"Знаєте, що.
Ми з дому в дорогу взяли маленьку ложку для дітей. З набору, який був улюбленим. І тепер, живучи в чужій квартирі, серед десятка інших ложок, я завжи беру її, і такі мене щемливі почуття огортають... Ніколи не думала, що проста ложка викликатиме у мене такі емоції❤️
Дуже хочу додому."

Таня, Київ

"«Якщо треба я буду спати на підлозі, щоб дати дах над головою тим, які цього потребують», - Стефанія Борейко про свою місію приймати біженців.
За 17 днів ( 26.02–14.03) у пані Стефанії переночувало зовсім не знайомих 25 людей, що тікали від війни з Києва, Харкова та Кривого Рогу. Найбільше було 11 людей одразу. Пізніше їх жінка розприділила до дочки та онучки. Здебільшого всі вони «транзитом» зупинялися перепочити перед перетином кордону. Жінка розповідає рада і такій компанії, адже чоловік нещодавно помер, а діти давно працюють в іншій країні. Подібні історії з поселенням у себе людей, пані Стефа практикувала у мирний час - це були здебільшого сезонні торговці. Тому коли дочка розповіла про таку потребу надати прихисток тепер - погодилася без вагань. «Мені веселіше коли хтось у мене живе, про когось дбати, з кимось поговорити. «Я віддала для людей, що приїжджають дві кімнати, холодильник, кухню і господарюйте», - розповідає жінка. «Мене знайомі питають: Стефо, як ти залишила чужих людей у хаті і пішла в магазин чи до церкви? А я відповідаю: кого боятися - це ж люди, а не звірі - я їм довіряю. Також перед тим, як до мене мають заїхати нові мешканці, стараюся, щоб вони з дороги були нагодовані, прийшли у теплу хату, і почувалися, як колись вдома». Про кожного свого мешканця відгукується позитивно: разом їдять, по черзі готують, продукти також кожен поповнює (крім того привозять із церкви та сільради). Найбільше їй шкода дітей в очах яких читається страх. Якщо вони за ці кілька днів граючись з котиками-песиками починають посміхатися, то радіє і їхня власниця. Тяжко жінці розлучатися з кожним своїм жителем, адже той час, що проводять разом вони стають уже як рідні. Але ці обставини не заважають їм і надалі підтримувати зв’язок з будь-якої точки світу. «Я мрію, що коли це пекло закінчиться, ми разом зберемося за великим столом і святкуватимемо українську перемогу. А зараз прийматиму людей доти, поки вони цього потребуватимуть. Це мій особистий маленький внесок у наш мир»."

Ірина зі слів Стефанії

"Сьогоднішнє, хороше: я ще з Києва відправила Марині до Харкова насіння квітів, вербену і шавлію.
А 24 лютого вночі моя донька набрала нас телефоном і сказала що Харків розстрілюють... війна!
Декілька разів згадувала з сумом цей лист, було цікаво де він. Ще й без вказаного індекса. Але не писала нічого Марині, бо яке там вже насіння та пошта, коли Харкову доводиться жити під бомбами.
І от щойно Марина написала мені, що... отримала лист..
І я так здивована, що він таки надійшов за адресою, він як вісник з мирного життя.
Плачу і посміхаюся.
Щось є в цьому. А?"

