"Вчора в 2 годни ночі я їла крабовий салат.
Я їла його сидячи прямо на долівці в коридорі. Не відчуваючи смаку, але з великою необхідністю їсти. Моє тіло вимагало їжі. Не припинялась сирена, горіло за вікном, а моя тітка ходила по битому склу.
Я їла, жувала, ковтала. Без наповнення і насичення. Я прощалась з місцем, де було прикольно сидіти біля величезних панорамних вікон і дивитись на високе небо, пити каву, або їсти салат Очеано з "Салатерії". Там було декілька прикормлених магазинчиків, де продавчині посміхались і пропонували "новинки". Був медитативний English Homе, де під час акцій 3 за ціною 2-х я чаклувала над керамічними горщиками для квітів, вазочками та покривалами, намагаючись впевнити себе, що 6 за ціною 4 це також вигідно. Там були випадкові і призначені зустрічі. Там майже рік був мій спортзал і басейн. Саме туди я пішла "на променад" після першого жорсткого карантину.
Ранком ми збирали скло. Оцінювали здатність архитектурної споруди утримувати родинне тепло і стримувати рикошети руzzкої любові. Фіксували рештки вікон і ставили чергову зарубку на дереві спогадів, щоб потім, колись, пройтись по ній пальцем і згадати смак крабового салату на долівці в коридорі в 2 часа ночі під акомпанімент сирени...
Ввечері без сил їхала додому.
Перше коло на в'їзді на Виноградар.
І тут я в черговий раз відчула шкірою, що таке той самий герць!
Похований вчора під крабовий салат торговий центр новорічно сяяв серед темного кварталу. Сяяли і мерехтіли навіть деревця на парковці.
Розстріляний, але не переможений.
Танцюючий і сяючий.
Знехтувавший морок і смерть.
Щоб, поки він танцює, ми усвідомлювали свою силу і волю."

"Тобі сьогодні місяць.
23 лютого:
«Вже скоро весна, березень уже зовсім скоро! Ще трошки і ми зустрінемося з тобою, наша
весняна квіточка»
24 лютого:
«Ти чув? Вибухи...» — прокидаюся... не хочу в це вірити!!!
Почалась війна.
25 лютого:
Сирена і гуркіт ППО.
Стою в коридорі нижнього поверху пологового будинку, який перетворився на лабораторію/
маніпуляційну/ зал очікування для людей, медиків і вагітних... на наше УКРИТТЯ.
«Наташ, операційна на 6-му поверсі, туди не можна. Будемо тут народжувати».
Ходять одягнені у куртки люди, мене прикрили хірургічною хустинкою, анестезіолог
намагається відволікати мене від того, що відбувається, жартує і рахує вибухи:
— Наташ, ти в нормі? Дивись тільки на мене.
— Так.
За вікнами летять ракети, чутно гуркіт ППО і літаків.
Вікна і породіль закривають матрасами, несуть ще і ще. Декілька годин під перекриттями
підвалу: чекаємо бомбардування...
Відбій
Ті ж самі матраси кладуть на підлогу в коридорі. На них ми будемо спати перші 3 ночі твого
життя. Прямо тут. У коридорі в якому пролунав твій перший крик.
Комендантська година три доби. Ми з твоїм татом поряд. Ми нікому не дамо тебе образити.
На третю добу твого життя заїхали додому.
Дитяче ліжечко. Ти так в ньому і не спала...
Зібрали необхідні речі. Повітряна тривога. Вибухи. Дві доби у сховищі під будинком. Ти дуже
мерзнеш, і ми гріємо тебе з татом по черзі.
Тобі 5 днів.
Стою біля вікна. Хочу просто відчути хвилини перебування вдома. Замислилась. Бачу у вікно,
як у телевежу летить ракета. Немає часу думати. Ми повинні тебе вивезти звідси.
Тато мусить залишитися вдома. Я мушу їхати з тобою. Ти ще не знаєш, що це — РОЗЛУКА...
Немає слів, щоб описати як відколюється шматок серця. Але так треба зробити, і це єдине
вірне рішення.
Дві доби ми їдемо до Львова. Дві доби з твого першого тижня ти провела у дорозі... З перших
днів прививаю тобі любов до подорожей. Жартую. Не знаю, звідки в мене беруться сили на це.
У Львові ми зустрічаємося з надзвичайною добротою людей. Це Україна. Це неможливо
пояснити. Тільки відчути. Тут теж сирени. Твоя перша фотосесія. Твоя перша ніч у ліжку.
Тобі 9 днів.
На 10-й день свого життя ти вже за тисячі кілометрів від дому... Ми з тобою у Хорватії. Ми
живемо у прекрасних людей.
Вони прихистили нас.
Ти познайомилася зі старшим братом. Він любить тебе надзвичайною любов’ю і каже, що ти
пахнеш, наче кексик з пудрою.
Ти ростеш. Ти неперевершена. Ти казка.
Ти даєш мені сили зараз. Даєш сенс у житті.
Ти змушуєш мене усміхатися і проживати ці дні, не злетівши з катушек...
24.03...
Місяць ми не вдома.
Місяць нашу з тобою країну катують.
Але їм це не зійде з рук.
25 березня 2022
Твій перший день народження. Тобі сьогодні лише місяць, а ти вже маєш більше «пригод», ніж
більшість людей може назбирати за все життя. Але нехай таких пригод у тебе в житті більше
ніколи-ніколи не буде.
Я так тебе люблю! Ти — всесвіт. Ти — наша планета.
Маленька українка ❤
Вірю, що скоро ми повернемося до рідного, мирного і прекрасного міста, у якому ти
народилась. І тебе буде тримати на руках твій ТАТО. А ще я тебе познайомлю з дідусем і
бабусею. І ми будемо святкувати перемогу нашої країни.
Нашої УКРАЇНИ 💛💙"

