
Й моя річниця втраченого життя не така пекуча й довга, як у тих українців, що бігли від російських "мирних" ракет у далекому 2014...
Цей харківський торт я купила на подарунок сім'ї шведів, до яких мала летіти тоді, рік тому...
Сім'ї, яка допомогла мені тоді вибратися з тої дупи.
А я допомогла у свою чергу іншим, але то вже інша історія...
Тоді, 24 лютого 2022 року я все ще вірила, що це все сон й якась жахлива помилка. Що все буде добре й те, що я бачу з вікна - це неправда. Мозок відмовлявся вірити.
Це вже потім було все, що було...
А тоді я вірила в розум і логіку.
Й ще.
Я більше ніколи не буду називати тих росіян, які на/в моїй землі інакше, ніж росіяни. Орки й тд - менш яскраво демонструє суть цієї армії, яка прийшла мене вбити рік тому."
Ірина, Харківська область

"7 березня, рік тому, ми з донькою вирвалися із пащі смерті.. Як це було..
Наше авто мчить по Тищенка і повертає на Університетську..
В цей час мені телефонує подруга з Києва .. «Тая - ми зараз женемо на евакуацію -потім передзвоню»- відключаю телефон і бачу як лобове скло машини розлітається від автоматної черги…
Далі все як у сповільненому кіно: повертаю голову вправо де сидить моя донька Лада, і бачу як скло у вікні біля її голови теж розлітається на друзки...
Тут у мене спрацьовують якісь асоціації з кінофільмів чи що.. і я кричу : «Лада пригнись!» і бачу, що пригнутися вона не може бо на колінах у неї стоїть велика переноска з пораненим за день до цього котом. Можливо це врятувало їй життя, бо якби вона пригнулася, то куля, яка потрапила, як потім виявилося, їй у живіт, могла потрапити в голову або шию… , але я цього іще не знаю.. Я знову повертаю голову в бік водія і бачу як він повільно нахиляється вліво відкриває рукою двері і випадає з машини…
Далі машина іще, на досить великій швидкості, продовжує рухатися без водія..
Я не вожу машину і я не супермен, який може за секунди перебратися із заднього сидіння на місце водія, тому єдине, що мені приходить в голову, що потрібно вискакувати з авто.. до того ж не факт, що по ньому далі не стрілятимуть. .. Тому, я даю нову команду доньці : «Лада вистрибуй!».
Відкриваю двері і забравши з собою, все що може завадити їй вискочити з машини ( а це два рюкзаки, ноут бук і сумка з документами) вискакую сама.
Авто якраз доїхало до лівого краю дроги де закінчувався асфальт і починалася земля, тому моє приземлення було досить м»яке.. хоча, насправді, я не пам»ятаю яке воно було.. я не пам»ятаю як опинилася на землі – я не отримала жодної подряпини- таке враження, що я щодня тільки те і робила, що стрибала з авто на ходу.. єдине, що я відчула, це як машина, яка, отримавши нового імпульсу руху, розвернулася від мого стрибка і поїхала в протилежний бік дороги по діагоналі, переїхавши перед тим через мою праву ногу.. Але і це виявилося зовсім не боляче..
Я спостерігала за авто, яке віддалялося від мене і чекала, коли ж з нього вискочить моя донька.. Але вона не вискакувала… Нарешті авто заїхало в кювет з правого боку дороги навпроти міського кладовища…. І вже тоді, я побачила як з нього вилізла моя донька з переноскою..
Вона була жива – і це на той момент було самим головним в моєму житті. ..
Я подивилася, що відбувалося навкруги і побачила, що на нас іде три автоматника. Це було як в совкових фільмах про війну, де фашисти прочісують ліс: красиво екіпіровані схожі один на одного військові з автоматами в руках ( можливо спецназ чи якісь елітні війська): один ішов в лісі з одного боку дороги, інший ішов в лісі з другого боку дороги і один по середині дороги.
Вони рухалися в наш бік… Що у них в голові?... Може будуть намагатися нас дострелити?... – тому я знову почала кричати Ладі : «Лягай!». Вона лягла біля машини..
А я продовжувала оцінювати ситуацію і думати як перебігти до доньки. Адже між нами була відстань десь до 40 метрів через асфальтовану дорогу.. Якби це була земля, я б могла по ній поповзти, але повзти по асфальту мені видалося не найкращою ідеєю. Я вирішила, що спробую перебігти через дорогу, а якщо будуть стріляти буду падати.
Я трохи піднялася і в напівзігнутому стані пробігла кілька кроків, будучи готовою падати на землю у випадку, якщо будуть стріляти… - але вони не стріляли… тоді я подумала, не стріляють , може не будуть вбивати?..