Олена, Київ

"Я выхожу на улицу в перерывах между бомбежками. Мне нужно выгулять собаку. Она постоянно скулит, дрожит и прячется за мои ноги. Мне все время хочется спать. Мой двор в окружении многоэтажек тихий и мертвый. Я уже не боюсь смотреть вокруг. Напротив догорает подъезд сто пятого дома. Пламя сожрало пять этажей и медленно жуёт шестой. В комнате огонь горит аккуратно, как в камине. Черные обугленные окна стоят без стекол. Из них, как языки, вываливаются обглоданные пламенем занавески. Я смотрю на это спокойно и обречённо. Я уверена, что скоро умру. Это вопрос нескольких дней. В этом городе все постоянно ждут смерти. Мне только хочется, чтобы она была не очень страшной. Три дня назад к нам приходил друг моего старшего племянника и рассказывал, что было прямое попадание в пожарную часть. Погибли ребята спасатели. Одной женщине оторвало руку, ногу и голову. Я мечтаю, чтобы мои части тела остались на месте, даже после взрыва авиабомбы. Не знаю почему, но мне это кажется важным. Хотя, с другой стороны, хоронить во время боевых действий все равно не будут. Так нам ответили полицейские, когда мы поймали их на улице и спросили, что делать с мертвой бабушкой нашего знакомого. Они посоветовали положить ее на балкон. Интересно на скольких балконах лежат мертвые тела? Наш дом на проспекте Мира единственный без прямых попаданий. Его дважды по касательной задело снарядами, в некоторых квартирах вылетели стекла, но он почти не пострадал и по сравнению с остальными домами выглядит счастливчиком. Весь двор покрыт несколькими слоями пепла, стекла, пластика и металлических осколков. Я стараюсь не смотреть на железную дуру, прилетевшую на детскую площадку. Думаю, это ракета, а может мина. Мне все равно, просто неприятно. В окне третьего этажа вижу чьё -то лицо и меня передёргивает. Оказывается, я боюсь живых людей. Моя собака начинает выть и я понимаю, что сейчас снова будут стрелять. Я стою днём на улице, а вокруг кладбищенская тишина. Нет ни машин, ни голосов, ни детей, ни бабушек на лавочках. Умер даже ветер. Несколько человек здесь все же есть. Они лежат сбоку дома и на стоянке, накрытые верхней одеждой. Я не хочу на них смотреть. Боюсь, что увижу кого-то из знакомых. Вся жизнь в моем городе сейчас тлеет в подвалах. Она похожа на свечку в нашем отсеке. Погасить ее - нечего делать. Любая вибрация или ветерок и наступит тьма. Я пытаюсь заплакать, но у меня не получается. Мне жаль себя, моих родных, моего мужа, соседей, друзей. Я возвращаюсь в подвал и слушаю там мерзкий железный скрежет. Прошло две недели, а я уже не верю, что когда-то была другая жизнь. В Мариуполе в подвале продолжают сидеть люди. С каждым днём им все тяжелее выживать. У них нет воды, еды, света, они даже не могут выйти на улицу из-за постоянных обстрелов. Мариупольцы должны жить. Помогите им. Расскажите об этом. Пусть все знают, что мирных людей продолжают убивать."

Надежда, Мариуполь

"чоловік пише:
"живемо зараз в сільській хаті. в жіночки, вона старенька.
каже, думала помирати вже, приготувала продуктів на поминки собі. а тут ми.
"я аж ожила, діточки, їжте, пийте, і за моє здоров'я обов'язково.
я тепер нічого не боюсь і жить хочу.
спасібо вам"

• а як ж її звати? - питаюсь з цікавості
• Марія Тарасівна!
  так я ж теж Марія Тарасівна! отак поїхав чоловік на війну за тисячу кілометрів від дому і на іншому кінці країни інша Марія Тарасівна прихистила в своєму домі. буває ж таке! життя - ще той режисер!
  дякую щиро цій бабусі, що дбає про наших воїнів!"