💻 📸 Наталія, Київ

“Про підтримку Польщі я пишу постійно. Тепер про Японію.
Університет Фокуоки прийняв рішення прийняти у себе студентів, які вивчають японську. Маша серед них.
7 квітня почався навчальний рік. Донечка розповідає, якщо на вулиці зупиняєшся і намагаєшся зорієнтуватись, одразу підходять люди і питають, чим допомогти, а коли узнають, що з України, то дуже співпереживають і кажуть слова підтримки.
Під постом фото скриньки в магазині, куди можна покласти гроші, які відправляють на потреби українців. Марія каже, що такі скриньки всюди, і люди постійно залишають в них гроші.
Японці надзвичайно ввічливі і привітні, легко знайомляться, разом проводять час, пропонують сфоткати на полароїд і дарують світлини, навіть, якщо поспілкувалися декілька хвилин.
Перше фото під постом зробив фотограф - він ходив по пляжу, знімав природу і людей. І Машу сфотографував.”

"Біль
Тьотя Свєта.
Тьотя Свєта з сьомого поверху часто вішала прання. Простирадла і рушники, доріжки і пледи. Все висіло рівненькими рядочками. Вітер іноді дражнився з тьоті Свєти, відривав рушник чи простирадло і підкидав на мої мотузки.
Якось я пішла занести їй щось із знайденого. «Я вам подарунки принесла!»- кричу ще в коридорі. «Заходь!»- сміється тьотя Свєта. І вже, коли я опинились в її кухні, додає: «А в мене сьогодні день народження!».
Ми пили вино, закушували шарлоткою і розмовляли про все на світі. «Якби Інна вийшла заміж, я б поїхала жити в село, в мене там і хатка є, і вишні, і город», - бідкалась тьотя Свєта.
Тьотя Свєта загинула 28.04.2023 року. Її дочка Інна - теж.
Сусідах.
«Мама, я в сусідах!» - якось смішно перекрутив слово мій син. З тих пір ми так жартома один одного й називали «сусідах».
«Сусідах, в кого сьогодні вечеряємо - у нас чи у вас?»- перегукувались ми з Лєною через завжди відчинені двері наших квартир.
Лєна і Андрій мешкали якраз навпроти нас. За майже десять років, що ми прожили в тому будинку, сусіди стали нам рідними. Ні одна подія: чи свято, чи біда не проходили без сусідів. Мої діти і сусідський онука Максим росли разом. Максим любив до нас ходити снідати. А мої хлопці - до сусідів вечеряти. А ми, дорослі, казали, що наші дітки нігде не пропадуть.
Одного разу, коли мій Назарик ще був маленький, я вирішила пояснити йому, що краще казати «тато», а не «папа». Увечері вирішила похвалитись чоловіку:
– Ану, Назарику, скажи, як звати твого папу?
– Руслан! - впевнено відповідає малий.
– А тата?
– Тата? - задумався синок. - Татко у нас Андрій! - випалює.
Отак ми на сусіда й кажемо тепер «наш татко Андрій».
На свята татко Андрій брав до рук гітару, я іноді - баян, і наші співи чули всі навколишні будинки. Мої хлопчики дуже любили Світланку - дочку сусідів. Бо коли вона приходила, з неї миттєво висипалась гора солодощів і подарунків.
Коли ми переїхали, Світлана і Ярослав (чоловік) поселились в тій же квартирі, що орендували ми, щоб бути близько до батьків.
Отак ми й приходили в гості до них. Я по-хазяйськи розставляла тарілки, Андрій і Лєна заносили голубці та рибу, Світланка хвацько усіма керувала! І двері відчинялись навстіж, як раніше, і діти бігали туди-сюди…
Світлана і Ярослав загинули 28.04.2023 року. В квартирі, де народились мої діти, де майже десять років жило щастя…
Максим дивом лишився живий. Ночував у дідуся й бабусі.
Вічна пам’ять вам, мої дорогі сусіди. Усім, хто лишився життя в той страшний ранок.
Сил і здоров’я тим, хто це пережив.
Перемоги нашій Україні!
На фото наші сусіди Лєна та Андрій, я з чоловіком та дітьми і Світланка."
Наталя, Умань

"Кто не в курсе, так вот - Ирпень почти полностью освободили. Ещё пару дней после диких боев бегали и ловили орков, но сегодня даже впервые за все время привезли хлеб в мамин совсем отрезанный от жизни район.
Вы помните, да?, что они живут много недель без света, газа, отопления, черпая воду из колодца и под постоянную бомбежку в подвале? И что соседа убило, у которого генератор, что они в окружении были вообще от любой возможности даже подумать о том, чтобы можно было вырваться… помните?
Я сегодня, рассматривая первые седые волосы в зеркало, четко решила: надо во что бы то ни было уговорить маму и тетку выйти по коридору при первой же возможности.
Мама, слушай, как только получится - выходите! Уходите оттуда! Прошу тебя, умоляю!
Пауза на триста тактов, за время которой я решила, что связь опять заглушили.
И тут раздаётся в трубке:
--- Наталочка, мы не выйдем. Мы не можем.
Всё. Мне плохо. Чувствую дрожь в коленях и как перехватывает горло. Спрашиваю хрипло, ожидая услышать самое страшное:
--- Мама, почему??
Ответ достоин новой пряди моих седых волос:
--- Наташа, мы уже ПОСЕЯЛИ ПОМИДОРЫ."

