"Мечтала доехать до Молдовы и вырубится на сутки, но у нашей с Лукой пошатнувшейся психики другие планы. Все ночь ловила Луку, который подрывался вниз по лестнице каждый раз когда из за окна был слышан хоть какой-то шум. А мой мозг, всю ночь мне зачем-то выдавал эпизоды которые я так хочу навсегда удалить из головы. Мои кошмары, которые, я знаю, крутятся в головах всех матерей которые переживают этот ад. Читайте, особенно те, кто в рашке, или те у кого транслируют до сих пор фашистские каналы.

1. «мама, за что они нас убивают??!!»
   кричал Лука лежа лицом в пол под лестницей, вцепившись в мою руку так что у меня до сих пор вся рука в кровавых ссадинах. В это время над нашим домом творился пиздец. Звуки запуска градов, десятки в минуту, звуки падающих где-то неподалеку ракет, ужасные, страшные звуки МИГ-ов прямо над нашей крышей.
   На 4 день мы с Дашкой, которая 4 дня!! не вылезала из под бетонной лестницы со своим годовалым Тимошей, так вот мы признались друг другу в том что у нас крутилась одна и та же мысль: «Ну значит все. Ну значит вот так. Ну и х*й с ним, главное чтобы сразу и не больно.» Меня успокаивали тогда слова старого соседа нашего, Ивана Ивановича, который заходил к нам иногда и говорил: девчата, радуйтесь что вы слышите ракеты. Потому что если она прилетит к вам, вы ее не услышите.
2. «Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму»
   услышала с заднего сиденья, где сидел Лука, когда бурят-якут ткнул в меня автоматом и приказал выйти из машины.
   9 марта мы поняли что нас никто не будет вывозить в ближайшее, и мы с Дашей вышли на улицу и договорились что едем. Без плана, по дороге разберемся (это какое же отчаяннее было у нас на тот момент, если мы на это решились, хз).
   Мы ехали-ехали, и через мин 20 заехали в какой-то лес. Посреди дороги лежали пару сосен. Мы выбежали из машин и начали их двигать, но тут Андрей заорал в трубку: «Неееет!!! Не трогайте, они 100% заминированы!!!»
   Мы решили проехать лесом. Андрей: «блять, нет, они минируют такие ловушки». Впереди нас ехала старая волга с 2 мужиками, и мы, ничего им не сказав про мины, сказали ехать вперед, а мы за ними. Подло? Да. Но это единственная машина без детей и женщин. Мы поехали за ними, и попались в ловушку. В лесу нас встретили 8 солдат с автоматами. Буряты-якуты, один только со славянской внешностью. Моя машина была где-то посередины колонны в 7 машин. Я краем глаза смотрела в зеркало что они делают с первыми машинами. Вытаскивали водителей и мужчин, отбирали телефоны и силой разбивали их об дорогу. Я помню что быстро начала удалять все из телефона: телеграм, фб, фото и видео. В последнюю сек втолкнула телефон под сиденье.
   «Ты, выходи из машины». В это момент Лука завопил: Дядя, пожалуйста, не забирайте мою маму. На что бурят ему: «эй, ты же мужик, ты чё, не бойся, я ничего вам не сделаю. Сейчас я покажу вам дорогу и вы спасетесь. Ой, а что это у тебя за балонка, можно поглажу?. На разворот и езжайте обратно». Они развернули нас прямиком на Житомирскую трассу, в самый треш. В смерть, которую хз как нам удалось избежать.
3. «Маааам только не в этот огонь и дым, не заезжай туда пожалуйста, мне страшно, маааам!»
   из леса мы выехали на Житомирскую трассу, куда нельзя было выезжать ни в коем случае. Первое что я увидела - поперек дороги наполовину обгоревшая машина лекговая, полностью обстреленая. Люди не успели выбежать. Ребенок на заднем сиденье(((((( не знаю как это развидеть. Таких машин по трассе десятки. Десятки!!! Кто-то успел выбежать и лежал возле машины, кто-то нет. Попросила Луку смотреть вниз и успокаивать Оди, чтобы он этого всего не видел. Через 2 минуты, из черной глыбы дыма на нас выехало 2 танка. Дуло было направлены на наши машины, чуть приподняты вверх. Мы остановились, я зажмурила по-моему глаза и услашала как они проехали мимо нас. Дальше, по газам.
4. У нас заканчивалась еда от слова совсем. Я размешала муку с водой и испекла лепешки. Бляха, какие они вкусные! Детям по 2. Нам по одной.
   – мам, а можно мне еще одну, пожалуйста!
   – нет.
   – но там еще есть парочку, ну хоть половинку.
   – нет, это на утро.
   – теть Лена, можно мне пожалуйста еще кусочек?
   – Ромка, Лука, нет. Завтра.
   Да, именно так. Как забыть?
   Даже вашим детям, путинские твари, я не пожелаю пережить то, что пережили наши дети. Хотя если бы вы через это прошли, возможно вы бы начали что-то делать."
   Лена, Киев