"Вчора в 2 годни ночі я їла крабовий салат.
Я їла його сидячи прямо на долівці в коридорі. Не відчуваючи смаку, але з великою необхідністю їсти. Моє тіло вимагало їжі. Не припинялась сирена, горіло за вікном, а моя тітка ходила по битому склу.
Я їла, жувала, ковтала. Без наповнення і насичення. Я прощалась з місцем, де було прикольно сидіти біля величезних панорамних вікон і дивитись на високе небо, пити каву, або їсти салат Очеано з "Салатерії". Там було декілька прикормлених магазинчиків, де продавчині посміхались і пропонували "новинки". Був медитативний English Homе, де під час акцій 3 за ціною 2-х я чаклувала над керамічними горщиками для квітів, вазочками та покривалами, намагаючись впевнити себе, що 6 за ціною 4 це також вигідно. Там були випадкові і призначені зустрічі. Там майже рік був мій спортзал і басейн. Саме туди я пішла "на променад" після першого жорсткого карантину.
Ранком ми збирали скло. Оцінювали здатність архитектурної споруди утримувати родинне тепло і стримувати рикошети руzzкої любові. Фіксували рештки вікон і ставили чергову зарубку на дереві спогадів, щоб потім, колись, пройтись по ній пальцем і згадати смак крабового салату на долівці в коридорі в 2 часа ночі під акомпанімент сирени...
Ввечері без сил їхала додому.
Перше коло на в'їзді на Виноградар.
І тут я в черговий раз відчула шкірою, що таке той самий герць!
Похований вчора під крабовий салат торговий центр новорічно сяяв серед темного кварталу. Сяяли і мерехтіли навіть деревця на парковці.
Розстріляний, але не переможений.
Танцюючий і сяючий.
Знехтувавший морок і смерть.
Щоб, поки він танцює, ми усвідомлювали свою силу і волю."

"Моя дружина Аренда — з Голландії, тому посольство ще за півтора тижні до початку війни попередило нас, що необхідно виїжджати. Та ми не прислухалися і залишилися вдома. Не вірилося, що буде повномасштабне вторгнення, максимум, чого ми боялися — серйозних воєнних дій на сході України. Тож незважаючи на попередження, ми продовжували розвивати сімейний бізнес (маємо пекарню, кафе і центр для людей з інвалідністю, а ще я — директор підприємства, що виробляє суміші для випічки), навіть почали будівництво нового великого складу. Перший день війни став шоком, ми не розуміли, що робити. Дружина почала пакувати чемодани. Але ми побачили, що на виїзді з міста, а також у Києві стоїть величезна черга машин, тому наважитися рушити в дорогу нам було теж непросто. Першу ніч ми майже не спали. А на ранок другого дня прийшло розуміння: мусимо допомагати людям. Ми як християни побачили: Бог дає нам ресурси, якими треба правильно розпорядитися. У нас є пекарня, сировина для виготовлення хліба, є кафе, де можна готувати і куди запрошувати людей, які потребують допомоги. Не було в нас тільки робочих рук — пекарі повиїжджали у безпечніші місця. Тоді ми через соцмережі запросили волонтерів. Відгукнулося багато людей, зараз їх є близько сімдесяти. Ми почали випікати хліб, на складах знайшли великі котли, у яких тепер варимо суп. Щодня до нас у кафе приходять сотні людей, які потребують хліба і гарячої страви: це ті, хто не зміг виїхати — переважно старші й менш забезпечені люди, у декого з часом закінчилися гроші, а ще наші гості — біженці з інших регіонів країни. Є люди, яким ми розвозимо їжу прямо додому. Коли працюєш, допомагаєш іншим, набагато легше переживати жах цієї війни. Ми відчули це самі, і наші волонтери це переконання підтверджують. Більшість нашої команди — християни, прихожани місцевих церков: це і баптисти, і п’ятедсятники, і католики, усі працюють разом. Наше служіння полягає не тільки в тому, щоб роздати чи розвезти їжу, а й у тому, щоб когось утішити, комусь дати надію, а когось просто вислухати. Відчуваємо велику відповідальність: ми тепер стали прикладом для багатьох у місті. Тож про виїзд із Броварів наразі не йдеться — не можемо покинути дані Богом ресурси і людей, яким ми потрібні. Утім, чітких планів не будуємо, живемо сьогоднішнім днем. Кілька днів тому снаряд влучив у склад неподалік від нашого. Тож ми розуміємо: можливо, настане момент, коли наше служіння припиниться; а тим часом робимо те, що можемо. Маємо велику підтримку від друзів і родичів за кордоном, зокрема з США та Голландії — вони стежать за нашою діяльністю через соцмережі й надсилають кошти, а ще гуманітарну допомогу, яку ми роздаємо через церкву в Броварах і довколишніх селах. Наші друзі з-за кордону забезпечили генераторами кілька сільських церков. Тепер ці будівлі можуть за потреби стати гарним прихистком для селян. Тож ми бачимо, як Бог веде нас навіть у такі складні часи."