"#НаОдинДеньБлижчеДоПеремоги. Я не дивилась катувань бучан, я не дивилась катувань маріупольців, я пам'ятаю катування 2014. Я пам'ятаю звідки з'являлися десятки, десятки дітей в дитячих будинках. Дітей яких не хотіли бачити їх матері , я пам'ятаю хлопців з відрізаними вухами, я пам'ятаю багато того "Чого не можете быть ,это неправда". Тоді ми кричали але ніхто не вірив... Дуже боляче. І тоді і зараз...
Вчора "гаряча лінія" Волонтерська Сотня Госпіталь отримала 250 дзвінків. Два, навіть,з закордону. "Виїзжаю. Хочу допомоги. Згоден робити все".
Дзвоник через телеграмм: Мені 26 років я зараз в Чехії, виїзжаю, що треба робити?
Що я можу відповісти" Дитино, просто залишся живою. Це дуже важливо"
Дякую всім хто не хоче бути внеполитики. Дякую за кожну хвилину, копійчину, сльозинку.
Ми з вами зробили багато. Всі ми: хто молиться, готує їжу, плете сітки, обороняє, закуповує, перераховує гроші, виховує чужих дітей, надає притулок сім'ям, співає діткам колискову.....
Зібрали по всій Україні ліки для інституту серця м. Київ. Познайомилися з надзвичайними людьми. Поки об'їздили села-провела екскурсію. Забезпечили їжею 4 сім'ї і два села гігієною, могли б і більше але комендантська година. #NovaUkraine разом до перемоги 💛💙 дякуємо за допомогу"

“#НаОдинДеньБлижче
Ви знаєте що таке викупити людину? Зараз ми час від часу їх викупаємо. Викупаємо місце в машині, викупаємо місце в автобусі, викупаємо можливість вижити. Так це 21 ст., так це не правильно, але це війна і тут не до вибору.
Вивезли ще трьох літніх. Тих кого кинули, тих кого не чекають. Але вони є і вони мають право на життя. Фото не буде. Але буде життя не в підвалі.
Сьогодні мене послали на х...й, це крик відчаю і я нічого не можу зробити і допомогти. Це не мій біль,це не мій відчай але мені з цим жити.
З позитивного: наша мила Таша -- . Мила дівчина з Міли. Людина з великим серцем. Лікар який не залишив людей, навіть в окупації.
Дякую #NovaUkraine за можливість закупити для м. Міла ліки. Наталя -- гля які звірятка не докормлені, допоможеш?
Волонтерська сотня Доброволя
Волонтерська Сотня Госпіталь"

"Надія ірраціональна.
Навіть, коли очі рятувальникa бачили, що наймолодшою жертвою атаки у Дніпрі став Микита Зеленський (1 рік), що не мав шансу вижити, бо був розчавлений плитою, родина все одно сподівалася.
На опізнанні тіл були бабусі і дідусі з обох сторін. Розпач й велетенський біль можна було торкнутися у повітрі.
Людмила - мати Олексія, втратила не тільки онука, але і сина.
Нещасна жінка, яка виглядала зовнішньо скоріше як сестра загиблого, відкрила чорний пакет, поклала руку на понівечене тіло сина і вже не змогла відійти.
У підборці є друге фото - Людмила сидить біля сина, навколо багато людей, з телефонами, документами, протоколами. Це - СБУ, поліція, психологи, судмедексперти, лікарі тощо... Їм треба підписати документи, їм треба відповісти на питання, їм треба дати застебнути пакет, а родичам треба встати і пройти до штабу.
Для мене це "найоб'ємніше" фото з серії, бо воно про те, що в нашому житті горя зараз настільки багато і воно так несеться, що немає навіть часу... посидіти і потримати за руку того, кого вже немає.
Чи є у вас подібне відчуття? Що часу призупинитися "на постраждати" - немає, все - після Перемоги.
🔺🔺🔺
Hope is irrational.
Even when rescuer saw with his own eyes that the youngest victim of Dnipro attack was Mykyta Zelenskyi (1 year old baby), who had no chance to survive because he was crushed by a slab, the family still hoped.
Grandparents from both sides were present at the bodies' identification. Desperation and immense pain could be simply touched in the air.
Lyudmila - Oleksiy's mother, lost not only her grandson, but also her son.
Distressed woman, who outwardly looked more like the deceased's sister, opened the black body bag, put her hand on her son's mutilated body and could not move away.
There is a second photo in the feed - Lyudmila is sitting next to her son, surrounded by many people, holding phones, documents, protocols. These are the police, psychologists, forensic medical experts, doctors, etc... They need her to sign documents, to answer questions, they need to be allowed to fasten the package, and the relatives need to go to the headquarters.
Grief in our lives is going at such speed that there is no even time... to sit still and hold the hand of someone who is no longer there.
Do you have a similar feeling? That there is no time to slow down "to suffer", all of that - postponed, after the Victory."
Оксана, Дніпро

"5 днів, що була у Києві, спокійно, квітуче. Метро, якого чекаєш по 40 хв, але й цінуєш більше. у чергах у супермаркетах люди розкуповують паски; навпроти будинку, куди прилетіло, стоїчно працює Нова пошта. і навіть піцерія відкрилася на виніс, у КМДА кажуть, що 40% ресторанного бізнесу вже запрацювало. така собі гра у мирне життя.

і тільки виїжджаєш на Житомирську трасу, і бачиш, якою ціною це все далося, який удар взяли на себе ближні села й містечка. Сотні зруйнованих і спалених будинків тільки по трасі, ще не прибрані танки й згорілі авта, розстріляні пологові, ресторації, супермаркети.