Я прибігла до доньки лягла біля неї і перше, що я їй сказала: «мабуть нам доведеться відпустити тут кота, бо нам треба втікати, а ми не зможемо тікати з переноскою»..
За день до цього кіт отримав травму в результаті падіння снаряду під вікнами нашої квартири. У нього вилетіло око, і саме через те, що він потребував негайної медичної допомоги, моя донька і погодилася евакуюватися з Ірпеня.. Уже коли договорювала речення про те, що можливо доведеться покинути кота, я зрозуміла, що Лада ніколи не погодиться на такий варіант порятунку. Так і і сталося, вона категорично відмовилася покидати кота .. Без варіантів... До того ж, я іще не знала, що дві кулі з тих клятих рашистських автоматів поцілили в мою доньку. Коли вона сиділа в авто куртка була розстібнута, а коли вилізла рани були прикриті абсолютно цілою курткою, лише декілька крапель крові з правого боку біля грудей- про які я подумала, що то мабуть її порізало склом.
Ну що ж.. раз ми нікуди не втікаємо…, я лягла біла дочки і стала думати, що робити далі.. перше, що прийшло в голову треба комусь подзвонити і розказати, що з нами відбувається, щоб якщо що… хоча б знали при яких обставинах…
Дістаю свій телефон , але в ньому уже сіла зарядка, адже перед тим, ми кілька днів сиділи без електроенергії. Тоді дістаю інший телефон, який придбала за тиждень для нового бізнесу. Він був новенький і в ньому не було жодного особистого контакту, за яким можна було б подзвонити, зате він був повністю зарядженим..
Перед, тим як ми мали евакуйовуватися, мій чоловік понаписував кожному записки з телефонами (ми ж як правило не пам’ятаємо на пам’ять телефонів навіть своїх близьких). Кажу «Лада дай записку з телефонами, що тато написав». Дивлюся я на ті телефони , а там перший номер баба Віра (свекруха) - думаю не можна дзвонити, другий – баба Тамара (моя мама) – знову мимо – уявила, як я їм дзвоню і розповідаю, що ми тут недостріляні чекаємо, коли нас дострілять.. Це зовсім не варіант … ага - номер Сергія, це товариш чоловіка з Києва , я з ним на той час була знайома більше заочно.. Набираю , він бере трубку.. Я йому розповідаю, що з нами відбувається :… «зараз на нас ідуть автоматники, не знаю що буде далі»… припиняю розмову, бо вони наблизилися до нас зовсім близько.
В цей час мій комп’ютер в голові перебирає всі імовірні варіанти можливої подальшої нашої поведінки і їхньої можливої реакції на неї.. Я дивилася то на автоматників, то на свою доньку, яка лежить поряд з переноскою з котом і розумію, що від моїх дій і слів зараз, залежить її життя.. що робити? Кричати на них? – спровокувати на агресію, благати: «не вбивайте»? - це буде занадто принизливо і теж може спровокувати у них протилежну реакцію.. І тут я згадала випадок, як циганка на вокзалі цілувала руки моєму чоловіку, за те, що він довірив їй постерегти його валізу -так сильно вона була вдячна йому за довіру (адже притомна людина навряд чи довірить таку справу циганам).. .Так у кожної людини в душі є щось хороше -думала я, - і кожна людина рефлекторно реагує на прохання про допомогу.. Подумала: просто попрошу їх про допомогу – тих кому допомагають не вбивають.. Ось вони уже майже наблизилися до нас -залишилося метрів шість… Я піднімаю одну руку і, наступивши собі на горло, говорю на їхньому язику, щоб зрозуміли – «помогите пожалуйста».. При чому зараз згадую, це було сказано таким тоном, ніби я просила дістати валізу з верхньої полиці купе .. «Я не повинна показувати страху – тих, хто боїться вбивають» - думала я.... Я бачила як вони дещо знітилися від несподіванки.. «Кому вы звонили?» , «Мужу» - збрехала я. - «Бросьте телефон» . Я кинула телефон, той хто був посередині розчавив його берцями. «У вас есть еще телефоны?» - Кажу: «Нет», а в кишенях у мене іще три трубки дві мої і третя доньки -думаю: «може пронесе?, як же я без зв’язку, контактів, фотографій…». Далі були запитання «кто вы?», «куда едете?», «Ми мирні ірпінчани, їдемо на евакуацію», - «Почему не по Соборной?» (мабуть були якісь домовленості про зелений коридор і вони знали, що евакуація має бути по Соборній) «так получилось» -кажу, .. «Где водитель?», Це питання мене трохи здивувало: невже вони не бачили, як водій випав з розстріляного авто?, можливо авто розстріляв хтось інший раніше?, а вони вже лише побачили як воно котилося по дорозі і як з нього вискакувала я, а потім моя донька?.. Це питання мабуть завжди залишиться лише питанням.. «Покажите документы», дістала паспорти свій і доньки, але на них ніхто навіть не глянув. Хорошо идите на Соборную… Видихнула…
І тут моя донька, каже, що нікуди не піде, поки ми не заберемо з багажника іще одного кота...