Андрій, Бровари

"Как больно смотреть на вынужденно покинутые села Украины.
Освободили село. А тут пустота....
Жителей нет почти.
Покинутые дома. Бегающие собаки,кошки....кролики,куры...пасека.
Яиц 3 десятка собрали сразу.
В домах все есть... холодильник,стиральная машина,компьютеры,работающий Wi-Fi....
Поселились отделением. Нашли телефон хозяина. Получили его вказивки,чем кормить,и где взять корм. Кормим животных. Ждём его возвращения домой.
Ибо мы Укры!! И ценим своих.
П.С нашли бойца умеющего доить корову.

армейские_будни_отчет_для_мамы"

"На первом фото - отель "Украина". Ну, то, что от него осталось. Именно отсюда отправляются (не могу писать в прошедшем времени) маршрутки, на которых тысячи студентов и работников гоняют в Киев. Вот там чуть правее, где раньше было кафе "Чашка", обычно машут мне, провожая, родители, когда я почти два десятилетия как уезжаю от них. На втором фото - стадион имени Гагарина, тут играет черниговская "Десна". На него я так и не попала, все мечтала о еврокубках в Чернигове. Не, ну стадион однозначно требовал ремонта, но сносить его, думаю, планировалось не снарядами. Невозможно меряться войной, невозможно меряться трагедиями или степенью ненависти. Истории Харькова, Гостомеля и Мариуполя - это уже сотни и тысячи томов преступлений. Но будут и тысячи томов на "Че". Если вдруг вы каким-то образом об этом не слышали, то давайте зафиксируем. Последние несколько недель Чернигов и окрестности стирают с лица земли. Тысячелетний город, перекрывающий путь к Киеву. Черниговская "Украина" стоит на пересечении проспектов Мира и Победы. И цена этих будущих мира и победы - дьявольская. Но они будут. Тому що життя переможе смерть, а світ - темряву."

Ирина, Корюковка, Черниговская область

"Необычный для меня пост. Про людей и животных. Катя, Екатерина Стрельцова, моя жена, как многие знают, работает в зоомагазине. С первых дней войны, почти каждый день – там, кормить животных (а больше некому). Мы не были в магазине только 26 (прорыв рдг врага в центр) и 1 марта (обстрел ХОДА). Кормили животных, в закрытый магазин стали проситься люди – что-то купить питомцам. Катя связывается с руководством, разрешают отпустить людей. Потом – вносит предложение открыть магазин официально. Это был первый магазин их сети, начавший работу в осажденном Харькове. За несколько дней починили интернет, заработал терминал. Кроме централизованных завозов, с помощью волонтеров-родственников организовали эвакуацию животных из другого магазина. Казалось бы, насколько важны животные – ведь с людьми такое… Первое. Люди, в такое время не бросающие своих питомцев, часто, еще и берущие чьих-то, заслуживают внимания и поддержки. Второе. Человек, обеспечивший питомца едой и уходом, спокойнее. И действует более правильно в непростое время. Третье. Пожалуй, главное. Если, во время войны, мы не едим собак, крыс и кошек, а заботимся о них – значит, все не так плохо, мы живы! Как сказала Катя: «Значит, мы остаемся людьми!» И люди выходят из магазина с ДРУГИМИ глазами. Пусть каждый сделает на своем месте то, что может. И – немного больше. МИ –ЛЮДИ. МИ – РАЗОМ. МИ – ПЕРЕМОЖЕМО!"