Чи колись я зможу сприймати без іронії готичні, романтичні романи, бітників, яких так любила, всі ці порадники західних бізнес-ковчів, бестселери нью-йорк-таймз і книжечки про антикризовий менеджемент і долання депресії?
Можливо, зараз краще розумію всю цю пекельно-чорну літературу, яку писали українські письменники до нас. і вона вже не видається такою штучно згущеною і сконцентрованою на стражданнях – навпаки, саме вона допомагає пережити біль сьогоднішній. наше ж покоління – чи не перше почало оглядатися назад і проговорювати травми вголос.
Ми ж лише почали, і скільки всього лишилося несказанним, і ось накрило свіжим грубим шаром, який із нами вже, напевне, так і зостанеться. і його пропрацювати нам навряд чи вдасться за своє життя."

Оксана, Київ

"Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи.
Я думала, що буду відривати їх з мясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.
Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова.
В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують.
Без світла, тепла, води, звязку. Майже без новин.
Вчора, коли ми психанули і просто під градами через поле виїхали, я почала читати і дитивитися новини, які знала лише на відсотків 10, через смски рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати...
Точно як Лілу з "Пятого елементу" я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин...Я 5 годин читала і дивилася як знищують в попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя...
За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття - про себе, про людей, про те, що насправді важливо аби вижити. Розкажу.
Комусь згодиться для себе, а хтось можливо хоч трохи відчує те, що ми переживаємо зараз і нарешті закриє те кляте небо над нами...
Бо як бачимо материнські крила і тіла виявились дуже крихкі і чомусь не затримують кулі та снаряди, які летять в наших дітей... Попри несамовиту любов.
В перший день війни ми встигли вивести дитину і маму до батьків чоловіка - в маленьке мальовниче село між Бородянкою та Макаровим.
В другий день - ми змогли повернутися в Бучу за тваринами, вже під кулями. І крім дитячого саду, влаштували в селі зоопарк - з двома собаками, двома котами та папугою.
В третій день - ми встигли завезти у Возрельській пологовий соляру і продукти, бо там лишилось 6 породіль і вся команда і весь пологовий на генераторі. Наступного дня, наскільки мені відомо, його захопили російські військові... Не знаю наскільки це правда. Звязку з завідуючою досі немає...
Як тільки ми повернулися, виявилися заблоковані з усіх виїздів - пішла російска техніка, почались обстріли. Довжину колон важко порахувати достовірно, але смертельний жахливий гул доріг тривав півтори-дві години в укритті. І так було тричі.
Так от що я дізналазя в облозі.
Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і просто вистрілить в тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.
Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей, через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною з сусіднього села.
Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху та ярості те зберегти стійкість, але все одно захворієш
Я дізналася як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам'ять після молодшого онука, зробити собі прокладки
Я дізналася що між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) і іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет поки вони летять
Я дізналася, що справжнє світломаскування - це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві і по звуку визначати наскільки чашка повна
Я дізналася, як зробити свічку з решток парафіну та промасляного паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин
Я дізналася як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі
Я дізналася, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з*явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось кому треба
Я дізнаалася як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим
Я дізналася, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.
Я дізналася як це - робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їх дім і вони не готові його залишати і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду
Як бачите, я отримала багато дуже "цінних" знань для 21 сторіччя. Я і справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.
Я не дізналася тільки одного - що відповідати дитині, яка кожен день в підвалі невпинно запитує - Мама, що хочуть від нас танки. Я не знаю, правда.
Я зроблю цей пост російською і англійською. Окремо.
Бо він вийшов довгим і я не знаю як викреслити щось з цього досвіду.
Якщо це допоможе наблизити нас до закриття неба чи може підтримати когось - поширте будь-ласка.
На фото мій трирічний син солодко спить в холодному страшному укритті і та сама свічка, яка утримала мене свого часу від божевілля."
Оксана, Київська область

"У мене є приятелька Маша, в Ірпені її будинок повністю розбомбили. Вона постить фото розбитого дому, а зовсім поруч у стрічці виставляє фото красивих букетів на залитому сонцем обідньому столі, кави, яка здається пахне навіть на її фото, і золотистих круасанів. Фото себе в красивих капелюшках з квітами. Фото своєї щасливої дитини в безпеці. Її тексти дуже щемкі і сповнені болю, але її фото такі ж красиві, як і два місяці тому, у її затишній квартирі в Ірпені. Маша - художниця, русскі змогли розбомбити її дім, де кожен куточок був сповнений любов'ю, але не змогли позбавити її вміння бачити прекрасне.

В мене є подруга Світлана. Вона спакувала валізи і забрала своїх дітей за кордон, вона змогла знайти квартиру, влаштувати дітей в школу і загалом організувати гідні умови. Одна в чужій країні, з двома дітьми. Світлана робить безкоштовні консультації для українок за кордоном, каже, що її місія зробити так, щоб ми завжди тримали голову високо і не почували себе жертвами, вона нагадує жінкам скільки у нас насправді є сили. Попри все. Коли вона постить фото як вона благополучно п'є каву у європейському місті, чи купається з дітьми в океані, я думаю, що росіяни можуть змусити нас пакувати речі, але вони не можуть відібрати у нас вміння організувати собі достойне і благополучне життя, навіть якщо доводится починати все з нуля в новій країні з двома дітьми на руках.

В інстаграмі я підписана на одну відому блогеру. З початку повномаштабного вторгнення вона перейшла в блозі на українську, а недавно повернулась в Київ, шиє патріотичну колекцію, донейтить на ЗСУ і фарбує губи червоним. Вона щиро радіє і насолоджується кожним днем у весняному Києві. В її блозі багато фешну, бо вона вміє це робити, навіть у місті, яке регулярно обстрілюється ракетами.