"Шість днів тому, коли я говорила з мамою, вона розповідала, як вони з татом дісталися до нашої квартири в Маріуполі на Східному: «Лівий берег повністю зруйновано. Там неможливо жити, - зітхала вона. - Нас неохоче пропускали ВСУ, не обіцяючи, що повернемося звідти живими. Але ж ти знаєш нас із татом: ми такі, що скрізь прорвемося». Мама за будь-яку ціну мусила потрапити до помешкання, бо ж, - тут обережно, - лишилися мій канадський диплом, Нарбутівський збірник видавництва «Родовід», плед із Гарварда, про існування якого я і забула, та мамина золота каблучка. А ще мільйон наших сімейних фото, де ми щасливі і разом. «Мам, - казала їй я, - ну це ж просто речі, хай їм грець. Вас же могли вбити». У відповідь на це вона лише вдало жартувала, вкотре переконуючи мене, що в такій ситуації допомогти може хіба що почуття гумору. А потім сказала одну важливу річ: «Ти розумієш, ця війна, вона передусім про цінності. От у нашої родини вони такі. Ми лишили подушки та ковдри, але взяли твого Нарбута, бо знаємо, як сильно ти чекала на цю книжку. Ми взяли фотоальбоми, бо це ж наші спогади, і ніхто не може їх відібрати. Розумієш, у нас взагалі ніхто нічого не може відібрати». А потім були шість днів тиші, які голосно заявляли про себе фото та відео доказами авіабомб, градів, зруйнованого пологового будинку, а ще - повідомленнями про братські могили та 1500 померлих. Ці шість днів у відносно безпечній Вінницькій області я і не жила: наче це мене, а не їх, узяли в заручники і готують до показової масової страти. Аж тут сьогодні мама змогла прорватися на якихось 30 сек і сказати мені, що вони живі. І досі живі. «Наталю, - бадьорим голосом сказала вона, - я веду для тебе щоденник. Щодня записую туди». Я не встигла в неї спитатися ні про воду, ні про їжу, ні про бомбосховище. А лише подумала: Моя Анна Франк. Твоя історія важить. І я дуже хочу, аби світ почув про неї. Я готова на неї чекати. Як і на мільйони інших українських історій спротиву та resilience. Хай там як, а їх у нас їм точно не відібрати."