Антон, Харьков

"Для моєї бабусі це вже друга війна. Коли закінчилася перша, їй було 15 років. Коли закінчиться ця, сподіваюся, їй буде все ще 91. 24 лютого, коли я подзвонила, сказати їй, що почалася повномасштабна війна, вона не заплакала і не заголосила. Вона була спокійна і зібрана. Сказала: "Бережи себе і всіх наших. Зі мною все буде добре. Що людям, те й мені". Всі варіанти виїздів і евакуації вона відкинула. Сказала: "Це мій дім і я буду в ньому до кінця. Ніхто мене з моєї землі не прожене". Свою думку вона не змінює. Їй 91. Вона має на неї право. Приймаю – і хвилююся кожну секунду свого життя. Перший тиждень я говорила їй: "Це скоро закінчиться, бабусю. Це не може тривати довго. Ще трошки і я приїду до вас. Все буде добре". "Оксано, доцю, це – надовго, запасайся терпінням, я знаю, про що кажу". Бабуся таки знає, що каже. А каже вона: "Цей гірший гітлера, Оксаночко, гірший гітлера. Як таке може буть?". Бабуся каже мені: "Не хвилюйся, поки війна – я не хворітиму". У бабусиному селі і в селах поруч нема ліків від початку війни. Ні від тиску, ні від рак, ні від діабету. Бабуся тримає свою обіцянку вже 28 дні. У її сусідки – рак. Вона давати такі обіцянки не може і виконувати їх теж. Бабуся просить, зможеш знайти ті ліки. Знайти – можу. Складніше передати їх. Але іноді все складається, як треба, – ці ліки в дорозі. Для однієї жінки це – перемога і чудо. Для скількох чуда не станеться. Ми говоримо з бабусею тричі на день. У нас свій графік. Я чула на фоні наших розмов вибухи. Бабуся чула і їх, і постріли. Останні дні – тихо. Каже мені: "Сьогодні знову варила капустняк. Їм його поки можу. Дай Бог, недовго його їсти". "Що ви таке кажете, бабусю", – перебиваю її. "Ну а шо, ти ж його на дух не переносиш, - каже. - Як приїдеш, то вже не варитиму". Думаю: "Приїду, бабусю, і будемо їсти тільки карасів і начинку, начинку і карасів". Моя бабуся ходила кілька днів тому на похорон. Хлопець. 20 років. Студент. Вона знає його з народження. Каже: "Такий гарний, такий світлий". Чернігів. Не встиг вибратися. Всі дні ховався в бомбосховищі. А потім вийшов з другом пошукати десь їжі. Його вбили. Каже мені... А що тут скажеш. Війна. Ненавиджу."

"Ідея видряпувапувати малюнки на стінах не нова, їй вже тисячи років, але мені знадобилося 42 роки життя та три тижні війни для того, щоб відкрити для себе чарівний світ недосконалих барельєфів на глині. Натхненням для творчості стали: наявність окопу, глини, гострої палички та лютої ненависті до ворогів. Перші роботи виходили досить грубими, паличка постійно ламалася, то ж я, керуючись технічним прогресом та благами військового часу, примантачив цвях «сотку» до гільзи від 7.62 та зробив стек, яким стало зручніше доробляти деталі. В основу окопноі колекції-виставки лягли давньослов’янські та скандинавськи знаки-обереги, зооморфні символи та фантастичні тварини. Виставка-показ відбувається прямо на бруствері окопа, вхід вільний, виставка триває до першого дощу або до Перемоги, яка, сподіваюся, настане швидше за дощ! Слава Україні! Невсеремось"