В наших бомбосховищах провели вай-фай, поставили кавові машини, крутять дітям мультики і дають концерти. Бо русскі можуть загнати нас у бомбосховища. Але вони нічого не можуть зробити з нашим вмінням організувати собі гідне життя, де б ми не були.

Під час страшних трагедій важливо розповідати історії і тих хто постраждав, загинув, так і тих хто зміг вижити і жити.

Русскі прийшли позбавити нас життя, в прямому і переносному значенні цього слова. І кожного дня, коли ви попри все, можете святкувати своє життя, ви перемагаєте."

Оксана, Київська область
27.04.2022

"Для моєї бабусі це вже друга війна. Коли закінчилася перша, їй було 15 років. Коли закінчиться ця, сподіваюся, їй буде все ще 91. 24 лютого, коли я подзвонила, сказати їй, що почалася повномасштабна війна, вона не заплакала і не заголосила. Вона була спокійна і зібрана. Сказала: "Бережи себе і всіх наших. Зі мною все буде добре. Що людям, те й мені". Всі варіанти виїздів і евакуації вона відкинула. Сказала: "Це мій дім і я буду в ньому до кінця. Ніхто мене з моєї землі не прожене". Свою думку вона не змінює. Їй 91. Вона має на неї право. Приймаю – і хвилююся кожну секунду свого життя. Перший тиждень я говорила їй: "Це скоро закінчиться, бабусю. Це не може тривати довго. Ще трошки і я приїду до вас. Все буде добре". "Оксано, доцю, це – надовго, запасайся терпінням, я знаю, про що кажу". Бабуся таки знає, що каже. А каже вона: "Цей гірший гітлера, Оксаночко, гірший гітлера. Як таке може буть?". Бабуся каже мені: "Не хвилюйся, поки війна – я не хворітиму". У бабусиному селі і в селах поруч нема ліків від початку війни. Ні від тиску, ні від рак, ні від діабету. Бабуся тримає свою обіцянку вже 28 дні. У її сусідки – рак. Вона давати такі обіцянки не може і виконувати їх теж. Бабуся просить, зможеш знайти ті ліки. Знайти – можу. Складніше передати їх. Але іноді все складається, як треба, – ці ліки в дорозі. Для однієї жінки це – перемога і чудо. Для скількох чуда не станеться. Ми говоримо з бабусею тричі на день. У нас свій графік. Я чула на фоні наших розмов вибухи. Бабуся чула і їх, і постріли. Останні дні – тихо. Каже мені: "Сьогодні знову варила капустняк. Їм його поки можу. Дай Бог, недовго його їсти". "Що ви таке кажете, бабусю", – перебиваю її. "Ну а шо, ти ж його на дух не переносиш, - каже. - Як приїдеш, то вже не варитиму". Думаю: "Приїду, бабусю, і будемо їсти тільки карасів і начинку, начинку і карасів". Моя бабуся ходила кілька днів тому на похорон. Хлопець. 20 років. Студент. Вона знає його з народження. Каже: "Такий гарний, такий світлий". Чернігів. Не встиг вибратися. Всі дні ховався в бомбосховищі. А потім вийшов з другом пошукати десь їжі. Його вбили. Каже мені... А що тут скажеш. Війна. Ненавиджу."