Наталя, родом з Маріуполя

"«7 березня. 12 день війни.» О 7:20 пролунав такий вибух, що мене звалила з унітазу вибухова хвиля. Тепер ми й без газу. Скоти - орки вночі заклали вибухівку під ГРС й «добрий ранок» у нас був таким. Добре, що вчора підготували (як відчували) мангал на вулиці. Потім над головою пронеслися «сушки». Й півгодини вибухи з усіх боків не давали нам почистити зуби на вулиці. Відчувалося, що крила бойових машин ріжуть мою зігнуту спину. Не знаю чи так, але тішила себе думкою, що це наші українські «сушки», які чихвостять нелюдів-орків. Але зуби я таки почистила! В 10:00 у нас традиційна зустріч старших по охороні. Призначений за розвідку літній чоловік пробує з‘ясувати чи можна з нашого дачного кооперативу прорватися в бодай якийсь бік. Й мететься в бік дамби. За дамбою ще кілька будинків іншого дачного кооперативу. Далі з кілометр соснового лісу й розтерзана орками Житомирка. В лісі постійно шастають кадирівці. Шастали шість попередніх днів. Хвилин 20 й доморощений наш розвідник повертається. - Чисто! - палаючі надією очі розвідника й всі 10 чоловіків - бригадирів своїх охоронних груп виструнчилися, як пантери перед стрибком. - 15 хвилин й виїжджаємо! - гукнув інший. - Погнали. Шанс! - кричить ще хтось. Валерій Бевзюк, полковник - керівник нашої самооборони й за сумісництвом мій двоюрідний брат провів ще традиційну нараду громади об 11 годині. Поділився новинами й даними нашого розвідника про переїзд й дамбу. - Це лише дані й станом на 10:00. Я не можу давати порад, я не можу відмовляти чи радити іхати чи ні. Ви все самі знаєте. Кожен приймає рішення сам. - сказав він, й я бачила, як дико пульсують судини на його обличчі. Нашим циганським домашнім табором ми порадилися й вирішили не ризикувати. Лише дозволили друзям моєї доньки, Яріку та Ніці іхати з сусідами. Вони вже три дні вмовляли нас їх відпустити на їхній страх й ризик й навіть «погрожували» мені піти пішки вночі через ліс. Тінейджери , блін. Колона з 15 машин наших дачників вирушила в ризиковану дорогу о 12:00. Щоб дізнатися як мої рідні й хоч якісь новини мені (й всім іншим) доводиться ходити за кілька км в пошуках мобільної мережі до «бочки». Водонапірна бочка й будівельний металевий вагончик навпроти якимось дивом створюють захист від глушилок й ми маємо зв‘язок. Я це роблю щодня о 13:00 й кілька хвилин говорю з найближчими. Але сьогодні я не змогла це зробити. Шість машин повернулися з дамби за селом й шок й жах в очах людей, перекрили мені подих. Одне авто розстріляли повністю. В іншому авто повернулися поранені кулями жінки. Дві поранені жінки везли до нашої лікарки Оксани. Одна важкопоранена. 10 машин таки прорвалося... Всі машини обстріляли. Всі. Всі 15 машин були обстріляні. На традиційних зборах дачників окупації о 15:00 розбирали цей скотський жах. Одна дівчина, років 25 з розстріляної машини була в такому важкому психологічному стані, що .... я не знаю як це описати. Її стан. Я боялась кілька хвилин навіть підійти до неї. Це як скло в авто. Щойно прозоре й світло скло від удару чи камінця з-під коліс на ваших очах тріскається, колеться, й тисячі тисяч мілких уламків ще якусь мить тримаються купи, а потім лавиною сипляться на вас та ваше сидіння в авто. Так й ця юнка. Та сама, що вчора сміялася разом з нами над черговою історією про «російський корабель/літак/солдат/ іди нахуй», блискала очима на наших хлопчиків із самооборони, носила разом з нами продукти літнім одинакам. Та сама дівчина зараз на наших очах розсипалася на друзки горя й суму. Я мало що зрозуміла з її розповіді крізь сльози. Вона лише через слово повторювала й повторювала: «а тепер, а тепер, а тепер вони мертві». Це були її друзі, які, як й багато хто тут, приїхали до її родини перебути день - два початку війни. Їхні тіла ще 11 березня лежали в гаражі одного з будинків. Непоховані. Щоб витягли за волосся себе із цієї безодні ми з Інною Байдюк й її 9 - ти літньою донечкою Оленкою пішли дивитися господарів у яких живе 28 котиків (залишених й приблудних, довоєнних й вже воєнних). Мужня дівчинка Оленка вперше за 12 днів вийшла на вулицю й залишилася задоволена котиками. Ми ще наносили літрів 40 води, відкрили будинок сусідів з їхнього дозволу (грашися в мародерів) - знайшли там картоплю, й олію, й кон‘яку. Випросили у іншого сусіда підзарядку на телефони на відсотків 20 й нарешті дісталися дому. Наші Ярік й Ніка, друзі моєї доньки були в одній із машин, яка виїхала зранку.В одній з перших машин. Й вони, настрахані й нахрещені мною сто разів передзвонили одразу, як прорвалися. Вони чули постріли позаду, але їх не зачепило. Сусід - водій, який погодився їх вивезти, гнав на старенькому форді 190 км/годину й вони виїхали о 10:00 , а не о 12:00, як велика колона із наших 15 автівок. О 12:30 наші тінейджери, завдячуючи сусіду вже дісталися Вінниці. Фух. Я видихнула палаюче біллю полум‘я з свого серця. Мені звалюються сотні смс від моїх друзів й знайомих. Й на жодну я не встигаю відповідати. Сьогодні вже знайомі натівські експерти, українські політики, іноземні дипломати, Ірпінські волонтери, київські тероборонівці, рідні й друзі намагалися/обіцяли/пробували приїхати за нами на бронетранспортері чи танку, але ніхто не ризикнув. «Ви можете врятувати себе лише самі.» Ну десь як вирок. Ага. Це був понеділок."