Антон, Київ

"Кто не в курсе, так вот - Ирпень почти полностью освободили. Ещё пару дней после диких боев бегали и ловили орков, но сегодня даже впервые за все время привезли хлеб в мамин совсем отрезанный от жизни район.
Вы помните, да?, что они живут много недель без света, газа, отопления, черпая воду из колодца и под постоянную бомбежку в подвале? И что соседа убило, у которого генератор, что они в окружении были вообще от любой возможности даже подумать о том, чтобы можно было вырваться… помните?
Я сегодня, рассматривая первые седые волосы в зеркало, четко решила: надо во что бы то ни было уговорить маму и тетку выйти по коридору при первой же возможности.
Мама, слушай, как только получится - выходите! Уходите оттуда! Прошу тебя, умоляю!
Пауза на триста тактов, за время которой я решила, что связь опять заглушили.
И тут раздаётся в трубке:
--- Наталочка, мы не выйдем. Мы не можем.
Всё. Мне плохо. Чувствую дрожь в коленях и как перехватывает горло. Спрашиваю хрипло, ожидая услышать самое страшное:
--- Мама, почему??
Ответ достоин новой пряди моих седых волос:
--- Наташа, мы уже ПОСЕЯЛИ ПОМИДОРЫ."

"Двадцять третього я зробила дві складні речі Ярославі, це була кофтинка до штанів, які я так і не. І інша кофтинка, яку я робила як якусь рефлексію на Малевича. Я дуже втомилась, але не могла зупинитись. В мене ще була розмова в голові про навіщо я так зависаю в гіперфокусі і не можу зупинитись наче це мій останній день. Після цього я ще вирішила попрасувати речі і красиво повісила на той гачечок, де я фотографую на фактурній стіні.
Ранок почався зі слів "Свєта, вставай, війна почалась"
Я виглянула у вікно. Сумнівів не було, війна почалась прямо тут, вид на поле, який я так обожнювала став видом на війну, яка ось тут. Почалась. Вона горіла і вибухала в Гостомелі. Вона літала різними звуками над моїм будинком.
Я наче і бачила очевидні докази, що війна ось тут, почалась і ми якимось чином стали одними з перших очевидців, не з екранів телефону, а ось тут, зліва мототрек, справа війна. Почалась. І над головою теж. Почалась
Я стала збирати замовлення. Світланині, які очікували на неї і Ярослави. Знайшла коробку, спакувала оверлок, нитки, найцінніші тканини і сім одежинок. Я взяла коробку і рушила в бік нової пошти аби відправити це до мами трохи далі від Ірпеня. Я думала, що зможу поїхати ті пару зупинок маршруткою, але надворі був колапс. Тому довелось 15 хвилин іти пішки. Наприкінці шляху я попросила якогось чоловіка донести цю коробку до пошти бо я не можу, зовсім не можу. А пошта, як виявилось, вже не працювала.
Я вела внутрішні діалоги про безглуздість моїх дій на початку війни. Але які би дії були доречними, я не знаю як і що робити в таких випадках. Я впала в розпач, бо донести назад цей вантаж я взагалі не змогла би. Я згадала, що зовсім поруч в мене є кладовка в підвалі. Тому я маю надію, що одного дня, я таки повернусь в моє місто і там чекатиме мене моє але не моє. І я віддам.
Я маю надію, що вже от-от я відновлю свою роботу але в номому місці, місті та країні і зможу робити так само замовлення і так само клаптикові колажі і рефлексію про. Питайте, я шукаю вже льон і оверлок. Такий самий, як той, що вдома.
А того дня, після всіх стадій усвідомлення, що ми в дуже небезпечному місці, нам вдалось евакуюватись завдяки друзям пізнього післяобіддя після першого бою в Гостомелі перед другим і почати їхати спершу в нікуди, а дорогою попроситись до інших друзів, де я й була 20 днів. А через день, як звідти ми вирушили закордон, і з нового вікна стала оприявлена війна. Ракетами і таким самим стовпом чорного диму, як тоді, в Гостомелі.
Зараз я з дитиною в безпеці, мене світ обіймає суцільним обіймом і бульбашкою нормальності
Навіть в недружній до України країні я маю свій проукраїнський світ
А
Черепахи вилізли з озера
Дерева почали квітнути
Сонце обпікає
Ірпінь на 80 відсотків звільнений
Поліція почала працювати
Заміновано все
І навіть більше
Друзі розкидані
Емоції розхитані
Але я мушу відновити діяльність бренду, бо він вартує кожної моєї вкладеної хвилини роботи
Далі буде"

"Война. Эвакуация. Сирены

Все меньше сообщений мы получаем о поиске людей в Волновахе. Некоторые наши друзья вышли на связь. Кто-то эвакуировался в сторону оккупированного Донецка и иногда приезжает в Волноваху, чтобы забрать вещи.