"Мамы больше нет… 💔😭
Подорвалась на мине в Мариуполе….
Останки тела папа привёз на тачке домой….
Это все, что стало известно…
Там все также связи нет. Узнали инфу через десятые руки…. Даже не знаем дату смерти…
В ЛИЧКУ НЕ ПИШИТЕ МНЕ, ПОЖАЛУЙСТА ❌
Папа там остался один😩
—————————
P.S.
Все это время не было связи с родителями.
Сегодня, 27 мая, узнали, что мама погибла 31 марта.
На месяц позже, чем это произошло!🥹😢😭
—————————
Только сегодня, 20 июня, я могу поделиться с вами этой страшной историей, которая произошла в нашей семье.
—————————
Мама с папой шли по берегу моря за гуманитаркой и пытались найти место связаться с нами. Папа шёл сзади. 10.00 Раздался взрыв.
Мама наступила на мину. Папу откинуло взрывной волной. Удар пришёлся на грудь. Долго болела ещё потом грудная клетка. Стало резко плохо видно. Правый глаз пострадал сильнее. С груди от взрыва сорвало цепочку с крестиком. Когда пришел в себя, подбежал к маме.
Ее ног не было полностью. Их оторвало. Она попросила его ее посадить. Посадил. Спокойно сказала ему, что ей жарко. Папа снял ей верхнюю одежду. Попросила пить. Папа дал ей воды, она проглотила первый глоток, второй уже не смогла.
10.08 мама на глазах у папы скончалась от потери крови. Папа эти последние 8 минут ее жизни целовал ее и говорил с ней.
Поднять ее и нести домой не было сил. За этот месяц был обессилен постоянными бомбежками, сидением в погребе, отсутствием нормального питания. Накануне, во двор попала бомба и от взрыва папу контузило. Мама весь месяц, сидела в погребе с Библией в руках и молилась.
Папа пошёл домой за тачкой и вернувшись, погрузил маму и целый день до вечера вёз ее домой по проваливающемуся песку.
2 ночи тело мамы было дома. Больше некуда было тянуть время. Папа нашёл во дворе плотный целлофан, замотал тело, погрузил на тачку. Никто из соседей не согласился помочь хоронить, так как, шли очень сильные бои на улице. Папа сказал, что страха не было у него совсем, и такого ужаса, что происходило у них, не показывают даже в фильмах.
Он подошёл к первому танку под обстрелами и начал просить, чтобы его пропустили похоронить жену. Военный дал отмашку. Дали ему проехать. Приехал с мамой погружённой на тачку на кладбище. Все могилы были вывернуты от взрывов. Он тащил уже пакет с мамой по земле.
Возле могилы маминого папы начал копать яму. В него начали стрелять. Он кричал в ответ, чтобы целились лучше.
Вырыл яму. Закопал.
Папе 72 года.
Сейчас каждый день ходит к маме на могилу и носит свежие цветы с огорода. Дома разговаривает с ее портретом. Очень тоскует. Все время у него перед глазами стоит эта картина происходящего с мамой. Перестал спать ночами.
Все время рассказывает нам эту историю по телефону. На днях, когда рассказывал, расплакался. Я впервые слышала, как папа плачет.
Папа остаётся на данный момент в Мариуполе. Выезжать не хочет. У него там любимые 3 собаки и 4 кота. Которые все время в бомбежки спускались по лестнице в погреб и сидели с ними там. Я по этой лестнице еле спускалась, а-то здоровые собаки...
Там 4 месяца нет воды, газа, связи, света… Связь смогли ему организовать с огромными усилиями. У него одного на улице есть связь. Связь ужасная. Плохо слышно и бывает, по несколько дней не можем дозвониться.
Когда общается с нами, ему становится легче.
Сильное чувство вины у папы, что не уберёг маму.
Там сейчас просто каменный век какой-то. Жизнь впроголодь. Говорит, что на макароны уже не может смотреть. Гуманитарку дают редко и мало. Папе приходится по такой жаре готовить еду на костре. В его возрасте это все сложно и при этом, все быстро скисает. Коты и собаки сильно похудели. Грязные.
Папа очень любит читать. И ночами без сна, сейчас читает благодаря тому, что добрые люди привезли ему свечи.
Есть ещё один ужасный момент, который сделала в данной ситуации моя родная сестра, которая живет в России. Но, об этом пока у меня сил рассказывать нет.
Четыре месяца бессилия и ужаса для меня и моей семьи не прошли бесследно. Мое здоровье сейчас требует восстановления….
Маму звали Елена Васильевна. Маме было 68 лет. 30 лет непрерывного стажа работы учителем в школе. Вырастили с папой нас троих детей."

"Вчора був день маленьких і великих радощів.
Відчути їх в повній мірі нема сил, але ми намагаємось.
Я купила нові колготи)
І шапку! У мене весь цей час не було шапки і як же було холодно... Забрала останню, з вітрини, досі не можу повністю відшкрябати з неї цінник в 90 грн, але це найкраща шапка, що в мене колись була) я в ній схожа на сардельку.
Тарас вперше за час війни гуляв. На дитячому майданчику. Ще й з братами. Як же він цього чекав... Сказати, що він був щасливий - не сказати нічого.
Я пила каву. Із кав'ярні. Смачну. Почалась повітряна тривога, довелося бігти в укриття, але переживати її з кавою виявляється набагато легше.
І найбільша радість дня - батьки чоловіка теж вирвались з того пекла.
Тут так багато почуттів, що писати нормально поки неможливо.
Зараз головна задача - відновити рівне глибоке дихання і сон. З цим поки погано. Але нічого. Все буде.
Нас прихистила абсолютно чарівна бабуся. Сподіваюся, зможу написати про неї окремо.
Дякую всім добрим людям за підтримку. Це дуже несподівано, приємно, цінно і ніяково..."