Коли ми їхали водій встиг нам розповісти, що у нього в багажнику теж лежить кіт. Я знала свою доньку, тому, навіть не стала з нею сперечатися. Не піде значить не піде. Я підійшла до багажника, щоб його відкрити , але він не піддався. Я пояснюю людям з автоматами, що нам треба відкрити багажник, бо там може бути іще один кіт, якого треба забрати і прошу їх допомогти , а сама не маю уявлення як іще буду тягнути того кота і чи не вирішать ці озброєні люди, що ми вже взагалі знахабніли.. Але вони уже намагаються відкрити багажник... Ми дивимося через вікно і бачимо, що ніякого кота там не має, якщо він там і був, то швидше за все вискочив через розбите скло збоку .
Кота не має, ми можемо іти… Ми йдемо…Ми якраз біля вулиці Матросова… Можна піти по ній до Соборної - це зовсім близько. Я все ще очікую вистрілів в спину. Зліва будинки – мені здається, що це надто небезпечно ходити між будинками під час боїв, справа клин лісу між вулицями Університетська та Соборна – Ми йдемо до лісу… мені він видається більш безпечним.
Ми біжимо через ліс по діагоналі так, щоб вийти на вулицю Соборну - ближче до кругу.
Я спереду з рюкзаками та переноскою в руках, по-заду - донька. Розтрощена кулями переноска періодично збирається розвалитися і моя донька час від часу мене зупиняє і примушує ладнати переноску, щоб не втік кіт.. і все це вона робить з кулею в животі, про яку я , навіть не здогадуюся, бо місце поранення прикрите курткою. Я не бачу, що під курткою її кофтина вся в крові. Пізніше, вона казала, що їй було дуже важко іти, ніби камінь був у животі, хотілося просто сісти і нікуди не рухатися.. Але вона мусила іти, щоб добратися до ветеренара, де порятують пораненого в голову кота. Вона не обмовилася мені тоді про поранення і про те, що їй важко, а ні словом.. А я іще підганяла її: «Лада, що відстаєш, давай швидше!»..
Ми вийшли на дорогу, якраз їхало авто з боку Романівського мосту, ніби його хтось спеціально вислав за нами. Ми сіли в машину. Я трьома словами розповіла чоловіку, що був за кермом, що, можливо, вбили нашого водія, на що він відреагував якось зовсім спокійно, типу: «ну що ж, така у нас робота»..
Через кілька хвилин машина зупиняється на підірваному мосту, далі треба переходити через річку по кладкам під мостом. Спускаємося вниз, як раніше: я спереду, моя донька - по заду ..
До нас підбігають якісь хлопці і дівчата волонтери забирають перенску з котом, рюкзаки, один з них запитує мою доньку : «Ти поранена, тебе понести?» І вона відповідає –«так».. А я іще не усвідомила , що весь цей час моя донька ішла з кулею в животі, і лише коли, нас переправили на другий бік річки де її поклали на ноші, порізали куртку, яка прикривала рану, я побачила, що вся її кофтина була в крові.. Одна куля прошила наскрізь молочну залозу справа, а друга застряла в животі зліва. Кожна з цих куль, якби вона ввійшла десь лівіше, вище чи правіше – могла бути смертельною для моєї доньки, так саме як ті, які залишили дірки на капюшоні моєї куртки, могли бути смертельними для мене.. А якісь кулі мабуть виявилися смертельними для чоловіка, який нас вивозив з Ірпеня... МИ так і не знаємо про нього нічого.. Пізніше, ми дізналися , що в цей день в цьому ж місці на вулиці Університетській було розстріляно іще кілька автомобілів, пасажирам яких пощастило менше ніж нам. В тому числі та в той день загинула сім"я з двома дітьми..
Але всю небезпеку пережитого і те як нам пощастило, ми усвідомимо і переосмислимо вже пізніше..., А поки: машина швидкої, операція у доньки, операція у кота.. – Ми, в практично порожньому Києві, більшість населення якого, виїхало а перші два дні війни.,.. Але після Ірпеня, який став першою лінією оборони Столиці, Київ для нас став самим безпечним місцем на землі.."
Мирослава, Київська область