Вчера я попросил друга заехать в убежище к моей бабушке. Если она жива, чтобы передать ей, что мы тоже живы и скоро вытащим ее из Волновахи.

Кто-то эвакуировался в безопасные регионы Украины. Тут людей селят в общежитиях, а кто-то живёт у родственников. Есть те, которым повезло арендовать недорого жилье. Много наших близких до сих пор остаются в Волновахе и ждут потепления, чтобы выбраться из города.

Те, кто эвакуируются на территорию Украины, их можно отличить по листкам бумаги на которых написано "Дети", приклеенных на автомобиле. Мариупольцы на трассе отличаются побитыми машинами. У них обычно скотчем переклеены задние стекла, а на зеркалах намотаны белая ткань.

Сейчас каждый из нас ждёт информацию из Волновахи или Мариуполя. Родная сестра моего друга 5 дней назад вышла пешком из Мариуполя в Мелекино. За окном мороз, а идти 20 километров. По дороге из Приморского района рядом с ними взрывались снаряды. Это был очень тяжёлый путь для ее ног. Сегодня она должна на эвакуационном автобусе добраться до Запорожья. А потом дальше, к брату.

Когда включают сирену, мы не спешим спускаться в бомбоубежище. Мы понимаем, что артиллерии противника рядом нет и уже как-то безопасные. А ракеты прилетают редко. Вчера, правда, ракетным ударом повредили железнодорожное полотно в Павлограде.

Регистрироваться и получать выплаты переселенцам можно будет в приложении "Дія". Многие уже получали одноразовые выплаты. Некоторым бюджетникам, как ни странно, продолжают платить зарплату.

Мне часто говорят, что пока Россия не отвоюет у нас територии Донецкой и Луганской области она не успокоится. Но я не совсем понимаю зачем ей полностью разрушенные города. Новая Абхазия что ли? Буферная зона между цивилизациями?
Когда война утихнет, мы расскажем историю каждого волновахца всему миру. Перед сном я перестану думать, как проживает эти минуты тот или другой мой знакомый, друг. Эти люди каждый день продолжают проходить путь из какого-то фильма про вторую мировую войну.

Война изменила миллионы жизней. Война не замечает детей или делает вид, что не замечает."

"Сьогодні був дивовижний випадок.
Під вечір ми заглохли, не доїхавши до Калуша.
Водій намагався дати раду двигунові.
Йдуть жінка з чоловіком.
Привіталися. Розговорилися. Чоловік запропонував допомогти, бо теж водій. Ми розповіли, що
веземо на поселення сім'ю з Харкова.
Жінка пішла. Ми у машині. Водій з тим чоловіком чинять мотор.
Обережний стук у скло. Дивлюся, а то та жінка, що йшла. Принесла у подолку пиріжків. Ще теплі. З
яблуками. Каже, що мама якраз спекла.
Ми подякували, а вона просить не зачиняти двері. За нею ще сусідка. Принесла хлібину
домашнього хліба і півлітровмй слоїк з тушкованкою.
Щоби довго вам не читати: поки лагодили мотор, то набралося і пиріжків, 3 півлітрові і 1 літровий
слоїки з тушкованками, літровий слоїк смальцю, грудка смальцю у пакеті і така ж грудка шкварків,
дволітровий слоїк зі шматками сала, слоїки з вудженими закрутками (шматок підчеревини, шматок
сала, шматок ковбаси), кульок цукру, без кінця запитували чи треба бараболь, яблука. Навіть
сушениць піднесли.
Наші люди - найкращі!"