"Нічого не пишу з приводу окупації та деокупації. На тлі більш-менш відновленного життя населених пунктів Київщини, це болючі спогади. Але.
Ми не маємо права стерти з повсякденної пам'яті жодної події, жодного злочину, що вчинили окупанти. Ці події дійсні та реальні, поки ми про них пам'ятаємо, говоримо, пишемо.
Тим більше, що, як виявляється, у де-кого пам'ять, як у рибок, не зважаючи на те, що війна триває.
І я починаю розуміти, що припускаюся великої помилки, намагаючись зменшити свій душевний біль мовчанням. Чим даю можливість іншим не знати, забути, "винести за дужки" з повсякденного контексту питання війни. Це не піклування про емоції оточуючих, чи ментальне здоров'я суспільства. Це штучна ілюзія, у появі якої ми самі сприяємо, і яка надзвичайно шкідлива в перспективі майбутнього. Така сама ілюзія миру призвела до байдужості та великої війни.
Отже, я буду виправлятися.
І Ви всі пишіть, говоріть при кожній нагоді - що бачили, відчували, і як то було тоді.
Мені не легко далося рішення виїзджати з Ірпеня на початку вторгнення, і весь час я себе карала за це. Але зараз, зізнаюся, тихо про себе радію, що я не бачила на власні очі того, що відбувалося під час окупації Бучанського району. Бо те, що я побачила після - мене морально вбило. До мого першого емоційного зриву пройшов лише тиждень перебування у розтрощеному жорстокими боями місті. Розплакалася. Ще місто було закритим і проводилися заходи з ліквідації наслідків приходу "асвабадітєлєй".
Їздили групи у складі поліції та медиків, які забирали з вулиць трупи загиблих, фіксували смерть. Автівок було не багато, але ті, що курсували, в більшості своїй мали помітку "200" та "Розмінування".
У груп "200" було багато роботи. Я не знаю чисельність тих груп, і чи було їх мало чи багато. Але ті, хто приймав участь, поверталися з обличчями мумій. Не можливо було зчитати емоцію з такого обличчя. І я боялася спитати, що до чого, і як пройшов день. Що вони тоді бачили згодом дізнався весь світ...
Окрім трупів, які лежали просто вулиці, були прикопані могили з хрестами та табличками, зробленими з підручниз засобів.
Так, майже поруч мого будинку, в парку "Мама", було щонайменш 2 могилки: мати і сина, які загинули на дорозі від прильоту снаряду. Моторошний символізм цих могилок не виходить досі з моєї пам'яті. Парк був облаштований на той момент менше року як, та названий тому, що в нашому районі багато молодих сімей з малими дітьми. Зазвичай там гуляли з дитячими колясками. Це була логічна назва. Для одної мами та її дитини парк став не лише місцем прогулянок...
Перші два тиждня квітня було дуже холодно. Вночі ще могли бути морози. Боротьба з холодом була постійною. Здавалося, він тебе просто паралізовує, а, інколи доходило до фізичного болю. Я боюся холоду і люблю тепло. Як люди виживали при -5-10, я не знаю. Бо це мої відчуття при -1 нічних заморозках. І це вже ніхто не стриляв, не бомбив, не бігав хаотично містом із зброєю. Були в місті наше добровольче ТРО і інші українські військові, які зайшли на блок-пости, або прямували через Ірпінь на північ, навздогін відступаючим окупантам. Ночами було чутно гул техніки. Наші військові колони годинами проїзджали повз моє вікно. Десь починаючи з 2-3години ночі. І до світанку. Виглядала в те вікно і на очах наверталися сльози. "Гоніть їх в шию, рідненькі, щоб їм не було місця на нашій землі"
Стало теплішати і з весіннім сонечком відкрилися нові образи деокупованого Ірпеня.
Проходячи вулицею повз де-які приватні будинки, можна було відчути стійкий запах спорченого м'яса. Особливо ті вулиці, де було багато пошкоджень і згарищ. Спочатку я не розуміла чому так смердить спорченим м'ясом... невже під час окупації хтось приховав запаси, та ще в такій великій кількості, що запах дістається аж до проїзджої частини вулиці? І чому на одній вулиці цей же запах повторювався через 2-3 будинки...
Але групи "200" повертали мої думки до жорстокої реальності - по цій вулиці ще не встигли забрати...
Цей запах невдовзі поселився і в аптеці поліклініки... це дуже дивно для мене було, бо пахли навіть ті предмети, які не повинні були пахнути. Наприклад, пластикові упаковки ліків, протерті дезінфектором. Мабуть, ліки від діабету везли автівкою "200". Бо спочатку я не могла зрозуміти, з відки взявся цей запах в аптеці і шукала його джерело. Знайшла 2-3 паперові упаковки із слідами рідини, яка вже висохла. Але по собі лишила невеличкі жовто-рожеві плямки, на яких виступили криштали якоїсь солі... запах жахливий.
Викинула картон. Пластикові баночки буквально викупала в спиртовому дезінфекторі. На них не було жодної плямки, лише на картоні. Запах з пластику зменшився, але (!) не зник. І я вже не придумала, чим ще б я могла почистити, якщо спирт не спрацював... Інші упаковки були ідеально чисті. Але так само пахли. Ніби той запах проникає навіть у атоми речовин.
Весіннє сонечко щодня додавало трохи енергії, надії та нових доказів воєнних злочинів дикунскої армії руських людожерів. Свідомість відмовлялася сприймати новини з Бучі. Ще не могла повернутися додому в будинок. Дякувати вищім силам, вцілів.
Ще треба було якось триматися.
Як трималися ті, хто пережив окупацію, я не знаю. Як вони виживали? Були з дітками люди... Це все, що я бачу, і плюс смертельна небезпека активних вуличних боїв, кадирівці, буряти та інші біологічні істоти, що мародерять помешкання, стриляють, кидаються гранатами, гвалтують, катують... Я радію, що мені не довелося це бачити. Що я знаю про це лише зі слів очевидців. Яку силу і мужність треба мати, щоб не поїхати дахом...
Одна жіночка не витримала точно. Її привів переляканий чоловік. Думаю, їй потрібна була вже допомога психіатра, якого тоді ще не було в місті.
Я вже трималася лише на заспокійливому.
Не хочу викликати жалість. Хочу, щоб люди знали, через що доведеться пройти знов і знов, якщо жити в ілюзіях миру та спокою коли війна ще не виграна."
Оксана, Ірпінь

"Сьогодні був дивовижний випадок.
Під вечір ми заглохли, не доїхавши до Калуша.
Водій намагався дати раду двигунові.
Йдуть жінка з чоловіком.
Привіталися. Розговорилися. Чоловік запропонував допомогти, бо теж водій. Ми розповіли, що
веземо на поселення сім'ю з Харкова.
Жінка пішла. Ми у машині. Водій з тим чоловіком чинять мотор.
Обережний стук у скло. Дивлюся, а то та жінка, що йшла. Принесла у подолку пиріжків. Ще теплі. З
яблуками. Каже, що мама якраз спекла.
Ми подякували, а вона просить не зачиняти двері. За нею ще сусідка. Принесла хлібину
домашнього хліба і півлітровмй слоїк з тушкованкою.
Щоби довго вам не читати: поки лагодили мотор, то набралося і пиріжків, 3 півлітрові і 1 літровий
слоїки з тушкованками, літровий слоїк смальцю, грудка смальцю у пакеті і така ж грудка шкварків,
дволітровий слоїк зі шматками сала, слоїки з вудженими закрутками (шматок підчеревини, шматок
сала, шматок ковбаси), кульок цукру, без кінця запитували чи треба бараболь, яблука. Навіть
сушениць піднесли.
Наші люди - найкращі!"