Лариса, Київ

"Немного о быте: я собрала своих под одной крышей недалеко от Киева - и в принципе у нас тут санаторий. Свежий воздух, камин, запасы алкоголя. Инстинкты требуют при каждом выезде в город забивать багажник, поэтому запасов продуктов, шампуней и туалетной бумаги нам хватит надолго. Реально надолго.
В доме панорамные окна, поэтому по вечерам у нас светомаскировка. Горит камин, свечи и телевизор на минимальной яркости. Всё.
Сегодня вечером мы играем в онлайн-ЧГК.
Диван вмещает всех нас: пять человек, две кошки, кролика не пускаем - слишком уж много гадит.
На сигнал воздушной тревоги мы реагируем только после громкого «бабах» неподалеку - и то через раз, если честно.
Мы все занимаем умы и руки, это помогает. Elizaveta Gogilashvili - богиня, потому что, нервничая, она готовит. Мой организм пытался осунуться от стресса, но Лиза вовремя предотвратила эту беду пирожками.
За неделю да начала войны Bogdan Shevchenko удалил зубы мудрости. Полчаса назад мы с Лизой снимали ему швы. Гостиная стала операционной, диван - стоматологическим креслом, тактический фонарик - хирургическим светильником, а кошка Лапка - ассистенткой. Вытащили почти все нитки, одну не смогли пока подцепить.
Завтра попробуем ещё раз."
Мария, Киев

"Це мій тато – Кирило Стельмашов 23 лютого йому виповнилося 75. Вони з мамою не хочуть виїжджати з Києва, хоча я казав їм про це з першого дня війни. До початку війни він не зраджував звичкам своєї богемної молодості – насолоджувався життям, щоправда вже онлайн, лягав спати вранці та вставав після обіду. Тепер щодня він встає рано-вранці, сідає за кермо свого старенького Пежо і розвозить продукти та ліки тим, хто цього потребує. Хоча міг би бути не у списку тих, хто розвозить, а у списку тих, кому розвозять. Коротше, пишаюся татом."

Артем, Київ

"Добрий день! Ми з України і ми з Ірпеня! Такими нас крайній раз бачив мій чоловік і тато, коли відправляв у безпечне місце. Крізь сльози я дивилась на коханого і рідну країну - Україну. І таким був крайній малюнок дітей на нашій землі. Останні два з половиною роки ми з родиною і моєю мамою проживали в Ірпені, у власній квартирі, яку змогли придбати завдяки тому, що моя мама продала житло на Волині і це стало суттєвим внеском. Вона переїхала до нас, ми зробили ремонт і щасливо проживали разом. У перший день війни, коли росія підло напала на Україну, і ми сиділи у підвалі, я просила пробачення у мами за те, що підштовхнула її до цього кроку. За те, що не знаю, чи буде у нас ще власне житло, але обіцяла, що все буде добре. Перед спуском у підвал, у мене текли сльози, коли я вкладала дітям в усі наявні кишені бірки з іменами і прізвищем та контактами батьків. Колись, я їх замовила, щоб у садочку не плутали одіяла та наші речі, а тепер розпихувала по кишеням, щоб якщо з нами щось трапиться, то щоб вони завжди пам’ятали хто вони і їхні батьки. На щастя ми виїхали наступного дня на Волинь, бо моє серце розривалось і кричало, вивозь дітей та маму. Давід від стресу півтори доби ригав, поки я не зробила йому укол. Діти були як миші. Добу ми переночували у родичів, а далі нам надала будинок моя подруга, яка прийняла мою родину і ще кілька наших сімей. Ксю, ти та твоя родина і знайомі - святі люди! Але я й далі залишалась в повному оціпенінні, не почувалась у безпеці. Мені весь час писала та телефонувала польська подруга з якою ми востаннє бачились 9 років тому, щоб ми їхали до неї і ми поїхали. На жаль, моя мама відмовилась їхати далі і залишилась у сестри... А я розуміла, що ніколи не пробачу собі, що не вивезла дітей далі, якщо щось трапиться, маючи таку можливість. Переступивши кордон я відчула шалену підтримку, в усьому світі не вистачить слів вдячності для поляків. Я безмежно вдячна полякам та польській землі за допомогу кожному українцю. Ми відчуваємо ваше тепло, ви розділяєте наш біль і намагаєтесь в усьому допомагати! Подумки тисну кожну простягнуту руку до українців. А ще, знаєте, тепер увесь світ знає не тільки Україну, а й наші героїчні міста: Харків, Ахтирка, Мелітополь, Маріуполь, Бердянськ, Херсон, Гостомель, Ірпінь, Буча, Чернігів, Запоріжжя та інші... Коли я дивлюсь відео з мітингів з українськими прапорами з окупованих міст, я розумію, яка ж ми велична нація! Відчуваю величезний біль за все що коять ці під....и і гордість за українців! І я молю Бога, щоб про ці й усі інші міста світ дізнавався не через призму війни, а вже через мир та процвітання. Мабуть, раніше я би писала Господи, допоможи нам! А тепер напишу, дорогі ЗАХИСНИКИ, наші ЗСУ, пане ПРЕЗИДЕНТЕ, МЕРИ та голови громад, ТРО, волентери, кожен хто боронить Україну, ви найвідважніші та найсильніші у світі, врятуйте нашу країну від цих зловонних орків! Ми віримо у вас! Господи, а ти, будь ласка, допоможи нашим хлопцям та дівчатам! Я і мільйони українців хочуть повернутись після нашої перемоги додому, щоб відмити та відчистити її від російської погані, відбудовувати країну та разом будувати наше світле майбутнє. Слава Україні!!!"