"Как больно смотреть на вынужденно покинутые села Украины.
Освободили село. А тут пустота....
Жителей нет почти.
Покинутые дома. Бегающие собаки,кошки....кролики,куры...пасека.
Яиц 3 десятка собрали сразу.
В домах все есть... холодильник,стиральная машина,компьютеры,работающий Wi-Fi....
Поселились отделением. Нашли телефон хозяина. Получили его вказивки,чем кормить,и где взять корм. Кормим животных. Ждём его возвращения домой.
Ибо мы Укры!! И ценим своих.
П.С нашли бойца умеющего доить корову.

армейские_будни_отчет_для_мамы"

"Ранкова #зарісовка. #20.
Можливо занадто емоційна і пафосна вийде. Але, крім адреналіну і куражу самого нашого наступу, є важливий момент та враження і від зустрічей з місцевим населенням - котрі по кілька місяців були хто просто без звязку, хто без світла/газу/води. І з сотнями їх історій, частину з котрих навіть уявляти не хочеться. Кілька епізодів, з позитиву, і за котрі ФБ не забанить.
Епізод 1:
Колупаюсь в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю - плануємо ночувати. Звідкись поряд істошний крик, від котрого чуть не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:

• Галяяяяя!!!.. Галя! То наші! Наші прийшли! І у них інтернєт єсть! Із космосааа! Звоніть можна! По Вайберу! Як раньшеее!!.. Біжи сюдиии, дурааа.. Не брешуууу!
  На крик з-за парканів починають висовуватись голови (от як в мультфільмах, чесне слово), і підтягуватись пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами і динями.
• А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.
  Ну, якщо корисні поради дають одразу - то точно вже наші... ))
  Епізод 2:
  Курю зранку, підтупцем прибігає жіночка з відром та здоровою сумкою обох руках. Захекано:
• Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!
  Придивляюсь, і розумію, що вона абсолютно серйозно і не жартує - відро повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.
• Та дякуємо, не потрібно, все маємо. Навіть з вами можемо поділитись.
• Та беріть, то ж свіже домашнє, в пять утра встала, щоб тепле вам сутра було.
  Розумію, що відмазись не вийде. Та і не хочеться - свіжий гарячий борщ все ж, то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:
• Та і принесли вже нам. І хліб, і кавунів, і...
• От же каза драна!! А казала, що в магазін несе! От же я ій зараз! Ну, вже як в Люськи хліб взяли, то і борщик мій беріть, ну як же так... От же каза драна, апєрєділа..
  Беру відро, відро!! борщу, обнімакаємось з жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ - афігенський. Як дома. З свіжим, теплим ще хлібом і булочками з капустою. Всі щасливі.
  Епізод 3:
  Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду. Сутулі плечі, походка вразвалочку, бриті, в штанах абібасах - класичні такі. Спостерігаю. Підходять - один, самий високий:
• Добрий день!
• Добрий.
• А мені вже два місяці, як 18 год було!
  Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув:
• Ну, вітаю..
• Так я і паспорт магу паказать!
• А навіщо? Я ж не паспортний стіл, і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш, чи що?
• Я в армію хочу! Мне уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добратся вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?
  Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що "група підтримки" тримає руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от прям тут в ЗСУ. А банда - на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи.. Корєша інакше розцінюють паузу:
• Беріть. Олєг крутий! У нього отчим в тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо де вона.. Беріть, не апазоріт. І Таврію мою віджали, гандони!
  Охрініваю повторно..
  Епізод 4:
  Вечір, стаємо, розгортаємо звязок. Майже одразу вхідний виклик на вайбер, котрим я практично не користуюсь. Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку - білявка з гарною посмішкою. Ну ок, симпатичні білявки це ж дуже добре?) Беру трубку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:
• Це хто???!!! Шо нада?
  Дивуюсь, звісно, але і не таке чули:
• Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви ж мене питаєтесь куда ж ви дзвоните?)
• Яка я вам жіночка??!!! (а на аватарці справді дівчинка 20-25 років). То ви мені дзвоните!!
• Єммм.... (аж в ступор вігнала)
• В мене три пропущених від вас! Вчора! Що хотіли??
  Панічно згадую, де і кому я міг дзвонити вчора. Ще і по вайберу. Блискає спогад в голові:
• Слухайте, а ви часом не Аліна?
• Аліна...
• О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру...
• СКАТІНА!!! Тварь!! Мудак!! Шо?? Дєнег апять за інформацію?? Шоб ти здох, зек херов!! І своїм скажи..
  Охрініваю:
• СТОП! Аліна, стопе!! Ану заспокойся! Я - офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!
  ... Тиша... Майже пошепки:
• Що, правда?...
• Угу. Він вчора піходив, попросив подзвонити, казав в тебе вчора день народження, привіта..
• Іііііііуууууу.... Моментально з трубки сльози, плач і істерика. Повірила..
  Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.
• А де він?..
  Згадую, що вчора ночував в Бугаївці.
• Бугаївка? А де це?... Це ж там, де тьотя Лена живе???!!! Да??..
• Ємм...
• ЮРААА!!! Вдівайся!!! Поїхали!! Папа!! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там вже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!
• Тільки їдте через...
  Куда там. Про мене і про телефон вже і забули... Ох же ж і нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною))
  Такі от пару епізодів... Навіть мене, сухаря флегматичного, пробиває інколи.

На фото - черговий "мобільний переговорний пункт з інтєрнєтом із космоса""

Олександр, Харківська область
12 вересня 2022