Ірина, Ірпінь

"В квартале от моей мамы на Оболони был обстрел дома. Дом на фото. С мамой всё ок. Свекровь тоже в относительном порядке, там уже обжитый погреб с картошкой и соленьями. Мы в четвёртый раз поменяли место жительства на Западной. Жизнь помещается в несколько сумок. На детях чужая обувь, у нас коляска из центра гуманитарной помощи, моя фирменная куртка купленная в ноябре выглядит ужасно. Младший сын, которому 1.5 года, за это время выучил слова «бам» «бабах», «бубух» и умеет завывать как сирена гражданской обороны. Последнюю неделю пою детям как колыбельную «Як тебе не любити Києве мій» и глотаю слёзы. Близкие друзья позавчера вырвались из оккупации за Ворзелем. Рассказывали страшные вещи. Знакомые из Харькова, Херсона, Ирпеня, Мариуполя, Сумщины, Белой Церкви и многих других городов... периодическая перекличка. Не все отвечают... Мне каждый день страшно. Я каждый день ненавижу. Каждый день неистово верю в украинскую армию. Каждый день благодарю Бога за ответы от близких в мессенджерах. Каждый день боюсь засыпать, а утром боюсь читать новости. Я не могу играть с детьми, не взаимодействую с ними эмоционально. Они вырывают силой из меня хоть какие-то реакции. Мы ссоримся, потом миримся и разговариваем. Сосредоточится на минимуме - накормить, уложить, погулять, проверить новостную ленту, обнять детей и мужа, позвонить мамам. И верить, верить, верить. Співати пісні та плакати під час співу, бо просто плакати не виходить. «А ми тую славну Україну розвеселимо!», «Щоб наша доля нас не цуралась!», «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» та ще багато інших рядків відгукуються в серці. Співаю, мугикаю під ніс, вчу дітей новим пісням. Це моя терапія. Хороша подруга сказала, що не варто бажати смерті іншим людям. Як після побаченого та почутого від близьких можна з розумінням ставитися до геополітичних ігор імперії? Після 2014 року я ще вірила що можна поговорити, їздила в Росію і говорила, розказувала, пояснювала. Зараз моя ненависть кипить в мені, хочеться порізати вени та злити свою російську кров, що дісталася від родичів. Хоча на нашій землі вбивають людей, помирають та попадають в полон не тільки росіяни за кров’ю. Тому питання мабуть в імперському шовінізмі, а не в етнічній приналежності. Не знаю... я подумаю потім над цим потім. Не зараз. А зараз вкотре помолюся за рідну Оболонь, «перлину чисту, озер намисто», за близьких людей у місті та щоб всі орки повиздихали і пішли з нашої землі. А ви як, мої хороші? Напишіть, будь-ласка, що відчуваєте ви."

Анна, Київ

"Ми в Німеччині, в маленькому містечку на північ від Гамбургу.
Я, Оля, батьки та племінники.
Мені важко описати все, що передувало тому.
10 днів з батьками від Києвом, в Макарівському районі, в тумані. З 5-го дня - без електрики, води, Інтернету. З розігріванням залишків іжі в декоративному каміні. Миттям однією кружкою води. Зі звуками боїв все ближче. І постійною тривогою за рідних, що лишались у Вишгородського районі за зруйнованим мостом. Це було найстрашніше.
Першого ж вечора ми заклеїли вікна звичайним скотчем і влаштували спальне місце на підлозі. Щовечора, засинаючи втрьох, в мене перед очима стояла сцена з Титаніку - коли похиле подружжя, розуміючи неминучість близької смерті, лягає спати і міцно обіймає один одного.
А 6 березня голова містечка - завжди до того оптимістичний і зібраний - сказав серйозно: хто може, виізжайте якомога скоріше. Наступного дня міст, яким ми встигли виїхати, вибухнув.
Знов панічні збори, коли ти кидаєш в сумки все підряд і не розумієш, що брати - бо не знаєш, де ти опинишся. І трусяться руки і вивертає зсередини, а треба триматись і збирати в кучу рідних.
І потім дорога, коли прямо над трасою - низько-низько - пройшов винищувач. А ми стояли в безкінечній пробці посеред поля, де просто нікуди бігти.
Безкінечні пробки, не вмикати обігрів в авто - економити дорогоцінний бензин. Перший раз поїсти за день - пізно ввечері, хот-дог на нарешті працюючій заправці.
В’їхати в містечко першої ночівлі під страшні завивання сирени, і жодного світла - маскування, темно і моторошно.
І потім знов їхати день за днем по 12 годин, не відчуваючи рук і ніг. Через кордони, з Котериною, яку доводилось поїти зі шприца, настільки вона стресувала від переїздів.
Вже 5 днів ми не чули сирени, але досі смикаємось від звуку літака у весняному небі.
Досі дивують заправки без черг.
Дуже переживаємо за рідних та друзів, що лишилися. Тримаємось за ниточки дзвінків та повідомлень, як за рятівне коло.
Облаштовуємось, граємо в казку «Рукавичка» - 6 дорослих в нашому маленькому помешканні. Але дякувати, що не в таборі для біженців.
Намагаємось прийняти факт, що ми тут - невідомо на скільки.
І всім серцем чекати миру, чекати повернення в наші домівки та до роботи, чекати обіймів рідних.
Чекати весни."

"Мої батьки жили по Житомирській трасі за Києвом. Брат зміг знайти водія, якій довіз їх до вокзалу. Того дня в їхньому районі підірвали декілька будівель...

Батьки мали ще 8 годин до потягу. Його не було в розкладі. Мама (65 років) і тато (76 років) чекали на холоді, маючи при собі лише два рюкзачка. Як раптом - вибух. Усі люди організовано спустилися в підземний перехід. Мама і тато спустились до туалетів унизу на вокзалі. Їм було страшно. Вже потім вони дізналися, що це осколок російської ракети потрапив
у стіну вокзалу.

За пів години вони вийшли і сіли в потяг до Львова. В купе було більше 8-ми людей. У Львові вони жили два дні. Потім їм допомогли дістатися до Кракова. У мого тата радикуліт і хворі очі. Але вони їхали, потім довго шли, стояли на кордоні. Усі українці поруч були ввічливі.

Коли вони дісталися Польші, то їх нагодували смачною їжею. Волонтер навіть дала мамі крем для рук! Потім ще один волонтер довіз їх аж до Кракова, хоча це було дуже далеко від того кордону.

На третій день у Кракові моя мама вже влаштувалася на роботу викладати студентам одного з архітектурних вузів кракова. Вони обидва ведуть зараз соціальну роботу і закликають не співпрацвати з росіянами, які підтримують режим путіна. Я пишаюся своїми батьками. Україна переможе!"

Анастасія, Київ

"Ну що ж. Сьогодні свідомо змінила номер і всі, в кого я є в адресній книзі, тепер знають, що ми в Швейцарії.
Тут же полилося гіменце в приватні повідомлення про те, що «только орать умеете» і «наказаніє».
Тому напишу все як було, щоб і тим, хто відгукнувся теплим словом, подякувати додатково, а тим, хто хоче позловтішатися - також було що почитати.
Я була впевнена на 99%, що на цей раз Сходом України Путін не обмежиться, а тому ще 14 лютого відправила Єву і Меланію до брата в Івано-Франківську область. Святослав вчиться у Львові, а тому за нього на той час я була спокійна. Мені дуже шкода, що я виявилась права, але надзвичайно рада, що діти бачили війну лише з екранів телефонів.
Коли 24 лютого почалася війна, то перше, що ми зробили - закупилися з розрахунку «пересидіти місяць з Левом», бо точно не буде це аж так страшно. Але 25 лютого, коли крики дітей «У вас сирена! Тікайте з Києва!» в телефони глушили сирени на вулиці, ми за півгодини зібрали «тривожний» багажник і полями, лісами і навіть по зустрічній дорозі поїхали з дому. Колись напевно мені буде смішно згадати, що коли Сергій -- сказав «збирай тільки найнеобхідніше», то я зі своїх речей закинула плаття і обновки, але не взяла ні косметички, ні трусів (вибачте за правду). Тоді було не до веселощів. Взяли й Норку, ну але це ви також бачили.
За 23 години їзди до Калуша було всяке і направду сто разів пошкодували, бо до того вважали себе героями, коли з Левом аж 6 годин (!!!) їхали до моря. Кермувати механікою я не вмію, тому була весь час з Левом. І ми з машиною витримали). Правда машина трохи погнута з середини, а мої синяки за тиждень зійшли. Напевно це правда, що діти з аутизмом переносять дорогу і переїзд гірше ніж вибухи. На щастя, вибухи ми чули лише добу, в підвал навіть не планували спускатися, бо не для Лева ця пригода. Але до цього часу, як чути літак чи проїжджає фура, то Лев аж присідає(.
Плани були такі, що ми залишимося в Калуші. Святослав також приїхав і була задумка, що Сергій повернеться, бо хотів воювати, а старший син лишиться з меншим…
Але тут дійшов мій сигнал до космосу, який я посилала місяці 3 тому: поїхати у Швейцарію і подивитись, як там працюють медико-соціальні центри для осіб з психо-соціальними порушеннями… Не думала, що так швидко і при таких обставинах зможу поїхати.
Запропонували нам знайомі знайомих, які самі мають дитину з інвалідністю і як вихідці з України разом з громадою прийняли рішення прихистити у себе такі сім‘ї.
28 лютого ми вирушили до Чопу. Чому туди? Бо там найменші черги. Так як у Польщі, ви розказували, не було. Ніхто не зустрічав українців і не пропонував поселитися в Угорщині.
І так, Сергія випустили. Бо є виключення для чоловіків, які мають 3 неповнолітні дитини (Єві 17) та/або дитину з інвалідністю. Тут можна також позаздрити Сергію, але напевно тільки тих жаба задушить, хто з Левом близько не спілкувався. З набагато більшим задоволенням він би пішов воювати, але. Замінити його міг би Святослав, але він відмовився виїжджати з України.
З Калуша до Італії, де ми зупинилися на 2 дні на перепочинок, ми їхали вже 24 години. Чи то аура сестер, чи то у нас не було паніки і вибухів удалині по дорозі, чи то вже Лев змирився, але дорога пройшла менш травматично. В Італії ми трохи відпочили і ще за 1 ніч були на місці.
Ми в Швейцарії з 3 березня. Офіційно ще не оформлені, бо тут все складніше, ніж у ЄС.
За цей час побувала і у ролі прохача, і того, хто допомагає. Зранку шукала ресурси для евакуації і допомоги принаймні ліками для членів Родини, які залишились в Києві, а після обіду йшла з продуктовою карткою отримувати сухпайок разом з іншими СЖО. Боженька має гарне почуття гумору.
Плакала за цей час 3 рази: вже в Італії, коли під час онлайн наради несправедливо образили колегу, коли відізвались Пчолкіни і позавчора, коли відчула тотальну безвихідь у ситуації з Левом. Тут можна позловтішатися, що я бездушна і неемпатична. Але я особисто списую на не дозвіл собі розкисати, ну і трохи на антидепресанти, які, на превелике щастя, особливо в цей період притуплюють всі емоції. Ну бо ви знаєте, як мені може зносити береги….
Надзвичайно вдячні сім‘ї, яка нас прихистила, і людям, які нам тут допомагають. Швейцарці дуже щирі і щедрі. Сподіваюся, що зможу віддячити людям за це добре, яке ми тут отримуємо.
А ще тут гори. І я, ніби трішечки потрапила в дитинство і в Карпати.
Дівчата мої ходять на гуртки, ми з Сергієм по черзі працюємо, Лев адаптується до нового дому і нових умов, але дуже сумує за домом і Центриком (так він називає Родину). Постійно згадує вихователів, заняття, прогулянки… на жаль, в новій обстановці не розрахував і сильно вдарився(. Роздер собі ніс і «красується» з синяком. Ще ми ходили до лікаря, сусіди за нас подбали, щоб безкоштовно (так-так, Лева чути далеко). Сам лікар свого часу пробув 3 місяці у заручниках в чеченців, а тому розуміє без зайвих слів, що українцям доводиться зараз переживати.
А ще тепер на наше питання: «Левчику, як справи?», відповідає “Alles gut”).
До gut, звісно, ще дуже далеко, але не так, як додому(.
Не знаю, що буде завтра. Нічого не планую, ну бо ви знаєте, як воно, з планами…
Одне можу підтвердити: так, нам пощастило. Я завчасно відправила дітей, ніхто з нас не є травмований, принаймні сильно, бо ми на власні очі не бачили ні підвалів, ні смертей, ні людських страждань. Нам пощастило, що майже повним складом ми виїхали, та ще й у Швейцарію. І хоч люди чужі, але поставились як до рідних.
Я вважаю, що наш секрет успіху - це зайвий раз перестрахуватися, вджобувати 24/7 і не боятися. Але зі слів деяких доброзичливців виглядає так, що нам пощастило з Левом, бо і чоловіка випустили, і в Швейцарії прийняли, а що вже ми добра мали до війни дякуючи інвалідності сина - то не перерахувати!
Ну що ж, ви праві. Лев - наш найбільший подарунок у житті. Це правда.
Ну і традиційно: Слава Україні! Смерть ворогам!
ПС: фото з нашої подорожі від дому і до нового дому."